Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Андрій Усач (Музей "Територія Терору"): Українці не мають спільної пам'яті

Понедельник, 18 Мая 2020, 10:00
Меморіальний музей тоталітарних режимів "Територія Терору" створений у Львові у 2009 році на місці, де колись були розташовані радянська пересильна тюрма №25, а перед цим - Львівське ґетто
Андрій Усач, Музей

Андрій Усач, Музей "Територія Терору"

"ДС" поговорила з заступницею директорки з освітньо-наукової роботи музею Анною Яценко та істориком, завідувачем науково-фондового відділу Андрієм Усачем про національну пам'ять і історичні травми, осмислення минулого і шляхи створення сучасного музейного простору, декомунізацію, Музей Майдану і Бабин Яр.

"ДС": Останніми роками Україна активно займається відтворенням своєї національної пам'яті. Це стосується не тільки політичних рішень на кшталт декомунізації, а й літератури і мистецтва. Чи взагалі можна говорити про національну пам'ять як спільний об'єднавчий інструмент для українців?

А.У: Ми не можемо говорити, що існує якась спільна пам'ять, тому що сучасні українці - це люди, які по-різному переживали ті чи інші події. Національна пам'ять мала би будуватися на тому, щоб інтегрувати ці різні досвіди і переосмислювати їх.

Зараз наша національна пам'ять трохи примітивізована. На противагу радянським міфологічним уявленням ми намагаємось вводити інші, антирадянські уявлення. Але часто це не спрацьовує. Наприклад, ОУН та УПА - ми говоримо, що це люди, які боролись за українську державність під час Другої світової війни і після неї, але для багатьох мешканців Наддніпрянщини і Східної України це ніяк не пов'язано з їхньою сімейною пам'яттю. Вони не можуть приєднати цей наратив до того, що розповідала їм бабуся чи дідусь. Такий підхід використовували у радянські часи з наративом "Червона армія - визволителі", але це не спрацювало, адже для багатьох мешканців нашої країни це не так.

Історик, завідувач науково-фондового відділу музею Андрій Усач

Національна пам'ять повинна будуватися на кшталт музейного простіру, у якому треба не вибирати якусь одну правильну історію і розповідати тільки її, а намагатися презентувати одну і ту саму подію з різних перспектив, використовувати різні свідчення, а не замовчувати одні з них на противагу іншим.

"ДС": Як, на вашу думку, українцям треба працювати зі своїми історичними травмами - Великим терором, Голодомором, Голокостом, Другою світовою війною, Чорнобилем?

А.У.: З травмою важко працювати, бо для кожної людини потрібен індивідуальний підхід. Тому музей - це не може бути панацея. Але ми намагаємось створити своєрідний терапевтичний простір. Наприклад, історії людей, які були в ГУЛАГу. Ми презентуємо кілька з них, але всі історії звідти схожі. Коли людина дізнається, що його історія не унікальна, вона розуміє, що можна про це поговорити і є з ким, що є люди, які також пережили це. В свою чергу, це може наштовхнути на думку: "Я не самотній у цьому болеві і цій травмі".

Люди часто намагаються пропрацьовувати травми самостійно. Вони знаходять в страшному якісь позитивні речі, і про це важливо говорити. Наприклад, історія Другої світової війни. Був Голокост, коли приблизно 1,6 млн євреїв в Україні було вбито, і були люди, які на євреїв доносили, але водночас були й українці, поляки, росіяни, які рятували цих людей. Про це дуже важливо говорити - про те, що навіть потрапляючи в страшні умови, ти завжди можеш залишатися людиною, думати не лише про себе, але й про інших.

"ДС": На жаль, в уявлені пересічного українця музей - це щось старе, затхле, присипане порохом. Як зробити музей сучасним, цікавим для відвідувача?

А.У.: Наш музей - антропоцентричний. Ми не говоримо про якусь велику історію, ми говоримо про історії звичайних людей, які жили тут у 30-х - 50-х роках. Наш музей динамічний, а тому ми хочемо, щоб історії були постійно інші. Не хочемо, щоб це була одна експозиція, яка 40 років не буде змінюватися абсолютно.

Кожен відвідувач має власну історію своєї родини, яка пов'язана з історією масового насильства. Неможливо було жити в Україні в ХХ столітті і не бути до цього дотичним. Ти міг бути жертвою, ти міг бути винуватцем, або і просто спостерігачем.

У нас є аудіовідтворювальні пристрої - ти можеш прийти, взяти навушники і послухати голос справжньої людини. Ми не наймали акторів, щоб ці історії озвучити, а просто записували їх з уст очевидців. Також є відео, звичайно, де можна побачити цих людей, а також побачити фотографії з їхніх приватних архівів.

Музей "Територія Терору"

Але важливо не переборщити з технологіями. Експозиція про терор не повинна бути суцільною віртуальною реальністю. Наприклад, у нас є кімната, яка відтворює побут повоєнного Львова - і тут можна побачити меблі, доторкнутися до них, сісти на стільчик, побачити посуд. Такі речі найкраще бачити вживу.

