• USD 41.2
  • EUR 44.8
  • GBP 53.2
Спецпроєкти

Брюс Спрінгстін, Ніл Янг та інші. Чому деякі музичні легенди мало відомі в Україні

40 років тому, у червні 1984-го вийшов у світ найвідоміший альбом американської рок-ікони Брюса Спрінгстіна, "Born in The USA". Спрінгстін, який на той час і так був одним з найшанованіших рокерів, став справжньою суперзіркою у всьому світі – але в нас він досі не дуже шанований. Ми згадуємо про Спрінгстіна та інших музикантів, яким так і не вдалося достукатися до серця українського слухача

Реклама на dsnews.ua

Як це часто бувало з платівками, які продавалися мільйонними тиражами та очолювали всі можливі хіт-паради – можливо, "Народжений у США" і не є вражаючою роботою Брюса. Але те, що це найдоступніший, найвідполірованіший і під зав'язку набитий хіт-синглами альбом Спрінгстіна – факт.

Заголовна пісня альбому, незважаючи на бадьоре аранжування, зовсім не є бравадою – гіркий текст треку описував життя ветеранів війни у В'єтнамі після повернення додому. Але завдяки саме такому комерційно привабливому аранжуванні та подібному на гімн приспіву більшість слухачів тоді, сорок років тому, начебто й не помічали розпачу, яким насправді була наповнена пісня.

Цей біль і цей відчай були набагато помітнішими на оригінальному акустичному демо — яке Брюс записав на початку вісімдесятих на чотиридоріжковий магнітофон у себе в спальні. Тоді Спрінгстін записав значну кількість пісень, які потім планував відрепетирувати зі своїм гуртом "E Street Band" — але в результаті ці пісні несподівано вийшли 1982-го року у своєму первозданному вигляді на альбомі "Nebraska". "Born in the USA" тоді, 1982-го, серед пісень "Небраски" не виявилося.

Той альбом був особливим. Ніколи ще пісні, заспівані й записані лише у супроводі акустичної гітари, не звучали настільки тривожно та гнітюче, настільки похмуро та настільки безнадійно. Навіть Боб Ділан не справляв такого глибокого враження в депресивних номерах своєї платівки "The Times They Are a-Changin" 1964-го року. Альбом "Nebraska" неможливо було не записати в творчі удачі Спрінгстіна – і як не дивно, навіть тоді, на початку вісімдесятих, за часів задерикуватого променистого синті-попу, публіка активно купувала по обидва боки океану безпросвітну та акустичну "Небраску".

Але Брюс не став зловживати терпінням широких мас – і коли через два роки на прилавках магазинів з'явився "Born in the USА", як на старих шанувальників Спрінгстіна, так і на неофітів, чекав великий сюрприз. Виявляється, Брюс та його "E Street Band" теж можуть використовувати синтезатори, теж можуть бути модними та "форматними" — і при цьому залишатися самими собою. "Cover Me", "I'm On Fire", "Dancing in the Dark", багато інших треків — все це була миттєва пісенна класика, причому останню зі згаданих пісень Брюс написав і записав в останній момент, вважаючи, що платівка все одно звучить мало привабливо у сенсі попсової чуттєвості.

У підсумку "Born in the USA" очолив хіт-паради в Штатах і Британії і став найпопулярнішим альбомом наступного, 1985-го року — платівка розійшлася абсолютно непредставним у наш час тиражем 30 мільйонів екземплярів. Шлях до такого успіху зайняв у Спрінгстіна більше десяти років — хоча справжньою рок-сенсацією він став ще в середині сімдесятих.

Уродженець Фріхолд-Боро, штат Нью-Джерсі, Брюс увірував у магічну силу рок-н-ролу так само, як і більшість молодих людей його покоління – спочатку завдяки Елвісу Преслі, ну а вирішального нищівного удару було завдано "Бітлз" та іншими групами "британського вторгнення", від "Ролінг Стоунз" до "The Animals". Він ріс самотньою і мрійливою дитиною, яка могла ночами безперервно просиджувати на даху, вдивляючись у зірки — все це тільки посилилося в підлітковому віці. Брюс настільки відчував себе одинаком і відщепенцем, що навіть не з'явився на випускний вечір у школі – вся ця неприкаяна самотня романтика завжди відчувалася в його піснях, її можна почути там навіть зараз.

