Попри гібридний характер військової агресії Росії проти України, російська окупація окремих районів українських Донецької та Луганської областей набула за останні три з половиною роки цілком класичних форм та здійснюється безпосередньо з Кремля шляхом управління за допомогою трьох традиційних вертикальних важелів.
Перша вертикаль — це окупаційна армія у вигляді постійного контингенту Збройних сил Російської Федерації, що включає в себе два армійських корпуси ЗС РФ. Вони напряму підпорядковані найвищому керівництву російського міноборони, їхню безперебійну комплектацію особовим складом, зброєю і технікою забезпечує командування Південного військового округу зі штабом в Ростові-на-Дону, що одночасно повністю контролює понад 400 км українсько-російського державного кордону на території ОРДЛО. Також основні командні та штабні посади в цих корпусах, закамуфльованих під «війська ДНР і ЛНР», посідають кадрові російські офіцери, а рядовий склад більш ніж наполовину укомплектований контрактниками та найманцями з Росії.
Друга вертикаль — окупаційна адміністрація на чолі із самопроголошеними «главами ДНР і ЛНР», їхніми «урядами», «парламентами» та іншими «органами» цивільного управління цими квазідержавними утвореннями. Політичне та ідеологічне керівництво даною «гілкою влади» наразі монополізував Владислав Сурков — помічник президента Росії Володимира Путіна, а глобальними соціально-економічними процесами у повністю залежній від дотацій з Москви окупованій частині Донбасу допомагають управляти представники російського уряду на чолі з віце-прем'єром РФ Дмитром Козаком.
Третя вертикаль — під проводом російської ФСБ — виконує контролюючі функції над поточною діяльністю як військових підрозділів окупаційної армії РФ, так і всього «чиновництва» ОРДЛО.
І адміністративна, і контролююча вертикалі створені за безпосередньої участі «спеців» — громадян РФ, але складаються переважно з раніше завербованих російськими спецслужбами зрадників присязі українському народові та різношерстих колаборантів. Вони роками були вмонтовані в місцеві осередки колишньої «партії влади» — Партії регіонів, представляючи здебільшого команди неформальних до 2014 р. хазяїв Донеччини і Луганщини — відповідно Рината Ахметова і Олександра Єфремова. Їхніми відвертими креатурами та підлеглими в минулому функціонерами просякнуті всі адміністрації ДНР і ЛНР, але всеохоплюючий контроль над ними з боку Ахметова і Єфремова фактично втрачено через своєрідну кон'юнктуру у бандитських анклавах клептократичної диктатури, якими насправді є так звані «народні республіки» та в основу яких були покладені саме ахметовський та єфремовський кадрові потенціали.

Одночасно є вищою посадовою особою самопроголошеної «Донецької народної республіки», керівником «Ради міністрів ДНР» та «верховним головнокомандувачем збройних сил ДНР» у званнях «генерал-майора ДНР» та «генерал-майора ЛНР». Також очолює місцеву «партію влади» — громадський рух «Донецька республіка», що займає в «Народній раді ДНР» 64 місця із 95 наразі існуючих. Після ліквідації польових командирів Арсенія Павлова (Моторола) та Михайла Толстих (Гіві) Захарченко — центральний медіаперсонаж фейкової «республіки». Його особистим іміджмейкером є колишній мешканець Риги Олександр Козаков, який офіційно обіймає посаду «радника глави ДНР» і входить в пул політтехнологів Владислава Суркова — помічника президента Росії Володимира Путіна та куратора окупованої частини Донбасу. Ще один більш відомий «радник» Захарченка — російський літератор-фашист Захар Прилєпін — взагалі доводиться Суркову далеким родичем (двоюрідний брат Суркова був одружений на сестрі Прилєпіна).
41-річний Захарченко народився в Донецьку, закінчив місцеву школу і Донецький технікум промислової автоматики за спеціальністю «гірничий електромеханік». За деякими даними, у 2006 р. був директором ТОВ «Торговий дім «Континент», що входило в орбіту інтересів донецького мільярдера Рината Ахметова. Також значився співзасновником донецького ТОВ «Дельта-форт», працював у горілчаній компанії «Олімп» та в місцевій філії київського підприємства «Гаврилівські курчата». У грудні 2013 р. увійшов до складу тітушок, познайомився з Євгеном Жиліним, після чого очолив філію його радикально проросійської організації «Оплот» в Донецьку. Брав активну участь у захопленні адміністративних будівель і збройних зіткненнях з українською армією.
Саме Захарченко очолював групу бойовиків «Оплоту», які захопили Донецьку міськраду в квітні 2014 р., в травні вже призначений «військовим комендантом Донецька», згодом — «заступником міністра внутрішніх справ ДНР». З серпня 2014-го — «голова уряду ДНР». На нелегітимних виборах «глави республіки» в листопаді 2014 р. отримав, за сфальсифікованими даними «ЦВК ДНР», 765 тис. голосів місцевих виборців, або близько 75%. Після чого намагався контролювати всі військові та політичні процеси в середовищі донецьких колаборантів, для яких представлявся таким собі «арбітром» у відносинах із різними кланами та виступав компромісною фігурою одночасно для трьох груп: Ахметова, Суркова та російських спецслужб. Перебуває у кулуарному конфлікті зі «спікером парламенту ДНР» Денисом Пушиліним.
На даний момент Захарченко фактично втратив свій вплив на підрозділи окупаційних військ, що зібрані в так зване «оперативне командування «Донецьк», або «1-й армійський корпус ДНР», під повним його контролем залишається лише один боєздатний підрозділ — «Бастіон», яким командує Андрій Борисов (Чечен). Водночас радикально зменшив свої зв'язки з Ахметовим, чий бізнес на території ОРДО було «націоналізовано», а структури ахметовського гуманітарного фонду «Поможем» витіснено. В Донецьку та прилеглих містах «глава ДНР» кришує значну частину ринків, супермаркетів, ресторанів і кафе, торговельних центрів, а також контрабанду продовольства, розкрадання російської гуманітарної допомоги та ринок збуту нафтопродуктів. Після віджиму ним мережі супермаркетів АТБ вона була перейменована в «Перший республіканський супермаркет», яким керує його цивільна дружина Наталія Гладкова. Крім того, під контролем Захарченка перебуває й мережа супермаркетів «Амстор».

