• USD 27.6
  • EUR 32.7
  • GBP 36.2
Спецпроекты

До совітської Росії. Як комуністи України "неправильний напрямок" розібрали

22 жовтня у Москві завершивши роботу ІІ зʼєднання зʼїзд КП(б)У, на якому було визнано неправильним "політичний напрямок" та незадовільною "організаційну діяльність" першого складу ЦК КП(б)У

Реклама на dsnews.ua

На шпальтах "Нашої революції" вже розповідалося про обставини проголошення незалежності совітської (радянської) України. Тоді, у березні 1918-го у Катеринославі, більшовикам вдалося затвердити запропоновані ними резолюції та сформувати уряд лише завдяки єднанню з нечисленною фракцією лівих українських соціал-демократів (ЛУСД). Цих лівих уесдеків, представників яких було включено в уряд — Народний секретаріат, ще з грудня 1917-го неформально означали як "українських більшовиків". Наприкінці 1917-го смороду булі ще лівим крилом "пасіонаріїв Української революції" — Української соціал-демократичної партії (УСДРП), а вже у січні 1918-го організаційно відокремилися від УСДРП та сформували ЛУСД.

На час проголошення незалежності совітської України склалася парадоксальна ситуація: абсолютну більшість уряду нової формально незалежної держави складали представники "чужорідної" політичної сили — Російської комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)), яка була правлячою у сусідній державі — совітській Росії. В Україні ж ще не існувало не ті що "своєї" комуністичної партії, а навіть й обласної (загальноукраїнської) організації РКП(б). Питання про статус загальноукраїнської комуністичної організації стало одним із основних предметів обговорення між урядовцями та членами Центрального Виконавчого Комітету совітів України, ЦИКУки (так за російською абревіатурою її називали більшовики у неформальному спілкуванні) — "парламенту" радянської України.

У цих обговореннях після переїзду уряду до Таганрогу активну участь брали як більшовики, так і ліві уесдеки, найвпливовішим діячем яких після загибелі у березні 1918-го Євгена Нероновича ставши Петро Слинько.

На початку квітня Слинько увійшов до редколегії урядового видання — "Вісника УНР". Він і раніше разом із своїм партійним колегою Євгеном Касьяненком (Лариком) брав активну участь у випуску українськомовного варіанту цієї газети під час перебування Народного секретаріату у Харкові, Києві та Катеринославі. А от у Полтаві та Таганрозі з українською мовою не склалося — не було відповідних шрифтів у друкарні.

Позиція Слинька у питанні про статус загальноукраїнської комуністичної організації була однозначною. У дискусії із іншим членом редколегії "Вісника" Ерде (Давидом Райхштейном) він наголошував: "Якщо ви визнали самостійність Української республіки, то будьте ж послідовними, визнайте самостійність єдиного партійного центру для цієї республіки".

Питання про утворення загальноукраїнської комуністичної організації більшовики обговорили 19-20 квітня на партійній нараді в Таганрозі. Серед учасників наради — члени більшовицької фракції ЦВК совітів України, урядовці Народного секретаріату, низька відповідальніх більшовицьких працівників з різних регіонів України. У цьому обговоренні взяли участь і представники лівих українських соціал-демократів, зокрема, і згаданий вище Петро Слинько.

Реклама на dsnews.ua

Рішення наради хоча й були певним чином відкориговані головою Народного секретаріату Миколою Скрипником, але загалом відповідали позиції так званих "лівих" ("киян"), які, на відміну від "правих" ("катеринославців"), бачили за українським селянством значний революційний потенціал та зазивали більшовиків покладатися у своїй діяльності насамперед на місцеві сили.

На нараді було створен тимчасовий орган для підготовки зʼєднання їзду партійної організації комуністів-більшовиків України. Ним стало Організаційне бюро у складі 7 осіб, яке очолив Микола Скрипник.

Тоді ж і вирішили питання про назву партії. Більшістю голосів учасники наради відхилили озвучену Емануїлом Квірінгом пропозицію назвати майбутню організацію "Російською комуністичною партією на Україні" та ратифікувала внесену Скрипником назву "Комуністична партія (більшовиків) України".