А. Я.: Наш музей будується на тому, що людина може до всього доторкнутися, усе послухати, подивитися відео, ми старались, щоб все було оцифроване й максимально доступне, щоб були субтитри українською і англійською. Але потім стався карантин, і музей, який заточений на те, що до всього можна доторкнутися, уже не спрацьовує.

Заступниця директорки з освітньо-наукової роботи музею Анна Яценко

Наприклад, один з експонатів - це великий білий стіл, на якому близько 500 сімейних фотографій. На світлинах люди переважно веселі, усміхнені. Фото можна брати в руки, перевернути й побачити, що на звороті вказано що це, наприклад табір ГУЛАГу. А люди там святкують Новий рік, або Різдво, або весілля - і усміхаються. Що робити з цією експозицією зараз - незрозуміло. Після кожної людини не будеш же фотографії дезінфікувати.

Зараз ми хочемо запустити інформаційні термінали, де буде складена уся аудіовізуальна інформація.

"ДС": Ваш музей має ряд спецпроектів. Розкажіть про них.

А.Я.: По-перше, #непочуті - усноісторичний проект, де ми намагаємось записати спогади очевидців 30-х, 40-х, 50-х років. Минулого року це були переважно Львів і Львівщина, а цього року завдяки спільному проекту з чеською ГО "Пост Беллум" за підтримки МЗС Чехії плануємо охопити територію всієї України.

Робота над проектом #непочуті

Зараз, під час карантину, робота з місцевими очевидцями поставлена на паузу, але ми намагаємось спілкуватися з діаспорою онлайн, щоби зафіксувати їхні спогади. Особливо це стосується теми Праведників народів світу (люди, які ризикували власним життям заради порятунку євреїв у період Голокосту, - "ДС"), - вони зараз в основному за кордоном: в Ізраїлі, Греції, Канаді... Вони готові говорити про це.

Глобальна наша мета - це створити онлайн-архів, де можна буде викласти і систематизувати увесь матеріал, щоб він був доступний не тільки для дослідників і істориків, а й для звичайних людей. Зробити медіаісторії, які могли би розповісти про українські досвіди простою мовою.

Ще один спецпроект - флешмоб "Сімейний фотоальбом", де люди розповідають про своїх дідусів і бабусь і їхні спогади за 30-ті - 50-ті роки, викладають в соцмережах старі фотографії. Ми показуємо, що ця пост-память різна: в одних областях люди згадують про Голодомор, в інших - про "голодовку", а в інших в принципі таких спогадів немає.

"ДС": Декомунізація була вдалим інструментом?

А.У.: Попри те, що декомунізація часто була чорно-білою, вона була вдалим досвідом. Шкода лиш, що люди часто пасивні... Закон про декомунізацію передбачає, що громада вирішує долю перейменувань. А те, що наші люди починають виступати проти, коли уже все перейменовано, - це проблема. Люди мають більше думати про те, що відбувається навколо, і активніше брати участь у житті громади. Громадянське суспільство - це один з інструментів, який не дає здійснюватись масовому насильству. Чим сильнішим у нас буде громадянське суспільство, тим більша ймовірність, що не повторяться нав'язані ззовні або внутрішні трагедії в подальшому. А декомунізація дає можливість ухвалювати рішення, будувати це громадянське суспільство.

"ДС": Багато з дослідників заявляють, що декомунізація була "фасадною", що вона торкнулась лише зміни назв, табличок та прибирання монументів, а переосмислення історичного контексту не відбулось.

А.У.: Декомунізація була чорно-білою, це правда. Раніше казали - ось, дивіться, це герой, зараз кажуть - ось, дивіться, це кат українського народу. Нам пропонують нових героїв, а влада зміниться - і будуть пропонувати ще новіших.

"ДС": Як шукати українських героїв?

А.У.: Прагнення мати ідеальних героїв у минулому грає з нами злий жарт у сьогоденні. Ми хочемо мати героїв, зустрічаємо, наприклад, Надію Савченко, кажемо - "О, героїне наша!", а потім виявляється що щось із нею пішло не так.

Герої мають бути, але треба їх осмислювати. Вони не повинні ставати забронзовілими постатями. Чорно-білий підхід до історії - це зручно, і це, певною мірою, виправдано. Але якщо ми будемо тільки в цих чорно-білих тонах сидіти, то ми так ніколи і не зрозуміємо, що ми пережили і що ми ще переживемо.

"ДС": Президент Володимир Зеленський запропонував на роль українських героїв спортсменів. Офіс президента дав старт ініціативі "Україна - чемпіон!", який передбачає встановлення в кожній області пам'ятників і знаків про видатних спортсменів з цього регіону.

А.У.: Це не спрацює, я думаю. Ну поставимо ми Кличка, наприклад, але пройде час і почнуть говорити: "Та дивіться, скільки він наробив, як був мером, знімайте його!". А поставимо Усика, так дивіться же - він у російських фільмах знімався!

Історія політизована, і навіть якщо ми будемо говорити тільки про культурних діячів, то в нас залишаться лише Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Але згодом ми почнемо сваритися і про них. Люди рано чи пізно скажуть, що Шевченко писав російською, а Франко був соціаліст, а соціаліст - це майже комуніст.

