Одночасно є вищою посадовою особою самопроголошеної «Луганської народної республіки» та «верховним головнокомандувачем збройних сил ЛНР», призначає «голову Ради міністрів ЛНР» і його «заступників», «міністрів» та очільників інших «відомств» псевдореспубліки. Також очолює місцеву «партію влади» — сепаратистський рух «Мир Луганщине», що займає в «Народній раді ЛНР» 31 місце із 46 наразі існуючих. Має тісні зв'язки із впливовими групами екс-«регіоналів» Олександра Єфремова, Віктора Тихонова та Наталії Королевської, чиїми креатурами з числа функціонерів колишнього луганського осередку Партії регіонів просякнута вся вертикаль «адміністрації» Плотницького. Останнім часом здебільшого орієнтується на Владислава Суркова — помічника президента Росії Володимира Путіна, а також пов'язаний із російським ГРУ ще, ймовірно, з часів офіцерської служби в радянській армії. Із місцевим осередком російського ФСБ у вигляді «МДБ ЛНР» перебуває у перманентному конфлікті.
53-річний Плотницький є уродженцем селища Кельменці Чернівецької області, після проходження строкової армійської служби в російській Пензі залишився там надстроковиком, у 1987 р. закінчив Пензенське вище артилерійське інженерне училище, але у 1991-му звільнився в запас у званні майора та переїхав до Луганська. На новому місці проживання став працювати у різних комерційних фірмах, в 1996 р. створив своє приватне підприємство «ТФ Скарабей» з оптово-роздрібної торгівлі пально-мастильними матеріалами, маючи у власності одну луганську АЗС. За деякими даними, цей бізнес Плотницький продав, аби у 2004-му влаштуватися за чималий хабар на роботу до Луганської обласної інспекції у справах захисту прав споживачів, де пропрацював під патронатом Королевської до 2012 р. попри заведену проти нього правоохоронцями ще у 2005-му кримінальну справу за фактом вимагання хабарів з приватних підприємців. У той же час у 2008 р. закінчив магістратуру Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля за спеціальністю «державна служба».
Нинішнього ватажка ЛНР було розконсервовано з перших днів «русской весны» у Луганську. Вже в квітні
2014-го Плотницький став першим командиром батальйону бойовиків «Зоря», в травні–очолив «міністерство оборони ЛНР», у червні–липні фігурував у кількох гучних скандалах щодо взяття в полон Надії Савченко та розкрадання російської військової допомоги, а в серпні після відставки «глави ЛНР» Валерія Болотова зайняв звільнене ним крісло, паралельно ставши «прем'єром ЛНР». На нелегітимних виборах «глави республіки» в листопаді 2014 р. отримав, за сфальсифікованими даними «ЦВК ЛНР», 445 тис. голосів місцевих виборців, або 63%. Досить швидко Плотницький встановив в окупованих районах Луганської області справжній диктаторський клептократичний режим, послідовно зачистивши ЛНР від своїх конкурентів із середовища колаборантів. З січня по грудень 2015 р. було ліквідовано цілу низку знакових польових командирів бойовиків на території ОРЛО — Олександра Бєднова (бандформування «Бетмен»), Євгена Іщенка (представник «Козачої гвардії» Миколи Козіцина), Олексія Мозгового (НЗФ «Привид») та Павла Дрьомова («Перший козачий полк ім. Платова»).
У 2016-му справа дійшла до зачисток у цивільній недовертикалі: в березні змушений був тікати з ЛНР колишній «спікер парламенту» від руху «Мир Луганщине» Олексій Карякін, а після невдалого серпневого замаху на самого Плотницького у «спробі державного перевороту» звинувачено колишнього «голову Радміну ЛНР» Геннадія Ципкалова, якого у вересні 2016 р. було знайдено в камері повішеним (за словами його «колеги» Карякіна, Ципкалов був задушений з наступним інсценуванням самогубства). Зрештою, у січні 2017-го у своїй квартирі в Москві помер від серцевого нападу ще один потенційний конкурент Плотницького, його попередник Болотов, випивши кави на «діловій зустрічі» в одному з московських барів.
За час свого «головування» у квазідержавному утворенні ватажок ЛНР сколотив багатомільйонні статки на віджимі складів підприємців з товарами, порізці на металобрухт діючих на території ОРЛО великих підприємств, транспортної мережі й майна залізниці, а також шляхом встановлення контролю над вивезенням за межі «республіки» вугілля з легальних і нелегальних шахт та продажу в її межах пально-мастильних матеріалів російського походження. Після «націоналізації» мережі супермаркетів АТБ на їх базі було створено мережу магазинів «Народний», що належить дружині Плотницького Ларисі. Саме через ці крамниці реалізовувалися продукти харчування з гуманітарної допомоги, що надходить із Росії до Луганська (з усієї кількості гуманітарки до простих жителів доходить не більше 10%). «Глава ЛНР» також «націоналізував» на свою користь гіпермаркет «Епіцентр», контролює чорний ринок обміну валют і разом зі своєю коханкою, «міністром охорони здоров'я ЛНР» Ларисою Айрапетян налагодив продаж у місцевих аптеках російських ліків із «гумконвоїв». Остання влітку 2016-го була вимушена переховуватися від «МДБ ЛНР», а у вересні того ж року Айрапетян несподівано померла в одній із луганських лікарень.