Формально керує всією «армією» квазіреспубліки, яка де-факто є обмеженим контингентом військ РФ на території ОРДО. Через це має прямі виходи на вище керівництво міноборони РФ та підзвітний у своїй діяльності лише йому та представникам ГРУ Генштабу ЗС РФ. Впливовість Кононова забезпечена тим, що він міцно вмонтований у вертикаль російських військових, котрі є базовою та вирішальною силою в окупованій частині Донбасу, відіграючи перші ролі, у тому числі в контролі за бюджетними потоками з РФ на розвиток місцевих армійських структур.
У реальності до керівного складу «оперативного командування «Донецьк» входять виключно російські офіцери. Основні командні і штабні посади в «корпусі» також обіймають кадрові російські військові, а рядовий склад більш ніж наполовину укомплектований контрактниками та найманцями з Росії. Виключно для телебачення свої посади посідають місцеві «генерали» на кшталт «командуючого 1-м армійським корпусом» «генерал-майора ДНР» Дениса Сіненкова.
Ціла низка генералів ЗС РФ безпосередньо пройшла війну на території окремих районів Донеччини. Серед найвідоміших — генерал-майори Валерій Солодчук (творець «народного ополчення Донбасу», що й стало «1-м АК ДНР») і Олексій Завізьон («заступив на вахту» навесні 2015-го одразу після Солодчука), генерал-лейтенанти з Південного військового округу (Ростов-на-Дону) Андрій Сердюков та Михайло Теплинський (їхнє завдання — забезпечувати безперебійну комплектацію окупаційних військ особовим складом, зброєю і технікою), генерал-полковники Олександр Галкін (командуючий ПівдВО), Олександр Лєнцов (очолював російську групу в СЦКК з питань про припинення вогню) та Сергій Істраков (керівник Головного штабу Сухопутних військ РФ, здійснює оперативне командування всім угрупованням російських військ на Донбасі).
Саме 42-річний «міністр оборони ДНР» Кононов (на прізвисько Цар), що відрізняється вкрай низьким зростом, слугує ідеальним прикриттям для відомої путінської легенди «их там нет». Адже на відміну від свого попередника на цій посаді Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) є уродженцем Луганщини та все своє доросле життя до війни провів у донецькому Слов'янську, де працював тренером у Федерації дзюдо Донецької області. Судячи з усього, був давнім агентом ГРУ, чим і пояснюється його «блискуча військова кар'єра»: після прибуття до Слов'янська диверсійної групи Гіркіна у квітні 2014-го одразу поповнив її лави, спочатку командував блокпостом, згодом — ротою, а потім — цілою бригадою.

Повністю замкнув на собі спілкування квазідержавного утворення ДНР із зовнішнім світом, бо сам з листопада 2014 р. обіймає посаду «постійного повноважного представника республіки на переговорах Тристоронньої контактної групи в Мінську», а його «права рука» Наталія Ніконорова з початку 2016-го керує «міністерством закордонних справ ДНР» (щоправда, окрім розвивати дружні відносини з такими ж невизнаними квазідержавними утвореннями, як ЛНР та Південна Осетія, проводити якусь «зовнішню політику» немає можливості). Крім того, постійно веде внутрішню боротьбу в самому колаборантському середовищі з перемінним успіхом.
Саме Пушилін домігся у вересні 2015 р. усунення зі «спікерського» крісла ставленика тодішнього першого замглави Адміністрації президента Росії В'ячеслава Володіна (нині голова Держдуми РФ) Андрія Пургіна, звинувативши його у спробі державного перевороту, після чого сам очолив «Народну раду ДНР». Це стало своєрідною перемогою кремлівського куратора Пушиліна, помічника Путіна Владислава Суркова, над своїм кулуарним ворогом Володіним. А вплив Пургіна в ОРДО з того часу впав до нуля.
Наразі 36-річний Пушилін розглядається в Москві як головний претендент на заміну Олександру Захарченку, останній всіма силами намагається обмежити вплив «спікера» та його групи на всі процеси всередині псевдореспубліки. Зокрема, «глава ДНР» домігся відставки з поста «міністра інформації ДНР» родички Пушиліна (сестри його батька) Олени Нікітіної та призначив свого протеже, бойовика Сергія Завдовєєва секретарем виконкому організації «Донецька республіка», тим самим послабивши позиції «голови Народної ради» у цій «партії влади».
Прикметно, що, як і Захарченко, Пушилін раніше здебільшого орієнтувався на Рината Ахметова, а тепер цілком на Суркова. Ще навесні 2014-го він, будучи «співголовою тимчасового уряду ДНР», займався фінансовим супроводженням усіх сепаратистських акцій у Донецьку та замкнув на собі більшу частину відповідних коштів, що надходили як із Росії, так і від донецьких «регіоналів». Свій організаторсько-казначейський досвід Пушилін отримав у фінансовій піраміді «МММ-2011», яка в 2012 р. перетворилася у партію, а в 2013-му спільно з іншими проросійськими силами організовувала акції протесту проти видобування сланцевого газу на території Донбасу.

Керує фактичним представництвом російського ФСБ на окупованих теренах Донеччини досить давно — з грудня 2015 р. Наприклад, його попередник Сергій Лукашевич очолював «МДБ ДНР» лише дев'ять місяців. Репресивне «відомство» Павленка зуміло фактично підім'яти під себе весь «силовий» блок, за винятком, звичайно, військової вертикалі, з якою у донецьких «гебістів» перманентний конфлікт за бюджетні потоки з Росії на суто військову складову.
Контролює практично всіх місцевих представників так званої «групи ФСБ»: Едуарда Якубовського («голова Верховного суду ДНР», громадянин Росії та екс-співробітник Головного управління криміналістики Слідчого комітету РФ), Андрія Співака («в. о. генпрокурора ДНР», колишній працівник Донецької обласної прокуратури), Георгія Сепашвілі («замглави МДБ ДНР», колись обіймав керівні посади в управліннях СБУ в містах Слов'янськ, Сніжне і Торез Донецької обл.), Ігоря Загороднього (керівник «військової контррозвідки МДБ ДНР», екс-співробітник Торезького, Амвросіївського і Донецького управлінь МВС України). Павленко також має вирішальний вплив на «главу УБОЗ МВС ДНР» Сергія Тищенка та «міністра внутрішніх справ ДНР» Олексія Дикого. Щоправда, з останніми у головного донецького «гебіста» час від часу виникають певні тертя.
Дані про особистість самого Павленка досить суперечливі, адже на публіці він не з'являється, у відкритому доступі немає ані його біографії, ані навіть фото, лише скріншот «указу» Захарченка «Про призначення міністром державної безпеки ДНР Павленка Володимира Миколайовича». Довгий час ходила версія про те, що «глава МДБ» — це колишній «народний мер» Слов'янська та співробітник КДБ і СБУ у відставці Володимир Вікторович Павленко, який менш ніж на місяць замінив у «мерському» кріслі арештованого Ігорем Гіркіним В'ячеслава Пономарьова, а після звільнення Слов'янська українською армією втік у невідомому напрямку. Але у цих Павленків відрізняється по-батькові, тому, найімовірніше, «глава МДБ ДНР» Павленко (між іншим, це прізвище може бути несправжнім) є громадянином Росії та кадровим співробітником ФСБ РФ.