"ДС": Що робити зі знесеними пам'ятниками радянської доби?

А.У.: "Територія Терору" - музей, який говорить про історію радянського насильства, але паралельно у нас є колекція радянського монументального мистецтва. Те, що було знесено в 90-х роках, а також те, що було знесено частково під час декомунізації, починаючи з 2014-го. Ми говоримо про масове насильство, але важливо розуміти, що це насильство по-своєму переосмислювалось режимом, який його створював. У нас є унікальні експонати. Наприклад, пам'ятник Василю Пересаді, першому секретарю ЦК комсомолу на Західній Україні. Коли йому ставили пам'ятник у 70-х роках, це показувалось як символ того, що у Львові був комунізм ще до радянської влади. Але при цьому замовчували, що в 1937 році Пересаду викликали на конференцію в радянську Україну і стратили як ворога народу. Так людина стала одночасно і тим, хто просував комуністичні ідеали, і тим, кого звинуватили у ворожості цим ідеалам. Тому на будь-який предмет радянської доби можна дивитися з різних сторін.

Експозиція радянського монументального мистецтва

"ДС": Уже довгий час ідеться про створення Музею та Меморіалу Революції Гідності. Яким він має бути на вашу думку?

А.У.: Якщо говорити про меморіалізацію Революції Гідності, то вона почалася незалежно від офіційних структур і державних проектів. Одразу, коли почалися масові вбивства, люди стихійно створили меморіал - писали імена, приносили фотографії, робили пам'ятні знаки з бруківки. Мені пригадується історія з Биківнею, де НКВС здійснювала масові вбивства. І в останні роки існування СРСР люди почали приносити туди портрети своїх родичів, пов'язували на дерева стрічки. Але коли держава туди влізла, вона побудувала монументи і заодно знесла все те, що було створено людьми до цього. Усі ці стрічки і портрети були фактично викинуті.

На мою думку, завданням держави у справі Музею Майдану було не нав'язати якусь свою єдино правильну думку, а намагатися зберегти стихійне вшанування, яке там відбувалось. Натомість взяли курс на те, щоб побудувати музей, і держава в тому основний арбітр. А голос держави постійно змінюється - ми це бачимо, нинішня влада говорить не зовсім те, про що говорила попередня. І незрозуміло, наскільки буде чути голос громади, яка в більшій мірі це пережила. Це мав би бути максимально громадський проект, який би послуговувався тією мовою, яка ближча до людей.

Треба по-максимуму говорити з безпосередніми учасниками. Ми зараз стикаємося з багатьма викликами. Наприклад, важко записати людину, яка пам'ятає 1939 рік - таких людей дуже мало. Тому треба максимально записувати усіх людей, які пам'ятають Майдан, і створювати в першу чергу не музей, а дослідницький центр, архів, щоб максимально зберегти ту пам'ять. Бо через рік я уже можу не згадати усе, що було на Майдані, загубити телефон, на якому є фото.

"ДС": Але у часи Революції Гідності уже був Facebook, спогади збереглися там.

А.У.: Так, але люди викладають у Facebook не все. Є такі речі, про які ти не говориш, а є такі, які прикрашаєш. Люди не хочуть розказувати про себе неприємні речі.

"ДС": Не факт, що про неприємні речі будуть говорити і усно.

А.У.: З часом, можливо, стануть.

"ДС": А як бути зі створенням Меморіалу Бабиного Яру?

А.У.: Проблема в тому, що боротьба за те, хто головніший, доведе до того, що на кілька десятків років це місце лишиться таким, яким воно є сьогодні. Головна проблема із Бабиним Яром не у відсутності меморіалізації на цій територій, а навпаки - у тому, що вона надмірна і хаотична. Територія напхана величезною кількістю пам'ятників, але деякі з них несуть неправдиву інформацію. Наприклад, пам'ятники мельниківцям чи священикам, які були розстріляні в Бабиному Яру, хоча невідомо точно, чи вони були там розстріляні і скільки їх там було. Це місце мало ким сприймається як місце пам'яті, попри всі пам'ятники там. Якщо зайти туди, то побачимо купу людей, які собак вигулюють і п'ють пиво.

Схоже на те, що державі не потрібен Меморіал Бабиного Яру. Державі потрібне місце, куди можна привезти іноземну делегацію. Їй для цього не потрібно будувати дослідницький центр чи музей, їй вистачає з головою тієї менори маленької, куди можна привезти гостей з Ізраїлю.

Тому апелювання до державної влади як до своєрідного арбітра у вирішенні проблеми із меморіалізацією в Бабиному Яру виглядає наївним. Вона, зрештою, не налаштована витрачати на подібні проекти потрібні фінансові ресурси, а без них важко щось побудувати. Натомість приватний капітал без прискіпливого контролю може виходити за межі розумного і теперішня публічна дискусія навколо Бабиного Яру це добре ілюструє. На мою думку, єдиним адекватним арбітром може бути лише громадянське суспільство - не держава, не приватні донори.

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество