Від болгарської "зради" до швидких рішень. Як Україні зміцнити енергосистему

Сьогодні ми зі співчуттям спостерігаємо за новинами з Піренейського півострова, де системна аварія в енергосистемі занурила регіони кількох країн у масштабні відключення, подумки пишаючись тим, що в значно складніших умовах нашим енергетикам вдавалося утримувати цілісність системи, а до відключень у нас виробився імунітет. 

І справді, ситуація в Україні зовсім інша. Але крім плюсів є й свої ще не вирішені проблеми. Об’єднана енергосистема України перейшла у весняний період: сонячна генерація демонструє зростання виробництва у денні години, імпорт електроенергії суттєво скорочується і відбувається переважно лише в години вечірнього піку, до споживачів не застосовуються жодних обмежень, атомні енергоблоки відправляють у планово-попереджувальні ремонти, щоб підготувати до наступної зими. Проте короткий період помірних температур невдовзі зміниться літньої спекою з відповідним зростанням попиту і, скоріш за все, вже до середини літа у нас виникатимуть дефіцити в енергосистемі, які намагатимуться покрити імпортом, та, ймовірно, обмеженнями для промисловості. Це, звісно, за умови, що не буде додаткових обстрілів, які потенційно можуть погіршити ситуацію.

Від Болгарії до США. У пошуку нових потужностей

Зважаючи на дефіцит потужностей в українській енергосистемі, актуальна проблема її відновлення, ремонтів та модернізації, включно з будівництвом нових потужностей, які потрібні для повноцінного покриття попиту.

У цьому контексті не можна оминути новину, про те, що уряд Болгарії відмовився продавати Україні два ядерні реактори російського виробництва, які призначалися для АЕС "Белене", але роками стояли на складах, адже Єврокомісія була проти встановлення блоків цієї модифікації. Договір з російським концерном було підписано ще у 2006 р. Але у 2021 р. Софія відмовилась від встановлення цих реакторів, а натомість, з’явились ідеї спорудження нових блоків на АЕС "Козлодуй", можливо навіть з реакторами американського виробництва. Вочевидь, ця радикальна зміна позиції у Софії має кілька причин, але більшість із них лежать у політичній площині — майже 20 років баталій за спорудження енергоблоків нерозривно повʼязані із внутрішньополітичною боротьбою прозахідних та проросійських партій. У січні 2025-го був сформований новий коаліційний уряд країни, до складу якого ввійшли й представники проросійської Болгарської соціалістичної партії, яка виступала проти продажу. Згодом, 15 квітня, представник цієї партії й віце-премʼєр Атанас Зафіров офіційно повідомив новину про відмову продажу, пославшись на рішення коаліції.

У будь-якій проросійській партії є більший чи менший сентимент до "совєцького качєства", бо "сєйчас такова нє дєлают". Але, вочевидь, може бути й інший інтерес — очікування налагодження стосунків з московським керівництвом в умовах потепління відносин росіян з новою американської адміністрацією. Зрозуміло, що Росатом вкрай зацікавлений у завершенні проекту, адже це довгострокова перспектива доходів, а про вигоди проросійських сил у Болгарії можемо лише гадати.

Про безпекові та технологічні ризики купівлі та встановлення морально застарілих реакторів російського дизайну вже чимало сказано фахівцями у сфері атомної енергетики та безпекової політики, тож тут не повторюватимемось. Але варто поглянути на проблему під кутом довгострокової енергетичної політики в умовах глобальних енергетичних трансформацій, війни та енергетичного терору.

По-перше, це проблема вибору партнерів. Однозначно, українська енергосистема у довгостроковій перспективі потребуватиме нової генерації, щоб заміщувати атомні енергоблоки, які з роками потрібно буде виводити з експлуатації. Давно зрозуміло, що блоки, які зберігаються в Болгарії — токсичний актив. Вони морально застарілі, потребують технічного обслуговування та модернізації, на що, вочевидь, здатен лише російський монополіст. Але друга частина проблеми — це непостійність позиції Болгарії відносно цього активу. І двадцятилітня історія внутрішньополітичних диспутів та гойдалок стосовно їх експлуатації мала би привернути увагу відповідальних за ухвалення рішень в Україні. До того ж противником російських реакторів була Єврокомісія, а Україна перебуває на шляху рішучої євроінтеграції.

Тож не можна було виключати, що угода з купівлі реакторів може бути зірваною в будь-який момент, а отже, час, витрачений на її реалізацію (які і кошти), можна просто списати як безповоротну втрату.

До слова, так само дещо ризиковане безальтернативне акцентування на купівлі американських реакторів. Свого часу американські компанії законтрактували реактори виробництва Westinghouse для спорудження у Джорджії та Південній Кароліні. Але удорожчання проекту та затримка у його реалізації суттєво скоротила інтерес до нових блоків. Частину блоків таки добудували та ввели в експлуатацію. Зокрема, у Джорджії два блоки розпочали повноцінну роботу у 2023 та 2024 рр, а їх спорудження обійшлося в майже $37 млрд, що удвічі перевищило початковий кошторис. Але деякі блоки так і залишилися незавершеними.

Коли Westinghouse потрапила в банкрутство у 2017 р., компанія навіть почала судову тяганину з покупцями, через їхні наміри вийти з угоди. Згодом, за умовами санації, Westinghouse мала шукати нових покупців енергоблоків, і серед таких виявилася Україна: згадаймо меморандум про будівництво пʼяти великих енергоблоків виробництва Westinghouse, підписаний у 2021 р. (згодом їх кількість була збільшена до девʼяти).

Тренд на атомну електроенергію

Описані вище події припали на період спаду інтересу до атомної енергетики у багатьох країнах через посилення безпекових стандартів та здорожчання вартості таких проектів. Але сьогодні ситуація змінилася.