Виступає ключовою «точкою збору» колаборантів — важливим центром окупаційної адміністрації на території ОРДО, навколо якого групуються колишні активні члени місцевого осередку Партії регіонів і чиновники Донецької міської ради та облдержадміністрації. З травня 2016 р. керує одним із ключових у псевдореспубліці «міністерств», яке сам же і створив як тодішній провідний економічний стратег «адміністрації» Олександра Захарченка, хоча вже понад півтора року перебуває в офіційному статусі «виконуючого обов'язки».
Грановський — неконфліктний на публіці, віддає перевагу кулуарному вирішенню питань в закритому режимі, але має вирішальний вплив на всі процеси, що відбуваються у ДНР у промисловості, сфері торгівлі та «зовнішньоекономічної» діяльності. Зокрема, до його групи відносять «в. о. міністра вугілля та енергетики ДНР» Едуарда Голенка, котрий раніше очолював ДП «Донецька вугільна енергетична компанія»(ДВЕК, це українське державне підприємство входило в зону спільних бізнес-інтересів Рината Ахметова та сина Віктора Януковича Олександра), і «радника з питань ПЕК глави ДНР», теж колишнього топ-менеджера ДВЕК Михайла Полякова. Тепер уся ця група активно долучена до процесу так званої «націоналізації» українських підприємств на території ОРДО.
43-річний Грановський за останні три роки побував у кількох іпостасях. З травня по листопад 2014-го був «міністром палива і енергетики ДНР», звільнився через свою незгоду з тодішньою ідеєю «націоналізації» промислових активів Ахметова, за що навіть на деякий час потрапив «на підвал». Але вже в квітні 2015 р. сплив як «директор департаменту зовнішньої політики адміністрації глави ДНР», а з жовтня 2015-го по лютий 2016-го виконував обов'язки «глави адміністрації міста Дебальцевого», після чого транзитом через «адміністрацію» Захарченка знову повернувся у «Радмін ДНР».
У довоєнні часи Грановський був багатолітнім керівником апарату Донецької міської організації Партії регіонів, яка тотально контролювалася ахметовцями (з початку керівником осередку був близький до Бориса Колеснікова Олександр Бобков, а потім — близький безпосередньо до Ахметова мер Донецька Олександр Лук'янченко). Під час Майдану 2013–2014 рр. координував тітушок як у самому Донецьку, так і возив їх до Києва у Маріїнський парк.

Очолює компанію, котра, як сказано в «указі» Олександра Захарченка від 4 квітня 2017 р., «виконує функції вищого органу управління і здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу управління підприємствами, на яких було введено зовнішнє управління». Тобто насамперед тих «націоналізованих» заводів, які переважно належать олігархам Ринату Ахметову і Віктору Нусенкісу. Зокрема, на території окупованих районів Донеччини йдеться про нусенківське ПрАТ «Донецьксталь» (тепер воно називається «філіалом №1«Внешторгсервиса»), ахметовське ПАТ «Єнакієвський металургійний завод» («філіал №2«Внешторгсервиса») і його макіївський філіал, а також про Єнакієвський, Макіївський і Ясинівський коксохіми, Харцизький трубний завод, Докучаєвський флюсо-доломітний комбінат, «Комсомольське рудоуправління» («філіал № 8«Внешторгсервиса») тощо.
Саме «Внешторгсервіс» зареєстрованій у самопроголошеній на території Грузії «республіці» Південна Осетія, там же працює й «Міжнародний розрахунковий банк» через який до того ж здійснюється наповнення бюджетів ДНР і ЛНР безпосередньо Росією для уникнення її урядом додаткових санкцій з боку Заходу. Цей південноосетинський банк є засновником «Фонду підтримки міжнародних проектів», президентом якого також записано гендиректора «Внешторгсервиса» Пашкова, чиє російське громадянство та повноваження на окупованому Донбасі підтвердив російському виданню «Комерсант» керівник «міністерства промисловості та торгівлі ДНР» Олексій Грановський.
Нині Володимиру Пашкову 56 років, народився в російському Братську Іркутської області. У 1985 р. закінчив Тихоокеанське вище військово-морське училище ім. Макарова і був направлений штурманом на новий атомний підводний крейсер, який за його ініціативою назвали «Братськ». Після звільнення в запас у 1993 р. у званні капітана III рангу повернувся в Братськ, де аж у 2005-му дослужився до віце-мера.
Але у 2008 р. за сприяння гендиректора державної корпорації «Ростех» Сергія Чемезова (у 1980-х Чемезов і Путін працювали в НДР по лінії КДБ та навіть жили в одному будинку) був призначений віце-губернатором Іркутської області, а згодом — першим віце-губернатором цього регіону. Далі — переїзд до Москви та заволодіння 40% акцій IT-компанії Expertek, що простійно вигравала конкурси на контракти із філіями держкорпорації «Роснефть» по всій Росії. Тепер — знову вихід на новий рівень. Тож стверджувати, що Пашков є креатурою збіглого в Росію українського младоолігарха Сергія Курченка, м'яко кажучи, несерйозно.

