50 років "Монті Пайтон". Як британський гумор перевиховав світ

Комік-трупу "Монті Пайтон", що увірвався на англійське телебачення і в свідомість британців наприкінці шістдесятих років минулого століття, часто порівнювали з "Бітлз" — у тому числі це робили й самі бітли, великі шанувальники "Пайтон". Так, Грем Чепмен, Джон Кліз, Майкл Пейлін, Ерік Айдл, Террі Джонс і Террі Гілліам (єдиний американець у колективі) не були музикантами і не складали великих пісень, але мали таку ж здатність впливати на уми молоді найпозитивнішим чином — і принаймні в цьому сенсі зайняли місце "Бітлів", що вже розпалися наприкінці шістдесятих — сімдесятих років.

У наш час скетчі "Монті Пайтон" вважаються класичним зразком британського гумору – але й зараз нескладно уявити, наскільки сміливими, зухвалими та зухвалими ці жарти здавалися тоді, 50 років тому.

Справа в тому, що "пайтонівські" скетчі і в двадцять першому столітті так само наполегливо вимагають від публіки розпрощатися хоча б із кількома добровільно прийнятими умовностями та стереотипами – а може, навіть із власноручно спорудженими. "Пайтони" вчили дивитися на світ широко відкритими очима — які належать не тільки дитині, але ще й людині, налаштованій дуже критично і при цьому рішуче. Вони могли висміяти будь-що, кого завгодно і як завгодно – здавалося б, найжорстокішим чином, проте завжди справедливо. Або хоч би не без причини.

Звичайно, це був зовсім не гумор робітничих околиць, але й зовсім вже "елітарним" його теж не можна було назвати — публіка мала справу з жартами добре освічених молодих людей, які виробляли природну отруту іронії, сарказму і навіть цинізму. Але їх дози були аж ніяк не згубними – точно розраховані "Пайтонами", вони не отруювали існування глядача і не робили світ "Монті Пайтон" грубим, жовчним та байдужим. Ні, навіть у такий спосіб "Монті Пайтон" примудрялися змінювати реальність на краще. А почалося все тоді, коли студенти з Оксфорда, Майкл Пейлін і Террі Джонс, зустрілися з трійцею таких же безглуздих студентів з Кембриджу – Гремом Чепменом, Джоном Клізом та Еріком Айдлом. Джон Кліз познайомився в Нью-Йорку з Террі Гілліамом, той швидко влився в компанію — і ці шість людей склали приголомшливе єдине ціле, вдало доповнюючи індивідуальності один одного на сцені і на знімальному майданчику.

"Монті Пайтон" та індійська кухня

Якось у травні 1969-го молоді люди особливо вдало посиділи в лондонському ресторані з індійською кухнею – того вечора і народилися "Пайтони". Після ресторану всі шестеро вирушили на квартиру до Джона Кліза, що живе неподалік, але не стільки заради продовження спільного випивання, скільки заради того, щоб придумати разом щось по-справжньому варте.

До речі, хоч те, що робили "Монті Пайтон" і було, по суті, колективною творчістю, найчастіше Джон Кліз і Грем Чепмен писали тексти скетчів удвох — так само, як і тандем Майкла Пейліна і Террі Джонса, які воліли працювати над номерами у своєму власному, що склався ще за часів університету, союзі. Ерік Айдл, тим часом, складав у гордій самоті. Потім, на спільній зустрічі, якщо більшість вважала матеріал досить смішним, тексти перетворювалися на номери "Монті Пайтон" — підхід був дуже демократичним.

Чепмен, Кліз, Айлд, Пейлін і Джонс вважали себе насамперед саме авторами скетчів, а не акторами, а Террі Гілліам і зовсім був насамперед художником, анімація якого відігравала найважливішу роль у тому, що робили "Пайтони". Перші ж випуски "Літаючого цирку Монті Пайтона" ("Monty Python's Flying Circus"), комедійного серіалу, що з'явився в ефірі BBC у вересні 1969-го, вже були по-справжньому "пайтонівськими" і завоювали уми і серця безлічі прихильників у рідній Британії. Вже за два роки зайшла розмова про перший повнометражний художній фільм "Пайтонів".