Реклама на dsnews.ua

А пісні у Брюса виходили чудовими з самого початку – він був багатослівним, але це були не порожні слова, був гранично спостережливим, але при цьому не в'їдливим, а радше зачарованим. Молодий чоловік пограв у кількох групах і на початку сімдесятих його помітив Джон Хаммонд, знаменитий "шукач талантів" на лейблі "Columbia", людина, яка свого часу "виявила" все того ж Боба Ділана. Цей факт, загальний лейбл, а також поетичність текстів були причиною того, що Спрінгстіна спочатку називали "новим Діланом" — але у Брюса явно був власний голос.

Перші два альбоми Спрінгстіна, випущені в 1973-му році — "Greetings from Asbury Park, NJ" та "The Wild, The Innocent & E Street Shuffle" були тепло прийняті критикою, але в цілому були проігноровані публікою, яка не поспішала викладати долари за пісні чергового "нового Ділана". Тим не менш, у Брюса з'явилися гарячі шанувальники за океаном — в особі Девіда Боуї, який ніколи не втрачав нічого нового. Боуї вже 1973-го записав кавер на одну з пісень Спрінгстіна – і всіляко розхвалював його у своїх інтерв'ю.

Свій третій альбом під назвою "Born to Run" Брюс разом з "E Street Band" записував більше року — тільки на запис великого треку пішло шість місяців. Перші дві платівки звучали досить стримано – але тепер Спрінгстін хотів гучної "стіни звуку", того самого специфічного звучання, яке свого часу винайшов шалений саундпродюсер Філ Спектор.

Брюс перебував у натуральних творчих муках – він ніяк не міг пояснити інженерам звукозапису та співпродюсерам Майку Аппілу та Джону Ландау те, що чує у своїй голові. Останній, до речі, ще нещодавно був відомим музичним журналістом із Бостона. Побувавши на одному з концертів Спрінгстіна, він написав знамениту фразу, "я бачив майбутнє рок-н-ролу, і він має ім'я – Брюс Спрінгстін". І хоча зовсім скоро Ландау стане незмінним менеджером Брюса, як від саундпродюсера від нього було мало толку — Спрінгстіна не влаштовував жоден з пропонованих йому фінальних міксів, а коли йому нарешті надіслали пробний відбиток альбому, Брюс просто жбурнув ацетатну платівку в басейн готелю.

Коли ж "Born to Run" все-таки побачив світ у серпні 1975-го року, то виявився не просто суперуспішним музичним продуктом, а соціальним явищем. Про Спрінгстіна заговорили всі, його романтизація "вулиці" та одночасні прокляття на адресу життя на задвірках звучали так, ніби не тільки американська музика, але навіть американська література та міф винаходяться заново. Фото Брюса помістив на обкладинку журнал "Time" — що на той час траплялося вкрай рідко з музикантами.

Після була довга трирічна пауза, пов'язана з юридичними розбірками з першим менеджером Брюса, а потім — приголомшливий альбом 1978-го "Darkness on the Edge of Town". Звук, враховуючи панківські часи, був позбавлений розмаху і розкоші — але був вкрай переконливий і нещадний у своїй лаконічності. Ну а самі треки були чесними піснями про дорослішання, написаними дорослим і вже готовим зізнатися у багатьох помилках та розчаруваннях людиною. "Badlands" і особливо геніальна, несамовита "Adam Raised a Cain" — такого безкомпромісного Спрінгстіна світ ще не чув. Через два роки надпродуктивний Брюс випустив подвійний альбом "The River", під час роботи над яким він поставив за мету відобразити в студії атмосферу своїх легендарних чотиригодинних концертів з "E Street Band", потім – вже згадана "Nebraska" і той самий ювілейний "Born in the USA".

Спрінгстін давно перетворився на справжню культурну ікону в Штатах, але максимальний сплеск уваги до його персони на наших теренах спостерігався лише на початку дев'яностих – коли вийшла пісня "Streets of Philadelphia" та кліп до неї. Пісня була досить атмосферною і при цьому модною, щоб гідно оцінити її, навіть не знаючи англійської мови. Але без знання останнього, а також усього контексту американської культури ХХ століття справжня любов до пісень Брюса малоймовірна.