Як «віце-прем'єр» координує шість «міністерств ДНР» економічного блоку, але всім підприємцям, хто був або досі перебуває на території ОРДО, більш відома його «податкова діяльність» — коли озброєна банда на чолі з бойовиком на прізвисько Саша Ташкент (тобто «міністр» Тимофєєв) здійснює рейдерство у великих розмірах та організує контрабанду і збут контрафактних алкоголю та сигарет. Наприклад, захопив мережу супермаркетів «Амстор», «подарувавши» цей бізнес Олександру Захарченку, який ніби доводиться Тимофєєву родичем по лінії першої дружини.
А для себе особисто «націоналізовував» шахти ім. Засядька і ім. Кисельова, доводив до банкрутства та посягав на «Макіїввугілля», віджимав бензин, що постачався в окуповані райони Донеччини українським олігархом-втікачем до Росії Сергієм Курченком, та склади з тютюновою, алкогольною і ювелірною продукцією, здійснював контрабандні схеми із вугіллям та пально-мастильними матеріалами тощо. З цією метою використовувався ресурс незаконного збройного формування «Оплот», «начальником штабу» якого у 2014 р. був сам Тимофєєв.
Встановивши контроль над малим і середнім бізнесом через «націоналізацію» ринків та введення нової податкової системи, Саша Ташкент став одним з найвпливовіших центрів ухвалення рішень в ДНР. Його найближчим партнером у чорних бізнес-схемах є Костянтин Кулешов, який тривалий час заправляв спеціально створеним під себе «державним» підприємством «Ринки Донбасу» та спільно с Тимофєєвим розподіляв вміст перших гуманітарних конвоїв від МНС РФ в 2014 р. Вони буцімто направляли гуманітарку «військовим комендантам», але насправді вона продавалася в магазинах, підконтрольних їм та іншим ватажкам ДНР. За що виникали жорсткі конфлікти з представниками російських ГРУ і ФСБ та всією їхньою вертикаллю на окупованому Донбасі. Наразі «силовики» дещо послабили вплив «міністра доходів і зборів», але повністю вивести його з гри не можуть — Захарченко стоїть за свого протеже горою.
До війни 46-річний Тимофєєв займався наданням послуг кабельного телебачення та інтернету, будучи засновником компанії DonSatTV (ця фірма успішно працює й досі в окупованому Донецьку). А своє прізвисько Ташкент отримав через навчання в 1989–1991 рр. у Ташкентському вищому загальновійськовому командному училищі, яке закінчив уже в 1993-м в аналогічному Далекосхідному училищі у Благовіщенську.

Один зі знакових зрадників присязі українському народові та «приклад для наслідування» іншим колаборантам з правоохоронної системи. Навесні 2014 р., будучи начальником управління боротьби з організованою злочинністю Донецького обласного управління МВС України, дуже швидко переметнувся на бік проросійських бойовиків, чиєю головною базою стала саме база донецького УБОЗу. Одразу виступив одним із організаторів та кураторів захоплень адміністративних будівель, зокрема, приміщень обласної прокуратури, де зберігалося чимало кримінальних справ та іншої важливої документації. Тоді ж, у квітні 2014-го, Дикому за сприяння російського ФСБ було видано паспорт громадянина Російської Федерації, а його місце проживання зареєстровано в анексованому Росією Криму — в
Євпаторії.
До окупації Донбасу 43-річний Дикий був у званні підполковника міліції, тепер він — «генерал-лейтенант поліції ДНР», у його підпорядкуванні не лише всі місцеві «поліцаї», «міграційна служба» та «державтоінспекція», що активно видають відповідно «паспорти ДНР» і автомобільні номери із символікою квазіреспубліки, а й усі виправні колонії, тюрми та СІЗО на території ОРДО. Але кістяк «відомства» Дикого становлять «УБОЗ МВС ДНР» (його очолює «перший заступник міністра» Сергій Тищенко, в минулому — начальник одного з відділів УБОЗ ГУМВС України в Донецькій області, тобто близький підручний Дикого), підрозділи «ОМОН «Беркут» (ним командує також зрадник, колишній український міліціонер Андрій Терещенко), «спецзагін швидкого реагування» («СОБР») тощо. А також «Внутрішні війська МВС ДНР» під управлінням «заступника міністра» Олега Макарченка, який до 2014 р. працював у багатьох охоронних фірмах Донеччини. Всі ці незаконні бандформування беруть безпосередню участь у бойових діях і чергують на блокпостах, їх активно використовують під час організації в Донецьку всіляких парадів.
У Дикого перманентний конфлікт інтересів з «МДБ ДНР», його неодноразово переводили в статус «виконуючого обов'язки міністра», а в 2015-му навіть тримали під нетривалим арештом. «Гебісти» та підконтрольні їм інформаційні канали час від часу звинувачують Дикого то у розкраданні коштів, що виділяються на «поліцію ДНР», то у кришуванні наркотрафіку, то у махінаціях із російською гуманітаркою, то навіть у зв'язках із українськими спецслужбами. Втім, нещодавно «глава МВС ДНР» знову позбувся статусу «в. о.». Заочно засуджений українським судом у Торецьку Донецької області до 12 років позбавлення волі.

Виступає таким собі «таємним агентом впливу» інтересів колишнього хазяїна Донбасу Рината Ахметова в «керівництві ДНР». Працює у спайці із ще одним неафішованим ахметовцем, «в. о. міністра промисловості та торгівлі ДНР» Олексієм Грановським, перебуває у кулуарному протистоянні за вплив на ватажка донецьких терористів Олександра Захарченка з Олександром Тимофєєвим — «заступником голови Ради міністрів ДНР» і «міністром доходів і зборів ДНР» та «керівником адміністрації глави ДНР» Максимом Лещенком.
В останнього 36-річний «віце-прем'єр ДНР» Трапезніков був у безпосередньому підпорядкуванні, коли обіймав посаду «начальника управління внутрішньої і зовнішньої політики адміністрації глави ДНР». Їхні стосунки не склалися настільки, що одного разу Трапезніков навіть поранив Лещенка в ногу пострілом із власного пістолета. Причому жодних кадрових наслідків не було для обох, але після цього випадку під вплив зухвалого стрільця стали переходити ключові персони «адміністрації» Захарченка.
Наразі до негласної групи Трапезнікова входять Олександр Захаров («начальник управління справами адміністрації» Захарченка), Ганна Котова («начальник контрольно-ревізійного управління») та Олександр Потоцький («начальник державно-правового управління»), також частково «віце-прем'єр» впливає на «начальника секретаріату глави ДНР» Олену Філіппову. Поза його контролем залишаються сам Лещенко та колишній самопроголошений «мер» Донецька Ігор Мартинов, який в «адміністрації» Захарченка тепер відповідає за питання соціальної політики.
У довоєнний час Трапезніков очолював Торговий дім «Укоопзовнішторг», до того працював заступником голови Петровської райради Донецька та одночасно популяризував футбольний клуб «Шахтар» з позиції керівника фан-клубу донецької команди. А роботу менеджером ФК «Шахтар» розпочав у 2001 р., коли ще був студентом Донецької державної академії будівництва та архітектури.

