Мир

Ердоган у прохолодних обіймах історії

Чому президент Туреччини винить Захід у спробі організації перевороту в його країні

Те, що сьогодні відбувається в Туреччині "завдячуючи" тим ефектам, що генерують глобальні ЗМІ, подається як ледь не вселенська трагедія, щось нечуване і таке, що змінить долю людської цивілізації. Звісно, процеси, які зараз захопили цю ключову чорноморську державу, є естетично неприємними та з суто гуманістичної точки зору - неприйнятними, скандальними та такими, що провокують песимізм. Проте, головна проблема, на жаль, полягає в тому, що політична стратегія США та ЄС стосовно вузлового регіону світових протиріч в останню декаду ставала все більш заплутаною та непослідовною.

Тут таке - не можна почати "реконструкцію Близького Сходу", яку проголосили за Буша-молодшого, а потім злякатися перших суттєвих перешкод і замість виправляння помилок - полишити справу на півдорозі та спробувати втекти від проблем. Близький Схід цього не пробачає - проблеми рушать за втікачем. Але хай це буде спостереженням більш загального характеру - хоча, з огляду на сумний морально-етичний рівень сучасних західних еліт (або ступінь їхньої дорослості), повторення цього досвіду загрожує і пострадянській Східній Європі.

Адже необхідно згадати, що Туреччину зірвало з рейок після десятиліть буквального витягування жил з боку Європейського Союзу (зокрема, Францією та Німеччиною). Якби переговори щодо членства (не кажучи вже про банальний безвізовий режим, який Брюсселем запроваджено із країнами, далекими від ідей приєднання до ЄС) із Анкарою було завершено за ліберальних урядів 90-х, скажімо за часів кабінету першої жінки-прем'єра Турецької Республіки Тансу Чілер (1993-96), процеси адаптації цього численного народу та суспільства до викликів глобалізації перебігали би у пом'якшеній формі. Але невиліковний французький снобізм та тодішні побоювання німців стосовно явищ, які - у випадку із турками - виявилися не більш ніж міфом (натомість Західна Європа наразилася на значно небезпечніші виклики) врешті-решт призвели до нинішнього стану речей.

Втім, звісно, прохолодністю та недовірою західних європейців до Туреччини список причин турецької світоглядної кризи не вичерпується. Як і в Єгипті, в Туреччині занадто довго придушували прояви традиціоналізму. В Грузії 2012 року ми могли побачити зворотній бік розпрямлення пружини, яку стиснув наш нинішній одеський губернатор, за всієї поваги до його насправді історичних досягнень - побудови першої держави, максимально наближеної до лібертаріанського ідеалу.

В Туреччині відбулося щось подібне ще на початку 2000-х років. Нинішні події - лише завершення раціонального процесу.
До речі, не слід забувати, що попри загальний ліберально-демократичний характер української Революції Гідності, вона так само містить суттєвий традиційницький елемент, принаймні тому, що є водночас національно-визвольною. Відповідно, при тому, що турецька та українська ситуації є питомо різними - було би дивним критикувати політичні еволюції південного сусіда, ґрунтуючись на тих засадах, на яких сьогодні формується сучасна українська держава.
Це сама по собі складна та розлога тема, але на практиці вона, як правило, звужується до питання про те, як ті чи інші суспільства реагують на проведену модернізацію, особливо швидку та жорстку, навздогінну, а ще й за ускладнюючих обставин - тобто тривалої, багатовікової імперської спадщини.

Просто Туреччина аж до останнього часу вважалася такою собі шаленою історією успіху - першою і поки що останньою в мусульманському світі.

Хоча інституційні економісти, дуже скептичні люди, сумнівалися стосовно цього левантійського випадку і не включали Туреччину до того ж пакету, що й країни Південно-Східної Азії. Але ця школа поки що "із підозрою" ставиться і до країн Південної Європи - і нинішні процеси в них доводять, що рецидив, а саме "раптове" провалювання в минуле на новому технологічному етапі, все ще можливий. 

Річ у тім, що історично попередньою відповіддю на індустріалізацію, урбанізацію та суспільну емансипацію на півдні Європи, частково в Центрально-Східній Європі (німецький випадок - це дещо окрема історія) був фашизм у його різноманітних версіях, що радіально розходилися від італійської. Спорідненим був і випадок Радянської Росії. Історія завершила коло - тепер на місці індустріалізації знаходиться економічна, інформаційна та культурна глобалізація, а також автоматизація промислового виробництва - тоді чому ми дивуємося у випадку із Туреччиною? 

Поряд із нами на заході відбувається певна еволюція політичної системи Польщі, яка, щоправда, поки що виглядає на те, що скінчиться звичайним популістським пшиком. На сході маємо країну, яка завершила неофашистську фазу і перетекла до агресивного шовіністичного імперіалізму із деякими ознаками власної версії нацизму.

Це якраз Ердогану тривалий час вдавалося тримати себе і свою партію (завдяки належності до НАТО і регіональної специфіки) в певних рамках, але спроба заколоту найбільш вестернізованих кіл політикуму налякала законно обраного до такої нестями, що він, очевидно, втратив грунт під ногами, а за разом і береги.

Однак Туреччина не Італія чи Німеччина 30-х минулого століття. Тому за цей ексцес їй доведеться заплатити дуже дорого - посиленням курдського сепаратизму, нищівними ударами "Ісламської держави", спочатку холодною (а потім - хтозна) громадянською війною, економічною кризою та втратою комфорту (принаймні, тимчасовою) належності до системи колективної безпеки. А також послабленням на користь двох інших гравців у регіоні - Ірану та Саудівської Аравії.
Тому Анкара і кидається істерично в обійми (але із каменюкою за спиною) Москви - ще побачимо Пекін, який, щоправда, заклопотаний власними проблемами. Ступінь дестабілізації та деградації Туреччини залежатиме від тривалості цього переляку, економічної ситуації, а також такої обставини: появи чи непояви у Вашингтоні відповідального політичного керівництва.

На сьогоднішній день Туреччина - така, яку не може прийняти, за словами Юнкера Європейський Союз, чи будь-яка інша - є одним із найважливіших торговельних, економічних (у даному випадку це різні речі, оскільки маємо спільні розвиткові програми) та стратегічних партнерів України. З цього і маємо виходити: закликати до мирного вирішення всіх питань, підтримуючи чинного і легітимного голову турецької держави, який щасливо уникнув знищення заколотниками...

...І приглядатися до руху "Хізмет", заснованого "мусульманським Соросом" Фетхулахом Гюленом, якого так боїться Таїп Реджеп Ердоган. Бо так виглядає, що це якраз та нова генерація турецьких прогресистів, яка у свій час змінить при владі Партію справедливості та розвитку. Яка свій розвиток завершує більш ніж справедливо.