По-перше, бум систем штучного інтелекту та розбудова хмарних сервісів потягнули за собою різке зростання енергоспоживання. Як наслідок, у США навіть розконсервовують давно закриті АЕС. Зокрема, вже фінансується відкриття раніше зупиненої АЕС у Мічигані, а Microsoft докладає зусиль, щоб перезапустити один із блоків АЕС "ТріМайлАйленд" у Пенсильванії, де свого часу стався перший серйозний інцидент.

По-друге спостерігається тренд на посилення уваги до атомної енергії як до вуглецево-нейтральної. Так, на світовій кліматичний конференції у 2023 р. COP-28, 25 країн підписали декларацію про наміри потроєння потужностей атомної енергетики до 2025 р., зважаючи на її потенційну роль у декарбонізації. Це, мабуть, вперше на міжнародному рівні оголошують настільки амбітний спільний намір з розвитку атомної енергетики.

І от як би так не вийшло, що на фоні зростаючого попиту у США та закладення нових проектів, будівництво блоків в Україні буде відкладне з різних причин (якщо до цього дійде, звісно), зокрема наявності попиту безпосередньо в США чи інших країнах-партнерах.

Загалом, такі коштовні та тривалі в реалізації проєкти, як будівництво АЕС, переважно починаються із конкурсів з пропозиціями від світових гравців, які перебувають під пильною увагою громадськості та органів влади, а не з поспішного ухвалення рішення без прозорого відбору. Інакше можуть виникнути проблеми. Наприклад, торік американська Westinghouse та французька EDF намагалися оскаржити рішення конкурсу про будівництво нових атомних потужностей, у якому перемогла південнокорейська KHNP.

Будівництво атомних енергоблоків — це стратегічне партнерство, яке в довгостроковій перспективі приноситиме кошти девелоперу. Тож варто задуматися, щоб ця співпраця гарантувала вигоди й Україні.

Швидкі рішення в умовах війни

Вище ми описали довгострокові проекти. Але в умовах війни горизонти планування вкрай звужені: відремонтуватися після обстрілу, захиститися від наступного, втримати енергосистему і… знайти резерви для швидкого будівництва нових потужностей.

Звісно, енергосистемі бракує 2 ГВт потужності (саме стільки мали додати реактори з Болгарії). Але вони потрібні якнайшвидше, а не за багато років, протягом яких триватиме будівництво атомних енергоблоків.

Торік великі надії покладалися на малу газову генерацію. І хоча централізовані плани будівництва генерації не були реалізовані повною мірою, від цієї ідеї наче й не відмовлялися. Частина промислових споживачів електроенергії, намагаючись захистити власне виробництво, будували газову генерацію "до лічильника", що певною мірою ускладнює оцінку обсягів нових потужностей. Проте, за різними оцінками, у 2024 р. було збудовано близько 300 МВт різного типу потужностей газової генерації.

Обстріли газової інфраструктури і очевидність дефіциту газу на наступний рік теж вносять корективи в тактику посилення енергосистеми, щоб долати подальші сезонні піки. Але не можна сказати, що газова генерація була позбавлена проблем до цих обстрілів. Передусім розвиток нової генерації обмежувався десятками мільярдів боргів на ринку електроенергії. Це, зокрема, невиплати "зеленим" та борги на балансуючому ринку. Тому нова генерація, просто відпускаючи електроенергію в ринок, може отримувати кошти з багатомісячними затримками, що аж ніяк не сприяє будівництву нових потужностей. За останні півроку ситуація з виплатою старих боргів суттєво покращилась, але все ж далека від ідеалу. Для розв’язання боргової проблеми потрібні нові рішення та довготривала енергетична політика (я неоднорахово писав про проблему боргів "зеленим").

Окрема історія — боротьба з бюрократією та причіпками окремих відповідальних осіб на місцях, які фактично вставляють палки в колеса новим гравцям, які збираються будувати нові потужності. Ймовірно, приклад з Inzhur Energy не поодинокий.

Енергосистемі бракує і базових, і маневрових потужностей, отже, пріоритетом має стати як відновлення тієї генерації, яку можна швидко полагодити, так і будівництво тієї, яку можна запустити в найкоротші терміни.

Від вугілля до "вітру": ставка на диверсифікацію

Як би хто не виступав проти вугілля, розраховуючи на можливості декарбонізації, у нинішніх умовах потрібно максимально використати потенціал вугільної енергетики шляхом реконструкції теплових електростанцій. Якщо сьогодні втрати вугільну генерацію, нам на голову впаде інша проблема: що робити з шахтами і усіма зайнятими у вуглевидобутку?

Окремим пріоритетом сьогодні повинні стати системи накопичування електроенергії, включно із технологіями power-to-gas/gas-to-power. Це хоч трохи допоможе згладжувати цінові провали на ринку в денні години влітку, зумовлені бумом сонячної генерації. Так само потрібно розвивати проекти вітрової генерації, яка менш стохастична в сезонному розрізі порівняно із сонячною.

Енергетична політика в умовах війни та енергетичного терору не може бути такою, як у мирний час. Сьогодні ми передусім обмежені часовим горизонтом для розгортання нових проектів, щоб вберегтися від дефіцитів, а особливо в умовах нових обстрілів. Війна зміщує акценти. В умовах обмеженого часу та ресурсів потрібно диверсифікувати ризики, а відповідно й технології генерації. А щоб прискорено диверсифікуватися, енергетична політика воєнного часу повинна проектуватись у відповідні стимули. Так, у частині спрощення регуляторних умов і справді відбулося багато змін, конче необхідних для відновлення енергосистеми, але чи достатньо