Під таким офіційним псевдонімом та за зазначеною посадою здійснює реальне командування обмеженим контингентом військ Російської Федерації на території окупованих районів української Луганщини, котрий об'єднаний в так звану «народну міліцію ЛНР», або «2-й армійський корпус». Підпорядковується «главі республіки» та колишньому «міністру оборони ЛНР» Ігорю Плотницькому лише формально (наразі у цьому квазідержавному утворенні, на відміну від ДНР, своє «міноборони» взагалі відсутнє) та підзвітний у своїй діяльності лише вищому керівництву міністерства оборони Росії. За допомогою російських бойових офіцерів, сержантів і солдатів, а також представників ГРУ Генштабу ЗС РФ грає перші ролі в контролі за російськими бюджетними потоками, що виділяються Кремлем на розвиток місцевих армійських структур, котрі становлять базову та вирішальну силу в ОРЛО. Основні командні та штабні посади в «армії ЛНР» обіймають кадрові російські військові, а рядовий склад більш ніж наполовину укомплектований контрактниками та найманцями з Росії.
У лютому 2015 р. «головнокомандуючого народної міліції ЛНР» Сергія Ігнатова Євросоюз офіційно включив у санкційний список тих, кому заборонено в'їзд на територію ЕС та арештовано їхні активи. Насправді ж за цим вигаданим прізвищем і позивним «Тамбов» ховаються російські генерали, які координують дії «армії ЛНР» та забезпечують її зброєю й іншими необхідними засобами для ведення війни. Зокрема, йдеться про випускника Рязанського вищого повітряно-десантного командного училища генерал-майора ЗС РФ 50-річного Сергія Кузовльова, який брав участь як у війні в Чечні, так і в так званому «миротворчому контингенті» в зоні грузинсько-абхазького конфлікту. Саме Кузовльов створив восени 2014-го з аморфної «армії південного сходу» із її автономними польовими командирами боєздатний «2-й армійський корпус» російської армії під виглядом «народної міліції ЛНР». На початку 2015 р., коли «Ігнатов-Тамбов» був розсекречений СБУ, Кузовльова перевели командувати 20-ю загальновійськовою армією зі штабом у Воронежі, з серпня 2016-го він став командувачем 58-ї загальновійськової армії (штаб у Владикавказі), а тепер ніби там само значиться начальником штабу. Прикметно, що мотострілецькі, танкові та артилерійські бригади як 20-ї, так і 58-ї армій активно засвітилися у боях на Донбасі.
Навесні 2015-го на заміну Кузовльову як реальний командуючий «2-м АК» прибув інший генерал-майор ЗС РФ Євген Нікіфоров, який успадкував як прізвище Ігнатов, так і позивний «Тамбов», але в деяких документах прикриття також проходить як Моргун Євген Валерійович. Цей 46-річний випускник Коломенського вищого артилерійського командного училища та Військової академії Генштабу ЗС РФ (останню закінчив, як і Кузовльов, у 2012-му) у 1995 та 2000 рр. брав участь у двох «чеченських» кампаніях, а також у російській військовій агресії проти Грузії 2008 р. У 2014-му Нікіфоров офіційно значився заступником командувача 58-ю загальновійськовою армією, у 2016-му — командиром 20-ї загальновійськової армії, а у 2017-му знову очолив 58-у армію. Тобто «Тамбов-2» із «Тамбовом-1» постійно міняються місцями або «Ігнатов-Тамбов» просто є таким собі дволиким персонажем.
Якщо в ДНР кремлівські куратори змогли віднайти серед місцевих формального «міністра оборони» Володимира Кононова, який слугує гарним прикриттям для відомої путінської легенди «их там нет», то в сусідній ЛНР з подібною кандидатурою на цю роль чомусь не вийшло. Тому жодного фото чи відео за участю «головнокомандувача народної міліції» Ігнатова немає і бути не може, а в публічній сфері від «армії ЛНР» світяться лише деякі дрібні її бойовики, а на пропагандистських і дезінформаційних «брифінгах для преси» та «зустрічах із населенням» віддувається виключно «офіційний представник народної міліції ЛНР» «підполковник» Андрій Марочко.
Цей 37-річний зрадник присязі українському народові до війни на Донбасі був співробітником МВС України, будучи випускником зообіотехнологічного факультету Луганського національного аграрного університету. Фактично Марочко в «збройних силах республіки» є останнім більш-менш відомим місцевим колаборантом після усунення і арешту у вересні 2016-го за «спробу державного перевороту» так званого «заступника командуючого народною міліцією ЛНР» Віталія Кисельова на прізвисько Комуніст (був другим секретарем Кам'янобрідського райкому КПУ) та ліквідації в лютому 2017 р. «начальника штабу народної міліції ЛНР», екс-депутата Кам'янобрідської райради від Партії регіонів Олега Анащенка.

Найвідоміший зрадник присязі українському народові з числа колишніх співробітників управління СБУ в Луганській області та незмінний з жовтня 2014 р. очільник фактичного представництва російського ФСБ на окупованих теренах Луганщини, яким є «МДБ ЛНР». Головний негласний конкурент місцевого ватажка Ігоря Плотницького, з котрим перебуває у перманентному і жорсткому конфлікті передусім навколо контролю над контрабандними потоками вугілля, пально-мастильних матеріалів, продовольства та ліків. Паралельно убезпечив себе тим, що ревно виконує будь-які накази Луб'янки, які передає йому формальний підлеглий, «керівник відділу контррозвідки МДБ ЛНР» Володимир Пайо (останній насправді є високопоставленим офіцером ФСБ РФ і приставлений російською спецслужбою до центрового луганського «гебіста» як своєрідний «смотрящій»).
Маючи у своєму розпорядженні не лише підрозділи «контррозвідки» або «із захисту конституційного ладу та боротьби з тероризмом», а й «прикордонну службу», 47-річний Пасічник із завданням власного збагачення цілком справляється. Бо має повноваження слідкувати за переміщенням будь-кого і будь-чого територією ОРЛО та кожного найвищого представника окупаційної адміністрації, крім самого Плотницького, і в разі чого звинуватити «у зв'язках з київською хунтою» чи
«в організації державного перевороту», через що багато топових колаборантів уже поплатилися не лише теплими кріслами із подальшим потраплянням «на підвал», а й власним життям (найпоказовіший приклад — раптова смерть у вересні 2016-го в одній із луганських лікарень коханки «глави ЛНР» і «міністра охорони здоров'я» Лариси Айрапетян). У крайньому разі завжди можна організувати вбивство своїх внутрішніх ворогів, списавши злочин на «дії українських ДРГ». Щоправда, і на «главу МДБ ЛНР», і на представників його найближчого оточення також здійснювалися замахи, ймовірно, на замовлення того ж Плотницького.
До війни нинішній «міністр держбезпеки» працював начальником підрозділу по боротьбі з контрабандою головного відділу «К» Управління СБУ в Луганській області. Найімовірніше, Пасічника як випускника Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв'язку ФСБ завербувало давно, а акція із затриманням великої партії контрабанди була організована російською спецслужбою для прикриття та кадрового просування агента в структурі луганського СБУ.