Насправді картина під назвою "А тепер щось зовсім інше" ("And Now for Something Completely Different") не була цим заявленим "зовсім іншим". Фільм 1971-го року (на режисерському стільці насилу вмістилися Ієн Макнафтон і Террі Гілліам) був строкатою нарізкою з перезнятих скетчів, які публіка вже бачила в серіях "Цирку, що літає". Але британські шанувальники "Пайтонів" були не проти побачити ще раз вже на великому екрані кумедні, абсурдні та навіжені історії про банди бабусь, що нападають серед білого дня на молодих хлопців на вулицях міста — або оповідь про людину з магнітофоном у носі, притчу про брудну виделку чи жахливо еротичну драму про безвісти зниклих молочників.

Але у 1973-му "Пайтони" задумалися про фільм, який справді був би ні з чим не порівнянним кіновидовищем – згідно з першими нарисами сценарію, дія відбувалася у Середньовіччі, за часів міфічного короля Артура. Сценарій написали всі шестеро "Пайтонів", в остаточному варіанті в мандри Артура та його лицарів безпардонним чином втручаються представники двадцятого століття, режисерами мали стати Террі Гілліам та Террі Джонс – залишилося тільки знайти гроші на фільм.

Уявні коні та шкаралупа кокосів замість копит

Оскільки сценарій передбачав наявність у картині батальних сцен, на зйомки фільму "Монті Пайтон і Священний Грааль" потрібно більше грошей, ніж на пайтонівський кінодебют — більш-менш адекватну суму знайти виявилося не так легко. Вже в двадцять першому столітті стало відомо, що велику частину знімального процесу, який проходив на натурі в Шотландії, профінансували тодішні британські рок-зірки першої величини – а саме учасники Led Zeppelin та Pink Floyd, а також лідер Jethro Tull Ієн Андерсон. Велику суму до бюджету внесли кілька рекордингових лейблів, але все одно зібраних таким чином кількох сотень тисяч фунтів стерлінгів не вистачало на повноцінний середньовічний епос, хай і комедійної спрямованості. Наприклад, бюджет не дозволяв "Пайтонам" навіть залучити достатню кількість коней — але було знайдено геніальний вихід зі становища.

Лицарі Круглого столу і самого короля Артура не мають гідних коней? Що ж, тоді чому б лицарям просто не вдавати, що вони скачуть у сідлі – а вірні слуги при цьому постукуватимуть двома кокосами, можливо, глядач і всі інші приймуть цей стукіт за цокання копит?

Таке екстравагантне рішення задало тон усьому фільму. Після того, як глядач побачив урочисту появу Артура у виконанні Грема Чепмена на уявному коні під стукіт шкаралупи кокосу (Террі Гілліам грав слугу на ім'я Петсі), він уже був морально готовий до всього, що з'явиться на екрані. Білий і лютий Кролик-вбивця, що роздирав воїнів у обладунках на шматки, середньовічні селяни, які непогано знаються на класовій теорії – цього вистачило б на блискучу комедію. Але був ще героїчний Чорний лицар, нападаючий на ворога, навіть будучи залишеним без рук і ніг, були "французькі хлопці", що поносять зі стін свого неприступного замку Артура останніми словами, навіть Свята ручна граната — всі ці принади "Священного грааля" здавались цілком доречними у поєднанні зі стукітом кокосів під виглядом цокотіння копит. Кокоси при дворі короля Артура? А чому б і ні, якщо у фіналі фільму взагалі з'являється поліція?

"Монті Пайтон і Священний Грааль" виявився миттєвою класикою, яка згодом стала ще й культовою. Після виходу на екран цього фільму багатьом і справді стало здаватися, що тепер у кіно можна сміятися з чого душа забажає – і зображати об'єкт глузувань, незважаючи на умовності чи навіть межі здорового глузду.

Те, що для цього потрібно було мати не тільки авторський і виконавський талант "Пайтонів", а й їх смак, який вкрай важко було навіть їм видати за несмак — стало очевидно далеко не відразу. Крім того, лише бунтуючі інтелектуали, якими були учасники трупи, могли так успішно демонструвати вміння жонглювати знаннями, часто непотрібними – і бути віддушиною для таких самих освічених людей, які готові тепер посміятися з особливим задоволенням над святинями, нав'язаними системою.

