Ситуація у школах на окупованих територіях характеризується трьома факторами: різке скорочення кількості учнів, ідеологічна наруга над учнями і тотальний контроль над вчителями.
1 вересня 2017 р. тільки на окупованій частині Донеччини не відкрилися 111 шкіл. Як пояснює окупаційна влада, ці школи «розташовані близько до лінії розмежування або не відновлені».
Але й у тих школах, що відкрилися, бракує учнів. Про це свідчать повідомлення з місць. Зокрема, у школах Донецька з кожних чотирьох паралельних класів залишився один.
Інтернет-видання gorlovka.ua розповіло, як почався новий навчальний рік у найкращій школі Горлівки — загальноосвітній школі №1. До 2014 р. вона була переповненою, навчання у ній велося у дві зміни, тому що не було можливості вмістити всіх дітей в одну зміну. Школа вважалася дуже сильною, і туди прагнули віддати хлопців і дівчат з усього міста. А зараз вдалося набрати лише один перший клас з 18 дітей.
Зрозуміло, що за чотири роки кількість дітей шкільного віку не могла настільки різко скоротитися через природні чинники, такі як падіння народжуваності. Головна причина зменшення кількості учнів полягає у тому, що значна частина молодих сімей з дітьми виїхали з окупованих територій.
Але це не означає, що ті діти, які там залишилися, і їхні батьки у більшості своїй ставляться до окупаційної влади позитивно. Тому окупанти перетворили школи на інструмент ідеологічної обробки дітей.
Як свідчить gorlovka.ua, зараз у горлівських школах усі підручники московських видавництв (за винятком підручників української мови). Рік випуску — 2015 і 2016. Така ситуація з підручниками, певно, не тільки в Горлівці, а й у інших окупованих містах. Неодноразово повідомлялося, що підручники завозили з РФ так званими «гуманітарними конвоями». Наприклад, наприкінці серпня 2017 р. самозване «міністерство надзвичайних ситуацій ЛНР» повідомило, що черговий «гумконвой» з РФ привіз в Луганськ різні вантажі, у т. ч. 297 т російських підручників.
Система освіти на окупованих територіях поступово повертається від українських стандартів до колишніх радянських і теперішніх російських. Зокрема, самозване «міністерство освіти ДНР» стверджує про начебто низький рівень освіти, отримуваної дітьми в Україні, і вважає за взірець освіту, яка давалася учням в радянській школі. Водночас воно пропагує проросійське виховання підростаючого покоління, переймає досвід сучасної російської школи і доповнює шкільний курс своїми напрацюваннями. Звичні для школярів українські предмети, які викладали в довоєнний час, замінюють новими.
Замість предмета «Історія України», який більше не викладається в школах окупованих міст, школярі 7–9 класів вивчають «Історію Вітчизни». Цей новий предмет поєднує історію Російської держави та історію рідного краю — Донбасу. Аналогічно учні 10–11 класів вивчають «Історію Вітчизни» XX–XXI ст. Цей курс позитивно розповідає про радянський період і про роль Росії в сучасному світі, негативно — про розвиток Донбасу після здобуття Україною незалежності. Повністю з кремлівської точки зору інтерпретуються в нових підручниках новітня історія України, Євромайдан, анексія Криму Росією, проголошення «народних республік» та російська інтервенція на сході України в 2014 р.

Також у загальноосвітній програмі місцевих шкіл більше немає окремого предмета «Географія України» для 8–9 класів. Натомість в програму введено такі окремі предмети, як «Фізична географія рідного краю» та «Соціально-
економічна географія рідного краю». Школярі детально вивчають природні ресурси, економіку, промисловість, електроенергетику, сільське господарство Донецької області, знайомляться з її розташуванням на карті світу. Діти отримують досить вузькі знання про область, в якій живуть, при цьому нічого не дізнаються про інші регіони України.
У шкільній програмі на окупованій частині Донеччини з'явилися і нові обов'язкові предмети «Уроки громадянськості Донбасу» для 1–11 класів і «Початкова військова і медико-санітарна підготовка» для 10–11 класів. На уроках «громадянськості» школярів виховують патріотами так званої «Донецької народної республіки», розповідають про Донбас як про начебто частину «русского мира». Як написано в програмі, педагоги «виховують громадянськість і моральну культуру учнів, засновану на поглядах і ідеології ДНР». Під час занять з військової підготовки старшокласники проходять вогневу і стройову підготовку, вивчають основи цивільної оборони. Також на цих заняттях підліткам розповідають про діяльність так званих «збройних сил ДНР», замовчуючи участь громадян РФ у їх командному і особовому складі.
Водночас із навчальної програми загальноосвітніх шкіл на окупованій території фактично викорінюють українську мову і літературу. Хоча офіційно в шкільній програмі ці предмети присутні, але на практиці кількість відданих на їх вивчення годин сильно скоротили.
Зокрема, в школах на окупованій частині Донеччини на вивчення російської мови виділяють близько п'яти годин на тиждень в 5–6 класах, три-чотири години на тиждень в 7–8 класах. А на вивчення української мови школярам залишили лише півгодини на тиждень та стільки ж — на українську літературу.
При цьому, за «стандартами республіканської освіти», у початкових класах предмет «Українська мова» взагалі перейменували на «Мова народів Донбасу». А «Українську літературу» тепер називають «Літературне читання народів Донбасу». Такі зміни в шкільній програмі було запроваджено ще з початку 2015 р. В старших класах назви предметів «Українська мова» та «Українська література» залишили без змін.