На базі свого «відомства» зумів створити справжнього управлінського монстра, який впливає на всі соціально-економічні процеси на території окупованої частини Луганської області. Як «глава мінфіну ЛНР» контролює не лише всі фінанси та бюджет псевдореспубліки, в його підпорядкуванні «Державний комітет податків і зборів ЛНР», «Державний митний комітет ЛНР» та «Державне казначейство ЛНР».
Колаборант Мануйлов підпорядковується напряму економічним кураторам ЛНР в російському уряді, зокрема, віце-прем'єру Дмитру Козаку, який відповідає в Росії за всі бюджетні та міжбюджетні відносини, заступнику міністра економічного розвитку РФ Сергію Назарову (також очолює урядову Міжвідомчу комісію РФ з надання гуманітарної підтримки постраждалим територіям південно-східних районів Донецької та Луганської обл.), заступнику міністра фінансів РФ Леоніду Горніну та ін. Незмінно перебуває на своїй «мінфінівській» посаді з часу її утворення в кінці 2014 р., за майже три роки помітно збагатився, зокрема, за допомогою махінацій із обмінним курсом при розрахунках, коли при введенні російського рубля як основної валюти «мультивалютної фінансової системи республіки» був встановлений грабіжницький курс по відношенню до гривні.
«Першим заступником» 50-річного Мануйлова є пряма креатура Ігоря Плотницького — колишній директор луганського заводу продовольчих товарів «Каре» Зінаїда Матерова, яка до призначення в «мінфін» була головним фінансистом в «адміністрації глави ЛНР» та досі продовжує паралельно очолювати Центральну ревізійну комісію сепаратистського руху Плотницького «Мир Луганщине». Підшефний Мануйлову «голова Державного комітету податків і зборів» Сергій Бородін у 2000–2014 рр. працював на керівних посадах у Спеціалізованій державній податковій інспекції з обслуговування великих платників у місті Луганську, а голова «Держбанку» Дмитро Чайкін до війни був начальником одного з луганських відділень Приватбанку.
Сам же «міністр фінансів ЛНР» — чиновник зі стажем з 1991 р., коли став працювати в Ленінському райвиконкомі Луганська, де з часом підвищився до куратора питань надання земельних ділянок у цьому центральному районі міста. У 2000–2001 рр. обіймав посаду помічника голови Луганської облдержадміністрації Олександра Єфремова, з 2001-го по 2010-й — в керівництві Державної казначейської служби в Луганській області, а далі, аж до окупації, був заступником голови Ленінської райради Луганська.

Керує підрозділами так званої «поліції республіки» (не плутати із «народною міліцією ЛНР», яка де-факто є армійським корпусом російської армії на території окупованих районів Луганщини), а також «державною інспекцією безпеки дорожнього руху», що виконує звичні функції «даішників» включно із видачею фейкових автомобільних знаків та водійських прав із символікою квазідержави, «міграційною службою» (вона, зокрема, активно роздає «паспорти ЛНР») та «управлінням виконання покарань», до складу якого входять аж 10 виправних колоній та два виправних центри, розташованих на території ОРЛО. Особливо вихваляється тим, що від серпня 2014 р., коли очолив «відомство», збільшив чисельність «правоохоронців ЛНР» з 219 (2% особового складу довоєнного періоду) до понад 3 тис. Утім, в реальності абсолютна більшість цих «новобранців» — бойовики (в тому числі контрактники та найманці з Росії), переведені з частин «народної міліції».
Крім пограбувань пересічних мешканців і їхніх помешкань, особливо під час недотримання громадянами комендантської години, що в масовому порядку здійснюються тамтешніми «поліцаями», Корнет серед іншого кришує місцеву проституцію та наркотрафік, перебуваючи в статусі «молодшого партнера» у «глави МДБ ЛНР» Леоніда Пасічника. Останній у вересні 2016-го жорстко запобіг спробі Корнета перейти «під дах» свого головного внутрішнього конкурента Ігоря Плотницького, тимчасово посадивши цього «міністра», що зарвався, «на підвал», таким чином швидко відновив над ним та його кримінальною діяльністю повний контроль.
Щодо довоєнного минулого 44-річного «генерал-майора поліції» Корнета є дві версії. За однією з них, якої дотримується сам «глава МВС ЛНР», він був випускником Полтавського вищого зенітного ракетного командного училища (розформованого у 1995 р.) та багато років пропрацював у кримінальному розшуку української міліції. За іншою ж версією, Корнет не має вищої освіти й дійсно колись служив в органах МВС України, але як сержант роти патрульно-постової служби при Жовтневому райвідділку міста Луганська, де активно промишляв пограбуванням беззахисних торговців-пенсіонерок та п'яних земляків. Але після того, як він обікрав одного «непростого» місцевого жителя напідпитку, був звільнений з роботи за перевищення службових повноважень.

Очолює компанію, котра, згідно з «постановою Радміну ЛНР» від 27 лютого 2017 р., має «виключне право управління підприємствами та установами-нерезидентами, на яких була введена тимчасова адміністрація». Передусім ідеться, про «націоналізовані» бойовиками підприємства в ОРЛО, які належать олігарху Ринату Ахметову, — шахти вугільних об'єднань ПАТ «Краснодонвугілля», ТОВ «ДТЕК Ровенькиантрацит» та ТОВ «ДТЕК Свердловантрацит». Тобто на відміну від ДНР, де компанія під керівництвом громадянина Росії Пашкова переважно здійснює «зовнішнє управління» на віджатих металургійних заводах, у ЛНР її «спеціалізація» — коксівне (у Краснодоні) та антрацитове (у Ровеньках і Свердловську) вугілля.
«Внешторгсервис» зареєстрований в самопроголошеній на території Грузії «республіці» Південна Осетія, там же працює й «Міжнародний розрахунковий банк», через який до того ж здійснюється наповнення бюджетів ДНР і ЛНР безпосередньо Росією для уникнення її урядом додаткових санкцій з боку Заходу. Цей південноосетинський банк є засновником Фонду підтримки міжнародних проектів, президентом якого також записано гендиректора «Внешторгсервиса»56-річного Пашкова. Останній орієнтується на групу старих «чекістів» в оточенні Володимира Путіна — президента державної компанії «Роснефть» Ігоря Сєчина та гендиректора державної корпорації «Ростех» Сергія Чемезова (іркутський земляк Пашкова).
До того як стати «південноосетинським бізнесменом», Пашков значився власником 40% акцій московської IT-компанії Expertek, яка постійно вигравала конкурси на контракти із філіями держкорпорації «Роснефть» по всій Росії. Перед тим був першим віце-губернатором Іркутської області, де працював під патронатом згаданого вище генерал-полковника та колишнього гендиректора «Рособоронэкспорта» (тепер у структурі корпорації «Ростех») Чемезова. До 1993 р. Пашков служив в лавах російського Військово-морського флоту на атомних підводних човнах, звільнився в запас у званні капітана III рангу.

Входить у найближче оточення Ігоря Плотницького з літа 2015 р., коли очолила його «адміністрацію». Фактично монополізувала «доступ до тіла» «глави ЛНР», фільтрує будь-які його контакти та зустрічі в колаборантському середовищі, має визначальний вплив на формування всього інформаційного простору в окремих районах Луганщини. Тісно зв'язана із залишками в ОРЛО вертикалі колишнього хазяїна регіону Олександра Єфремова, але задля зміцнення свого становища в окупованому Луганську не гребує тіснити й протеже цього екс-«регіонала».
Так, 38-річна Тейцман вже фактично позбулася двох своїх головних конкурентів — похресника Єфремова Родіона Мірошника та колишнього мера Красного Луча, що переметнулася на бік окупантів, Марини Філіппової. У 2015-му Мірошник ще грав першу скрипку в оточенні Плотницького, займаючись його особистим піаром і перебуваючи в статусі «радника глави ЛНР» та керівника виконкому сепаратистської організації «Мир Луганщине». Але стараннями Тейцман цей в минулому прес-секретар Єфремова та Віктора Януковича, гуманітарний віце-губернатор Луганщини, замглави обласного осередку Партії регіонів з ідеологічних питань та просто директор Луганської державної телерадіокомпанії був спочатку відтертий від ватажка ЛНР, а потім — і взагалі за межі квазіреспубліки.
У 2016-му аналогічна доля «забуття лідером» спіткала і Філіппову, котра на той момент перебувала в кріслі «заступника керівника адміністрації глави ЛНР — начальника управління стратегічного розвитку і державної політики у сфері територіального планування». Тобто в її безпосередньому підпорядкуванні були всі місцеві окупаційні адміністрації, починаючи від сіл і закінчуючи великими містами ОРЛО включно із самим Луганськом. На місце Філіпповою Тейцман швидко прилаштувала свою подругу Тетяну Єфименко.
Що стосується довоєнної біографії нинішньої «очільниці адміністрації глави ЛНР», то ця випускниця Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого у 2011–2015 рр. працювала провідним юрисконсультом комунального підприємства «Луганська обласна «Фармація», яке контролювалося сім'єю відомого єфремовця, голови Луганської ОДА за часів режиму Януковича Володимира Пристюка. А до того Тейцман була начальником управління правового забезпечення кишенькового банку Єфремова — Українського комунального банку.

Призначений «головою Радміну ЛНР» в грудні
2015 р. після завершення Ігорем Плотницьким вдалої операції щодо усунення з «прем'єрського» крісла свого внутрішнього конкурента Геннадія Ципкалова, котрий згодом був звинувачений в «організації державного перевороту» і, зрештою, знайдений повішеним «на підвалі». Вважається близьким поплічником «глави ЛНР», з яким, щоправда, час від часу у нього виникають певні кулуарні тертя з приводу розподілу на окупованій території Луганської області російських фінансових та матеріальних ресурсів. Також Козлов, як і Плотницький, є давнім агентом російського ГРУ ще з часів офіцерської служби в Радянській Армії, відтак розглядається у Кремлі як можлива заміна теперішнього луганського «гауляйтера».
53-річний ровесник Плотницького Козлов, на відміну від свого шефа, народився на Луганщині — в Краснодоні. Після закінчення Луганського вищого військового авіаційного училища штурманів служив у Збройних силах СРСР та України, у 1994-му перевівся в структури українського Міністерства з надзвичайних ситуацій, де дослужився до начальника Краснодонського райвідділу МНС, звідки в 2006-му пішов на пенсію у званні полковника. Але у 2009–2012 рр. пенсіонер Козлов також підпрацьовував в Луганському енергетичному об'єднанні провідним інженером.
Його розконсервування «русской весной» відбулося дуже стрімко: 22 травня 2014-го він був зарахований до батальйону Плотницького «Зоря», а вже 27 травня став «начальником штабу» цього НЗФ бойовиків. З кінця червня того ж року нове підвищення по службі — Козлов обійняв посаду «начальника штабу» вже всієї «народної міліції ЛНР», яка де-факто є так званим «2-м армійським корпусом» окупаційних російських військ на Донбасі. За деякими даними, Козлов, перебуваючи протягом 2014–2015 рр. у званні «генерал-майора ЛНР» на постах «начштабу» і «першого заступника головнокомандуючого народної міліції ЛНР», причетний до цілої низки грабежів мирного населення Луганщини.