Один із небагатьох колишніх членів парламентської фракції ПР у Верховній Раді, хто залишився на території окремих районів Донецької області після їхньої окупації Росією та навіть брав участь у бойових діях проти української армії у складі батальйону бойовиків «П'ятнашка». Як колишній головний організатор та фінансист харківського «Оплоту» і його донецької філії має серйозний вплив на «главу ДНР» Олександра Захарченка, на заміну якого час від часу пророкують самого Бобкова, та «віце-прем'єра ДНР», «міністра доходів і зборів» Олександра Тимофєєва (саме Захарченко командував бандформуванням «Оплот», а Тимофєєв був його «начштабу»). Бобков де-факто продовжує керувати сепаратистським каналом «Оплот ТВ» та одночасно є однією зі з'єднуючих ланок в контактах ватажків ДНР з кримінальним світом, олігархом Ринатом Ахметовим та путінським помічником Владиславом Сурковим.
Біографія 57-літнього Бобкова пов'язана з Будьоннівським районом Донецька. У лихі 90-ті він як директор місцевого колгоспного ринку мав справи зі своїм старим знайомим по місцевій боксерській секції Гіві Немсадзе — ватажком ключового організованого злочинного угруповання на службі Ахметова. У 2002-му став головою Будьоннівської райради, паралельно з 2004-го — керівник Донецького міського осередку Партії регіонів, будучи фактичним партійним контролером від ахметовців діяльності мера Донецька Олександра Лук'янченка. У 2010 р. Бобков отримав підвищення — своїм заступником в облорганізації ПР його зробив всесильний на той час Борис Колесніков, у 2012 р. був обраний до ВР за донецьким мажоритарним округом №41 (Будьоннівський р-н).
Сьогодні на території окупованої Донеччини Бобков має спільний вугільний бізнес із екс-соратником по парламентській фракції ПР, олігархом-колаборантом Андрієм Орловим на базі як копанок, так і частини віджатих державних шахт. А також продовжує вести справи із сином свого давнього партнера Михайла Ляшка (відомого як донецький кримінальний авторитет Мішаня Косий, убитий у 2015 р. в окупованому Криму) В'ячеславом. Зараз Ляшко-молодший частково контролює тютюнові фабрики «Хамадей» (там в долі також авторитетні брати Володимир «Лівер» і Анатолій «Граф» Парубці) й вивезення контрафактного спирту та метало­брухту з території ОРДО.

Одна з небагатьох, хто входить в «уряд ДНР» з першого дня його існування, тобто всі кадрові пертурбації, чистки та арешти благополучно обходять її стороною вже понад три роки. Із самого початку вона видавала нормативно-правові акти від імені фейкового «мінфіну», а також організовувала збір і отримання матеріальної допомоги для бойовиків. Має безпосередній зв'язок з економічними кураторами ДНР у російському уряді, зокрема, з віце-прем'єром Дмитром Козаком, який, власне, і відповідає в Росії за всі бюджетні та міжбюджетні відносини, заступником міністра економічного розвитку РФ Сергієм Назаровим, заступником міністра фінансів РФ Леонідом Горніним та ін.
38-річна «віце-прем'єр ДНР» Матющенко має ордени і медалі від свого шефа Олександра Захарченка. Бо, мовляв, запровадила в «молодій республіці» хоча б якісь норми в процесі бюджетування і проведення розрахунково-касових операцій та ввела щось схоже на єдину систему бюджетної класифікації за певними нормативами і стандартами. Прикметно, що за цією спеціалізацією у «глави мінфіну» був лише досвід роботи у 2002–2008 рр. головним спеціалістом бюджетного відділу фінансового управління Ясинуватської міської ради. А до лютого 2014-го Матющенко працювала фінансовим директором мало кому відомої Будівельної фінансової корпорації. Отже, дуже схоже на те, що всі ці звершення по розбудові «бюджету ДНР» вона робила як мінімум під пильним оком своїх «наставників» з Москви. Або все робилося навіть без її участі.
В реальності щоденна паперова робота «мінфіну ДНР» у повній кризі, навіть не налагоджено необхідного механізму прийому документів, через що поточні справи, які можна було б вирішити за день або два, лежать у довгій шухляді місяцями. Натомість є чіткий графік із прийому хабарів, що, принаймні, дозволяє очільниці «відомства» Матющенко регулярно красуватися на публіці у новому та дорогому вбранні з вишуканими аксесуарами. І це на тлі вкрай злиденного існування абсолютної більшості населення ОРДО.

Одночасно є польовим командиром бойовиків на прізвисько Француз, «начальником загону особливого ризику «Легіон» МНС ДНР» у званні «полковника», «депутатом Народної ради ДНР» та секретарем виконкому сепаратистської організації «Донецька республіка» — «партії влади» в окупованій Донеччині. У всіх своїх іпостасях виконує функції «фахівця з особливих доручень» особисто «глави ДНР» Олександра Захарченка, виступаючи його тараном проти внутрішніх конкурентів в середовищі колаборантів.
Зокрема, саме Завдовєєв очолював у 2016 р. «тимчасову парламентську комісію» з розслідування діяльності прямого опонента Захарченка — Олександра Ходаковського, в результаті чого була прийнята резолюція про заборону колишньому «секретарю Ради безпеки ДНР» обіймати будь-які посади в квазіреспубліці. Ще одна «тимчасова комісія», якою завідував Завдовєєв, відповідала за «націоналізацію» ринків на території ОРДО. Як наслідок, лише за кілька місяців її «роботи» вдалося віджати понад два десятки ринків переважно в інтересах Захарченка, що викликало певні тертя з «міністром доходів і зборів ДНР» Олександром Тимофєєвим та його бізнес-партнером Костянтином Кулешовим, які також активно займалися експропріацією торгових точок, але на свою користь. Тепер на чолі цієї «тимчасової комісії» Завдовєєва замінив керівник фракції «Донецька республіка» Олександр Костенко (колишній особистий охоронець Захарченка носить показове прізвисько Скромний), а цю ротацію супроводжував саме дует Тимофєєва–Кулешова.
Бандформування 35-річного Француза нині легалізовано під прапорами місцевого «МНС», яке очолює «генерал-майор» Олексій Кострубицький (до своєї зради в 2014-му був заступником начальника управління ДСНС України в Донецькій області у званні підполковника). Раніше «Легіон» був складовою НЗФ «Оплот» під командуванням Захарченка та виконував розвідувально-диверсійні та штурмові завдання. За легендою, що тиражується пропагандистськими ЗМІ бойовиків, у 1999 р. Завдовєєв служив у «Французькому іноземному легіоні» в Афганістані (звідси і його прізвисько Француз). Але, по-перше, тоді йому було всього 17 років, по-друге, операція міжнародної коаліції проти Талібану розпочалася у 2001 р. у відповідь на відомий теракт 11 вересня, а по-третє, ніхто з реальних «французьких легіонерів» у період з 1998-го по 2004-й про Завдовєєва нічого не чув.
Насправді перед тим, як стати у 2014 р. терористом, Француз працював у ТОВ «Унітех», що виробляло та продавало дитячі гральні майданчики та спортивні тренажери, а до того цей уродженець Макіївки та випускник Донецького політеху за спеціальністю «інженер-металург» був менеджером з продажу у кількох макіївських фірмах, що вели роздрібну торгівлю або будматеріалами, сантехнікою і електроприладами, або комп'ютерною та офісною технікою. Втім, сьогодні Завдовєєв — ключовий елемент у протистоянні Захарченка зі «спікером» Денисом Пушиліним, якого тіснить як в «парламенті», фактично поглинувши крило екс-голови фракції «Донецька республіки» Анатолія Коваля, так і в самій цій «партії влади», де у червні 2017 р. терорист з НЗФ «Легіон» став секретарем виконкому (в організацію «Донецька республіка» вже записали майже всіх місцевих бюджетників, студентів і працівників «націоналізованих» підприємств, її загальна чисельність тепер складає близько 180 тис.).