Після палких дискусій була схвалена ключова резолюція — про організаційні форми майбутньої партії. Вона була мотивована підписанням Росією Брестського мирного договору, за яким та зобовʼязаннями язувалася визнати незалежність України. В ухваленій у Таганрозі резолюції йшлося про потребу заснувати окрему самостійну комуністичну партію, яка матиме свій ЦК і свої партзʼїзди, і буде повʼязана звʼязку з РКП "через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)".

Здавалося б, закономірним після проголошення незалежності мало стати створення організаційно самостійної загальноукраїнської комуністичної організації, так само, як і у теперішній справі Томосом — власної православної церкви. Але коли питання стосується можливої втрати Росією контролю над Україною, то кремлівським керманичам стає не до логіки чи якихось обʼєднання єктивних аргументів — ні тоді, ні тепер.

У Кремлі ініціативу про окрему КП(б)У розцінили як загрозу — там, особливо після негативного фінляндського досвіду, добре усвідомили небезпеку "грі в самостійність". Утворення ж організаційно відокремленої від РКП(б) Комуністичної партії України, навіть якщо на її чолі ставши бі такий нігіліст в національному питанні як Георгій Пʼятому ятаков, загрожувало незворотністю тенденції до цілковитого відокремлення України. Тому більшовицьке керівництво й особисто Володимир Ленін нікого все можливе, щоб змінити суть рішень Таганрозької наради.

Третього травня під головуванням Леніна відбулося засідання ЦК РКП(б), результатом якого стала резолюція з двох частин: відкрита, де цілком логічно пояснювалася відсутність заперечень щодо створення окремої КП(б)У, і таємна, де наголошувалося, що КП(б)У має бути лише обласним органом РКП(б).

Скликаний Організаційним бюро зʼєднання зʼїзд представників комуністичних організацій України відбувся у Москві 5-12 липня. Одразу після затвердження порядку денного відбулося оформлення злиття більшовиків та лівих українських соціал-демократів у єдину партійну організацію. Тобто КП(б)У формально поєднала питомо українську та частину загальноросійської партії, що надавало їй "українського" вигляду.

З більшості питань на зʼєднання їзді тривалі запеклі дискусії. Одним із небагатьох винятків стала резолюція про відносини між Україною та Росією, в котрій, зокрема, підкреслювалося: "Рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне обʼєднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Соціалістичної Совітської Республіки, на шляху до утворення всесвітньої пролетарської комуни". Цікаво, що зацьковані Кремлем більшовики України пропустили навіть слово "федеративна" у назві совітської Росії.

Аналіз матеріалів зʼєднання їзду і, зокрема, критичні оцінки діяльності та остаточний розпуск Народного секретаріату (в ухваленій І зʼєднання зʼїздом резолюції наголошувалося, що "існування Народного секретаріату як центру радянської влади… є фікцією шкідливою") спонукає до висновку про те, що у Кремлі на тій годину вирішили припинити гру у право націй на самовизначення. Про це під час дебатів прямо сказавши обраний першим секретарем ЦК КП(б)У Георгій Пʼятому ятаков: "Якщо на квітневій конференції наш погляд (про негативне ставлення до гасла про право націй на самовизначення — Г. Є.) не переміг, то віднині офіційний погляд безболісно здається до архіву".

Актуальні питання про підпорядкованість КП(б)У рішенням зʼєднання їзду було розвʼязків язано у руслі бачення Кремля та "катеринославської" точки зору: "Обʼєднання єднати партійні комуністичні організації України в автономну в місцевих питаннях, Комуністичну партію України з своїм Центральним Комітетом і своїми зʼїздами, але яка входити в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним зʼєднання їздам Російської Комуністичної партії, в питаннях загальнополітичних — ЦК РКП". Заздалегідь підготовленим списком було обрано 15 членів та 6 кандидатів ЦК КП(б)У, серед яких були і представники колишньої ЛУСД — Афанасій Буценко (член ЦК) та Петро Слинько (кандидат, з вересня 1918 — член ЦК).