Очолює на окупованій Росією українській Луганщини другий за масштабами після місцевого «МДБ, осередок зрадників присязі народові України, котрий, імітуючи власну правоохоронну діяльність, цілком занурений у нинішні процеси «шпіономанії» в ОРЛО та перманентного віджиму майна тамтешніх підприємців і пересічних громадян, що координуються та направляються російським ФСБ. Від такої кримінальної діяльності має свою стабільну частку, не забуваючи ділитися з фактичним патроном — головним «гебістом» псевдореспубліки Леонідом Пасічником. Також намагається зберігати «робочі стосунки» з основним конкурентом останнього Ігорем Плотницьким. Лавірувати між цими двома центрами ухвалення рішень в ЛНР Ісмаїлову вдається доволі успішно з листопада 2014 р., коли він став виконувати обов'язки генпрокурора республіки.
Незважаючи на своє дуже виразне кавказьке походження (його батько родом з азербайджанського міста Мінгечаур), 39-річний Заур Рауфович народився в Луганській області в місті Красний Луч і все життя прожив на Луганщині, за винятком навчання у Харкові в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого. У 2000–2002 рр. Ісмаїлов одразу став працювати старшим помічником прокурора Жовтневого району Луганська, далі — прокурором і старшим прокурором відділу нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією, вже в обласній прокуратурі, а 2014-й застав його на посаді начальника управління підтримання державного обвинувачення в суді прокуратури Луганської області.
Теперішня «команда Ісмаїлова» складається із таких же зрадників, як і він сам. Його «перший заступник», 35-річний Сергій Горенко — виходець з луганського УБОЗу та екс-начальник відділу розслідування злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів УМВС України в Луганській області. До речі, його нині покійний батько, так само як і сам Сергій Горенко, колись 12 років поспіль очолював управління Державного департаменту з питань виконання покарань в Луганській області. А ще два «заступники генпрокурора ЛНР» — 39-річний Олександр Таранський та 35-річний Григорій Цевенко — свого часу були підлеглими Ісмаїлова в луганській обласній прокуратурі.

З листопада 2014 р. керує «міністерством надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків стихійних лих ЛНР», чиї «територіальні підрозділи» в окупованих містах Луганщини складаються переважно із віджатих бойовиками пожежних частин. У підпорядкуванні «МНС» псевдореспубліки є також чотири воєнізовані гірничорятувальні загони та місцевий гідрометцентр, ну і, звісно, сумнозвісна «наглядово-профілактична діяльність» із перевірками «об'єктів захисту» та відповідним «ліцензуванням», що в умовах терористичного анклаву набуває аж занадто гіпертрофованих форм патологічного хабарництва.
Незважаючи на ніби суто рятувальну функцію «відомства», його очільник грає ключову роль у постійному пропагандистському залякуванні жителів ОРЛО «кровожерливими укропами». Саме Іванушкіну доручають виступати із заявами з приводу фейкових «обстрілів ЗСУ з установок «Ураган» касетними бомбами» окупованих міст Луганщини включно із самим Луганськом, аби налаштувати місцевих мешканців на відповідний агресивний лад. Це дозволило «главі МНС ЛНР» зробити певну кар'єру і в «партії влади», і в «уряді»: наразі він є заступником Ігоря Плотницького в сепаратистському русі «Мир Луганщине», а як «в. о. першого заступника голови Радміну» — готовий кандидат від Плотницького на заміну «прем'єру» Сергію Козлову.
Хоча у 52-річного Іванушкіна багато спільного в минулому саме з останнім. Він майже одночасно з Козловим закінчив Луганське вище військове авіаційне училище штурманів, а після завершення льотної кар'єри так само перевівся в структури українського МНС. До початку російської агресії у 2014 р. як випускник ще й Академії цивільного захисту України за спеціальністю «пожежна безпека» цей колаборант дослужився до начальника оперативно-координаційного центру та заступника начальника Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області.

Очільниця другої та єдиної після сепаратистського руху Ігоря Плотницького «Мир Луганщине» фракції в «Народній раді ЛНР» — «Луганський економічний союз», до складу якої наразі входить 13 «депутатів». Також донедавна займала в «парламенті республіки» ключову позицію «голови комітету» з довгою, але дуже показовою назвою: «з питань бюджетно-фінансової, інвестиційної та податкової політики, економіки, торгівлі і зовнішніх зв'язків, розвитку малого і середнього бізнесу». Має визначальний вплив на всі залишки аграрної та харчової промисловості на території окупованої Луганщини, підконтрольні їй підприємства ПАТ «Луганськ-Нива» повністю монополізували весь місцевий ринок хліба, борошна та круп, торгові мережі ОРЛО змушені закуповувати виключно їхню продукцію за прямими директивами «адміністрацій ЛНР» всіх рівнів.
70-річна Надьон — беззмінний керівник Луганського комбінату хлібопродуктів з 1986 р., на базі якого відкрилася згодом одна з найбільших зернопереробних компаній України ПАТ «Луганськмлин», що у 2014-му було перейменоване у згадане вище ПАТ «Луганськ-Нива». У довоєнний час ця знакова представниця колаборантів серед луганської бізнес-еліти мала багатолітні плідні стосунки із фактичним хазяїном Луганщини, лідером парламентської фракції Партії регіонів, керівником облорганізації ПР та колишнім луганським губернатором Олександром Єфремовим.
Тепер бізнес-інтереси Надьон не обмежуються лише ЛНР, де продукція Луганського комбінату хлібопродуктів продовжує продаватися під торговою маркою «Добродія», чиї хлібні точки у тому ж окупованому Луганську зустрічаються буквально через кожні декілька метрів — в колишніх кіосках «Союздруку». ТМ «Добродія» наразі перереєстрована в Київській області, таким чином її товар можна зустріти на ринках і в супермаркетах далеко від зони АТО. Втім, за повідомленням ТОВ «Добродія Фудз», у компанії відсутні будь-які правові та господарські відносини з підприємствами, розташованими на території ОРДЛО. Разом з тим великим скандалом закінчилося викриття журналістами на початку 2017-го того факту, що один із ресторанів в центрі Києва де-факто належить сім'ї сина Надьон Олексія, котрий місцем свого нинішнього постійного проживання чомусь обрав не «першопрестольний» Луганськ, а саме українську столицю.

