• USD 36.6
  • EUR 37.9
  • GBP 44
Спецпроєкти

Час весь спливає. Як літературна Нобелівка тримає нейтралітет

Нобелівську премію з літератури в 2022 року отримала француженка Анні Ерно. Академіки зробили максимально безпечний і нейтральний вибір

Анні Ерно
Анні Ерно
Реклама на dsnews.ua

Нобелівський комітет відзначив авторку, що пише жіночі досвіди на тлі історії повоєнної Європи. Анні Ерно наполягає: вона пише не автобіографічну прозу, а схоже на автобіографію глобальне соціологічне дослідження.

Нобелівська премія зробила безпечний вибір 

Вчора, 6 жовтня 2022 року, остаточно пішли старі-добрі часи, коли всі закидали Нобелівській премії з літератури, що вона, мовляв, флюгерить тенденції великої політики і робить свій вибір, виходячи з порядку денного саме великої, а не літературної політики. Все: запідозрити в ангажованості комітет більше не можна. Три роки поспіль найголовнішою літературною премією світу відзначають авторів, максимально нейтральний щодо гострих політичних питань.

Ну ок, в Європі найбільша з часів Другої Світової війна, світ рулить у напрямку економічної і гуманітарної кризи, перед усіма – загроза Першої ядерної війни. Абсолютно очевидно, що склався ідеальний момент, аби відзначити автобіографічні твори, в яких авторка глибоко і детально описує кожне своє переживання і відчуття, занурюється і розчиняється в тривіальному досвіді. Вона так ретельно вивчає своє життя в його найменших проявах, що робить із нього щось сакральне: будує собі словами не пам’ятник за прикладом Горація, а капище за прикладом Емілі Дікінсон. Це дуже тиха, дуже лірична, дуже притлумлена, дуже нерезонансна проза… А давайте їй просто зараз літературну Нобелівку дамо! За уміння не залежати від реальності! Себто, "за мужність і клінічну гостроту".

Велика політика на Нобелівку, схоже, не впливає, а от ставлення премії до літературної політики таки посутньо змінилося.

Після року примусових вакацій Нобелівської премії з літератури і наступного перезапуску в 2019-у академіки оголосили, що беруть курс на Європу і на жінок-літераторок. В цій заяві комітет виявився послідовним. Премію отримала французька письменниця Анні Ерно, яка знається саме на рефлексії жіночих досвідів, а наслідує в тому європейський (від джерел) екзистенціалізм. І тепер літературна політика комітету – відзначати авторів (добрих майстерних талановитих авторів – їх для премії завжди вистачить), які не потрапляють під софіти, але сумлінно працюють в своїй ніші, тримаються чітких тем та жанрів і через те тему та жанр популяризують, ніколи не ризикують: покращують протягом життя те, що знайшли в собі на самому початку, пишуть рік за роком хороші книжки. Нобелівка тепер робить видимими тих національних авторів, які перебували в тіні (не в безвісті, ясно, це все-таки відомі значні письменники, Ерно – одна з першого ряду у Франції, але саме в тіні).

Від премії, яка формує канон, Нобелівська премії з літератури стала такою, що популяризує годну літературу. Фіксує факт, а не задає перспективу. Така тенденція проявляється уже три роки поспіль: вибір Анні Ерно випадковим не є в жодному разі, як не є він дивним чи шокуючим. Не треба думати, що зміна формату Нобелівської премії – це гра на пониження, то є гра на іншому полі (від регбі перейшли до гольфу, якось так). Хто знає твори Ерно, той щиро потішиться, хто не знає, матиме приємну нагоду їх прочитати – і ніхто не піде ображеним.

Реклама на dsnews.ua

Хто така Анні Ерно?

Анні Ерно стала Нобеліанткою з формулюванням: "За мужність і клінічну гостроту, з якою вона розкриває коріння, відчуженість і колективні обмеження особистої пам’яті". Ви бачите, що в цьому формулюванні є щонайменше три логічні нестиковки? Якби сама Ерно мусила вигадувати собі те формулювання, воно було б саме таким: авторка обожнює парадокси і оксиморони. Її письмо ліричне, бо вона пише про переживання глибокі й інтимні, та натуралістичне, бо вона фіксує все, як поліцейський хронікер з міста пригоди.  

Письменниця Анні Ерно
Письменниця Анні Ерно

Зараз Анні Ерно вісімдесят два. В літературі вона з 1974 року, коли вийшли її дебютні "Порожні шафи". Ця книжка була дуже хуліганським, як на дебютантку, жестом. "Порожні шафи" переспівують шалено відомий "Зрілий вік" Жана-Поля Сартра. Кілька днів із життя однієї людини – філософа у Сартра, філологині у Ерно. За цей час вони мають вирішити: продовжувати пошук себе чи народити дитину і зануритися у буржуазний шлюб. Вони міркують про власне дитинство, думають, чи хочуть перетворитися на своїх батьків зрештою. В обох випадках герої обирають аборт. Тільки одне "але": в книзі Сартра місто от-от захоплене ворогом, світ на порозі страшної війни. А Ерно жорстко так натякає: життя жінки – то весь час бути напередодні якоїсь чергової великої війни. І роздуми свої героїня веде, не тиняючись розтривоженим містом, а лежачі в гінекологічному кріслі під знеболювальними. Це було іронічно і дуже жорстко. Анні Ерно помітили. Нині в доробку Ерно – більше двадцяти романів, не можна сказати, що якісь із них хітові, якісь провальні, вони отримували порівну уваги і премій (зокрема, Ерно має відзнаки Маргеріт Дюрас і Маргарет Юрсенар, дуже близьких для Ерно авторок). Непоміченими її твори не проходили, але так боляче вкусити, як у випадку "Порожніх шаф", уже не вийшло. 

Анні народилася і виросла в Івето, що в Нормандії. Вона багато і часто пише про своє дитинство, це одна з провідних тем. Ба більше: вона чи не в кожній своїй прозі так чи інакше пише про батьків.

В одному з романів – у "Спогадах дівчини" (2016) – героїня побіжно посилається на припущення Юнга, що юні жінки стають освіченішими за матерів, щоби говорити так складно, аби посилити розрив між собою і матір’ю, аби бути буквально незрозумілою для матері і так сепаруватися від неї. Героїня пирхає над тим умовиводом психоаналітика, але він її не полишає. Розказуючи про батьків, проза Ерно повсякчас пише історію дистанції, що наростає – спочатку вікової, затим соціальної і класової, потім — інтелектуальної і культурної розбіжності. Жаский біографічний контрапункт: у матері Анні була хвороба Альцгеймера, в "Я не можу покинути свою ніч" (1997) Ерно описує перебіг хвороби – мати поступово і буквально перестає розуміти все почуте, але ж і донька уже не розуміє випадковий набір слів, що ним користується матір.

Батьки Анні Ерно – скромні роботяги. Тато — з робітничої родини, мама — з селянської, працювали на заводі, поволі заробили на маленьку крамничку, згодом трішки розширили свій бізнес – власники маленької бакалії у невеликому містечку. Анні (як і абсолютна більшість її героїнь) навчалася в Університеті Руана, затим в Університеті Бордо, стала учителькою, а згодом і університетською викладачкою літератури. Взялася вона і за дисертацію – планувала вивчати прозу П’єра Маріво з його довгими повільними романами. Дисертацію, здається, не дописала (можна іронічно припустити, що саме тому романи самої Ерно рідко бувають довшими за сто сторінок: вона милосердна до тих, хто досліджуватиме уже її твори, а таких робіт сотні, до речі). Анні згадувала, що батьки більше за все боялися повернутися на завод, її ж формували зовсім інші страхи – вона боялася відчувати себе не на своєму місці.

Так чи інакше, але Анні і батьки почали належати до кардинально різних середовищ – буржуа та інтелектуалів, їхні цінності змінилися і почали ворогувати. Це болить Ерно та її героїням, тому вона повертається назад у дитинство і шукає там… скажімо так, синергію: момент розділеного з батьками досвіду.

У романі "Майдан" (1983), до прикладу. Молода жінка щойно отримала постійну посаду викладача в престижному ліцеї, вона виходить зі співбесіди жахливо роздратованою (чомусь, бо ж вона того прагнула насправді), телефонує батькам, аби повідомити новини, ті її вітають. Наступне речення: "Мій батько помер через два місяці, день у день". Ці дві події очевидно не пов’язані, але в її світі мають зв’язок: її професійне зростання спричиняє батькову смерть. І тут же – чи не в наступному абзаці – вона виходить з кімнати з тілом мертвого батька і будить маленького сина в сусідній кімнаті, будить фразою: "Дідусь пішов спати". Втрачений зв'язок відновлений, але уже між онуком і дідом, мати з рівняння прибрали.

А в романі "Жінка" (1987) точкою, звідки життя розмотується до початків, стає уже смерть матері. Мати померла в пансіоні, куди донька помістила її два роки тому. Тепер жінка опікується похованням – безліч дрібниць і формальностей, які утримують свідомість на межі відчаю від втрати. Мама на момент смерті була вдовою. І на одній з перших сторінок донці так важливо підкреслити: поруч із нею в скорботі є чоловік, а трішки згодом лише уточнити: колишній чоловік, що зрадив її і покинув. І цей похорон, – скаже вона, – був до того ж першою подібною церемонією, на якій були присутні її сини. Вона може і не хоче одночасно бути схожою на матір. Зрештою, роман все таки зветься "Жінка", а не "Мама".  

Між тим тема класового антагонізму для Ерно – дуже і дуже інтимна. З історією її складних стосунків із батьками-буржуа корелює політична діяльність Ерно. Так, вона має чітку політичну візію і проговорює її охоче. Анні Ерно підтримує партію "Лівий фронт" Мешалона, вона прихильниця комуністичного проєкту і пролетарів як рушіїв історії – антиліберальна ліва, так себе визначає. Вона бойкотує співпрацю з Ізраїлем (дуже жорстко), різко критикує Макрона, підтримує рух "жовтих жилетів", тощо. А ще вона віддана фанатка антиглобалістських підходів П’єра Бурд’є. В 2017 році Ерно виступила з однією прикметною ініціативою: вона підписала петицію на захист Гурії Бутельджі, що практикує стратегічний деколоніальний расизм; жест Арно розцінили як безпрецедентну підтримку жінки, котра відкрито визнала свій расизм. Зрештою, в усіх публічних суперечках, куди Ерно була включена (о, безліч! характер у неї безкомпромісний), вона завжди ставала на бік інших жінок.

"Застигла жінка" (1981) Ерно стала одним із знакових текстів європейського фемінізму. Це знову історія її батьків. Тато – спокійний і м’який, мама – вибухова і тиранічна, тато опікується донькою, зустрічає зі школи, годує, лікує, мати менеджерить її інтелектуальний розвиток. Дівчинка дуже здивована, коли розуміє: не всі родини такі. Дівчина підростає і навіть зустрічає хлопця, котрий готовий створити з нею родину за взірцем батьківської. Це 1960-і роки, дівчата марять про саморозвиток, хлопці підтримують сексуальну революцію. І от, уже будучи заміжньою-вагітною, вона раптом усвідомлює: вона таки годує-прибирає-піклується. Вона стала своїм татом (в рольовому сенсі). А скоро народиться її перша бажана дитина: "І скоро-скоро я буду схожа на ті жіночі обличчя з заплющеними очима".

Анні Ерно – мати двох синів, її шлюб тривав сімнадцять років, розлучення відбулося з волі чоловіка. Цей аспект свого життя вона в книжках аналізує не менш прискіпливо.

"Пристрасть" (1991) – найвідоміша любовна історія Ерно: француженка переживає бурхливий роман із бізнесменом зі Східної Європи (росіянин, схоже), він звісно що одружений. Вона живе, чекаючи на наступну зустріч, проживаючи відчуття, наче щоразу він забирає з собою її тіло. Ця чуттєва еротична історія починається з того, що героїня дивиться порно. Нам в цій історії пропонують так само підглядати за героями, які діють за наперед відомим сценарієм і всі тут точно знають, до чого іде справа і що буде в фіналі. Такі вони — любовні історії Ерно.