Входить у найближче оточення Олександра Захарченка ще з 2014 р., коли у вересні того ж року був призначений «мером» і «військовим комендантом» одночасно двох окупованих міст — Харцизька та Іловайська, а вже у грудні став керувати «адміністрацією глави ДНР». Перебуває у постійному й гострому конфлікті з колишнім своїм підлеглим, а нині «віце-прем'єром ДНР» Дмитром Трапезніковим, котрий значно послабив вплив Лещенка на всю колаборантську вертикаль. Прикметно, що і Трапезнікова, і Лещенка відносять до тих, хто завжди був у орбіті донецького олігарха Рината Ахметова.
До війни цей житель Харцизька працював на керівних посадах у кількох будівельних фірмах, які мали підряди від Харцизької міськради (варто нагадати, що місцевим містоутворюючим підприємством є Харцизький трубний завод, що належить СКМ Ахметова). Але піком тодішньої кар'єри Лещенка стала посада директора з економічних питань шахти «Ждановська» бізнесменів Олександра Ротова та Анатолія Дяченка, основним споживачем вугілля якої виступало ТОВ «ДТЕК Трейдінг». Між іншим, тоді гендиректором «Жданівської» був Руслан Дубовський, який вважався креатурою Сергія Кузяри — вугільного топ-менеджера «сім'ї» Януковича. Саме в той час, коли у 2015–2016 рр. Дубовський очолював «міністерство вугілля і енергетики ДНР», вугілля з ОРДО активно йшло на підконтрольні Україні території, тепер же він благополучно повернувся до директорства на шахті «Ждановській».
Нині 44-річний Лещенко намагається чимдуж зберегти свої позиції в «адміністрації» Захарченка, підтягуючи в Донецьк своїх людей. Але такий його ресурс обмежений переважно лише Харцизьком: звідти і «глава адміністрації Калінінського району Донецька» Василь Ткачук (був одразу після Лещенка харцизьким «мером»), і «перший замміністра доходів і зборів ДНР» Олександр Захаров (колись обслуговував «чорний нал» на автостанції Харцизька, а до останнього часу значився «помічником керівника адміністрації глави ДНР»). Крім своєрідного «харцизького земляцтва» розраховувати ще на чиюсь підтримку Лещенко не може.

Контролює в окупованих районах Донеччини виробництво горілчаного контрафакту, його реалізацію як в ДНР і ЛНР, так і в цілому в Україні, має значний вплив на інших кримінальних авторитетів, що зберігають власні позиції в економіці ОРДО, а також задіяні в масштабних схемах контрабанди до Росії і України та у зворотному напрямку. Тричі обирався до Верховної Ради за списком Партії регіонів — у 2006, 2007 і 2012 рр., завжди входив у ПР в неформальну групу Рината Ахметова та у всіх своїх діях орієнтувався виклично і особисто на цього олігарха.
55-річний Чертков відомий в Донецьку за прізвиськом Чорт ще з часів бандитських розборок у лихі 90-ті. Тоді він брав участь у «бригаді» Василя Сорокіна, який «тримав» Петровський район Донецька. Пізніше приєднався до поважнішого угруповання Ахатя Брагіна.
В офіційній біографії екс-нардепа Черткова з 1988 р., коли він звільнився з роботи майстром дільниці верстатів з числовим програмним управлінням Петровського ремонтно-механічного заводу, і до 1997-го, коли став директором ПП «Петровське», суцільний прочерк. Але саме в цей час він фігурував у багатьох кримінальних справах та різноманітних ОРД правоохоронців.
За деякими даними, протягом усієї війни на Донбасі Чертков фінансував незаконне збройне формування «Російська православна армія», до верхівки якого потрапили навіть брати Руслан і Андрій Писарчуки — особисто віддані Черткову кілери на прізвиська Філя і Писар. Брати Писарчуки — знамениті в Донецьку ще з 1990-х «фахівці» із мокрих справ та залякувань. За непідтвердженою інформацією, наразі Чертков проживає в Києві, при цьому періодично з'являючись в ДНР.

