Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

З третьої спроби. Як у промерзлому Харкові радянську владу встановлювали

Четверг, 12 Декабря 2019, 20:00
12 грудня 1919 року "золотопогонна наволоч поточилася геть від столиці індустріяльної України": о 12-00, згідно з оперативним зведенням, червона Латиська бригада оволоділа Харковом
Харківці зустрічають червоне військо на Павловському майдані. На задньому плані -

Харківці зустрічають червоне військо на Павловському майдані. На задньому плані - "Гранд-отель", в якому поселиться Всеукраїнський ревком

З того часу і аж до жовтня 1941-го іншої влади, окрім радянської, місто не бачило. Тому видалося надзвичайно цікавим дізнатися, як саме вона встановлювалася. Бо ж "видно пана по халявах", а владу - по перших її заходах. Та спочатку варто розібратися з іншим, не менш важливим питанням: а навіщо прийшла Червона армія до Харкова?

Місцеві робітники, наприклад, вважали, що "вооруженные сыны Советской России" тільки і мріяли про те, аби допомогти українському пролетаріату "стряхнуть с себя кошмарное владычество отбросов буржуазии и дворянства". Про це можна прочитати у зверненні, складеному під час урочистих зборів, що проходили в театрі "Муссурі" 21 грудня 1919 року.

Та у першому наказі по Районній Транспортній ЧК Південних і Комуністичних залізниць, датованому 20 січня 1920 року, знаходимо "дещо" інше: "Этот район богат всеми жизненными продуктами. Наша армия отдала максимум сил для изгнания белых, чтобы освободить топливо и хлеб". Жодного слова про "братерську допомогу"!

Вельми цікавою виглядає позиція друкованого органу харківського губкому Української комуністичної партії (боротьбистів). Ці, здається, вже 25 грудня почали прозрівати.
Перше після вигнання денікінців число "Пролетарської правди" теж славить Червону армію. І навіть пророкує "пришестя Месії правдивого - царства пролетаріату". Та в той же час газета нагадує, що дві попередні спроби встановити радянську владу в Україні ганебно провалилися. І чітко називає винного: "робота серед українського села проводилася російськими комуністами зовсім по-партацькому!".

Перше число харківської боротьбистської газети: вшановують загиблих і сподіваються на краще
Але боротьбисти сподівалися, що втретє все вийде добре. Бо ж ЦК РКП прийняв резолюцію "О Советской власти на Украине". А в далекій Москві впливова група тамтешніх більшовиків вважає, що "революція на Вкраїні піде по певному шляху, коли творити нове життя буде предоставлено в повній мірі місцевим комуністичним силам, а з боку Р.К.П. буде не опіка, а допомога і порада".

Та от біда: повстанського отамана Миколу Голого, який привіз цю звістку з 7-го Всеросійського з'їзду рад, сувора харківська дійсність неприємно здивувала. Він тут побачив "стару тенденцію підпорядкувати Україну Росії".

Після того, як 20 грудня керувати губернією поставили москвича Тимофія Сапронова, її не побачив би хіба що сліпий. Значно важче було побачити у радянському Харкові... ради. Аж до травня 1920-го губернією керували не виборні органи, а надзвичайні - революційні комітети (ревкоми). Тобто, призначенці.
Голова губревкому Тимофій Сапронов

Першим після вигнання денікінців губревкомом оголосили себе семеро підпільників, не виловлених свого часу білою контррозвідкою. Спонукав їх до цього якийсь "заведующий политотделом тов. Вульсон, представитель от прибывших в город воинских частей". Він же порадив першою постановою розпустити тимчасовий міський громадський комітет - попередню владу.

Комітет розпустили, але залишили створені ним комісії та бойові дружини з охорони порядку. Аж до 20 грудня сякий-такий лад у вже радянському Харкові підтримували загони, створені міським головою Салтиковим і навчені білими офіцерами.

"Дружинникам буржуазных партий" навіть гроші видали за охорону міста "в период безвластия"! Згідно з відомістю на отримання зарплати, таким губернський ревком вважав проміжок часу від 8-го до 20 грудня включно.

Платила нова влада хоч і з власної кишені, але чужими грошима. Коли вірити протоколу першого засідання губревкому, кошти знайшли ось так: "Забрать наличность от банков заимообразно. Обратиться в штаб армии занять 20 миллионов рублей. Предложить финотделу выполнить план о наложении контрибуции".

Вчасно згадали про боржників. 14 грудня 1919 року, у першому ж числі ревкомівських "Известий", помістили оголошення: "Военно-революционный комитет предлагает всем арендаторам городских помещений, как жилых, так и торговых, внести в городскую кассу причитающиеся налоги, недоимки, арендные платы и т.п. в 3-х дневный срок".

У "свіжовизволеному" Харкові ходили різні валюти. А першу радянську зарплату наприкінці грудня робітники отримали "добровольческими" грошима, забороненими вже у січні
Друкувалося оголошення на реквізованому папері і в реквізованій друкарні. Третє встановлення радвлади у Харкові обернулося теж третім і, цього разу, остаточним закриттям найпопулярнішої міської газети "Южный край". Все її майно увечері 12 грудня стало губревкомівським.

А наступного дня новий владний орган закрив ще одну газету - "Труд", яку видавав фабрично-заводський комітет друкарні "Взаимокредит". Не сподобався зміст!