З 2016 р. виконує обов'язки «віце-прем'єра ЛНР», функції якого здебільшого перетинаються з повноваженнями його прямого шефа — «в. о. першого заступника голови Радміну ЛНР» Сергія Іванушкіна, котрий свого часу був підлеглим Дробота в обласному управлінні Держслужби України з надзвичайних ситуацій, де останній до війни був начальником у званні полковника служби цивільного захисту.
У 2015-му цей зрадник присязі українському народові й сам значився «першим віце-прем'єром» квазіреспубліки та навіть деякий час після відставки Геннадія Ципкалова виконував «прем'єрські» функції. Також очолював «Центр управління відновленням ЛНР», що зустрічав російські «гумконвої» під чуйним контролем та керівництвом Ігоря Плотницького. Але в січні 2016 р. «глава ЛНР» реорганізував цей «орган» шляхом його приєднання до «МНС» згаданого вище Іванушкіна.
Своєю довоєнною кар'єрою 57-річний Дробот зобов'язаний колишньому голові ДСНС України Михайлу Болотських, який свого часу підняв його майже з низів — з командира навчального взводу. Коли у 2003–2005 рр. Болотських працював головним «рятувальником» Луганщини, Дробот став закривати його тил як начальник відділу матеріально-технічного забезпечення та експлуатації споруд, а у березні 2013 р. в статусі вже керівника ДСНС України посприяв призначенню свого протеже начальником управління «рятувального» відомства в Луганській області.
Між іншим, у минулому тандема Болотських та Дробота є ще одна цікава деталь: коли перший був головою Луганської облдержадміністрації у березні–травні 2014-го, він увів другого до Штабу із стабілізації суспільно-політичної ситуації в області та забезпечення громадського порядку. Саме в цей період бойовиками були захоплені усі адміністративні будівлі на нинішній території ЛНР, усі входи й виходи з яких добре знав Дробот.

Ще за відсутності в квазідержавному утворенні свого «міністерства закордонних справ» фактично виглядає центральним публічним обличчям у спілкуванні ЛНР із зовнішнім світом, бо з листопада 2014 р. призначений Ігорем Плотницьким «уповноваженим представником республіки на переговорах Тристоронньої контактної групи в Мінську». До вересня 2017 р. був також «віце-спікером парламенту», куди потрапив в результаті фейкових виборів-2014 за списком сепаратистського руху Плотницького «Мир Луганщине». В реальності жодної самостійної ролі в середовищі луганських колаборантів не відіграє, хоча за будь-якої нагоди намагається демонструвати свою значущість.
Попри власний зовнішній образ «інтелігента з борідкою», 53-річний Дейнего навіть не має вищої освіти: після школи він вступив до Комунарського гірничо-металургійного інституту (до окупації — Донбаський державний технічний університет в Алчевську), з якого його виключили після третього курсу. Але відсутність диплома не завадила майбутньому «дипломату ЛНР» прилаштуватись директором комунального підприємства «Алчевський інформаційний центр», який обслуговував виконком Алчевська. У 2006 р. обрався депутатом Алчевської міськради за списком ПСПУ Наталії Вітренко, а в 2010-му — вже від Партії регіонів. На більшості президентських і парламентських виборів працював системним адміністратором і був помічений у фальсифікаціях на користь ПР і кандидата Віктора Януковича.
У березні 2014 р. Дейнего організовував сепаратистські мітинги в Алчевську, також брав участь в захопленнях Луганської облдержадміністрації та управління СБУ в Луганській області. Для незаконного «референдуму» готував в Алчевську списки виборців і «виборчу комісію». У травні 2014-го особисто приносив до легітимного алчевського виборчкому листи із забороною проводити вибори президента України, підписані «керівництвом ЛНР», після чого з тамтешньої ОВК №110 була вкрадена вся документація та комп'ютерна техніка. У серпні–вересні 2014 р. активно допомагав бойовикам, забезпечивши їхнім підрозділам оптоволоконний зв'язок через інтернет-провайдера, компанію «Луганет».

Будучи на момент російської окупації Луганська навесні 2014 р. першим заступником міського голови Сергія Кравченка, котрий швидко втік із ОРЛО, перейняв на себе всі важелі господарського управління містом. Саме за вказівкою Пілавова комунальне підприємство «Експлуатаційно-лінійне управління автошляхів» одразу стало завозити для потреб бойовиків шини, бетонні блоки та проводити вирубку дерев в лісопосадках. Особисто він проводив агітацію та закликав бути лояльними до «нової влади» під час зустрічей з луганчанами в супроводі озброєних російських терористів. Як наслідок, у грудні 2014-го «указом» ватажка ЛНР Плотницького був призначений «главою адміністрації Луганська».
53-річний Пілавов народився в Грузії в грецькій сім'ї, але вже після восьмого класу вступив до Ворошиловградського будівельного технікуму, згодом закінчив Луганський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «сільськогосподарське будівництво». У 1990-х був начальником ЖЕО Ленінського та Жовтневого районів Луганська, потім став першим заступником Кравченка в Кам'янобрідській райраді міста, а коли останній у
2006-му виграв за активної підтримки головного «регіонала» Луганщини Олександра Єфремова луганські мерські вибори, Пілавов автоматично обійняв посаду першого віце-мера, підім'явши під себе, зокрема, вирішення всіх «жирних» земельних питань у загальноміському масштабі. Тандем Кравченко–Пілавов до початку 2014 р. був, по суті, становим хребтом влади Партії регіонів у Луганську.
Наразі вважається одним із найвідданіших поплічників Плотницького, який віддячує йому тим же. Наприклад, коли Пілавова затримали російські спецслужби через його махінації із російською гуманітаркою для соціальної сфери міста, із «підвалу» його випустили лише після особистого втручання «глави ЛНР». «Мер» ладний заробляти на тому, чим гидує навіть Плотницький. Так, Пілавов був помічений у крадіжці тушонки, що призначалася для дитячих садків Луганська, — цей продукт із «гумконвоїв» РФ реалізовувався на місцевих ринках.