У «міністерстві освіти ДНР» не лише вигадали власний предмет для вивчення української в початкових класах, а й створили в 2016 р. свій власний підручник української мови та літератури для дітей 1–5 класів. У новому підручнику повністю відсутня українська символіка: прапор, герб, гімн. Зате є символи фіктивної «республіки»: двоголовий орел і триколірний «прапор».
Крім того, нова «система республіканської освіти» в школах виключила українську мову зі списку обов'язкових екзаменаційних предметів для школярів 9 і 11 класів. «Міністерство освіти ДНР» пояснило, що воно провело моніторинг, щоб визначити, чи є в школах бажаючі складати іспит з української мови, але таких охочих не знайшлося, тому українську виключено з числа обов'язкових іспитів.
Зате обов'язковим предметом для здачі «державної підсумкової атестації» стала російська мова. Дев'ятикласники пишуть обов'язковий екзаменаційний диктант з російської мови, а випускники 11 класу складають іспит з російської у формі письмового переказу із творчим завданням.
Слід зазначити, що значна частина вчителів на окупованих територіях підтримують ці нововведення. У всі роки незалежності України педагогічні колективи на Донеччині та Луганщині були підконтрольні місцевій владі, яка зазвичай мала проросійську орієнтацію. Школи традиційно є місцем розташування виборчих дільниць, а педагоги — членами виборчих комісій. У травні 2014 р. чимало педагогів брали участь в організації фіктивних «референдумів» за створення «народних республік».
Але навіть попри лояльність педагогічних колективів до окупаційної влади, на окупованих територіях встановлено тотальний контроль над вчителями. Це змушує їх вдаватися до самоцензури.
Приклади можна знайти у звіті СММ ОБСЄ за 1 вересня 2017 р. «Напередодні навчального року, — зазначається у звіті, — в одній зі шкіл в непідконтрольному урядові районі спостерігачі розмовляли з вчителем, який висловлював їм своє занепокоєння наявністю танків біля дитячого садка, але один із колег перервав його, сказавши, що для того, щоб надати детальнішу інформацію, вчителі повинні отримати дозвіл від свого керівника». А у селищі Металіст (7 км на північний захід від Луганська) на окупованій частині Луганщини «вчителька однієї зі шкіл повідомила спостерігачам, що їй не дозволяється спілкуватися зі спостерігачами місії», — констатується у звіті.

31 серпня 2017 р. на окупованій частині Донеччини відбулась акція вшанування пам'яті дітей, загиблих внаслідок війни. О 12:00 у школах пролунали дзвінки для тих, хто вже ніколи не зможе піти до школи. Раніше, у вересні 2015 р., в Донецьку було встановлено пам'ятник загиблим дітям Донбасу. У червні 2017 р. пам'ятник загиблим дітям було відкрито в Луганську.
Усі ці заходи використовуються окупаційною владою і російськими телевізійними пропагандистами для того, щоб збуджувати у місцевого населення ненависть до України. Хоча місцеві жителі знають, що серед загиблих дітей є жертви обстрілів, що велися самими окупантами. Крім того, ці заходи мають ще одну мету: загітувати підлітків до участі у війні.
Від самого початку російської агресії окупанти і колаборанти намагалися поповнювати свої лави підлітками. Самозваний «глава ДНР» Олександр Захарченко в жовтні 2014 р. заявив, що під його командуванням воювали бійці 14-річного віку. СММ ОБСЄ у звіті за 28 травня 2015 р. зафіксувала на блокпосту бойовиків в передмісті Макіївки підлітка 12–14 років з автоматом Калашникова і в камуфляжі. 9 червня 2015 р. спостерігачі СММ на блокпосту біля села Широкине (на схід від Маріуполя) бачили озброєних хлопців, «які були оцінені як неповнолітні».
У зв'язку з масовим дезертирством та звільненням бойовиків з лав окупаційних військ окупаційна влада приділила велику увагу забезпеченню поповнення цих лав підлітками. Крім того, діти використовуються як інформатори та як живий щит.
На окупованих територіях Донбасу створено чимало дитячих «добровольчих батальйонів», «кадетських корпусів», «військово-патріотичних таборів», до яких залучаються хлопчики і дівчатка у віці від 10 до 17 років. У цих організаціях діти вивчають історію Росії в інтерпретації православних шовіністів, види стрілецької зброї, правила ведення бою та розвідки у ворожому тилу. Учні цих закладів після певного часу навчання вміють стріляти, розбираються у вибухових пристроях і знають, як замінувати припаркований автомобіль.
Деякі з них мають за плечима не лише тренування, а й участь у реальних бойових діях. У листопаді 2015 р. радіо Deutsche Welle повідомило, що в «Луганському козачому кадетському корпусі» на запитання кореспондента DW, чи є у них кадети з воєнним досвідом, відповіли: «Є, звичайно. Це старшокласники — 10–11 класи».
У звичайних школах, як уже зазначалось, підлітки теж проходять подібне «виховання» на уроках початкової військової підготовки та «громадянськості». Наслухавшись там про «героїв Новоросії» та їхні «подвиги», деякі діти біжать на фронт і там гинуть на мінних полях або зазнають насильства від дорослих терористів.
Інші наслідки цієї «системи виховання» — різке зростання дитячої злочинності, бродяжництва та жебракування. Місцеві газети й зупинки транспорту заповнені оголошеннями про розшук неповнолітніх.