Одна з найбільш довірених осіб Олександра Захарченка — як його секретар регулює «доступ до тіла» ватажка з боку інших колаборантів. Вдало лавірує між різними центрами в «адміністрації» Захарченка, зокрема, між жорстко конфліктуючими номінальним очільником цього «відомства» Максимом Лещенком та фактично найвпливовішим у ньому «віце-прем'єром ДНР» Дмитром Тапезніковим та фактично приставлена російським ФСБ до «глави ДНР» в ролі своєрідного «наглядача». 14 липня 2015 р. благополучно пережила замах — в її Range Rover була закладена міна, яка вибухнула під час слідування авто.
48-річну «начальницю секретаріату глави ДНР» у найближче оточення Захарченка посватав генерал-лейтенант ФСБ Володимир Антюфєєв, який з липня по вересень 2014-го був «першим віце-прем'єром ДНР з питань державної безпеки», а сама Філіппова представлялась його прес-секретарем. Взагалі, коротке перебування на окупованому Донбасі досвідченого чекіста Антюфєєва (він 20 років поспіль керував міністерством держбезпеки самопроголошеної на території Молдови Придністровської Молдавської Республіки) мало два завдання: усунути від усіх справ терориста Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) та розставити скрізь у квазідержавному утворенні ДНР агентів Луб'янки. З обома завданнями придністровець, схоже, впорався дуже швидко.
У 2015 р. вже сама Філіппова просунула свою 24-річну дочку Олександру на посаду «першого заступника начальника головного розвідувального управління ДНР» із присвоєнням їй звання «майора». В Донецьку «майор Саша» стала відома тим, що з її подачі бойовики «ГРУ ДНР» під виглядом «боротьби з ДРГ противника» почали здійснювати грабежі дорогих квартир, викрадення бізнесменів з вимогою викупу, рекет та замовні вбивства. За результатами цієї бурхливої кримінальної діяльності сім'я Філіппових купила п'ятикімнатну квартиру в центрі Москви, особняк у Підмосков'ї та навіть відкрила рахунок в кіпрському банку.

Давній партнер донецького «православного» олігарха, нині громадянина Росії Віктора Нусенкіса, чиї промислові активи на території ОРДО потрапили у березні
2017 р. під «націоналізацію», має спільний вугільний бізнес із екс-соратником по парламентській фракції Партії регіонів, одним із «сірих кардиналів ДНР» Олександром Бобковим на базі як копанок, так і частини віджатих державних шахт. Двічі — у 2006 та 2007 рр. — обирався до Верховної Ради за списком ПР, але у 2012-му потрапив у партійну немилість через конфлікт за контроль над «Макіїввугіллям» із впливовішим «регіоналом» Юрієм Іванющенком, який закінчився на користь останнього.
Нині 47-річний Орлов ніде на публіці не світиться, що цілком зрозуміло, адже під його контролем перебувало та продовжує перебувати чимало важливих підприємств на Донбасі по обидва боки від лінії розмежування. Зокрема, це вісім вуглезбагачувальних фабрик — «Антрацит», «Дзержинська», «Кондратьєвська», «Селідовська», «Стахановська», «Пролетарська», «Торезька» і «Чумаківська». А також Горлівський коксохімзавод, транспортна компанія «Енерготранс», металургійний завод «Енергокапітал», ну і готель «Європа», розташований в окупованому росіянами Криму. Сьогодні всі вугільні оборудки комерційних структур, безпосередньо пов'язаних із Орловим, є об'єктом слідчих дій прокуратури Донецької області в рамках кримінальної справи, відкритої в кінці 2016 р. А його Європромбанк ще у 2015 р. визнавався НБУ проблемним, але досі функціонує, змінивши свою юридичну адресу з донецької на київську.
Між іншим, тепер колишня голова правління Європромбанку Ірина Нікітіна — «голова Центрального республіканського банку ДНР». Ця квазіфінансова установа здійснює виплату пенсій з «Пенсійного фонду ДНР», приймає оплату «комунальних послуг», встановлює курс російського рубля до гривні на території ОРДО, видає «дозволи на вивезення готівкової іноземної валюти/гривні через митний кордон ДНР для оплати витрат на лікування і навчання» та навіть випускає «платіжні карти» і обслуговує відповідні «банкомати». Щоправда, «ЦРБ ДНР» встановив кореспондентські відносини лише з південноосетинським комерційним банком «Міжнародний розрахунковий банк» (через який ідуть кошти з російського федерального бюджету) та «Державним банком ЛНР».

У 2014 р. був одним із найвпливовіших на території окупованої Донеччини польових командирів в якості ватажка бандформування «Восток» на прізвисько Скіф, за «прем'єрства» в псевдореспубліці громадянина Росії Олександра Бородая очолював «службу безпеки ДНР», з листопада 2014-го по березень 2015-го обіймав посаду «секретаря Ради безпеки ДНР», одночасно перебуваючи «депутатом Народної ради ДНР» від організації «Донецька республіка». Після втрати всіх крісел у квазідержавному утворенні оголосив як лідер організації «Патріотичні сили Донбасу» про перехід в опозицію до Олександра Захарченка. За показниками згадуванності в інформаційному просторі змагається майже на рівних із «главою ДНР», залишаючи набагато позаду «спікера парламенту» Дениса Пушиліна та інших колаборантів.
44-річний Ходаковський чи не найвідоміший зрадник присязі українському народові. До російської агресії був начальником відділу Центру спеціальних операцій «А» (спецпідрозділ «Альфа») при Управлінні СБУ в Донецькій області. Під час подій на київському Майдані брав участь у штурмі Будинку профспілок, де розміщувався штаб тодішньої опозиції до режиму Януковича. З початком на Донбасі так званої «русской весны» одразу пере­йшов на бік російського агресора, будучи завербованим спецслужбами Росії, ймовірно, вже давно. Є одним з ключових «активів» в ОРДО донецького мільярдера Рината Ахметова. Ходаковський тривалий час контролював західні рубежі ДНР та мав свою частку в контрабанді продуктових вантажів та ліків, що йшли в зону АТО.
Бойовики з «Востока» охороняли об'єкти промислової інфраструктури, що належать Ахметову, в тому числі донецький стадіон «Донбас Арена». Також «востоковці» Ходаковського супроводжували і забезпечували безпеку гуманітарних вантажів фонду Ахметова «Поможем» та альтернативні поставки бензину з України і його збут в ДНР, зокрема, через тоді ще підконтрольні ахметовським структурам АЗС «Паралель». Наразі вплив Ходаковського на всі військові, політичні та економічні процеси на території окупованих районів Донеччини зведений фактично до нуля, але він досі перебуває на «лаві запасних» у російських спецслужб, може розглядатися як претендент на будь-які кадрові позиції включно із «главою республіки».