Що ж стосується змісту ревкомівських "Известий", то за ним стежили зі ще вищої дзвіниці. Від 26 грудня харківська влада висилала по п'ять примірників кожного числа газети до Москви: "Большая Лубянка, ВЧК".

Перше після вигнання білих число ревкомівських "Известий". Так поспішали видати, що забули вказати рік
А от "своєї" ЧК у Харкові не було аж до 28 грудня. Перший час після захоплення міста червоні, як не дивно, мусили рахуватися з громадською думкою, сформованою денікінською пропагандою. Про що відверто було сказано трохи пізніше, у 1921-му: "В ряде городов, по изгнании белогвардейцев, местные Губревкомы даже не решались называть органы чрезвычайной репрессии именем ЧК, скрывая их специально придуманным названием "Следкомы" (Следственные Комиссии)... Работа этих чахлых органов вполне соответствовала их компромиссному названию".

"Чахлый" чи ні, але створений при міській комендатурі "следком" за два тижні свого існування встиг відкрити 42 справи і арештувати 75 чоловік. Керував ним московський призначенець - двадцятидволітній Вася Блінов, кравець за цивільним фахом, перекинутий до Харкова з посади Волоколамського повітового воєнкома.

Чекісти, які приймали в нього справи, просто жахнулися: "Из дел подчас совершенно не представлялось возможным выяснить, за что сидит арестованный. В еще более хаотическом виде была принята хозяйственная часть и бухгалтерия, где положительно не представлялось возможным разобраться, кто, за что платил, и кто будет ответственен за произведенные расходы".

Схожий спадок залишили губернським чекістам особливі відділи військових частин: покидали за ґрати купу людей і пішли з міста - добивати Денікіна. Спробуй, здогадайся, кого і за що арештували.
Кутовий штамп харківського "следкома"
Передача функцій "следкома" губернській ЧК не зробила каральні органи ріднішими для харківців: просто Василя підмосковного змінив Василь петроградський - колишній балтійський матрос Іванов, який вже встиг покерувати Курською і Саратовською ЧК.
Формально він вважався членом губревкому, але фактично йому не підпорядковувався.

Керував Василем Івановим ще один Василь - Манцев, начальник надзвичайних комісій та особливих відділів України. Вище стояв тільки голова ВЧК Дзержинський. Ланцюжок був коротким, ефективним і... анітрохи не українським.

А товариша Блінова, який завалив роботу "следкома", до Волоколамська не повернули - поставили керувати Харківською робітничо-селянською інспекцією.

З "чужих" формувалася і харківська міліція, хоча й не відразу, на відміну від ЧК. Перший призначений губревкомом начальник - Максим Сапельник, був місцевим. Але його пограбували і вбили десь біля Лебедина, коли він розвозив московські гроші повітовим ревкомівцям.

Сапельника заступив теж харківець - Володимир Мірошниченко, який об'єднав під своїм керівництвом тільки-но сформовані губернське та міське управління міліції.

Володимир Антонович Мірошниченко, начальник губернської та міської міліції на поч. 1920 року

На межі 1919-1920 років Мірошниченко, крім іншого, відповідав за виконання смертних вироків, винесених губернським ревкомом. Бо той був не лише органом управління, а й каральним. І кожну постанову про чиюсь швидку смерть закінчував алогічною фразою: "постановление поручается провести в жизнь начальнику городской милиции".

Оскільки місцевих кадрів для такої відповідальної роботи не вистачало, їх позичили у сусідів. Згідно з наказом Головного управління міліції НКВС РСФРР №9141 від 27 грудня 1919-го, в одинадцяти губерніях Півночі та Центру Росії була проведена мобілізація міліціонерів та командного складу для відправки в Україну.

Може б, і не варто було про це згадувати, коли б різницю між місцевими та "мобилизованными с Севера" не підкреслив губернський ревком. З вісімнадцяти постанов, прийнятих 29 січня 1920 року, він засекретив лише одну. І було це слізне прохання до ревкому Всеукраїнського: залиште у Харкові саме російських міліціонерів!

Республіканське керівництво погодилося і підкинуло губернському аж 411 чоловік. Вони склали приблизно третину від загального складу харківської міліції. Але правопорядок міцнішим від того не став.

Харківський міліціонер 1919 року
Згадаємо, заради об'єктивності, і про яскравий випадок, що не вписується у загальну тенденцію. Хоча й пишатися ним не випадає.

Всеукраїнський ревком сприймав як належне перебування на підвладній йому території російських чекістів та міліціонерів, а також часто-густо дублював російські законодавчі акти. Але рішуче не погодився зі спільною постановою московських ВЦВК та Раднаркому про скасування смертної кари від 17 січня 1920 року.

2 лютого шестеро чоловік, що представляли Всеукраїнський ревком, порадившись, відповіли на неї своєю постановою: Україна - не Росія! То там вже притиснули контру намертво, а тут "з кожним днем відкриваються все нові і нові змови проти Радянської Влади". Тому смертна кара потрібна і виправдана.

За злою іронією долі щонайменше чотирьох з тих, хто підписав постанову, розстріляли у часи "великого терору" . І це було цілком логічним, хоча й дещо запізнілим підсумком третього пришестя радянської влади в Україну.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте