Військовий психолог про вигорання, терапевтичний егоїзм і чому командири стають циніками

Про природу вигорання, його неочевидні ознаки та способи протидії цьому стану, а також про особливості сильних емоцій на війні військовий психолог Андрій Козінчук розповів в ефірі мультимедійного проєкту "Архетип нації". Ведучим виступив Нік Лисицький — автор проєкту, письменник, голова громадської організації "Чарівний світ UA".

— Розкажіть про природу вигорання в умовах тотальної війни. Чому ми всі зараз у групі ризику? Яка особливість нашого теперішнього вигорання?

— Вигорання — це ж не хвороба, це стан.

Вперше про вигорання заговорили щодо людей "підтримуючих професій". Це волонтери, релігійні спільноти, які їхали комусь допомагати, — вони допомагали, і комусь ставало краще, а їм гірше. А зараз ми всі підтримуючі професії. Ти можеш бути продавцем, але платиш податки, маєш родича чи друга, який воює, і ти його підтримуєш. І ці люди вигорають.

Вигорання неможливе, якщо ти не гориш. А ми горимо. Якщо ти запалений новою роботою, діяльністю, відкрив якийсь бізнес — ти там весь: домовляєшся, ти цим гориш. Якщо ти взагалі ніколи не гориш, ти й не вигориш. А чому вигораєш? Бо дуже багато приділяєш часу й енергії роботі, стосункам — тому, куди гориш. І відсуваєш усе, що має бути в житті: "Який сон, я там не дописав щось!", або "Та яка зустріч з друзями, який шашлик", або почитати книжку не по роботі. Ти живеш отим життям заради вищої мети, не заради себе. Рано чи пізно, від року до трьох, ти вигораєш. А якщо додати туди ще "цікаві" події — війна, загибель, хвороба — ти взагалі згораєш.

— Як протидіяти вигоранню? Що таке "терапевтичний егоїзм" і чому відмова від відпочинку — це шлях до краху?

— Терапевтичний егоїзм означає, що ти на першому місці. Ти ніколи не зможеш зробити класну справу і закінчити її, якщо заб'єш на себе. Тому треба навчитися присвячувати час собі. Подивіться на топових волонтерів 2014-2015 років: більшість з них, з ким я працював, зараз не видно. Хтось виїхав, хтось розчарувався. Вони вигоріли, бо все до того йшло. Можливо, ми тому і вижили, але це жертва, яку люди принесли.

Нам потрібно навчитися присвячувати час собі. Це не означає, що весь день має бути тільки "я, я, я". Ні. Але має бути шматок часу для себе. Крім мегаважливої роботи не забувайте про: 1) здоров'я і піклування про себе; 2) самоосвіту – щось, що не стосується професії, духовне; 3) оточення. І це не сім'я і не робота! Якщо ви дружите лише з тими, хто у вас на роботі, у вас немає оточення, і всі розмови зводяться до роботи. Знайдіть собі гурток авіамоделювання чи запишіться на курси такмеду. Це дуже важливо.

— Коли треба бити на сполох? І які найяскравіші ознаки того, що людина вигоріла?

— Якщо ви не приділяєте час собі, з'являються такі тривожні ознаки: ви перестаєте себе хвалити (не гнобите, але й не хвалите), ви постійно втомлені фізично й морально, ваші емоції притуплені. Ви будете йти на інерції, а потім прийде вигорання, коли нічого не приносить радості. Ви ходите на роботу, але вже нічому не радієте. Можете піти на суперстендап, де всі сміються, а ви сидите з одним виразом обличчя.

А головна ознака — ви перестаєте бути продуктивними. Тому якщо керівники не турбуються про свій персонал, не дають їм відпочинку, співробітники втратять ефективність. Це проявиться і на роботі. Крайній пік — це коли людина, яка палала ідеалами (лікар чи вчитель), стає повністю цинічною і зневіреною: "Все одно всі вмруть" або "Найгірше, що є на цій планеті, — це діти". Людина втрачає продуктивність і має змінити сферу діяльності. Це прямо впливає на роботу: якщо ви постійно пашете, то втрачаєте свою ефективність. В армії, де немає вихідних, це біда. Тому турбота про персонал чи особовий склад — це не милість, а інструмент для їхнього відновлення і підтримки продуктивності.

— Ви — військовий психолог. З якими емоціями до вас приходять?