Ніл Янг

Ніл Янг, однаково музикант і природне явище (особливо це стосується неповторного звуку його гітари) теж не дуже любимий і відомий у нас. Тим часом Янг, який приїхав на "Понтіаку" до Каліфорнії з рідної Канади в середині шістдесятих і тут же прославився разом із гуртом "The Buffalo Springfield" — саме те, що називають "сіллю землі".

Гурт швидко розпався, Янг розпочав сольну кар'єру і одночасно приєднався до музичних апостолів хіпі, тріо "Crosby, Stills and Nash". У 1970-му на прилавках з'явилися одразу дві великі платівки за участю Ніла – альбом Crosby, Stills, Nash and Young під назвою "Deja Vu" та сольний диск Янга, його третя платівка "After the Gold Rush". І якщо перший реліз, по суті, був музичною ілюстрацією розквіту і заходу сонця епохи хіпі, то альбом Янга був річчю в собі. На "After the Gold Rush" звучали пісні, які не могли бути прив'язані до місця чи часу – мрійливі, легкі та цілком природні, вони, здавалося, існували завжди.

На час четвертого альбому "Harvest", що вийшов 1972-го, Янг уже встиг піти від Кросбі, Стіллса і Неша — точніше, музиканти просто розбіглися, щоб потім не раз збиратися то в дуети, то в тріо, то знову в квартет.

По суті, "Harvest" був абсолютно логічним і навіть дивно передбачуваним у випадку з Янгом розвитком попереднього альбому. Ніл не йшов на поводі біля свого лейбла, йому просто хотілося записати платівку, яка подобалася б усім і працювати над якою йому самому було б легко і приємно.

Перше мало випливати з другого. Так воно і вийшло — альбом без тиску з боку і без будь-якого поспіху записувався майже рік у студії в Нешвіллі, на каліфорнійському ранчо Янга (а точніше, у величезному коморі) та в Лондоні, у супроводі симфонічного оркестру. Різні за звуком, аранжуванням та настроєм пісні дивним чином складалися в загальну картину – здавалося, що потрібні дози та порції оптимізму, романтики, меланхолії, пригніченості, розгубленості та впевненості у собі були розраховані до міліграма з аптекарською точністю та за рецептом беззастережного успіху.

На альбомі навіть була пісня "Heart of Gold", яка чарівним чином поєднувала у собі всі згадані властивості та стала єдиним хітом №1 Янга за всю його кар'єру. "Harvest" вийшов у лютому 1972-го, зробив Ніла суперзіркою і досі залишається його найпопулярнішою платівкою у слухачів, яким чужі будь-які ексцентрики або непотрібні артистичні метання улюбленого музиканта. Це й являло собою головну небезпеку альбому для самого Янга, навіть пастку – і він дуже швидко і ясно це відчув та зрозумів.

Вже під час туру на підтримку альбому разом з акомпануючим складом "The Stray Gators" Янг вирішив, що йому зовсім не хочеться ставати тією самою "рок-зіркою" в розумінні. А саме лізти зі шкіри, щоб подобатися будь-якій аудиторії і записувати наступний "Harvest" у розрахунку на мільйонні тиражі.

З цим туром пов'язано кілька знакових для Янга подій. Ще під час репетицій від передозування помер гітарист одного з акомпануючих гуртів Нілу "Crazy Horse" Денні Віттен, а за кілька місяців з тієї ж причини – близький друг музиканта, роуд-менеджер Брюс Беррі. Янг був дуже пригнічений, нав'язувана йому роль поп-зірки викликала сильний внутрішній протест – і в результаті концерти того масштабного туру поступово перетворювалися на щось протилежне виступам успішного артиста в зеніті слави. Янг, з запасом текіли, що постійно поповнюється, найчастіше був нетверезий, але, що важливіше, він почав відмовлятися виконувати номери з нового альбому.

Натомість Ніл глушив публіку новими, написаними буквально на ходу піснями – це були найчастіше депресивні, розхлябані та дуже голосно зіграні пісні. Найбільше вони підходили під визначення "альтернатива" або "інді-рок", хоча ці самі визначення з'явилися лише через десятиліття, вже в 80-х.

