• USD 28.2
  • EUR 33.3
  • GBP 36.5
Спецпроекты

"Польська весна". Як Пілсудський з Петлюрою Київ узяли, але не втримали

У травні 1920 року в Києві з'явилася тринадцята влада - польська. Однак протрималася вона трохи більше місяця, адже 12 червня Київ знову став радянським

Радянський агітаційний плакат, 1920-й рік
Радянський агітаційний плакат, 1920-й рік
Реклама на dsnews.ua

Навесні 1920 року в Києві панували більшовики. Це їхнє третє пришестя (не враховуючи короткочасного захоплення міста на кілька днів у жовтні 1919‑го) проходило спокійніше, ніж перші два. Були, звісно, політичні репресії, але далеко не в таких масштабах, як двома роками й роком раніше. Заважала складна економічна ситуація, а також епідемія тифу, що лютувала в Києві тієї весни. Здавалося, що настала політична стабільність: противники більшовиків не могли загрожувати Києву. Попередні його володарі, білогвардійці, залишалися тільки в Криму. УНР практично не мала власної території; Петлюра вимушено переїхав до Варшави. Під Києвом виявляли певну активність повстанці (Тютюнник, Ромашко, Мордалевич), але їхні дії були малоорганізованими та помітної небезпеки для радянської влади не уявляли.

Альо в ніч на 22 квітня було підписано Варшавську угоду між Польщею і УНР, згідно з якою Польща визнавала за УНР територію від річки Збруч на заході до старого польського кордону 1772 року на сході. Догоду цю не можна було назвати вигідною для України. Польща, цілком природно, переслідувала власні цілі. Україна її цікавила здебільшого як "буферна держава", що відокремлювала б її, Польщу, від радянської Росії. Згідно з угодою, до цієї України не входив не тільки Львів (формально питання Східної Галичини у ньому полишалося на розсуд Паризької мирної конференції), альо ї… Київ (який станом на 1772 рік понад сто років як не належав Польщі, а Росії). Однак це було найкраще, на що Україна в той момент могла розраховувати.

24 квітня була підписана військова конвенція, що доповнювала Варшавську угоду. Польща й УНР офіційно стали союзниками. Наступного ж дня польські та українські війська атакували позиції Червоної Армії уздовж всього українського кордону. 26 квітня поляки зайняли Житомир, 27 квітня — Козятин. Шлях на Київ було відкрито. У Києві 22 квітня урочисто відсвяткували 50‑річчя Леніна й готувалися до великого суботника 1 травня (що в тому році як раз випадало на суботу). Після цього мав пройти "тиждень праці та фронту". Але ні тому, ні іншому не судилося відбутися. Ще 25 квітня у місті бадьоро заявляли, що "польський фронт скоро буде ліквідовано". А рівно через два дні було ухвалено рішення евакуювати Київ.

Тож 1 травня замість запланованого суботника кияни спостерігали за відступом Червоної армії. "На цей раз відступ <…> здійснювалося в повному порядку і несхоже було на панічну втечу більшовиків перед приходом денікінців і потім денікінців перед приходом більшовиків, — пригадував Давид Заславський. — Обози рухалися не кваплячись і мали зовсім упорядкований вигляд. Ніхто за ними ніби не гнався".

Дійсно, поляки не вривалися до Києва на плечах відступаючого супротивника. Боїв за місто не було. Не було й реальної влади в місті протягом декількох днів після відходу радянської влади. У виграші виявилися, зокрема, київські вʼїхав язні: їх не розстріляли, як це бувало в подібних випадках раніше, а відпустили на волю.

