• USD 41.5
  • EUR 45.3
  • GBP 54
Спецпроєкти

Знищити чи сприяти розвитку української науки? Про законопроєкт 7633 на прикладі історичної науки

Внесення запропонованих законопроєктом 7633 змін до Закону "Про наукову і науково-технічну діяльність" є по суті кроком до вбивства української науки

Верховна Рада ухвалила першому читанні законопроєкт про внесення змін до деяких законів України щодо заборони використання джерел інформації Росії в освітніх програмах та науковій діяльності
Верховна Рада ухвалила першому читанні законопроєкт про внесення змін до деяких законів України щодо заборони використання джерел інформації Росії в освітніх програмах та науковій діяльності
Реклама на dsnews.ua

1 грудня 2022 року Верховна Рада ухвалила у першому читанні (прийняла за основу) проєкт Закону про внесення змін до деяких законів України щодо заборони використання джерел інформації держави-агресора або держави-окупанта в освітніх програмах, в науковій та науково-технічній діяльності (реєстр. №7633), поданий народним депутатом України Совсун І.Р. та іншими народними депутатами України. Цим законом ВРУ хоче, зокрема, заборонити або жорстко регулювати використання російських та російськомовних джерел у наукових дослідженнях. Затвердження такого закону може призвести до незборимих перепон у розвитку української науки.

Після того, як я взяв доволі активну участь в обговоренні цього рішення ВРУ у фейсбучних баталіях, до мене звернувся Дмитро Раєвський – журналіст видання "Бабель" — з проханням прокоментувати цей закон, відповівши на поставлені ним два запитання, що і було зроблено мною.

Але у "Бабелі" мій коментар вийшов надто скороченим і основне з написаного мною до нього не увійшло. Тому вважаю доречним донести свою думку окремим дописом, дещо доповненим до наданого "Бабелю" тексту. У цьому доповненому дописі, власне, піде мова про те, які, на мій погляд, наслідки матиме затвердження такого закону для науки, передусім історичної, і кому реально він принесе вигоду. Запитання, на які я тут відповідаю, лишилися тими ж, що їх ставив Дмитро Раєвський .

Тож тепер по суті проблеми.

Є такий крилатий вираз – "добрими намірами вимощена дорога до пекла". Він повною мірою реалізований у законопроєкті 7633 авторства Інни Совсун, до якого, на мій превеликий подив, приєдналося кілька відповідальних, як мені здавалося, депутатів. Мета ставиться начебто шляхетна – "розроблення механізмів захисту освітньої та наукової сфер в Україні від пропаганди та поширення шовіністичної загарбницької геополітичної доктрини "русского міра"". Але, як на мене, вже навіть у цих рядках міститься поняттєва помилка – якщо ми пишемо вживану окупантами назву в українськомовному тексті, то маємо або писати в лапках їхньою мовою ("русский мир"), або ж в українській транслітерації, згідно з якою ми маємо писати так, як воно звучить, а подвоєна "с" для української мови нехарактерна. Тобто в українській транслітерації має звучати "рускій мір". Так само як, приміром, ми пишемо "Одеса", а не "Одесса". Цікава деталь – у розміщеному на сайті ВРУ висновку Головного науково-експертного управління взагалі написано "руський мір". Варто таки якось визначитися, і бажано – відповідно до правопису української мови. У цьому ж таки висновку наголошується на необхідності законодавчого визначення вживаних у проєкті 7633 понять.

Перше запитання було таке: Як саме науковцям моєї сфери буде заважати цей закон?

Істотна загальна проблема цього закону полягає у тому, що у ньому не вбачається жодної відмінності між освітньою сферою і науковою, тоді як за завданнями та методами роботи це засадниче різні галузі, які, зрозуміло, у роботі працівників вищої школи можуть тісно переплітатися. І якщо внесення подібних запропонованим змін у Закон України "Про освіту" в принципі доречне, бо в освітніх програмах і насамперед у підручниках та посібниках, тобто орієнтованих на учнів та студентів виданнях, як правило справді не місце виданням з країни агресора, то в науковій сфері про жодні регламентації джерел не може бути й мова. Внесення запропонованих законопроєктом 7336 змін до Закону "Про наукову і науково-технічну діяльність" нічим іншим як кроком до вбивства української науки назвати неможливо.

Реклама на dsnews.ua

Моя наукова спеціальність, як загалом – "Історія України", так і, зокрема, вузька спеціалізація – історія радянської України 1917-1938 років, цим законопроєктом – у разі його прийняття і втілення в життя у наявному вигляді – просто знищується як така, що якраз і є неабияким і дуже бажаним подарунком для того ж таки "руского міра".

Мова насамперед про пропозицію таких змін у Законі України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2016, № 3, ст.25):

"1) Статтю 3-1 доповнити частиною другою, третьою та четвертою такого змісту:

"2. Науково-освітні програми та наукові дослідження не можуть містити посилання на джерела інформації, створені:

- на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;

- державною мовою держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;:

Якщо не вважати історію України історією сучасної Російської Федерації (а лише при вивченні держави-агресора дозволяється використовувати джерела російською мовою), то в разі ухвалення запропонованих "змін" законом забороняється як робота з абсолютною більшістю першоджерел (вони написані мовою, яка визначена державною у державі-окупанті), так і значною частиною джерел другого порядку, тобто історичних праць, написаних у той чи інший час не лише істориками в Росії, а й в Україні чи навіть закордоном. Та й сама по собі апеляція у нашому законі на закон РФ (а визнання російської державною в Росії — то прерогатива РФ) теж знецінює обговорюваний законопроєкт.

Не кажу вже про те, що формально вивчення російськомовних джерел з історії України стане можливим лише якщо визнати саму України частиною Російської Федерації, від чого просто таки будуть плескати в долоні адепти "руского міра".

Можливо, то і є метою пані Інни Совсун? Бо інакше як можна пояснити саму появу такого законопроєкту? До того ж вона час від часу (сподіваюся, що мимовільно) підтверджує таке припущення іншими своїми дописами. Приміром, як можна оцінити той факт, що проілюструвавши 30 листопада своє повідомлення про визнання німецьким Бундестагом Голодомору геноцидом фотографією голоду в РСФРР у 1922 році, вона після зауваг науковців не хотіла виправити? Згодом ілюстрацію у постіСовсун таки змінила. Після затятої публічної критики, але й після того, як пост втратив актуальність.

Окрім того, — і це важливо саме для істориків, автори закону не дають пояснення терміну "джерела" (втім, як і низки інших вживаних ними, але формально не визначених термінів), а тому у них не видно жодної різниці між першоджерелами (тобто архівними документами, пресою, постановами, стенограмами, збірниками документів, спогадами тощо) і історіографією, тобто працями істориків, які ті першоджерела вже обробили і опублікували результат цієї роботи у вигляді статей чи книг. Додам, що невтаємничені у роботу істориків люди нерідко називають джерелами саме праці істориків, тоді як серед істориків то називається історіографією.

2. Що має змінитися у законі до другого читання, щоб він не заважав? Чи він взагалі не потрібний в будь-якій формі?

Щодо освітньої сфери, то, на мій погляд, такий закон в принципі можливий, але лише після врахування зауважень фахівців, до кола яких я не належу. Зокрема, підручники та посібники, на моє переконання, в освітньому процесі не мають бути мовою держави агресора чи написаними як авторами громадянами цієї держави. Однак і в освітній сфері в історичних спеціальностях (а я кажу в першу чергу саме про них, жодним чином не заперечуючи подібних вимог в інших сферах) не може бути обмежень на першоджерела (наприклад, збірники документів, які використовують в навчальному процесі), адже якраз завдання навчитися працювати з такими документами і є одним із завдань навчання. Так само не може бути заборони на вивчення як додаткової літератури авторитетних наукових праць, написаних російськими істориками чи просто російською мовою.

Щодо наукової сфери, то жодних категоріальних обмежень щодо джерел чи, тим більше першоджерел, у вивченні історії України у принципі бути не може, бо саме таке обмеження і гратиме на руку адептам "руского міра". Посилатися на справді наукові праці російських авторів чи написані або перекладені (особливо у разі відсутності перекладу українською чи доступного варіанту англійською) російською мовою (а такі не лише були, а і є, і будуть) — то якраз наука, яку намагаються цим законопроєктом знищити. Натомість цим законом (у разі затвердження законопроєкту) по суті толерується плагіат — із тих же російських авторів. Як ось рік тому робила ура-патріотична тогочасна очільниця Музею Голодомору Олеся Стасюк, коли просто переклала ту своїй "дисертації" текст російського автор і видала його за свій. А заодно вона у цій же таки дисертації і значну частину провини з Кремля на українців переклала. Але ні Інну Совсун, ні Володимира В'ятровича як ініціаторів цього недолугого законопроєкту, попри мої неодноразові апеляції до них під час декларування ними боротьби з плагіатом, поширення такого плагіату з текстів російських авторів, схоже, не бентежило і не бентежить. Останній навіть забанив мене у фейсбуці після того як я обурився його твердженням про те, що викриття фальсифікацій, фабрикацій і плагіату в дисертації Стасюк він назвав "суперечками істориків", тобто він урівняв фальсифікаторів і науковців.

Так, мені відомо, що на словах Інна Совсун погоджується внести низку "виключень", які, начебто, уможливлять працю істориків з першоджерелами та частиною підданої спочатку забороні історіографії, тобто "в основному" створена нею ж проблема може бути (для істориків і ще для певних категорій) вирішена. Але нащо взагалі створювати проблему? Нащо взагалі робити закон, у якому виключення займатимуть більше місця ніж правила і який і в такому вигляді лише погіршить становище? Нащо робити закон, який ставить Україну в один ряд з тоталітарними державами? Нащо взагалі намагатися законодавчо впливати на науковий пошук, на науку, яка якщо і може регламентуватися, то лише тими особами, які до наукового середовища належать?

До речі, 100 років тому на пленумі ЦК КП(б)У у жовтні 1922 року, Християн Х.Раковський заявляв про потребу "чистки української мови від закордонних впливів". Йшлося, як зазначав сам доповідач, про польський та німецький впливи. Настанову на мовну чистку мало б дати політбюро ЦК КП(б)У. Однак вже "реабілітований" саме на цьому пленумі Микола Скрипник двічі перебив цю промову Х.Раковського вигуками: "Цим питанням пропоную не займатися. Це смішно" та: "Це питання філології, а не політики". В результаті вказані пропозиції навіть не ставилися на голосування. І звернулися в УСРР до такої практики вже лише під час Голодомору. У сучасній Верховній Раді, мабуть, не знайшлося авторитетного депутата, який би зупинив спробу політиків втрутитися у науковий процес.

Бажано б народним депутатам перед все-таки не вважати себе спеціалістами в усіх сферах, а радитися з фахівцями. На жаль, це не увійшло в них у правило.

    Реклама на dsnews.ua