Загалом як шкільна освіта, так і позашкільна «система виховання» на окупованих територіях підпорядковані одній меті: вбити в голови місцевих дітей, що існує «народ Донбасу», який є складовою «русского мира», а не українського народу, і що в 2014 р. український народ почав війну проти «народу Донбасу». Тому слід розуміти, що після повної деокупації Донбасу головною проблемою у місцевих школах буде не те, що діти мають дуже слабкі (або взагалі ніякі) знання з української мови, літератури, історії, географії, а те, що дітей кілька років учили ненавидіти Україну — ненавидіти за війну, зруйновані будинки, зупинені шахти і заводи, зубожілі сім'ї, свідками чого ці діти були. І пріоритетом повинно стати завдання переконливо розповісти і пояснити дітям правду про російську окупацію. Але більшість нинішніх місцевих вчителів і «вихователів», певно, нездатні та й не бажатимуть це завдання виконувати.

У релігійній сфері монопольне становище на окупованих територіях отримала Російська православна церква в особі її структурного підрозділу Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Зі свого боку, ієрархи УПЦ МП неодноразово підтримували окупантів і колаборантів.
У липні 2014 р. глава інформаційно-видавничого управління Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) архієпископ Євстратій (Зоря) опублікував фотодоказ, як священик УПЦ МП благословляв російського терориста Ігоря Гіркіна, який керував російським диверсійним угрупованням у Слов'янську Донецької області і з травня по серпень 2014 р. називався «міністром оборони ДНР». У вересні того ж року настоятель Свято-Нікольського монастиря священик Никон благословляв у Донецьку окупаційну «поліцію ДНР» на «ратні подвиги», а у листопаді митрополит Іоанникій (Кобзєв) брав участь у інавгурації самозваного «глави ЛНР» Ігоря Плотницького.
У храмах УПЦ МП на Донеччині та Луганщині регулярно звучали проповіді антиукраїнського змісту. У липні
2014 р. журналіст Роман Бочкала розповів про найяскравіше враження його знайомого військовослужбовця у селі Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області: «Головний місцевий сепаратист — сільський священик Московського патріархату. Відправляє всю молодь воювати проти України».
Водночас на захоплених територіях окупанти утискали або навіть забороняли діяльність інших конфесій, знущались над їхніми священиками, а іноді й убивали їх. У середині липня 2014 р. старший єпископ Церкви християн віри євангельської України (ЦХВЄУ) Михайло Паночко розповів: «Стало відомо від наших братів з Донеччини, що від рук сепаратистів загинули два диякони Церкви ХВЄ «Преображення Господнє» у Слов'янську, а також двоє синів пастора цієї церкви Олександра Павенка».
За інформацією Паночка, так звані «ополченці ДНР» увірвалися до приміщення церкви «Преображення Господнє» після богослужіння 8 червня, на свято П'ятидесятниці, і заявили, що заарештовують дияконів Володимира Величка і Віктора Брадарського, а також двох дорослих синів старшого пастора — Рувима та Альберта Павенків (самого Олександра Павенка в той момент у приміщенні вже не було — разом із молодшими дітьми йому вдалося виїхати із міста). Терористи інкримінували заарештованим «злочин проти ДНР», а саме — підтримку Української армії.
Більше місяця сім'ї служителів з нетерпінням і тривогою чекали, поки захоплених відпустять із полону. У Володимира Величка вдома залишилися дружина та восьмеро дітей, у Віктора Брадарського — сім'я, в якій троє дітей. Один із братів Павенків був ще неодружений, у іншого залишилася дружина.
Як виявилося, усіх чотирьох заарештованих катували і позбавили життя уже наступного дня — 9 червня. За свідченням одного із заступників прокурора Слов'янська, якому вдалося втекти із полону терористів, він чув крики братів Павенків, яких під час допиту піддавали тортурам. 14 липня, вже після звільнення Слов'янська, тіла загиблих знайшли в одній із братських могил, разом із двома десятками інших закатованих.
Про своє перебування у полоні терористів розповів пастор донецької церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк. У лютому 2014 р. в центрі Донецька розпочався міжконфесійний молитовний марафон. Було поставлено намет жовто-блакитного кольору з написом «Молимося за мир, любов і цілісність України», куди щодня збиралися люди на молитву. «Потім, — згадує пастор, — бойовики захопили будівлю СБУ, прокуратуру, Донецьку ОДА та інші держустанови. На той час в місті вже давно були придушені видимі проукраїнські симпатії, залишилися тільки ми». 24 травня до них підійшли бойовики, взяли активістів, які там чергували, на приціл автоматів, розламали намет і викинули залишки в Кальміус. «Після цього терористи пригрозили розстріляти всіх, якщо ще раз зберуться для молитви», — розповідає пастор.

Він сам пережив вісім годин безперервних катувань у штабі терористів в захопленій будівлі ОДА. За словами потерпілого, його врятувало те, що у кімнату, де його допитували, прийшов командир бойовиків, який був прихожанином тієї ж церкви. Після того пастора відвезли в лікарню, де йому зашили «все порване».
Виїхавши з Донецька, пастор Сергій Косяк підтримував зв'язки з церквами євангельських християн на окупованих територіях. Згодом він склав перелік відібраних будівель і розігнаних служінь у травні–вересні 2014 р.
Травень. Церква Христа у Горлівці: відібрали церковну будівлю, винесли все майно, забрали оргтехніку, будівля служить штабом ДНР. Церква «Місто Віри» у Сніжному: розігнали служіння, будівлю опечатали. Реабілітаційний центр «Вечірнє світло» у Донецьку: забрали в полон 29 чоловік, декого з них побили, будівлю опечатали і забрали мікроавтобус.
