Більше – краще. Як Led Zeppelin, The Beatles та The Rolling Stones створювали подвійні альбоми

У січні 1974-го року музиканти "Лед Зеппелін" (вокаліст Роберт Плант, гітарист Джиммі Пейдж, басист і клавішник Джон Пол Джонс, а також барабанщик Джон Бонем) нарешті розпочали роботу над своїм шостим альбомом. Група перебувала на піку слави — сьогодення було чудове, майбутнє здавалося безхмарним. Останні релізи, безіменний четвертий альбом (який містив ту саму хрестоматійну "Stairway to Heaven") і на подив експериментальна платівка "Houses of the Holy", продавалися мільйонними тиражами і займали перші місця в чартах по обидва боки Атлантики, група збирала повні стадіони по всьому світу і насолоджувалася успіхом так, як і мають відпочивати міфічні рок-гедоністи.

У той же час "цеппеліни" на межі можливостей використовували свої музичні таланти – а ці можливості також здавались безмежними. Учасники гурту небезпідставно були впевнені, що музична магія реальна – варто лише спробувати, зробити перші кроки і все чарівним чином складеться в ідеальну мозаїку. Плант і Пейдж все ще були захоплені кореневим блюзом дельти Міссісіпі – і могли, за допомогою могутньої ритм-секції Джона Бонема та Джона Пола Джонса, незбагненним чином перетворювати стародавній та старий акустичний блюз на сучасну багатоповерхову хард-рокову конструкцію. Вони залишалися великими шанувальниками англійського фолку та каліфорнійської психоделії другої половини шістдесятих – і іноді могли змішувати їх у таких пропорціях, що у чудово міцному готовому коктейлі слухачеві було нелегко вгадати початкові інгредієнти.

До того ж, у музиці "Лед Зеппелін" завжди відчувалися впливи Сходу. Якщо спочатку цей аромат можна було почути в таких акустичних номерах, як інструментальна композиція Пейджа "Black Mountain Side" з першого альбому або треку "Friends", екзотичній прикрасі платівки "Led Zeppelin III", то тепер гурт зібрався використати східні та північноафриканські елементи у своїй електричній, хардроковій розфарбовці, що було кроком у незвідані землі.

Ще 1972-го Пейдж і Плант з'їздили до Індії, де грали з музикантами з Бомбея – захоплюючі результати цієї поїздки можна почути на розширеному перевиданні альбому "Coda", ретельно підготовленому Джиммі Пейджем у 2015-му році. 1973-го Плант вирушив до Марокко – де під великим враженням від місцевого колориту написав текст майбутнього шедевра під назвою "Kashmir" (кумедно, але саме в Кашмірі ніхто з групи на той момент побувати встиг), одного з центральних номерів на альбомі "Physical Graffiti".

Саме з масштабного "Kashmir" розпочалася робота над платівкою – Пейдж і Бонем записали демо ще 1973-го, після чого всі четверо музикантів активно обмінювалися ідеями, працюючи за допомогою мобільної студії у британській сільській місцевості, у маєтку Хедлі-Грейндж, Іст-Хемпшир. "Цепелінам" давно полюбилася ця садиба, ще з часів роботи над третім альбомом — особливо Джиммі Пейджу, який обожнював старі будинки в глушині і якого не бентежили навіть вічно вологі холодні простирадла в його спальні нагорі, через часто несправне взимку опалення.

"Кашмір" був чимось особливим — таким же амбітним та епічним треком, як "Stairway to Heaven" з альбому 1971-го року, але при цьому композицією зовсім іншої, ще рідкісної породи. Спочатку Пейдж і Бонем були сконцентровані на ритмі пісні, поверх якого Плант імпровізував із написаним у Марокко текстом. Джон Пол Джонс, який вже потім приєднався до групи, зіграв партію на мелотроні — електро-механічному клавішному інструменті, своєрідному попереднику синтезатора (саме звук мелотрона можна почути, скажімо, у вступі пісні "Бітлз" 1967-го року "Strawberry Fields Forever"). Він же, Джон Пол Джонс, написав вкрай важливе для загального полотна аранжування духових та струнних інструментів, на яких пізніше зіграли запрошені музиканти.

"Kashmir" вражав своєю стримуваною енергією — здавалося, сила цієї музики являє собою особливу стихію, але в той же час пружна барабанна партія Бонема і лаконічні пасажі Пейджа утримували цього звіра у вузді, а Плант, незважаючи на пристрасті, примудрявся надавати своєму драматичному задуму пристрастні та мрійливі відтінки. Але пісня "Kashmir", яка відтоді виконувалася на кожному концерті гурту, була далеко не єдиним шедевром на альбомі "Physical Graffiti".