Реклама на dsnews.ua

Польським наступом на Україну командував Начальник держави Юзеф Пілсудський. На Київ наступала польська 3‑я армія під командуванням генерала Едварда Рідз-Сміглого (уродженця Бережан, нині Тернопільська область). У числі перших до міста підійшла група полковника Юзефа Рибака, що складалася з 7‑ї бригади генерала Олександра Романовича й 1‑го полку кінноти майора Густава Орліча-Дрешера. Поляки виявляли обережність, не поспішаючи вриватися до міста. У результаті стався епізод, аналогів якому у світовій історії, можливо, не існує. Невеликий загін польських військовослужбовців на чолі з командиром взводу підпоручиком Мирославом Ольшевським вʼїхав їхав до Києва на… міському трамваї. Було це, ймовірніше за все, 6 травня. Поляки зайняли Пущу-Водицю, де й побачили трамвайний вагон, і покарали вагоноводу їхати до міста. Доїхали до Хрещатика (тоді це було можливо), де, ймовірно, захопили одного або декількох червоноармійців, і тім самим трамваєм повернулися до Пущі.

Основні сили поляків вступили до Києва наступного дня, 7 травня. За свідченням того ж Давида Заславського, "до вечора вулиці вже були повні народу <…>. На грудях у багатьох киян зʼявилися червоно-білі польські та жовто-блакитні українські бантики. Поляки і українці почувалися іменинниками. Росіяни в значній своїй частині недовірливо поглядали <…>. Євреї не сміли вірити, що пройшли благополучно найнебезпечніші хвилини, і минула загроза масового погрому". Втім, якщо вірити опублікованому пізніше звіту Всеукраїнського єврейського громадського комітету, побоювання євреїв були не марними. У цьому звіті стверджувалося, що вже 7-8 травня поляки зайняли синагогу на Деміївці, "здійснили повний розгром <…> солдати <…> смажили свинину на сувоях Тори". 27 травня, за розповідями свідків, на тій самій Деміївці "зупинився польський обоз. У продовження усього дня солдати з нагайками в руках стояли на вулиці і заганяли у двір всіх проходили повз євреїв, там їх виставляли в чергу і срезывали бороди. Постраждалих таким чином виявилося 40 осіб".

І вже після вступу польської армії до Києва почалися бої, що деяким чином зачепили саме місто. Більшовики відступили на схід, за Дніпро, альо ліше кілометрів на двадцять — тобто на відстань артилерійського пострілу. Поляки, у свою чергу, встановили гармати в Царському садку, над Дніпром — і завʼязалася артилерійська дуель із більшовиками, які розташувалися в дарницьких і броварських лісах. До центру міста снаряди не долітали, але низька будинків на Печерську постраждала.

Для багатьох киян перше близьке знайомство з польською армією відбулось 9 травня. Саме цього дня на Хрещатику відбувся польсько-український військовий парад — урочистим маршем пройшли кілька польських дивізій і 6‑а українська дивізія. Очевидці згадували, що поляки чудово підготувалися до параду й показали себе в усій красі — чого не можна було сказати про українську дивізію. Вона і йшла в кінці, і вигляд мала зовсім не парадний: у неї просто не було відповідної екіпіровки. Поляки таким чином досить недвозначно продемонстрували киянам, "хто в домі господар".

На думку того ж Заславського, "[п]оляки в мініатюрі відтворили німецький досвід на Україні. Йшли вони, очевидно, з щирим наміром створити незалежну Україну під фактичним протекторатом Польщі і з вірою, що таку Україну можна створити". Порівнює роль поляків із роллю німців і Олексій Гольденвейзер, коментуючи: "Радість при позбавленні від радянської влади була, як завжди, велика. Але на цей раз у всіх було свідомість неприродності і слабкості нового порядку. Прийшла і завоювала нас ч у ж а армія — це було ясно всім".

Цим і пояснюються особливості конструкції влади в Києві в цей короткий період. Декорум був формально дотриманий. Поряд із польською призначили комендантом українського коменданта, українського начальника гарнізону, українського начальника міліції тощо. Однак у реальності українська влада перебувала в підлеглій ролі й була неефективною. Для Києва проблеми збільшувалися через те, що уряд УНР перебував у Вінниці (Київ був занадто близько до лінії фронту). Вищим українським чиновником у Києві був міський комісар Микола Литвицький (він обіймав цю посаду з 10 травня до 10 червня), до якого, приміром, зверталася Всеукраїнська православна церковна рада з питанням про "улаштування церковного ходу". Але коли йому потрібно було вирішувати серйозні питання, скажімо, із забезпеченням Києва продовольством, він мав їздити до Вінниці. Симон Петлюра, зі свого боці, тільки раз відвідав Київ із офіційним візитом (прибув 23 травня, відбув 27 травня).