— Ну, часто це "Що ви тут в штабі всі сидите, там … на війні, розсілися тут". Коли ти в емоціях, треба до них раціонально намагатись підійти. Чому так? Треба розуміти про мозок: що є раціональна, є емоційна частина, але є ще там частина, яку називають "ящірка". Ну, її так нейробіолог Пол Маклін назвав в 1955 році (йдеться про рептильний мозок — еволюційно найдавнішу частину головного мозку, яка відповідає за біологічне виживання і тілесне функціювання, — ДС). Це найбазовіші емоції. Вони там найелементарніші. І там вони всі в ступенях: не радість, а блаженство, не страх, а жах, не злість, а лють аж йде. Це все ж не просто так, а тому, що ці емоції проявляються тоді, коли в тебе нестандартна ситуація, як от коли треба виживати. Тому ти й реагуєш нестандартно, от прямо дуже сильно.

– У чому зараз, під час війни, полягає основна задача психологів та суспільства, коли людина переживає сильні емоції? І що це — безпечне проживання емоцій?

— Візьмемо такий приклад: похорон, мама оплакує свого сина, який вмер. Якщо мама хоронить свого сина, значить він, очевидно молодий. Навіть якщо йому 45. Мамі ж точно тоді вже 65 і більше. Такий молодий помер або загинув. І вона не плаче, вона горює. Не можна цій людині казати: "Заспокойся, не плач, все буде добре". Ні, не буде. Все, його вже нема. І треба, щоби це вийшло. Наша задача — психологів, суспільства — зробити так, аби під час цих емоцій ця людина не нашкодила собі, не нашкодила іншим, саме в такому порядку. 

Чи ось, наприклад, злий воїн. Він злий від несправедливості, відсутності інформації. Загинули люди. Як варіант, він йде і лупасить в стіну руками. Можуть кісточки побитися, руку може зламати. І тут важливо подушку поставити між стіною і його кулаком і — "лупаш, давай, не стримуйся". Можна кричати ще від цього. Коли на мене кричать — слава тобі, Господи. Ти кричиш на мене, а не на свою жінку або там дівчину чи дитину, не дай бог. Я норм, я потім піду, продихаю, щось зроблю. Тобто тут задача якраз бути супровідником цих емоцій, але ні в якому разі їх не спиняти.

— Як треба себе поводити з людьми, що пережили сильні емоції, шок?

— Людина, яка пройшла психотравмуючі події (така скучна назва), тобто сильний шок, від якого будуть наслідки, — це можуть бути ветерани, переселенці, люди, які зазнали якихось сильних втрат, наприклад, якихось близьких людей. Вони можуть переживати от саме ці емоції. І ти не можеш зрозуміти цю емоцію. Ти можеш тільки убезпечити, підтримати. Плаче людина — ні в якому разі не кажіть "Не плач". Дайте їй склянку води, побудьте поруч. Не лізьте з обіймами, якщо вона не просить. Можна спитати: "Я тебе дуже хочу обійняти, тобі окей?" І вона може сказати "так" чи "ні", або просто відморозитись від цього. І треба поважати її, а не оце "давай, давай, я знаю, обнімашки лікують".

— Як емоції можуть впливати на процес ухвалення рішень командуванням та чому командири іноді стають цинічними?

— Дуже важливо, щоб менеджмент — командування або адміністративний напрям — могло "лишатися в настрої". От вибісить щось комбрига, зразу йде якийсь неадекватний наказ. А це завжди не окей. І саме тому я, в тому числі, і працюю, аби у командирів завжди був оцей тверезий погляд на речі. А це дуже важко. В тебе загинуло вчора 35 людей, а тобі треба тверезо думати? От треба. Чому командири стають трохи цинічними? Це не від того, що вони справді такі, а тому, що їм потрібна оця раціональність. І тут треба багато знань, багато підтримки, ну і менеджмент емоцій. Чого вони кричать, власне? Бо всередині то не стримується, тому вони такі крикливі, басисті наші хлопчики з бородами в погонах.

— А щось відомо про прояви емоцій у вищого керівництва?

— Я б дуже хотів це побачити, виключно заради цікавості — як проявляє негативні емоції верховний головнокомандувач, головнокомандувач тощо. А воно у них 100% має бути. Насправді — слава богу, що ми це не бачимо назагал. Тому що інакше ми б побачили, що цей керівник, чиновник — людина. А нам же потрібен супергерой — інтелектуальний, сміливий і так далі.