Генії двох Америк. Як Брайан Вілсон та Слай Стоун стали культурним кодом

Брайан Вілсон разом із "The Beach Boys" вперше продемонстрував світові свої таланти трохи раніше, ніж Слай – на початку шістдесятих. Це був досить дивний і водночас наївний та безневинний час у всьому, що стосується популярної музики. Здавалося, що сильна хвиля рок-н-ролу, яку підняли піонери жанру в п'ятдесятих, схлинула і пішла в пісок часу безповоротно. Наприклад, Елвіс, повернувшись із армії, став записувати набагато більш "дорослу" і навіть витончену музику, Чак Беррі вже не писав величезну кількість хітів, а Літтл Річард і зовсім вирішив стати не тільки виконавцем церковної музики американського Півдня "госпів", але й мандрівним проповідником.

Прилизана біла поп-музика для підлітків в основному все ще слідувала формулі жанру "ду-уоп" з його незмінною прогресією акордів — це звучало мило, але вже без тієї ледь стримуваної пристрасті, якою підкорювали аудиторію чорні майстри "ду-уоп" у п'ятдесятих. Френкі Авалон, Конні Френсіс, Пол Анка, Ніл Седака — всі нові молодіжні кумири Америки початку шістдесятих могли задовольнити публіку, але в музичному сенсі це було тупцювання на місці, яке до того ж не створювало особливого галасу.

Піонери вокального серфа

Щоправда, у Каліфорнії, ближче до Тихого океану, розвинувся стиль "серф", нерозривно пов'язаний із місцевою пляжною культурою та серфінгом. Але це був інструментальний жанр, і нехай електрогітара, що дзижчить, з реверберацією звучала і справді дико (особливо це стосувалося записів таких гітаристів, як Дік Дейл), "серф" був місцевим, каліфорнійським явищем і тепер теж, за всіма ознаками, рухався у бік глухого кута. І тут з'явилися "The Beach Boys" — брати Брайан, Денніс і Карл Вілсони, їх кузен Мік Лав та друг родини Девід Маркс, який тимчасово замінив однокласника Брайана, гітариста Ела Джардіна.

"Біч Бойз" із самого початку були унікальними. Вони вирішили, що музиці "серф" не вистачає слів — і тому не просто і не тільки заграли її після довгих репетицій у гаражі, озброївшись кількома електрогітарами, басом та ударною установкою. Вілсони і Лав ще й заспівали ангельськими голосами, що приголомшливо поєднуються один з одним, — про пляжі, сонце, дошки і дівчат у купальниках. Гурт створив сяючий каліфорнійський міф у поп-культурі — і на цей гачок підсіла не тільки вся країна від Техасу до канадського кордону, а й увесь інший світ. До приїзду в Штати "Бітлз" залишалося ще два роки і весь цей час "The Beach Boys" залишалися найпопулярнішим гуртом в Америці.

Взагалі-то це саме Денніс Вілсон, барабанщик "Біч Бойз", і єдина людина в групі, яка і справді займалася серфінгом, уміла ловити хвилю і керуватися дошкою, порадила Брайану писати пісні про серфінг і пляжі — самого Брайана не цікавило нічого, крім музики. Ще в дитинстві він брав уроки гри на акордеоні, виконував соло у церковному хорі – вже тоді керівник хору заявив, що хлопчик має абсолютний слух. Дивно, але в підлітковому віці його улюбленою платівкою був навчальний запис "Інструменти оркестру" — хоча з не меншим задоволенням він слухав місцеву каліфорнійську станцію, яка передавала виключно рок-н-рол. Пізніше він самостійно навчився грі на піаніно, цілодобово просиджуючи за інструментом — так само Брайан вивчив нотну грамоту, щоб записувати в зошиті музику, яку вже став на той час вигадувати. На 16-річчя батьки зробили старшому синові шикарний подарунок — Брайан став володарем дводоріжкового магнітофона. Тепер він міг записувати музику не лише за допомогою нот – юнак одразу вдарився в експерименти із домашнім звукозаписом. Цього наприкінці п'ятдесятих по інший бік океану не могли дозволити собі Джон Леннон і Пол Маккартні – Брайан уже тоді робив перші кроки в саундпродюсуванні.

А ще Брайан любив співати разом з молодшими братами Деннісом і Карлом — те, як напрочуд гармонійно звучать їхні голоси в одному потоці, юнаки виявили, співаючи популярні радіохіти на задньому сидінні батьківської машини. Коли до них приєднувався двоюрідний брат Майк Лав і приятель Брайана Ел Джардін, перед чарівністю цього хору було неможливо встояти навіть людині, далекі від музики. Якось хлопці заспівали місіс Джардін – і мама Ела вручила їм значну на той час суму в 300 доларів на купівлю інструментів та апаратури.