Для киян місяць із невеликим польського панування характеризувався, безумовно, незрівнянно більшою політічною свободою, разом, ніж за більшовиків. Була дозволена діяльність політичних партій. Пішли в підпілля тільки попередні "господарі", насамперед, зрозуміло, більшовики. Оцінювали, що в Києві залишилося близько двох тисяч більшовицьких агентів; близько ста ймовірних комуністів було заарештовано. Інші партії, навіть опозіційні до Петлюри, працювали відкрито. Стали виходити газети різних політичних напрямків: "Вечірній курʼєр", "Громадське слово", "Життя", "Київський день", "Нове слово" тощо. За більшовиків подібна різноманітність було немислимою.

Значно гірше було з економікою. Явились в місті У 1920 року, як і у вересні 1919‑го, Київ вступивши у постбільшовицький період. Але стартові умови в цьому випадку були значно гірше, ніж у попередньому. "Якщо при добровольцях ми пережили <…> смугу в о з с т а н о в л е н н я, — писав Гольденвейзер, — то під час поляків ми встигли тільки переконатися в тому, як нескінченно важко або навіть неможливо стало тепер відновлення всього зруйнованого більшовизмом". Великою проблемою стала відсутність грошей — але й не тільки. "Навіть для тих, хто мав гроші, — вів далі він, — поставало питання, ті у нього гроші, на які можна що-небудь купити". Циркулювали грошові знаки майже всіх попередніх влад, які побували в Києві: царські, "керенки", радянські, українські (карбованці та гривні, причому карбованці у 1919-му випускалися і в УСРР), і, природно, польські марки. При цьому, скажімо, українські гривні були в фаворі, а карбованці зовсім не котирувалися. "Керенки"-двадцятки були популярні, а сороковки — ні. Можливо, через велику кількість фальшивок. Поляки встановили штучно завищений курс власної валюти: 1 марка = 5 царських рублів. Торговки на київських базарах надавали перевагу царським рублям, чия покупна спроможність була вище. Альо коли польські солдати платили їм марками за цим завищеним курсом, вони нічого не могли з цим вдіяти.

Невідомо, в які терміни і якою мірою ситуація стабілізувалася б, якби стабілізувався польсько-радянський фронт — но польська армія його не втримала. "На зламі другого місяця серед абсолютно безхмарного неба радянська кіннота грубо і буденно заїхала кудись, куди не потрібно, і пани протягом кількох годин залишили зачароване місто", — писав Михайло Булгаков, натякаючи на прізвище Семена Будьонного, на тій годину командувача 1‑ї Кінної армії. Наступаючи з півдня, від Умані, ця армія взяла Козятин, далі ж повернула не безпосередньо на Київ, а на Бердичів і Житомир, які й зайняла 7 червня. У тієї ж годину із півночі наступав Західний фронт під командуванням Михайла Тухачевського. Над польською 3‑ю армією нависла загроза оточення, і Рідз-Смігли змушений був залишити Київ.

Поляки "попрощалися" з Києвом вкрай нечемно: підірвали три київських мости (знаменитий Ланцюговий міст і два залізничних) і спалили деревʼяна яний стратегічний міст (який вже був зруйнований на початку 1918 року, але потім відновлений). Спалили й два мости через залізницю на Брест-Литовському шосе, Ковельський і Гаванський (відповідно, у нинішньої станції метро "Святошин" і між станціями "Берестейська" ї "Нивки"), і декілька будівель, у тому числі будинок генерал-губернатора на Липках, в якому в 1918 році живий гетьман Скоропадський.

12 червня 1920 року до Києва знову ввійшли червоні. Закінчився чотирнадцятий і останній за три з невеликим роки київський переворот.

    Реклама на dsnews.ua