Коли гурт завершив запис, то з'ясувалося, що чудового готового матеріалу виявляється занадто багато для одинарного альбому – але замало для комплекту з двох вінілових пластинок. Це стало приводом для Джиммі Пейджа, головного зберігача "цеппелинівської" спадщини, закопатися в архіви групи, що існувала на той час трохи більше п'яти років. Звичайно, серед прихованого з різних причин матеріалу, вистачило достатньо композицій, здатних зайняти якщо не найпочесніше, то чільне місце на новому альбомі – треків, які своєю несподіваною появою та жанровою неоднорідністю додавали інтриги і змушували деяких шанувальників у здивуванні зводити брови.

Так, чарівний інструментальний акустичний номер "Bron-Yr-Aur" (так називався сільський котедж будівлі вісімнадцятого століття в Уельсі, в якому він був складений Пейджем) був записаний ще влітку 1970-го року, дивно контрастна пісня "Down By the Seaside" (одна половина якої вула зразком безтурботності, а середня — максимально тривожною) була готова 1971-го і не увійшла до четвертого альбому гурту. Тоді ж "Лед Зеппелін" записали свій найлегковажніший, кумедний і запальний номер — старий добрий рок-н-рол у вигляді треку "Boogie With Stu". На цій пісні на кшталт п'ятдесятих, натхненної номером Річі Валенса "Ooh My Head" на піаніно зіграв один із засновників "Ролінг Стоунз" — Іен "Стю" Стюарт.

Що ж до приголомшливого кантрі-блюзу "Black Country Woman", то він був записаний 1972-го, під час роботи над попереднім диском гурту "Houses of the Holy". З технічної точки зору відібраний у "Physical Graffiti" дубль був зіпсованим, тому що пісня записувалася на свіжому повітрі (цього разу в саду особняка дев'ятнадцятого століття Старгроувз у Хемпширі, що належав Міку Джаггеру) і на студійну плівку потрапив шум літака, який пролітав на невеликій висоті у небі. Цей шум вирішили залишити на платівці – що тільки робило її ще більш ексцентричною.

Свіжий матеріал був тим не менш особливо вражаючим. Це стосувалося і новаторського "важкого фанку" пісні "Trampled Under Foot", і монструозного 11-хвилинного гібрида з блюзу та хард-року, треку "In My Time of Dying", і ще одного епічного твору: чуттєвої та містичної композиції "In the Light". Крім цього, в нетрях подвійного альбому можна було відшукати несподівано відвертий номер "Ten Years Gone", в якому 25-річний Роберт Плант вдавався спогадам про підлітковий роман десятирічної давності, а ще — досить уїдливу пісню "Sick Again" ("Знову каламутний").

Альбом "Physical Graffiti" був першим релізом "Лед Зеппелін" на їхньому власному лейблі "Swan Song" — на конверт альбому помістили зовсім не краси Хемпшира, а фасад п'ятиповерхового нью-йоркського будинку. Цікаво, що 1976-го "Physical Graffiti" номінувався на "Греммі" саме в категорії "Краща обкладинка альбому" — хоча оформлення конверта з розворотом, нехай і шикарне, було далеко не головною перевагою релізу. Монументальний і величний "Physical Graffiti" був створений нібито спеціально для того, щоб фани "Зеппелін" йому буквально поклонялися — але водночас цей альбом тривалістю в одну годину і двадцять три хвилини міг бути легковажним, і витонченим, і навіть, якщо завгодно, незграбним.

На жаль, безхмарний час для "Led Zeppelin" закінчувався. Після грандіозного туру Штатами на підтримку альбому та концертів у Британії, гурт планував повернутися з концертами до Америки восени 1975-го року, але в серпні Роберт Плант потрапив в автомобільну аварію на грецькому острові Родос. Концерти в Штатах довелося скасувати до 1977-го року, а наступну платівку гурту (невротичний, строгий та навмисно створений без особливих вишуканостей альбом "Presence") Плант записував, сидячи в інвалідному візку.

"Бітлз" та "The White album"

Між двома альбомами "Бітлз", випущеними в 1967-му і 1968-му роках, йдеться про революційний "Sergeant Pepper's Lonely Hearts Club Band" і подвійний вініловий реліз з нехитрою назвою "The Beatles" (більш відомий за кольором конверта як "The White album".

Після випуску новаторського, концептуального та психоделічного "Сержанта Пеппера", що послужив саундтреком до хіпового "Літу Любові" 1967-го, минуло всього кілька місяців — як несподівано помер друг і менеджер "Бітлз", 32-річний Браян Епстайн. Бітли знаходилися в містечку Бангор (Північний Уельс), на лекціях Махаріші Махеш Йоги, засновника трансцендентальної медитації. Після смерті Епстайна розгублені музиканти вирішили з головою поринути у роботу. "Бітлз" власними силами зняли телевізійний фільм "Magical Mystery Tour" та записали пісні до нього (у Британії ці шість нових композицій були випущені у форматі двох вінілових EP), після чого, на початку 1968-го, записали новий сингл, з піснями "Lady Madonna" та "The Inner Light".