У 2017 р. очолив виконавчий комітет «партії влади» Ігоря Плотницького — сепаратистського руху «Мир Лугащине», в якому станом на серпень цього року значиться понад 93 тис. членів (до його лав записали майже всіх місцевих бюджетників, студентів та працівників «націоналізованих» підприємств). Разом з тим, є «депутатом Народної ради ЛНР» від «Луганського економічного союзу» Зінаїди Надьон і досі офіційно входить до складу цієї «парламентської фракції».
68-річний Запорожцев — давній знайомий впливових екс-«регіоналів» Олександра Єфремова і Віктора Тихонова ще по їхній спільній роботі в місцевому комсомолі та Луганському міськкомі КПРС. Коли у 1998–2005 рр. Єфремов обійняв посаду голови Луганської облдержадміністрації, Запорожцев був беззмінним керівником апарату ОДА. У 2006-му перебрався у зами до голови Луганської облради, ще одного єфремовця–тихоновця Валерія Голенка (той, хто в березні 2014-го зачитував на сепаратистському мітингу в Луганську резолюцію облради про «визнання центральних органів виконавчої влади нелегітимними»), а з приходом на губернаторську посаду в кінці того ж року представника Партії регіонів Олександра Антіпова знову повернувся в крісло заступника голови Луганської ОДА з питань діяльності апарату, кадрової політики і координації роботи з правоохоронними органами.
Паралельно аж до 2014 р. — депутат облради від ПР та керівник луганського благодійного фонду підтримки регіональних ініціатив «Благовест» (своєрідна «партійна каса», головою опікунської ради фонду був Єфремов, а Тихонов — почесним президентом). Тому його можна по праву вважати «смотрящім» за інтересами Єфремова і Тихонова на території окупованої Луганщини. Між іншим, Запорожцев помітний серед місцевих колаборантів та бойовиків практично з перших днів, а вже у червні 2014-го представлявся як «глава громадської ради ЛНР».

Очолив «парламент» псевдореспубліки 1 квітня
2016 р., коли ватажку ЛНР Ігорю Плотницькому вдалося скинути зі «спікерського» крісла свого внутрішнього конкурента в колаборантському середовищі Олексія Карякіна, котрий змушений був терміново тікати за межі ОРЛО. Остаточно позбавив «Народну раду ЛНР» зайвих дискусій та перетворив її у луганський аналог «скаженого принтера», що виконує будь-які забаганки «адміністрації» Плотницького.
До цього 35-річний Дегтяренко значився пересічним «депутатом парламенту», куди потрапив після незаконних «виборів» у листопаді 2014 р. за списком сепаратистського руху «Мир Луганщине». В результаті одразу подав у відставку з посади «керівника» Лутугинського району (пробув у такому статусі трохи більше місяця), передавши «повноваження» в Лутугиному громадянину Росії, відомому бойовику-найманцю НЗФ «Зоря» Єгору Руському (у 2016-му останньому вдалося благополучно повернутися із награбованим в РФ і навіть балотуватися, щоправда невдало, у мери рідного міста Ухта Республіки Комі). Паралельно «спікер НР ЛНР» є одним із двох заступників Плотницького у місцевій «партії влади» — русі «Мир Луганщине».
Попри те, що формально «голова Народної ради» є другою посадовою особою в ЛНР та, згідно з «конституцією республіки», тимчасово виконує обов'язки «глави» цього квазідержавного утворення, Дегтяренко — фігура суто номінальна, він говорить і робить те, що накаже йому Плотницький. Аналогічно й з «першим віце-спікером», що також представляє «Мир Луганщине», — Денисом Мірошниченком, який у довоєнний час був функціонером місцевої Партії регіонів. А от щодо минулого самого Дегтяренка, то в його публічній біографії значиться лише наступне: «Народився в місті Лутугине Луганської області, у 1999 р. закінчив Лутугинську СШ №2, в 2004 р. — Донбаський державний технічний університет (Алчевськ) за фахом «промислове та цивільне будівництво», в 2011 р. — той же вуз за фахом «економіка підприємства», працював у промисловості, бізнесі, органах державної влади». Тобто, по суті, був ніким.

Із лютого 2017 р. виконує обов'язки «віце-прем'єра ЛНР», курирує соціальні та гуманітарні питання, постійно та публічно звітує про те, як і молодим, і старим, і навіть смертельно хворим в «народній республіці добре жити». Гуманітарну допомогу бібліотекам ОРЛО книгами із Росії вимірює в тоннах, здоров'я луганських дітей — путівками у літні пропагандистські табори, а їхню освіту — кількістю шкільної форми, що є певним індикатором інтелектуальних та професійних здібностей цієї чиновниці-колаборантки.
До свого призначення в «Радмін» 53-річна Тихонська значилася головним спеціалістом із соціальних питань фонду «Добротолюбіє», розташованого, як і вся влада квазіреспубліки, у захопленому бойовиками навесні 2014-го приміщенні Луганської ОДА. За офіційною і дуже неконкретизованою інформацією, «основним напрямком роботи фонду є реалізація благодійної програми «Ковчег спасіння», яка складається з комплексу заходів з реалізації низки цільових програм, спрямованих на вирішення конкретних цілей». А неофіційно всі в ЛНР знають, що ця структура на чолі з «депутатом Народного ради» Адою Чужбою контролюється дружиною Плотницького Ларисою.
Фонд «Добротолюбіє», а також аналогічна організація «Слов'янська щедрість» фактично використовуються ватажком ЛНР для прикриття відмивання грошових коштів, отриманих в результаті участі його сім'ї в масштабних корупційних схемах на території окупованої Луганщини. При цьому для картинки в пропагандистських ЗМІ спеціально організовується допомога нужденним верствам населення, в чому ключову роль відіграє саме «гуманітарний віце-прем'єр» Тихонська, котра на квітень 2014 р. була начальником відділу соціальних гарантій та компенсацій департаменту соціального захисту населення Луганської ОДА.

