• USD 29.3
  • EUR 29.8
  • GBP 34.8
Спецпроєкти

Психолог Валентин Кім про комплекс провини, травму свідка і формування української ідентичності під час війни

"ДС" поговорила з психологом і волонтером Валентином Кімом про те, як справитися з комплексом провини, пережити травму свідка і навчитися справлятися з люттю

Психолог Валентин Кім
Психолог Валентин Кім
Реклама на dsnews.ua

"ДС" Як змінились цінності українців під час війни?

В.К. Через масштабне воєнне вторгнення величезна частина українців відчула актуалізовану потребу в безпеці. Хоч війна і триває уже вісім років, але анексія Криму була проведена дуже швидко і без активних бойових дій, активна фаза бойових дій на Донбасі теж завершилась доволі швидко, після чого ця пухлина була локалізована. Тому багато українців війну не відчули на собі. Більшість українців не відчуло загрози — ні життю, ні майну, був відчутний лише фінансово-економічний тиск. Це спричинило хвилю так званої "втоми від війни". В уявленні українців саме українська влада поставала як ключова "загроза", на росіян тоді мало хто звертав увагу. 

Сьогодні ж загроза прийшла в кожний дім. Саме це створює декілька дуже важливих соціально-психологічних феноменів. По-перше, це відчуття небезпеки. Жінки, літні люди, діти виїжджали з усіх регіонів — не тільки з Харкова чи Чернігова, а й, наприклад, з Рівного чи Тернополя. По-друге, відбувається дуже потужний процес формування ідентичності. Тридцять років тому, коли Україна здобула свою незалежність, цей процес не почався. Для цього було багато передумов, у СРСР робили все, щоб українська ідентичність не формувалася. Сьогодні ж ми прекрасно бачимо, наскільки ми еволюціонували, на відміну від росіян. Як ми від них відрізняємося — і у розмовах, і у поведінці, і навіть у тому, що для українців війна стала випробуванням гідності, а для росіян — інструментом збагачення. Зараз відбувається процес самоідентифікації. Протистояння вимальовує нові контури відчуття себе, формує чіткі та радикальні кордони самості. Українці починають усвідомлювати себе окремою, відмінною від росіян нацією. Все менше і менше зв’язків залишається з минулим. 

Також ми починаємо наочно бачити реальну Європу. Мільйони українців вимушені були переїхати в Європу, де вони опинилися у статусі біженців. Тепер вони бачать Європу зсередини — не туристичну і привабливу, а реальну. І виявилось, що багато в чому нам потрібно до Європи тягнутися, але багато в чому ми європейців уже перегнали. Це теж підсилює тренд на пришвидшення самоідентифікації. 

"ДС" Дуже багато людей відчувають, що роблять недостатньо — навіть коли цілодобово волонтерять і донатять значні суми на ЗСУ. Як подолати комплекс провини?

В.К. У нас існує цілий каскад провини. Провина каскадується від однієї соціальної групи до іншої. Ті, хто виїхав з України, відчувають провину перед тими, хто залишився. Ті, хто залишився, відчувають провину перед волонтерами. Волонтери — перед тими, хто воює. Військові — перед тими, хто загинув, вони часто думають, що начебто зробили недостатньо, щоб друг міг би залишитися живим, а ще одне село було звільнене.  

Цей каскад провини — це доволі потужний соціальний і психологічний процес. Його просто так не можна зупинити. Головна адаптивна реакція, яка найкорисніша для функціонування особистості зараз — це сублімація, коли власні почуття і емоції ти направляєш на якусь корисну справу. Це дійсно допомагає вийти зі стану провини — коли ти допомагаєш, коли ти щось робиш, або коли ти відмовляєшся від чогось — споживати російський контент або російські товари, коли ти переходиш на спілкування українською мовою, коли ти дивишся українські фільми, навіть коли сплачуєш податки або комуналку. Сьогодні навіть звичайна робота стає героїчною. 

Реклама на dsnews.ua

"ДС" А як щодо травми свідка? Як працювати з нею?

В.К. Відпрацьовувати такі психологічні травми, те, що викликає гострий стресовий розлад і те, що може призвести до ПТСР, необхідно тільки зі спеціалістом. Будь-які поради стосовно того, як себе вилікувати від травми свідка, не працюють. 

В Україні дійсно багато людей отримали травму свідка, але небагато хто це усвідомив. На жаль, для нас характерна певна зневага до травматизації. Ми кажемо: "Ні, все нормально, я норм". Визнати те, що він травмований, готовий далеко не кожен.

Окремо хочу зупинитися на травмі інформаційного свідка. Багато людей, які не перебували під обстрілами і не бачили на власні очі руйнацій, отримали цю травму. Війна транслюється практично в режимі онлайн. Спостерігаючи за трагедією, багато людей отримали психоемоційну травму, навіть якщо перебували в повній безпеці за кордоном. На жаль, наші журналісти попрацювали не завжди на користь суспільному психологічному здоров’ю, адже постійні трансляції зі сценами жаху лиш підсилювали загальний жах. Це не дуже правильно, адже це викликає дуже сильну травматизацію. 

"ДС" Одна з головних емоцій в українців зараз — лють. Як справитися зі злістю й ненавистю? Як направити її в більш продуктивне русло?