Червень. Церква «Слово життя» у Торезі (нині — Чистякове): бойовики з шевронами «Козацька гвардія» розігнали служіння, опечатали будівлю, пообіцяли всіх розстріляти, якщо зберуться ще раз. Реабілітаційний центр «Скеля порятунку» у Донецьку: забрали будівлю і зробили з неї казарму, де розмістили своїх найманців. Донецький християнський університет у Донецьку: захопили повністю весь комплекс, розмістили в ньому кілька сотень бойовиків. У Горлівці 15 червня озброєні бойовики розгромили приміщення офісу церкви «Нове покоління», винесли звідти комп'ютери, іншу оргтехніку, статутні документи благодійних фондів церкви, а 16 червня — захопили будівлю церкви «Слово життя». У Шахтарську озброєні бойовики захопили храм церкви «Слово життя» і взяли у полон пастора церкви Миколу Калініченка, якого пізніше відпустили, відібравши у нього автомобіль. Також терористи оголосили пастору, що якщо він продовжуватиме займатися релігійною діяльністю, то його розстріляють. Пізніше ЗМІ повідомили, що будівля цієї церкви використовується бойовиками для тримання чоловіків у віці від 20 до 40 років з метою їх примусового залучення до своїх лав. У Дружківці
26 червня бойовики увірвалися в приміщення «Церкви переможців», забрали гроші, документи з сейфа, офісний комп'ютер і відвезли у свій штаб пастора Павла Леська з дружиною. Майже тиждень їх утримували в полоні в різних камерах, звинувачуючи у співпраці з американцями і в допомозі переселенцям з Донбасу, яку надавала церква.
Серпень. Центр «Слово життя» у Донецьку: розігнали служіння і забрали весь церковний комплекс. Також у Оленівці розігнали служіння, забрали будівлю церкви та будинок пастора церкви.
Вересень. «Церква Христа Спасителя» у Донецьку: забрали будівлю церкви та автомобіль служителя, служіння розігнали і заборонили збиратися. Церква «Слово життя» у Ровеньках на Луганщині: забрали будинок, служіння розігнали.
«І до всього, десятки заарештованих, закатованих служителів і пасторів церков», — наголосив наприкінці своєї розповіді пастор Сергій Косяк. Слід додати, що за його відсутності у церкві «Асамблея Божа» у Донецьку замість нього вів молитву Олександр Хомченко. Його увечері 8 серпня одразу після молитви заарештували, а відпустили лише 13 серпня. «Били його за всіма правилами тортур, а потім зачитали вирок на п'ять діб арешту і примусових робіт за незаконний релігійний мітинг у громадському місці», — повідомив пастор Сергій Косяк.

14 жовтня стало відомо про захоплення у полон помічника пастора церкви «Блага вість» Сергія Сайкова та його 14-річного сина Данила у Краснодоні Луганської області. Їх відпустили після чотирьох днів жорстоких допитів, пов'язаних із підозрами у шпигунстві для української армії. Після цього сім'я була змушена виїхати з Луганщини на Західну Україну.
Подібних репресій протягом 2014 р. зазнали представники багатьох конфесій. Євангельські християни-баптисти (ЄХБ) повідомили, що станом на
23 вересня було захоплено будівлі трьох церков ЄХБ на Луганщині — в Антрациті, Красному Лучі (нині — Хрустальний) і Луганську, а в Донецьку — будівлі церкви ЄХБ «Віфанія» і церковної громади Братства незалежних церков і місій ЄХБ.
27 вересня в Горлівці в молитовний будинок Церкви адвентистів сьомого дня прямо під час проведення обряду причастя увірвалися озброєні автоматами бойовики. Вони перервали богослужіння і змусили людей розійтися. Нападники мотивували свої дії тим, що «це православна земля, і на ній немає місця різним сектам». Пастору Сергію Литовченку наказали закрити приміщення церкви, примусили його сісти в одну з машин бойовиків і відвезли в невідомому напрямку. Пастор провів у полоні 20 діб.
Одним з організаторів міжконфесійного молитовного марафону в Донецьку був священик Української греко-католицької церкви (УГКЦ), секретар міжконфесійної Ради церков і релігійних організацій Донецької області отець Тихон (Сергій Кульбака). Його викрали 3 липня, до цього на його адресу неодноразово надходили погрози, зокрема, зловмисники фарбою розписали його автомобіль погрозами та образами з фашистською символікою.
Лише 14 липня отця Тихона звільнили, але з ушкодженим здоров'ям. Він сам повідомив про це: «Слава, Тобі, Боже наш, слава Тобі!!! Дорогі мої друзі, я вільний. Живий. Нездоровий. Відповідей на питання «хто, де, коли, навіщо» не буде. Від цього залежить життя, і здоров'я, і безпека третіх осіб. Мій земний уклін і подяка до труни всім, хто не спав ночами, вів переговори, молився або просто переживав і хвилювався через мене. Вірю і знаю, що тільки це і врятувало мені життя. Мене зараз чекає лікування, але душею і серцем я разом з вами. Я всіх вас люблю!»
15 серпня УГКЦ повідомила, що терористи захопили монастир Всіх святих українського народу, заснований у Донецьку громадою Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. На той момент сестер у монастирі вже не було. Вони його залишили у липні з міркувань безпеки на прохання екзарха Донецького УГКЦ владики Степана (Менька).
15 травня Київський патріархат в спеціальній заяві повідомив про наявність «численних фактів погроз життю та здоров'ю духовенства і вірних УПЦ КП, створення перешкод діяльності церкви в східних областях України з боку контрольованих і заохочуваних з Росії терористичних та сепаратистських сил». У заяві вказано, що озброєні особи вдиралися до храмів УПЦ КП з вимогою до священнослужителів негайно переходити в підпорядкування Московського патріархату, терористи «оголошували смертні вироки» священикам Київського патріархату, що в нинішніх умовах створює реальну загрозу життю духовенства і вірних УПЦ КП в Донецькій та Луганській областях.