Будучи з листопада 2013 р. по березень 2014 р. начальником управління молоді і спорту Луганської облдерж­адміністрації, відповідав за рекрутинг луганських тітушок для їхнього подальшого відправлення на київський Антимайдан, а з початком «русской весны» — один із ключових співорганізаторів усіх проросійських акцій у Луганську. У червні 2014-го одночасно став «заступником глави громадської ради ЛНР» Миколи Запорожцева та «керівником» новоствореної «Федерації профспілок ЛНР». Наразі також є «депутатом парламенту» від «Луганського економічного союзу» Зінаїди Надьон, очоливши на фейкових виборах-2014 список цієї сепаратистської організації.
Усе свідоме життя 36-річного Акімова тісно пов'язане із луганським осередком Партії регіонів та особисто з його колишнім лідером Олександром Єфремовим. Багато років керував молодіжним крилом місцевих «регіоналів» — облорганізацією «Молодих регіонів», у 2006 та 2010 рр. двічі обирався депутатом Луганської облради від ПР, тривалий час був директором комунального закладу «Луганський обласний центр «Спорт для всіх», де особливо відзначився махінаціями на тендерних закупівлях та привласненням коштів, призначених для спорудження дитячих майданчиків.
Багатолітній помічник Акімова у «синьо-білому комсомолі» та «Спорті для всіх» — ще один відносно молодий колаборант, 29-річний Денис Мірошниченко, який нині є «заступником голови Народної ради ЛНР». Колись він, як директор Луганського обласного центру розвитку дитячого руху «Лугарі» активно допомагав Акімову в організації «антифашистських» мітингів та різноманітних акцій «на захист російської мови і само­бутньої культури Луганщини». Тепер Мірошниченко очолює патріотичне об'єднання «Булат», що займається вербуванням, військовою підготовкою та ідеологічною обробкою молоді та школярів на окупованій території Луганської області.

Будучи з 1990 р. єпископом Донецьким і Луганським Російської православної церкви, а з 1991-го єпископом Луганським і Старобільським, має давні плідні стосунки з місцевою номенклатурою включно із Олександром Єфремовим і Віктором Тихоновим ще з їхньої комсомольсько-компартійної молодості. Тепер активно використовується російською пропагандою як духовний лідер луганських колаборантів, хоча ще у 2012 р. був офіційно почислений на спокій з призначенням настоятелем Свято-Ніколо-Преображенського собору Луганська. І такому використанню 79-річний архієрей, схоже, лише радий, адже саме Іоанникій (Кобзєв) благословив Ігоря Плотницького під час церемонії «інаугурації глави ЛНР», що відбулася 4 листопада 2014 р. в колоній залі захопленої бойовиками Луганської облради.
Тоді на «інаугурації» разом із ним був також присутній не почесний, як митрополит Іоанникій, а реальний настоятель луганського Ніколо-Преображенського храму Богдан Федьків, відомий своєю відкритою сепаратистською агітацією та молитвами за «ополченців». За що й отримав у 2015-му від Плотницького фейкову медаль «За віру і волю» в числі ще десятьох найвідданіших окупантам священників Луганської єпархії УПЦ Московського патріархату. Між іншим, серед «нагороджених» були й такі найближчі вихованці Іоанникія, як, приміром, почесний настоятель найдавнішого в Луганську Петропавлівського кафедрального собору Василь Сомик (багато років обіймав посаду секретаря Луганської єпархії) та настоятель центрального в єпархії після його зведення у 1995–2006 рр. Свято-Володимирського кафедрального собору Володимир Конончук (одночасно продовжує бути ректором Луганського богословського університету).
Що ж до діючого митрополита Луганського і Алчевського Митрофана (Михайла Юрчука), то цей колишній керівник справами УПЦ (МП) та екс-голова її відділу зовнішніх церковних зв'язків продовжує регулярно служити свої літургії в окупованому Луганську, особисто займався створенням «комітету з питань релігії і духовності ЛНР» та неодноразово за час війни висловлювався про необхідність «почути Києвом голос людей Донбасу», в тому числі й сприйняти як даність «результати» фейкового сепаратистського «референдуму»-2014 в ОРДЛО. До речі, у вільний від турбот про «народ південного сходу» час митрополит Митрофан переймається підготовкою до діалогу УПЦ (МП) із УПЦ Київського патріархату та УАПЦ на чолі відповідної Синоїдальної комісії.

Заповнив вакансію «вугільного міністра» у квітні 2016 р., коли Ігор Плотницький змушений був офіційно звільнити з цієї «посади» свого найближчого подільника у контрабандних вугільних схемах Дмитра Ляміна, котрий на той час уже півроку перебував під арештом «МДБ ДНР». Мальгін досі у статусі «виконуючого обов'язки», відтак насправді був і є виключно фігурою прикриття у глибинному конфлікті інтересів навколо ресурсів вугільної галузі на території окупованої Луганщини, що досі триває між кількома групами впливу в самому колаборантському середовищі (насамперед по лінії кулуарного протиборства «глава ЛНР» Плотницький — «глава МГБ ЛНР» Пасічник).
Крім того, останнім часом спостерігається активне втручання в процес ззовні, безпосередньо з Росії — його актуалізація відбулася внаслідок березневої «націоналізації»-2017 у олігарха Рината Ахметова найліквідніших в Луганській області вугільних підприємств — ПАТ «Краснодонвугілля», ТОВ «ДТЕК Ровенькиантрацит» та ТОВ «ДТЕК Свердловантрацит». Тепер шахти цих гірничих об'єднань де-юре (згідно з «розпорядженнями» Плотницького та «Радміну ЛНР») перебувають в управлінні «Внешторгсервиса», зареєстрованого в самопроголошеній «республіці» Південна Осетія. А де-факто ця фірма і її керівник Володимир Пашков орієнтуються на групу старих «гебістів» в оточенні Володимира Путіна — президента державної компанії «Роснефть» Ігоря Сєчина та гендиректора державної корпорації «Ростех» Сергія Чемезова.
49-річний Мальгін до війни мав лише дотичний стосунок до вугільної галузі, спеціалізуючись виключно на питаннях безпеки праці на шахтах та ліквідації наслідків шахтних аварій. Він роками пропрацював у системі українського МНС: спочатку командував 7-м воєнізованим гірничорятувальним загоном у Лисичанську, а потім обійняв аналогічну посаду у 8-му загоні ВГРС у рідному Краснодоні, дослужившись до весни 2014-го до звання підполковника служби цивільного захисту. За довоєнною діяльністю цей зрадник присязі українському народові добре знайомий із такими луганськими колаборантами, як «віце-прем'єр» Олександр Дробот (екс-начальник Головного управлінні Держслужби України з надзвичайних ситуацій в Луганській обл.), «перший віце-прем'єр» Сергій Іванушкін (колишній заступник начальника облуправління ДСНС) та «прем'єр ЛНР» Сергій Козлов (екс-начальник Краснодонського райвідділу МНС України).