У шлюбно-любовному сюжеті Ерно є один, що стратегічно повторюється. Літо 1958 року, дівчина вперше займається сексом. Між романом "Сором" (1997) і "Спогадами дівчини" (2016) – двадцять років. Ерно пише ту саму історію, буквально ту саму. Але вона не перечитує "Сором", вона намагається згадати свій сексуальний дебют і подивитися, що вона за двадцять років від першого тексту згадати уже не може чи не хоче. "Сором" – історія одного конфлікту з матір’ю: дівчина не готова бути такою ж релігійною, як мати, конфлікт закінчується бунтом і випадковим сексом (вона закохана в іншу людину в цей час, в жінку, а не в того недолугого хлопа). І приходить відчуття сорому, що вона його зберегла на все життя як частину свого світу. Кінець роману. Знаєте, що зникає в творі 2016 року? Сором зник. Весь перебіг подій залишився, а сором пішов. Те, що мало б зберегтися на все життя, як їй здавалося, без сліду пішло.

Либонь, це стосується зрештою всієї прози Анні Ерно: в детальній фіксації найменших відрухових емоцій тут зникає те, що мусило б запам’ятатися на все життя. І ні, це не присуд, це добрий прогноз.  

Про що говорить жінка, коли вона говорить про досвіди

Ерно говорить, маніфестує навіть, що пише високу літературу про об’єкти, недостойні високої літератури. Тобто, кожне приватне висловлювання, ґрунтоване на пережитому досвіді, може стати революційною публічною заявою.

І от я говорю про нову Нобеліантку і розказую при цьому про її батьків, чоловіків, дітей, хвороби (так, у неї є роман про боротьбу з раком грудей). Най ці відомості виглядають як плітки, але сама Ерно робить свою біографію фактом літератури – послідовно і принципово. Вся доступна про неї біографічна інформація стає ключем до її прози. В 2011 році Анні опублікувала свої письменницькі щоденники і інтимні щоденники (в повному обсязі!) – вона воліє бути вся на виду. Для Ерно важливо, щоби її письмо було максимально точним і ґрунтувалося на беззаперечному факті. Вона часто в інтерв’ю і есеях говорить: якщо просто викласти перевірений факт про подію, це дозволить не оцінювати, ні, тим більше, не знецінювати переживання самої події. А в чому вона може бути певнішою за точність власної біографії?

"Роки" (2008) – роман-колаж, який охоплює нетипово для прози Ерно великий проміжок часу від 1940-х до 2000-х. Роман має невиразно прекрасний епіграф. Це слова Ортега-і-Гассета: "Ми маємо лише історію нашого життя, та й та нам не належить". "Роки" – грубо зчленований опис кільдесяти фото авторки, зроблених від 1941 року до 2006-го, та спроба героїні пригадати щось з того моменту, коли ці фото робили. І це, здається, єдина книжка Анні Ерно, яка написана не від першої особи. А чому вірити, коли спогад і зображення не збігаються, га? Зафіксованому зображенню чи пливкому спогаду? Жодному з двох. Останнє речення "Років", подейкують мудрі люди, постає такою собі квінтесенцією всієї творчості Анні Ерно. От це речення: "Зберегти мізер часу, де нас не буде уже ніколи".

Щось ще забула додати?

Зазначу наприкінці, що українською на початку 2000-х були перекладені чотири романи Анні Ерно – "Пристрасть" і "Застигла жінка" (переклад Євгенії Кононенко) та "Майдан" і "Жінка" (переклад Ю.В. Аніпер). 

І наостанок наведу неймовірно прекрасну репліку Анні Ерно з недавнього інтерв’ю: вона розказала, що головний герой всіх її книжок – це час, що спливає, час, якого більше нема.

Тож, може, Нобелівський комітет і зробив 2022 року вибір таки цілком в дусі цього есхатологічного року.

    Реклама на dsnews.ua