3 липня предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет (Денисенко) заявив, що в Луганський області «фактично у наших храмах богослужіння не звершуються, тому що сепаратисти-терористи забороняють». Він також розповів, що озброєні люди погрожували розстрілом єпископу Луганському і Старобільському УПЦ КП Афанасію (Яворському). Пізніше бойовики примусово видворили єпископа з Луганської області та водночас пошкодили гальма на його автомобілі, певно, розраховуючи таким чином спричинити його загибель.
8 липня був захоплений у полон священик УПЦ КП Юрій Іванов. Терористи викрали його неподалік від будинку, де він мешкав. Він служив у церкві Покрова Пресвятої Богородиці в Петровському районі Донецька. Лише 30 липня священика вдалося визволити і перевезти до безпечного місця.
15 липня був захоплений священик Римо-католицької церкви Віктор Вонсович, настоятель парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа в Горлівці. Його звільнили лише 25 липня. Бойовики попередили священика: якщо він повернеться в Горлівку, буде розстріляний.

Цей перелік можна продовжувати, але й уже наведених фактів досить, щоб зробити висновки про ту атмосферу, яка встановилася в релігійному житті на окупованих територіях. І ця атмосфера зберігається останні три роки. Ніякої свободи совісті в таких умовах не може бути.
Процвітають єпархії УПЦ МП, оскільки вони обслуговують окупантів. Наприклад, у жовтні 2015 р. стало відомо, що до отця Андрія (Манича), настоятеля храму Святих Новомучеників Донецької єпархії УПЦ МП, звернулося командування так званої «5-ї окремої мотострілецької бригади ДНР» з проханням стати їхнім духівником і організувати на території їхньої військової частини в Макіївці каплицю. Отець Андрій погодився і отримав на це благословення митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона (Шукала).
Водночас усі інші християнські церкви залякані і змушені бути «нижче трави». Їхні священики зазвичай вдаються до самоцензури у своїх проповідях, щоб не прогнівити окупаційну владу. Але окупанти все одно час від часу вдаються до репресій, щоб підтримати атмосферу страху. Наприклад, у вересні 2015 р. у Свердловську (нині — Довжанськ) на Луганщині був викрадений пастор місцевої церкви християн віри євангельської Тарас Сень. Його протримали в полоні чотири доби.
А у січні 2016 р. в Донецьку був заарештований президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків Ігор Козловський, який у 2014 р. був учасником міжконфесійного молитовного марафону. Його звинуватили у контактах із «забороненими в ДНР організаціями». 3 травня 2017 р. самозваний «військовий трибунал ДНР» виніс українському релігієзнавцю вирок: два роки і вісім місяців позбавлення волі. За інформацією родичів, зараз Ігор Козловський утримується у Микитівській виправній колонії №87 у Горлівці, куди був переведений з донецького СІЗО.
Також на окупованих територіях розпалюються «антисектантські» настрої. У травні 2015 р. самозваний «глава ДНР» Олександр Захарченко пообіцяв «жорстко боротися з сектантством», а його луганський «колега» Плотницький у березні 2016 р. наказав «взяти релігійні секти під особливий контроль».

Новий спалах «антисектантської» істерії стався на окупованих територіях після того, як 17 липня 2017 р. Верховний суд РФ остаточно ліквідував і заборонив організацію «Управлінський центр Свідків Єгови в Росії». Уже
28 липня самозваний «Верховний суд ДНР» повідомив, що він «прийняв рішення про визнання екстремістськими друкованих матеріалів, що видаються сектою «Свідки Єгови», і заборонив їх видання на території ДНР».
А у Луганську окупанти вирішили взагалі розправитися з цією організацією. 28 серпня «міністерство держбезпеки ЛНР» повідомило, що його зусиллями «припинено діяльність незареєстрованої релігійної організації «Свідки Єгови», що працює на СБУ і неонацистські угруповання». Підставою названо результати обшуків, проведених в приміщеннях Свідків Єгови у Луганську та Алчевську.
Можна очікувати подальшого ускладнення діяльності на окупованих територіях багатьох конфесій, окрім, звісно, УПЦ МП. 22 серпня у самозваній «Народній раді ДНР» відбулося засідання «комітету з розвитку громадянського суспільства, питань громадських і релігійних об'єднань» за участю представників «міністерств ДНР», де голова цього «комітету» Олександр Мальков запропонував розробити відомчий порядок проведення перевірок діяльності релігійних організацій. «Перевірки релігійних організацій необхідно проводити, щоб виключити злочинну або яку-небудь деструктивну діяльність, що здійснюється під виглядом релігійної діяльності», — заявив Мальков. Повідомляється, що учасники засідання обговорили «види і частоту проведення перевірочних рейдів». Тому вже незабаром такі рейди можуть розпочатися.
Отже, на окупованих територіях дедалі зміцнюється монопольне становище УПЦ МП, її ієрархи стали частиною ідеологічно-пропагандистського апарату окупаційного режиму. А усім іншим християнським конфесіям створюється все більше перешкод, їхні священики і пастори перебувають під постійною загрозою репресій. При цьому боротьба з «розкольниками» та «сектантами», тобто з УПЦ КП і протестантськими церквами, стала частиною офіційної ідеології і політики окупаційної влади. Фактично УПЦ МП і окупаційний режим займаються взаємним обслуговуванням. З цього випливає, що у разі повернення українського контролю над усім Донбасом ця деокупація буде ілюзорною, якщо УПЦ МП збереже монопольне становище, а її ієрархи, які обслуговували окупантів, продовжать насаджувати «русский мир» в мізках місцевих жителів.