Ці ж пісні, записані наживо під час туру, Янг випустив у 1973-му як новий альбом "Time Fades Away" — він разюче відрізнявся від вбраного "Harvest" і став одним з перших прецедентів так званого "комерційного самогубства" у поп-музиці. Слід сказати, що, як правило, такий "суїцид" обертався артистичним та творчим тріумфом – як у випадку з "Берлінською трилогією" того ж таки Девіда Боуї кінця 70-х. Янг у цьому сенсі був першим та його легендарне тріо альбомів, те, що потім стало називатися "Ditch Trilogy" (тобто "Трилогія з канави") стало однією з найсміливіших заяв в історії музики ХХ століття.

У тому ж 1973-му Янг записав уже в студії платівку "Tonight's the Night", але вона виявилася настільки похмурою та безжальною, що пролежала на полиці два роки, перш ніж сам Янг та його лейбл "Reprise" не випустили диск у 1975-му. Третій "канавний" альбом "On the Beach" був записаний і випущений у 1974-му – він здавався дещо привабливішим у сенсі аранжувань, ніж решта, але все одно ця музика не мала нічого спільного з продукцією середини 70-х.

А особливо про те, що відбувалося на каліфорнійській сцені. Якщо порівнювати альбоми Янга того періоду, скажімо, з тогочасними платівками "Eagles" — різниця полягатиме навіть не у відсутності блиску в піснях "з канави". Це пісні людини, готової підписатися кров'ю під кожним заспіваним рядком і відповісти перед власним серцем і совістю за кожну зіграну (і незіграну) на гітарі ноту. У своєму найкращому вигляді пісні Ніла Янга завжди були такими.

У самого Янга насправді було непросте ставлення до тих альбомів середини сімдесятих – надто дорого вони йому коштували. І якщо "Tonight's the Night" був без проблем свого часу перевиданий на компакт-диску, то "On the Beach" за згодою музиканта видали на цифровому носії лише у нульових. Ну а "Time Fades Away" знову з'явився на прилавках і лише 2017-го — що робило ці альбоми бажаною рідкістю для колекціонерів та янгофілів.

Потім була велика платівка 1979 року "Rust Never Sleeps", були дивні для Янга вісімдесяті, що пройшли в нескінченних експериментах. Були дев'яності, коли Ніла стали шанобливо називати "хрещеним батьком гранджа" — і тоді ж Янг записав геніальний саундтрек для не менш геніального фільму Джима Джармуша "Мертвець". Саме завдяки саундтреку Янг став відомий нашим кіноманам – але не більше.

У свої 78 років Ніл продовжує записувати альбоми разом зі старими колегами "Crazy Horse" — останній з них, чудовий "World Record" (спродюсований легендарним Ріком Рубіном) побачив світ 2022-го. Ще не пізно відкрити для себе Ніла Янга.

Віллі Нельсон

Що стосується музики кантрі та її різновидів, то навіть у нас такий велетень "американи", як Джонні Кеш нещодавно став по-справжньому "культовою" фігурою. Насамперед це сталося завдяки пізнім альбомам Кеша, записаним ним у дев'яностих та на початку нульових зі згаданим продюсером Ріком Рубіном – тоді слухачі всіх поколінь були підкорені каверами Кеша на "Personal Jesus" "Депеш Мод" та "Hurt" Трента Різнера.

Великому Віллі Нельсону, який минулого року відзначив дев'яностолітній ювілей, у цьому сенсі пощастило менше. Він не співпрацював з Рубіном (хоча 1998-го Нельсон записав чудову платівку "Teatro", що звучить таємниче та атмосферно, разом із саундпродюсером "U2" Деніелем Лануа) і не записував кавери на сучасну класику альтернативи. Але Нельсон все ще залишається єдиним у своєму роді, ні на кого не схожим виконавцем кантрі та всього, що ця музика свого часу породила.

Ніхто не співає так, як Віллі – найпростішу мелодію він може заспівати так, що це може виявитися найцікавішою та захоплюючою пригодою для слухача. Такий фокус називається фразуванням і ніхто на планеті в наш час не володіє цим трюком настільки, як старий чарівник Нельсон.

Послухайте його класичний альбом 1975-го року "Red Headed Stranger", послухайте чудову платівку поп-стандартів "Stardust", а ще краще зверніть увагу на новий альбом 91-річного Нельсона, що вийшов наприкінці травня — диск "The Border". Це унікальна музика, створена унікальним музикантом.

    Реклама на dsnews.ua