Європейські мільярди на "зелене" відновлення. Чому гроші не доходять до малого бізнесу

Європейський Союз виділяє до 50 млрд євро на підтримку України у 2024–2027 рр. Частина цих коштів, так званий Pillar II, покликана запускати інвестиції у відновлення, зокрема через розвиток зеленої енергетики. Та попри гучні заяви і підписані гарантії на 1,4 млрд євро, реальних результатів замало. Немає даних, немає прозорості й упевненості інвесторів. І головне — немає доступу для малого і середнього бізнесу.

Гучні анонси, непомітні проєкти

У червні 2024 р. Європейський Союз проголосив нову фазу підтримки нашої країни — були підписані перші угоди в межах Інвестиційної рамки для України (UIF) на загальну суму 1,4 млрд євро. Передбачалося, що ці кошти мають стати каталізатором для приватних інвестицій у ключові сектори — передусім у зелену енергетику, цифрову економіку та критичну інфраструктуру. Цей жест розглядався як сигнал довіри з боку ЄС і як інструмент відновлення, побудований не лише на бюджетних трансферах, а на створенні ринку.

Проте минув майже рік, і замість хвилі проєктів нас очікує здебільшого мовчанка. Офіційної зведеної статистики щодо реалізації цих програм не існує. Відомості розпорошені, а громадськість і навіть експертне середовище мають обмежене уявлення про те, хто саме отримав підтримку, у якій формі, у яких регіонах і галузі. Немає публічної карти проєктів, дашборду, динамічних даних, які би давали змогу оцінити ефективність використання коштів. Хоча прозорість — це базова вимога будь-якої європейської фінансової програми. А в українських реаліях — це поки що рідкість.

Дещо прояснилося завдяки опитуванню Національного банку України серед 20 комерційних банків. У період із червня 2024 р. по березень 2025 р. українські банки схвалили 3500 кредитних заявок на суму майже 17 млрд грн для відновлення енергетичної інфраструктури. Водночас фактичний обсяг виданих кредитів становив 9,6 млрд грн. Це дозволило встановити понад 390 МВт потужностей, з яких лише 102 МВт припали на сонячну генерацію. Найбільшу частину фінансування було спрямовано на закупівлю газопоршневих когенераційних установок і дизельних генераторів. Тобто левова частка енергетичних рішень, профінансованих за цей період, залишилася на рівні тимчасових, паливних або аварійних — не сталих і не стратегічних.

У цьому контексті ще більш кричущою видається повна відсутність інформації про те, що хоча б один із проєктів у сфері відновлюваної енергетики в Україні за останні роки було реалізовано саме в рамках Pillar II (Другого розділу). Усі помітні ініціативи фінансуються через інші інструменти (міжнародні партнери, кліматичні фонди, технічна допомога з двосторонніх джерел). Натомість ініціатива, яка мала стати головним фінансовим важелем для залучення приватного капіталу, досі не працює на повну силу.

Складність ситуації посилюється тим, що малий і середній бізнес, якому Pillar II мав би відкривати двері, фактично опинився за цими дверима. Хоча офіційно задекларовано, що принаймні 15% підтримки має бути спрямовано саме на МСП, на практиці переважають корпоративні проєкти, ініційовані або безпосередньо реалізовані великими міжнародними фінансовими установами. Малі компанії, особливо в регіонах, не мають інституційної спроможності готувати заявки, що відповідають високим технічним вимогам банків розвитку.

У результаті — глухий кут. Із одного боку, мільярди євро, які формально готові працювати на відбудову. Із іншого — брак підготовки, слабкий зв'язок між банками й громадами, інерційність регуляторного поля та валютні ризики.

Логіка для обраних

На папері архітектура Pillar II виглядає переконливо. Гарантії Єврокомісії мають пом’якшити ризики, міжнародні банки розвитку — забезпечити фінансову експертизу, приватний сектор — активізувати інвестиції, держава — надати сприятливий регуляторний ландшафт. Але на практиці ця модель виявилася надто складною для тих, хто мав би бути її бенефіціаром у першу чергу — громад, малих підприємств, локальних енергетичних ініціатив. Технічна допомога, на яку покладали надії, подекуди існує лише формально — у вигляді поодиноких тренінгів чи інформаційних сесій. Але вона не перетворюється на довгостроковий інституційний супровід, без якого залучення фінансування для МСП так і залишається недосяжною ціллю.

Власне, тут стикаються дві реальності.

Перша — це світ фінансових інституцій, які мислять категоріями портфелів, довгострокових інвестиційних ризиків і юрисдикційних обмежень.

Друга — це реальність українського малого підприємця в умовах війни: зростаючі ціни на генерацію, відключення світла, недостатній доступ до валютних ресурсів і повна невизначеність з податковим плануванням.

Між ними — прірва. І поки ніхто не намагається її заповнити.

Проблема не лише в розриві між очікуванням і реальністю. Вона — в самій логіці реалізації програми. За відсутності дієвого механізму трансформації глобальних фінансових гарантій у локальну економічну дію, система працює лише для підготовлених, великих, організованих. У такий спосіб інвестиційна рамка перестає бути інструментом відновлення — вона стає елітарною системою доступу для тих, хто і так не зникне з ринку.

З огляду на це, постає питання: як змінити цю логіку? Як створити таку інституційну інфраструктуру, яка би наближала складні фінансові інструменти до людей, а не відштовхувала їх? Без відповіді на це запитання жодна наступна хвиля фінансування — від ЄС чи Світового банку — не матиме довгострокового ефекту. Програми з розбудови довіри, розвитку потенціалу, прозорого моніторингу і публічного звітування мають стати такою ж невід’ємною частиною Ukraine Facility, як самі кошти.

Інакше ми ризикуємо опинитися в ситуації, коли механізм, створений для масштабного оновлення економіки, стане ще одним прикладом того, як глобальні гроші не доходять до тих, хто на них найбільше чекає.

Як розблокувати фінансування для малого бізнесу

Сьогодні потрібно обирати: або залишити Pillar II у статусі малозрозумілого механізму, доступного лише великим гравцям і консалтинговим бюро, або ж дати йому шанс стати справжнім каталізатором змін.

Щоб розірвати це замкнене коло, потрібно передусім визнати: прозорість — не обтяження, а умова ефективності. Відсутність публічного реєстру проєктів, заплутані процедури, невидимість впливу — усе це викликає закономірну підозру.

Перше — потрібна відкрита платформа, яка дозволить відстежувати, куди йдуть кошти, хто є виконавцем, які результати досягнуто, який вплив це має на громади, довкілля, енергетичну безпеку. Це має бути не технічний дашборд для звітів до Брюсселя, а інструмент публічного контролю, який зміцнює довіру до самої ідеї співпраці з ЄС.

Друге — слід пояснювати програми, демонструвати на прикладах, переводити з технічної мови на людську, з макрофінансових термінів — у конкретні рішення: дахова СЕС у школі, батарея в амбулаторії, модернізована котельня в ОТГ.

Третій принцип — довгостроковість. Кожен євро, вкладений у програму, має працювати не лише сьогодні, а й за п’ять років. Це означає потребу в паралельному інвестуванні в людей, знання, інституції. Якщо ми хочемо бачити тисячі успішних МСП, які залучають кошти ЄС, то мусимо створити екосистему підтримки, яка підготує їх до цього: від навчання до супроводу, від менторства до інжинірингової допомоги. Інакше фінансові інструменти залишаться у руках небагатьох, а системного ефекту ми так і не досягнемо.

Ukraine Facility ще можна повернути в площину стратегічного ресурсу. Але для цього Pillar II має перестати бути "елітною кімнатою" і стати відкритим простором для широкого кола учасників — від інвестора до активіста, від підприємця до голови громади. Цей перехід — питання не лише ефективності, а й довіри. Довіри до держави. Довіри до ЄС. І віри в те, що відбудова України може бути справді новою — зеленою, справедливою, спільною.