Є головною медійною фігурою обмеженого контингенту Збройних сил Росії на території окремих районів Донецької області, що іменується «1-м армійським корпусом ДНР», або «оперативним командуванням «Донецьк». У своїй пропагандистській та дезінформаційній діяльності, регулярно доповідаючи на брифінгах точку зору «республіки» на хід бойових дій, працює чітко згідно з інструкціями, отриманими по лінії відповідального за війну на Донбасі російського генералітету, тому має гарні контакти в російському міноборони та ГРУ Генштабу ЗС РФ. Розглядається як «запасний» у разі можливої ротації на місце «міністра оборони ДНР» Володимира Кононова. Попри свій статус, 51-річний Басурін досі перебуває у званні «полковника».
За формальними ознаками «заступник командуючого 1-м АК ДНР» розглядається як місцевий, бо народився та виріс у Донецьку, де також проживає останні 20 років. Щоправда, після закінчення у 1987 р. Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв'язку ім. генерала армії Єпішева був відправлений на Урал — в місто Кунгур Пермської області, де служив у військах ППО політпрацівником. Звільнився з російської армії у 1997 р., тоді ж повернувся у Донецьк, де спочатку став працювати вчителем історії та фізкультури, а потім — в різних фірмах з виробництва поліетилену.
Навесні 2014-го Басуріна як давнього агента ГРУ було розконсервовано, він одразу долучився до організації та проведення фейкового сепаратистського «референдуму», згодом став «замполітом батальйону «Кальміус», який швидко переформатувався у незаконне збройне формування «Окрема артилерійська бригада «Кальміус», що, зокрема, брало активну участь у кровопролитних боях за Савур-могилу. А вже восени того ж року Басурін став «заступником міністра оборони по роботі з особовим складом».
Починаючи з боїв за Дебальцеве у січні–лютому
2015-го цей персонаж є також неофіційним прес-секретарем «армії ДНР», розповідаючи про «бойовиків ІДІЛ на службі у київської хунти», «принесення українськими карателями жителів Донбасу в жертву Перуну» і про іншу відверту маячню. Паралельно Басурін водить дружбу з одіозним кремлівським пропагандистом Гремом Філліпсом і постійно заважає виконувати свою місію в ОРДО представникам ОБСЄ. У лютому 2015 р. потрапив у санкційні списки Євросоюзу.

З жовтня 2016 р. керує «столицею ДНР» в статусі «виконуючого обов'язки градоначальника», позиціонує себе таким собі «господарником», що зайнятий виключно проблемами благоустрою Донецька. Був призначений Олександром Захарченком за результатами минулорічного жовтневого «праймеріз» у місті, хоча навіть на цьому псевдоголосуванні Кулемзін набрав лише 5% голосів, у той час як діючий на той час «глава адміністрації Донецька» Ігор Мартинов — 83%. Між іншим, останній, який пробув «мером» з жовтня 2014-го по жовтень
2016-го, наразі керує усім соціальним блоком в «адміністрації глави ДНР», тому зберігає значний вплив на донецьку «мерію» із Кулемзіним включно. А у довоєнний час Мартинов був депутатом Донецької міськради від Партії регіонів та директором Парку культури та відпочинку ім. Щербакова.
43-річний Кулемзін до російської агресії весь час працював чиновником Донецької облдержадміністрації, куди влаштувався майже одразу після закінчення у 1997 р. економічного факультету Донецького державного університету. У 2007-му дослужився до начальника управління зовнішньоекономічних зв'язків та європейської інтеграції Донецької ОДА, а з 2011 р. став заступником начальника Головного управління регіонального розвитку, залучення інвестицій і зовнішньоекономічних відносин ОДА. А також входив до секретаріату Єврорегіону «Донбас» (попри таку європейську назву ця асоціація за режиму Януковича мала сприяти прикордонному співробітництву Донецької і Луганської областей України та Воронезької і Ростовської областей Росії).
Тепер в офіційній біографії цього колаборанта на сайті окупаційної адміністрації Донецька весь цей «євроінтеграційний» компромат відсутній, є лише один рядок: «З травня 1998 р. по 2014 р. працював у Донецькій ОДА». За «мерства» Мартинова Кулемзін значився «директором» КП «Донелектроавтотранс», у якого з 14 довоєнних трамвайних маршрутів залишилося умовно дев'ять, а з 19 тролейбусних — не менш умовно 11.

Продовжує жити в окупованому Донецьку, саме на території ДНР служить переважно всі свої літургії, у яких беруть активну участь провідні терористи і місцеві колаборанти, включаючи Олександра Захарченка. Через це окупаційна адміністрація сприяє всім єпархіям УПЦ МП на території ОРДО в питаннях отримання земельних ділянок, різноманітних приміщень у власність, ремонту храмів тощо. Але час від часу митрополит Іларіон виїжджає до звільненого від бойовиків Маріуполя, де під час здійснення ним богослужінь підбурює тамтешню паству пропагандистськими гаслами Кремля та Московської патріархії. Один із палких прихильників так званого «русского мира» серед найвищих архієреїв УПЦ МП. Ревно виконує всі вказівки від патріарха Московського Кирила (Гундяєва) та навіть змушує підпорядковане йому духовенство проводити молебні за Росію, її владу та армію.
Незважаючи на те, що Роман Шукало народився у 1951 р. в селищі Рудному на околицях Львова, останні майже сорок років він прожив на Донбасі. У 1980-х служив у кількох храмах на Луганщині, по закінченні у 1991 р. Московської духовної академії лише недовго був єпископом Івано-Франківським уже під чернечим ім'ям Іларіон, далі — керівником Херсонської єпархії, а вже в 1996-му його остаточно перевели у Донецьк. У 2000 р. очільника Донецької єпархії Іларіона зведено в сан митрополита, з яким особливо затоваришував Віктор Янукович. До речі, під час президентських виборів-2004 він на єпархіальних зборах назвав свого друга Януковича «православним президентом», а його конкурента Віктора Ющенка — «слугою сатани».
З жовтня 2015 р. митрополит Іларіон (Шукало) перевів усі внутрішні розрахунки для частини Донецько-Маріупольської єпархії УПЦ МП, що перебуває на підконтрольній ДНР території, на використання російського рубля (за курсом гривні до рубля 1 до 2) та встановив нові підвищені розцінки на обряди й продаж церковного начиння. Відтоді хрещення коштує 1,2 тис. руб., поховання — 900 руб., вінчання — 2,1 тис. руб., а літургія — 450 руб. Це викликало обурення деяких кліриків, які зауважили, що в умовах війни «підвищення тарифів» обтяжливе для прихожан. У відповідь митрополит оголосив таких священнослужителів «саботажниками» і почав погрожувати виведенням їх за межі єпархії та наданням негативних характеристик, які в подальшому не дозволять знайти місце в інших єпархіях УПЦ МП.