Східні області завжди відрізнялися високим рівнем злочинності, особливо організованої. Після російського вторгнення жителі окупованих територій взагалі залишилися без будь-яких гарантій особистої безпеки. Криміногенна ситуація різко погіршилася внаслідок двох факторів. По-перше, місцеве населення зазнає терору з боку представників окупаційного режиму — як «військових», так і «цивільних». У будь-кого можуть віджати бізнес, відібрати будинок, квартиру, автомобіль тощо. На тих, хто чинить спротив, чигає куля або підвал, де непокірного піддаватимуть тортурам, поки він не підпише «дарчих документів». По-друге, чимало бойовиків покидають «службу» в окупаційних військах, прихопивши зброю і боєприпаси, і займаються вбивствами, грабунками, угонами авто, згвалтуваннями тощо.
Хоча подібні факти старанно приховуються і замовчуються окупаційною владою, деякі з них стають відомими. Ось кілька нещодавніх прикладів із життя окупованої частини Луганщини та, зокрема, міста Довжанська (колішній Свердловськ). Про них розповіли учасники інтернет-спільноти «Свердловск — ты должен это знать», утвореної в соціальній мережі «ВКонтакте».
4 вересня: «фінансова поліція ЛНР» взялася за ТОВ «Хліб України», розташоване в Довжанську. Це підприємство має великі потужності для зберігання і переробки сільгосппродукції. На прибутковий бізнес, один з небагатьох, що залишилися в окупованій частині області, поклали око люди Плотницького. «Як відомо, зберігати зерно і насіння набагато прибутковіше, ніж його вирощувати. Бізнес як на теперішній час досить-таки непоганий. Ось і стало це підприємство об'єктом пильної уваги ряджених бандитів. Керівнику підприємства неодноразово надходили погрози і недвозначні пропозиції з приводу продажу підприємства за смішну ціну. Вказівка на віджимання підприємства надійшла «еленерівським митарям» безпосередньо від Плотницького, — повідомляють учасники інтернет-спільноти. — Припекло Плотницькому і його шакалам, що підприємство приносить комусь прибуток. Все хочуть відняти. А тут ще й назва така, бачте, ТОВ «Хліб України», майже як тероризм і екстремізм».
31 серпня: «МВС ЛНР» затримало частину банди, яка два роки тероризувала жителів Свердловського і Ровеньківського районів. Троє членів банди, у т. ч. її лідер Сергій Сливка, досі в бігах. На рахунку бандитів убивство сім'ї «даішника» Коваленка в Ровеньках, розбійні напади в чотирьох інших населених пунктах. «Про всі ці резонансні злочини ми писали в нашій групі. Відморозки забирали все: гроші, автомобілі, зброю і найцінніше — людське життя, — говориться в повідомленні. — Бандити були скріплені родинними узами — брати, шуряки, дівери, сестри, тому рівень конспірації і довіри всередині зграї був досить високий, що значно ускладнювало їх пошук. Половина бандитів в різний час встигла взяти участь в «народно-визвольному русі Донбасу». Швидко зметикувавши, що заробити в ополченні можна тільки кулю і «нев'янучу славу», бандити, прихопивши зброю, переключилися на власних земляків, які демонстрували високий рівень достатку». Вбивство сім'ї колишнього начальника ДАІ Ровеньків Сергія Коваленка, який перейшов на бік окупантів, було скоєно в 2016 р. Подружжя було вбите у своєму будинку. Господаря застрелили, а його дружину — втопили у ванній. Перед смертю жінку довго катували. Зловмисники забрали з дому убитих ювелірні вироби з золота та срібла, дві шуби, $10 тис. і 60 тис. руб., авто Volkswagen Tiguan, пістолет і мисливську рушницю.

7 липня: знайдено подружжя, вбите «народною міліцією» (НМ). «На дачах в селі Раївка, яке знаходиться безпосередньо на лінії розмежування поблизу річки Сіверський Донець, «військовослужбовці НМ ЛНР», які прибули на ротацію, виявили трупи подружжя Тихомирових. Сім'я була вбита з вогнепальної зброї, про що свідчать кульові поранення. Припускаю, що сімейну пару завалили вбивці з числа військовослужбовців НМ ЛНР», — йдеться в повідомленні. Іншу версію висунула окупаційна влада. За даними «Слов'яносербського РВВС МВС ЛНР», чоловік і жінка загинули 15 липня, «підірвавшись на розтяжці».
4 липня: «поліцейськими» під час проведення операції «Антитерор» виявлено за місцем проживання 48-річного луганчанина Олександра Романескула два автомати, запас боєприпасів і автомобіль Skoda Fabia, який значиться як викрадений з 2014 р. У коментарі інтернет-спільноти зазначається: «Примітний той факт, що операція «Антитерор», запланована «МВС ЛНР» з метою нівелювання загроз з боку так званих «ДРГ ЗСУ», приносить прямо протилежні результати. 99,9% затриманих під час операції осіб — це діючі та колишні бойовики «НМ ЛНР». Таким чином, «МВС ЛНР» своєю роботою показує, від кого саме виходить терористична загроза для мирних жителів».