Навесні того ж року бітли продовжили занурюватися в індійську філософію та практики медитації, пропоновані Махаріші – всі четверо відлетіли до Індії, де мешкали в літньому таборі свого гуру, у місті Рішикеш біля підніжжя Гімалаїв. Саме в Індії Джон Леннон, Пол Маккартні та Джордж Харрісон на акустичних гітарах написали безліч різних пісень, які пізніше увійшли до "Білого альбому" — музичного свідчення як величі і неперевершеності "Бітлз", так і початку їхнього кінця.

Джон Леннон вирушив до Рішикеша разом зі своєю дружиною Синтією – але на той час усі його думки вже займала Йоко Оно, і Леннон раз у раз відлучався з табору на місцеву пошту, відправляючи листи та листівки Йоко і отримуючи від неї, як правило, лаконічні та загадкові відповіді. Медитація не надто допомагала Джону відволіктися від роздумів про Йоко і краху свого шлюбу з Синтією – в Індії була написана одна з найдепресивніших пісень Леннона, несамовита "Yer Blues", в якій автор відкритим текстом зізнавався у своїх суїцидальних бажаннях. Але тоді ж Джоном були написані й пісні зовсім іншого характеру – наприклад, ніжна, немов просочена світлом ранкового сонця "Dear Prudence" або дурна і навмисно інфантильна "The Continuing Story of Bungalow Bill". Джордж Харрісон і особливо Пол Маккартні теж намагалися не відставати від Леннона у продуктивності.

Нові пісні за гарячими слідами були записані бітлами у травні 1968-го року – у вигляді акустичних демо на домашній магнітофон Харрісона у нього в гостях, відразу після повернення до Англії. Але це була чорнова робота – запис самого "Білого альбому" тривало все літо та перші місяці осені в бітлівській вотчині, студії "EMI" на Еббі-роуд у Лондоні. Результат – три десятки чудових треків на двох вінілових платівках, упакованих у білі пронумеровані конверти, в яких, крім вінілу, можна було знайти величезний постер і фотографії Джона, Пола, Джорджа та Рінго окремо.

Жоден інший гурт, ні до, ні після, не представляв на суд слухачів настільки запаморочливо різноманітного матеріалу. Тут можна було почути все — від прототипу "хеві-метал", пісні Маккартні "Helter Skelter" до його ж свингуючої в манері тридцятих років віньєтки "Honey Pie" і авангардного звукового колажу "Revolution 9", створеного Ленноном разом з Йоко Оно (вони стали жити разом, як тільки Джон повернувся з Індії). Так, "Білий альбом" був першим бітлівським релізом, який наочно демонстрував, наскільки вони різні як музиканти та особистості – хоча навіть ці протиріччя лише додавали "The White Album" його неповторної чарівності та потрібної шорсткості.

"The Rolling Stones" та "Exile On Main St."

Після смерті гітариста та одного із засновників "Стоунз" Брайана Джонса в 1969-му році гурт представив публіці нового музиканта Міка Тейлора на безкоштовному концерті в лондонському Гайд-парку — починався найчудовіший у музичному сенсі період в історії "Ролінг Стоунз". У 1971-му році гурт випустив чудовий диск "Sticky Fingers" — після чого, давши кілька прощальних концертів на батьківщині, "Стоунз" у повному складі поїхали на південь Франції, рятуючись від англійських податків, які були зовсім нещадні до мільйонерів.

Музичним серцем групи на той час ставав гітарист і співавтор Міка Джаггера, бунтівний Кіт Річардс. У Франції Кіт орендував шикарний особняк Неллькот на морському березі — саме у величезному підвалі цього будинку група за допомогою обладнання власної мобільної студії стала спекотного літа 1971-го року записувати треки, які пізніше увійшли до подвійного альбому "Exile On Main St".

Що можна було записати в задушливому підвалі без жодних кондиціонерів? Що залишалося грати в атмосфері нескінченної декадентської вечірки, серед постійних сутичок з місцевими жандармами та візитів до Річардса, який уже страждав від важкої залежності, наркодилерів та французьких гангстерів з усього Лазурного берега? Тільки той варіант нахабного блюзу та швидкісного рок-н-ролу, на які були здатні лише "Ролінг Стоунз" за часів розквіту гурту. Від відкриваючого треку "Rocks Off" до заклинання вуду у вигляді пісні "I Just Want To See His Face" і грандіозного фіналу композиції "Soul Survivor", чотири сторони двох вінілових платівок представляли собою те, що було суттю рок-музики, її нутром і навіть совістю — і цей зникаючий дух можна розчути у 18 піснях альбому до цих пір.