Попри значною мірою вимушену згоду на настанови Кремля в організаційному плані, на чолі КП(б)У стали все-таки "ліві", які у своїй діяльності покладалися на активність не лише пролетаріату, а й селянських мас. Георгій Пʼятому ятаков, як вже згадувалося, ставши першим секретарем ЦК КП(б)У, а Андрій Бубнов очолив створений за рішенням зʼєднання їзду Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК), основним завданням якого і була підготовка та проведення повстання проти гетьмана Ськоропадського.

Розпочатий у липні 1918-го загальний страйк залізничників в Україні прискорив офіційне оголошення початку повстання. Наказ №1 з розпорядженням усім ревкомам "негайно розпочати бойові дії проти ворогів робітників та селян України" ВЦВРК ухвалив 5 серпня 1918-го. Альо повстання швидко зазнало поразки і пленум ЦК КП(б)У, який відбувся 8-9 вересня в Орлі, змістив з посади першого секретаря Пʼятому ятакова, а його обовʼязки поклав на представника "правих" Серафіму Гопнер.

Попри розбіжності у оцінці готовності до повстання, обидві сторони ЦК КП(б)У зійшлися на необхідності створення організованих збройних загонів, по суті — зародку регулярної (а не партизанської) армії. В ухваленому ВЦВРК наказі №6 від 22 вересня йшлося про утворення двох дивізій, до означення сукупності яких, до речі, годиною вживалося назва "Українська повстанська армія".

Український історик Олег Божко згадав про курйоз, коли при цитуванні документа із згадкою червоної "Української повстанської армії" зразка осені 1918-го укладачі книги написали традиційне для радянської пропаганди означення УПА: Українська повстанська армія (УПА) — так іменували себе крупні озброєні банди українських буржуазних націоналістів, створені на Україні після Жовтневої революції. Їх метою було створення самостійної буржуазної націоналістичної держави…".

Під знаком критики тих дій "лівих", що призвели до поразки повстання, і пройшов ІІ зʼєднання зʼїзд КП(б)У, що відбувся у Москві 17-22 жовтня 1918-го. Зʼєднання зʼїзд обрав лідера "правих" Емануїла Квірінга першим секретарем ЦК КП(б)У і ухвалив запропоновану "правими" резолюцію "на звіт ЦК КП(б)У", у якій було визнано неправильним "політичний напрямок" роботи його попереднього складу та незадовільною "організаційну діяльність".

Наголошуючи на необхідності підпільної боротьби, загальним завданням якої "є обʼєднання Радянської України з Радянською Росією", зʼєднання вʼїзд водночас констатував: "В усій цій підготовчій роботі партія винна, спираючись на сили пролетарської Росії, координувати і підпорядковувати свої дії ЦК РКП, і тільки у згоді з них вибрати момент загального виступу".

З резолюцій ІІ зʼєднання їзду КП(б)У можна зробити висновок, що більшовицькі керманичі вже й не думали відроджувати ілюзію української державності, а національне питання вважали "зжитим". Водночас збройну боротьбу за Україну вони збиралися розпочинати лише після відповідної прямої команди з Кремля. Саме на цьому зʼєднання їзді до складу ЦК КП(б)У було введено Йосифа Сталіна, який надалі — з перервою у березні-жовтні 1919 р. — і курував "український" напрямок у політиці Кремля.

Для підготовки майбутнього наступу Кремль 23 жовтня 1918-го ухвалив рішення про створення на кордоні з Україною Резервної армії у складі трьох дивізій. Вона мала підпорядковуватися безпосередньо головнокомандуючому військовим силами РСФРР Іоакиму Вацетісу.

Та склалося не так як гадалося. Ситуація в Україні розвивалася непередбачувано для Кремля та більшості керівників КП(б)У. Знову стали актуальними. національні гасла і комуністи України змушені були на ті реагувати. Хто зна, як склалися б події, якби підняте Директорією повстання проти гетьмана Ськоропадського не виявилося таким вигідним Кремлю і ініціативу в КП(б)У знову не перехопили підбадьорювані Й.Сталіним "ліві" на чолі із Володимиром Затонським та Пʼятому ятаковим.

    Реклама на dsnews.ua