Джордж Харрісон і "Монті Пайтон"

Наступний фільм "Пайтонов", ще зухвалішу картину "Житіє Брайана по Монті Пайтону" спонсорував уже екс-бітл Джордж Харрісон. З такої нагоди Харрісон організував власну кінокомпанію HandMade Films — дійшло до того, що в якийсь момент, щоб допомогти друзям, Джорджу навіть довелося закласти свій шикарний 120-кімнатний особняк "Фрайар-парк". У цьому будинку часто гостювали "Пайтони", особливо Ерік Айдл і Майкл Пейлін — вони з ввічливості спробували умовити Харрісона не йти на такі жертви, але бажання Джорджа побачити новий фільм, знятий приятелями, було набагато сильніше за страх втратити майно. Можна сказати, що Харрісон купив найдорожчий квиток на кіносеанс в історії — так йому хотілося, щоб "Житіє Брайана" було знято. До речі, пізніше "HandMade Films" подарувала світу й інші шедеври британського кінематографа – наприклад, гангстерський фільм "Довга Страсна п'ятниця" та блискучу комедію "Уітнейл і я".

Проте фільм був заборонений до показу у кількох європейських країнах – зокрема, в Ірландії, Італії та Норвегії. Головному героєві картини, якого звати Брайан Коен (Грем Чепмен), пощастило народитися в одну ніч з Ісусом – більше того, буквально за кілька кроків від того місця, де народжувала Марія.

Таке близьке сусідство призвело до того, що волхви з дарами спочатку заходять у житло матері Брайана — і взагалі все подальше життя цього персонажа проходить у біблійних місцях. Брайан закінчує своє земне існування на хресті — і в цей час герой Еріка Айдла, що висів неподалік, співає саму знамениту пісню з репертуару "Пайтонов", ту саму сповнену оптимізму (що межує з ідіотизмом) "Always Look On the Bright Side of Life" ("Все на світ"). До речі, досі багато британців хочуть, щоб саме ця пісенька (з прикрасою у вигляді безтурботного художнього свисту) прозвучала на їхньому похороні.

Фільм "Сенс життя за Монті Пайтоном", що вийшов на екрани в 1983-му, став останньою "пайтонівською" картиною – тоді вони повернулися до формату свого дебюту, представивши глядачеві набір із незабутніх скетчів, пов'язаних наскрізною темою тлінності буття. Минуло понад сорок років, але навіть Саші Барону Коену, ще одному британському коміку, так і не вдалося перевершити такі неповторні у своїй зухвалій дотепності сцени з "Сенсу життя" як, наприклад, уроки сексу в школі для юнаків — або повчальну історію про те, до чого призводить несхвалення.

Грем Чепмен, виконавець ролі короля Артура у "Священному Граалі", першим з "Пайтонів" залишив цей світ — Чепмен помер ще у жовтні 1989-го, у віці 48 років. До смерті ще одного Пайтона, Террі Джонса (він помер у січні 2020-го) "Монті Пайтон" встигли кілька разів возз'єднатися, нехай і в неповному складі — наприклад, для виступу на вечорі пам'яті Джорджа Харрісона в лондонському Альберт-холі в листопаді 2002-го або для серійного шоу 2014-го.

У цих шоу, все так само на другорядних ролях, брав участь і Террі Гілліам, який встиг з тих пір, як "Пайтони" розбіглися на початку вісімдесятих, зняти свої класичні фільми "Бразилія" і "Король-рибалка" — він виявився єдиним з "Пайтонів", хто зміг зробити переконливу "сольну" карʼєру". Тим не менш, "Монашок у бігах" з Еріком Айдлом (комедія 1990-го року Джонатана Лінна) або "Рибку на ім'я Ванда" Чарльза Крайтона з Джоном Клізом можна рекомендувати всім шанувальникам "Монті Пайтон" — як би далеко їм не було до "пайтонівських" шедеврів.