3 липня: труп таксиста з вогнепальними пораненнями голови, правого плеча, верхніх і нижніх кінцівок виявлено в районі кладовища селища Георгіївка Лутугинського району. Пізніше машину знайшли згорілою на території колишнього аеропорту Луганська. «Очевидці бачили, як до нього в машину сідали два чоловіки у військовій формі. Кількість кульових поранень на тілі жертви говорить про те, з якою жорстокістю його вбивали ці нелюди», — сказано в повідомленні.
Подібних історій учасники інтернет-спільноти «Свердловск — ты должен это знать» розповіли багато. Для повноти картини наведемо ще одну, повідомлену 29 травня. Раніше судимий 51-річний житель Краснодона Валерій Григоренко організував у себе вдома в'язницю для дівчат, яких він шляхом обману, з використанням насильства, заманював до своєї квартири. Майже тиждень в його полоні провела учениця 11-го класу СШ №9 Краснодона. «Не пощастило і студентці Гірничого коледжу Краснодона. Цей павук викрав її ще 26 квітня. З того часу дівчина перебувала в розшуку як безвісти зникла. Цілий місяць вона насильно утримувалася цим мерзотником. Рідні вже втратили надію побачити її живою», — говориться в повідомленні. У квартирі-в'язниці виявлено цілий арсенал зброї: кулемет, пістолет, півтисячі патронів різних калібрів, гранатомет, 18 гранат і ще багато чого. У 2014 р. Григоренко активно захищав «русский мир» в рядах «ополчення», звідти і приніс додому зброю і боєприпаси.
Нинішня криміногенна ситуація на окупованих територіях може бути охарактеризована як подвійна диктатура криміналу. По-перше, сама нинішня влада ДНР і ЛНР є злочинною, по-друге, кримінальні злочинці мають вдосталь зброї та боєприпасів, щоб тероризувати місцеве населення. У разі деокупації Донбасу обидві ці злочинні складові намагатимуться зберегти свої позиції і скористаються виборами в ОРДЛО, щоб потрапити до нових органів місцевого самоврядування, поліції тощо. Було б дуже великою помилкою звертати увагу тільки на першу з цих двох загроз і не помічати другої. Найнебезпечнішим буде перехідний етап: якщо в цей час виникне «вакуум влади», то його зможуть заповнити озброєні кримінальні злочинці з власними ватажками.

На окупованих територіях Донбасу фактично немає жодної телерадіокомпанії та друкованого видання, які б демонстрували нелояльність до окупаційної влади. Єдиним не повністю підконтрольним їй сегментом медіа- сфери є інтернет. Але цією проблемою активно займаються російські спецслужби.
9 серпня припинила оновлюватися сторінка спільноти «Свердловск — ты должен это знать», яку ми цитували. 23 серпня в інтернеті поширилася інформація про те, що в «міністерстві держбезпеки ЛНР» вирахували «адміністратора цієї групи і кинули його «на підвал». Наприкінці серпня на сторінці групи знову почали з'являтися нові матеріали. Як і раніше, дописувачі розповідають про реальний стан справ на окупованих територіях, злочини «захисників народу Донбасу» проти мирних жителів, свавілля окупаційної влади, грабіж окупантами підприємств Донбасу, масові звільнення шахтарів, зубожіння населення тощо. Але хто зараз адміністратор групи — залишається таємницею.
Російські спецслужби вираховують не тільки тих, хто діє в мережі «ВКонтакте». У листопаді 2016 р. «міністерство держбезпеки ЛНР» затримало луганського блогера Едуарда Недє-ляєва, який вів акаунти у мережах Twitter і Facebook під ніком Edward Ned. 28 липня 2017 р. «військовий суд ЛНР» засудив його до 14 років позбавлення волі за «державну зраду». Представник «прокуратури ЛНР» Максим Козлов пояснив жорстокий вирок тим, що блогер «поширював в інтернеті негативну інформацію про жителів ЛНР» та «передавав представникам іноземної розвідки дані, які можуть завдати шкоди нашій державі».
Мав акаунт у мережі Facebook журналіст Станіслав Асєєв, який під псевдонімом Станіслав Васін готував репортажі про життя Донецька для «Донбас.Реалії» (це програма «Радіо Свобода») та інших видань. Українська редакція «Радіо Свобода» повідомила, що не має зв'язку з ним з 2 червня 2017 р. Того дня він говорив з сім'єю по телефону, повідомивши, що під'їжджає до Донецька і відвідає родичів наступного дня, однак так і не приїхав. Родичі виявили в його квартирі очевидні сліди обшуку.
Представники окупаційної влади спочатку заперечували, що Асєєва затримало «міністерство держбезпеки ДНР», а 14 липня навіть заявили, що Асєєва оголошено в розшук як начебто зниклого безвісти, але 16 липня визнали, що Асєєв перебуває в Донецьку за гратами. З вимогами негайно звільнити Станіслава Асєєва виступила низка міжнародних журналістських і правозахисних організацій.
28 липня прес-служба ОБСЄ оприлюднила заяву представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Арлема Дезіра: «Закликаю всіх причетних негайно звільнити Станіслава Асєєва. Журналісти й інші працівники ЗМІ мають бути вільними у висловлюванні своїх поглядів і безперешкодно виконувати свою роботу».
1 серпня координатор групи зі звільнення військовополонених «Патріот» Олег Котенко повідомив в ефірі «Донбас.Реалії», що трьома тижнями раніше група отримала інформацію про сильне побиття Асєєва і про те, що до нього викликали лікаря. 30 серпня в ефірі «Донбас.Реалії» прозвучала інформація про те, що Асєєв нещодавно переніс загострення хронічного захворювання легень, до нього допустили маму, його здоров'я пішло на поправку і найближчим часом очікується, що журналісту винесуть вирок начебто за «шпигунство».