В.К. Лють — емоція дуже корисна в короткостроковій перспективі. Коли перед тобою ворог, тобі необхідне якесь підсилення, а лють мобілізує твої сили, вона їх фокусує, робить тебе сміливішим, сильнішим, впевненішим в собі. Але з цією емоцією не можна жити довгий час, особливо, якщо ти не на передовій. Вона провокує тебе на агресивні реакції, і вони направляються на людей, які поруч. А лють повинна бути направлена на ворогів. Багато побутових конфліктів, сварок в транспорті, висловлювання претензій один одному спровоковані саме такими сильними, але безадресними реакціями. 

Що з цим робити? По-перше, сублімація: направляти енергію на корисні справи. По-друге, обмеження споживання інформації і самодисципліна. Більш того, розмови з рідними теж варто переводити на побутові рельси. Постійно обговорювати з рідними лише події на фронті неможливо. Війна не повинна займати усе місце, що є у вашій душі. Наша країна дійсно живе зараз дуже складні часи, але якщо ви будете в стані люті постійно, то після перемоги можете стати емоційним інвалідом. А після перемоги Україні потрібні здорові українці. 

"ДС" Сьогодні уже очевидно, що війна — це надовго. Більше того, для людей, що живуть у тилу, вона уже стає фоном, до неї звикають. Чому так відбувається?

В.К. Це адаптивні механізми. Людина пристосовується, і це нормально, адже треба жити всупереч всьому. Не можна постійно жити в стані очікування. Ця війна дійсно буде продовжуватися довго, адже ворог наш великий і потужний. 

Втрата інтересу до війни частково пов’язана з тим, що люди уже адаптувалися. З іншого боку, у деяких людей є бажання втекти від реальності, зануритись у щось, що нагадує минуле життя. І не варто нам направляти на цих людей гнів, адже головна причина нашої люті — за "порєбріком", а не всередині країни. 

"ДС" Багато українців зараз знаходяться у режимі очікування. Життя ніби поставлене на паузу. Як перейти від очікування до власне життя? Де брати натхнення жити?

В.К. Адаптація відбувається не у всіх, не з однаковою швидкістю і не в усіх сферах одразу. Десь ми уже адаптувалися. Наприклад, у магазині ми уже шукаємо не тільки продукти з довгим терміном використання, не тільки макарони й консерви, а й щось смачненьке на сьогодні. Проте люди все ще продовжують тримати готівку в кишені, мати про запас повний бак пального. Дуже важко зрозуміти, в чому нам варто адаптуватися і змінити навички, а в чому — повернутися до звичних патернів мирного життя. 

Повернення до звичайного життя дуже тісно пов’язане зі здатністю планувати. У багатьох з нас зруйноване відчуття часу. Ми тимчасово втратили здатність до довготривалого планування. Ми можемо планувати на тиждень, на день, але навіть на півроку побудувати якийсь план — неможливо. Я би порадив все ж спробувати проводити планування на тиждень або на місяць вперед. Наприклад, ми можемо спланувати, як нам відкладати гроші. Можемо спланувати поїздку в супермаркет, графік телефонних дзвінків до родичів і близьких. Тоді ми відчуваємо, що керуємо власним життям хоча б в таких маленьких аспектах. І потроху відчуття справжнього життя почне повертатися.

"ДС" Як зберегти сім’ю, якщо діти-жінка за кордоном?

В.К. Все індивідуально. Постає проблема розірваних стосунків і розірваних зв’язків. Часто чоловік чи дружина не розуміють, що відбувається з партнером, часто люди виливають один на одного свої невротичні стани. Часто у людей, які виїхали за кордон, рівень тривоги значно вищий, ніж у тих, хто лишився. І ці люди, піклуючись, влаштовують маленькі істерики для рідних. І рідні змушені їх заспокоювати, хоча у них самих ресурсу не надто багато. Це емоційне навантаження на кожного з нас. І чарівної пігулки для того, щоб вийти з цього стану — не існує. Треба спілкуватися, треба чути, треба запитувати і слухати більше, ніж розповідати. Треба цікавитися один одним більше, ніж собою. Треба побачити партнера, треба бачити людину, з якою ти зараз розлучений, краще її розуміти. Тоді збільшується можливість відчувати один одного навіть на відстані. 

"ДС" По факту, маємо зараз травмовану націю. Війна травмувала всіх — і тих, хто в окопах, і тих, хто ховався в підвалах, і тих, хто виїхав за кордон і навіть тих, хто просто дивиться телевізор. Як нам загоювати свої травми, зважаючи на те, що більшість українців не звикли звертатися за допомогою до психологів та психотерапевтів?

В.К. За останні 15 років дуже посилилися позиції українських психологів. По-перше, їх стало дуже багато, багато хто обирає собі таку професію. По-друге, в українському професійному психологічному світі існує дуже високий рівень конкуренції. Є багато шкіл і напрямків, які конкурують між собою, і це підсилює якість психологічних послуг. 

Дійсно, у масовому сегменті звички звертатися до психологів ще немає. Але я вірю, що вона з’явиться.

Серед психотерапевтів розповсюджені корисні практики супервізій, коли сам психолог звертається до психолога. І це дуже корисний і практичний інструмент самозбереження. Останнім часом я спостерігаю, що у масовій культурі такі практики супервізій вже не викликають в суспільстві посмішки та сарказму. Люди розуміють, що психологам теж треба проходити такий "профогляд", і це є нормою. Змінилося ставлення до практик самозбереження і це дуже позитивний тренд. Через таку зміну відбувається і переусвідомлення власного психічного здоров’я іншими людьми, які не мають відношення до психології. І це маленький, але впевнений крок до відновлення психічного здоров’я нації.

    Реклама на dsnews.ua