Усі ці репресії свідчать про те, що окупаційна влада намагається повністю зачистити інформаційний простір ДНР і ЛНР від об'єктивної інформації та будь-яких проукраїнських впливів. Водночас російська телепропаганда та контрольовані окупантами місцеві ЗМІ намагаються викликати у жителів окупованих територій якомога глибшу ненависть до України та українців, щоб вона передавалася від покоління до покоління. Таке ж завдання виконують школи та поза-
шкільна «система виховання». У Кремлі сподіваються, що після відновлення українського контролю над цими територіями місцеве населення буде вкрай вороже ставитися до української влади, а діти мріятимуть про помсту.
До речі, у Кремлі сподіваються і на зворотну ненависть до жителів Донбасу з боку багатьох жителів інших регіонів України. Тому слід усвідомлювати, що кожен, хто повторює тезу російської пропаганди про «громадянську війну» в Україні чи говорить про «війну українців із сепаратистами», удаючи що не було російського вторгнення та окупації, тим самим розпалює міжрегіональну ворожнечу.
«Розмінувати» голови дорослих і дітей, мабуть, важче, ніж розмінувати мінні поля та заміновані будівлі. До того ж навіть після повної деокупації Донбасу антиукраїнська пропаганда не зникне, вона триватиме як з боку Росії, так і зсередини — від прихильників «русского мира». Займатися подоланням наслідків цієї пропаганди потрібно вже зараз, і це має стати головним пріоритетом Міністерства інформполітики України.

Ситуація в гуманітарній сфері на окупованій частині Донбасу не менш катастрофічна, ніж ситуація в економіці. Найбільша проблема полягає у постійній «промивці мізків» населення через російські та місцеві ЗМІ, церкви УПЦ МП, а дітей — ще й через шкільну та позашкільну «систему виховання». Ефект цієї «промивки» зростає з кожним роком окупації.
Розв'язувати цю проблему доведеться довго. Значну частину необхідних заходів можна буде здійснити лише під час деокупації, але дещо слід робити вже зараз. Зокрема, потрібно нарощувати можливості донесення до жителів окупованих територій правдивої інформації про події на тих територіях.
Звичайно ж, слід дбати також про те, щоб населення по той бік лінії фронту отримувало достовірну, не перекручену ворожою пропагандою інформацію про офіційну позицію Києва, про реформи, які проводить українська влада, та про інші події на території, контрольованій Україною. Але не менше половини обсягу організованих Україною інформаційних кампаній, спрямованих на жителів окупованих територій, повинно віддаватися інформації про те, що відбувається саме в їхніх містах і районах.
При цьому особливу увагу варто приділити криміногенній ситуації. Загалом це одна з найпопулярніших тем у будь-якому суспільстві. Люди можуть бути негативно налаштовані щодо Києва і України в цілому, але їх у будь-якому разі цікавлять і турбують злочини, що відбуваються поруч з їхніми домівками.
В соціальних мережах можна знайти чимало джерел суспільно важливих повідомлень. Зокрема, про терор з боку представників окупаційного режиму — як «військових», так і «цивільних» — щодо місцевого населення. Про те, як у людей віджимають бізнес, відбирають житло тощо. Про злочини колишніх бойовиків, які залишили «службу» в окупаційних військах, прихопивши зброю і боєприпаси, і тепер займаються вбивствами, грабунками, викраденням авто, згвалтуваннями тощо. До речі, такі історії варті уваги і всеукраїнської аудиторії. Адже симпатики «русского мира» мешкають не тільки на Донбасі.
Те саме можна сказати і про інші історії з життя окупованих територій. Наприклад, зараз тамтешніх мешканців дуже хвилюють теми невиплати зарплат, закриття підприємств, відсутності роботи. Повсюдними і повсякденними реаліями стали недоступність медичних послуг, напівпорожні школи, неякісні харчові продукти, що надходять з РФ. Усі ці факти доводять, що Росія прийшла на Донбас, щоб його знищити. І про це слід говорити щодня всім аудиторіям — як місцевій, так і всеукраїнській і світовій.
Водночас варто готувати першочергові заходи на період деокупації. Передусім слід попіклуватися про те, щоб суттєво зменшити вплив колабораціоністів і прихильників «русского мира» у місцевих ЗМІ, школах і позашкільних закладах, релігійній сфері. Як свідчить досвід звільнених від російських терористів міст, таких як Маріуполь, Слов'янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Сєвєродонецьк тощо, це завдання непросте. Але поступово його можна вирішувати.
Вже зараз слід дбати про підготовку педагогічних кадрів для Донбасу і залучати до неї патріотично налаштованих дівчат і юнаків із звільнених міст. Ця підготовка має включати грунтовний курс психології, адже вчитель для дітей, які пережили кілька років окупації, повинен бути не тільки педагогом, а ще й психотерапевтом.
Окрема проблема — підручники для цієї категорії учнів. Було б великою помилкою взагалі уникати згадок про війну. Але ще більшою помилкою було б стверджувати чи натякати про провину місцевих жителів. Не можна створювати у дітей комплекс вини. Діти мають знати, що у війні винні російські окупанти і проросійські пропагандисти, а всі інші — їхні жертви.
Також потрібен план дій щодо священиків УПЦ МП, які тісно співпрацювали з окупантами. Можливо, найкращим виходом було б, щоб ці «святі отці» залишили територію України разом з окупаційними військами. Але над створенням спонукальних мотивів мають попрацювати компетентні органи, які розбираються в кремлівській агентурі та її психології.