Батько сімейства Мюррей Вілсон, який теж захоплювався музикою і в сорокових навіть написав композицію, що стала досить популярною в Каліфорнії, вирішив стати їх менеджером — і хлопці підписали контракт з маленькою фірмою "Candix Records". Саме начальство "Candix" придумало для групи досить легковажну назву "The Beach Boys", від якої ніхто з цих "пляжних хлопчиків" не був у захваті. На цьому лейблі наприкінці 1961-го було видано пісню "Surfin'" — Брайан написав мелодію, слова написав Майк Лав. Пісня несподівано стала хітом у Лос-Анджелесі – і тато Мюррей почав оббивати пороги великих каліфорнійських лейблів.

Продюсер фірми звукозапису "Capitol" (пластинки Френка Сінатри і Нета Кінга Коула), людина на ім'я Нік Венет, почув демо пісні "Surfin' Safari" і вважав, що натрапив на золоту жилу, відкривши нових ідолів тінейджерів. Так воно і сталося – пісня увійшла до першої двадцятки національного хіт-параду, і її крутили по радіо вже не лише у Лос-Анджелесі, а й по всій країні, включаючи Східне узбережжя та Нью-Йорк.

Цей хіт дав назву першому альбому гурту, який записувався в підвальній студії "Кепітол", а не в престижніших приміщеннях першого поверху знаменитої вежі "Кепітол" на Вайн-стріт у Голлівуді. Хоча формально продюсером вважався Нік Венет, насправді записом керував Брайан. Вілсонові, правда, доводилося раз у раз відмахуватися від настирливих порад батька — він точно знав, якого звуку хоче досягти. "Біч Бойз" не стали зловживати реверберацією, як це робили виконавці інструментального серфа — вони звучали не як ураган, що пронісся над узбережжям, а як свіжий ранковий бриз, що змушує посміхатися і сподіватися на все найкраще в новому дні.

З кожною новою платівкою "Біч Бойз" звучали краще та краще – особливо це стало помітно, коли на початку 1964-го до гурту остаточно повернувся Ел Джардін. Пісні Брайана та вокальні гармонії колективу ставали все більш витонченими (це було дуже помітно за такими перлинами, як "In My Room" або "Don't Worry Baby"), але при цьому у публіки зберігалося оманливе враження, ніби те, що вони мають задоволення слухати — втілення простоти і навіть наївності.

Втім, чари, які виникали в цій простоті, діяли безвідмовно і часто перетворювалися практично на фізичне задоволення, музичну амброзію, якою неможливо було насититися – Браян Вілсон навчав своїх шанувальників не лише слухати та чути музику, а й відчувати її. Треба сказати, що ще з 11 років у Браяна почалися проблеми зі слухом – правим вухом він чув усе гірше та гірше. Так що вся ця краса створювалася людиною, яка поступово ставала наполовину глухою – у будь-якому випадку, записи групи шістдесятих варто слухати у моно-версії.

"Біч Бойз" та "Бітлз"

А в лютому 1964-го до Штатів прилетіли "Бітлз", бітломанія, яка вже охопила Англію та континентальну Європу, "заразила" і Америку. "Біч Бойз" спостерігали за телевиступами "Бітлз" у шоу Еда Саллівана, перебуваючи в турі Австралією та Новою Зеландією – і там, на краю світу, відчували себе обділеними і відстаючими від часу. Брайану шалено сподобалися "Бітлз", що піднялися на вершину американського хіт-параду з піснею "I Want to Hold Your Hand" — але потрібно було доводити, що його гурту все ще є чим здивувати і захопити аудиторію.

Повернувшись з Австралії, брати Вілсони звільнили свого батька з посади менеджера — вони більше не хотіли дотримуватися його вказівок, до того ж, у кожного з братів були живі в пам'яті побої, на які Мюррей Вілсон був щедрий в недалекому майбутньому. У квітні 1964-го Брайан написав свою останню серф-пісню на довгі роки, "Don't Back Down", що увійшла до чудового "літнього" альбому "All Summer Long" — і того ж місяця групою було записано трек "I Get Around", що став їхнім першим хітом номер один у Штатах. Почалася епоха здорової конкуренції між "Бітлз" і "Біч Бойз" — про яку досі часто забувають, вважаючи за краще говорити про абсолютно надумане "протистояння" бітлів і "Роллінг Стоунз".

Наприкінці 1964-го сталася ще одна вкрай важлива подія – під час перельоту з Лос-Анджелеса до Х'юстона у Брайана трапилася найсильніша панічна атака. Стрес постійних гастролей по всьому світу та роботи в студії, де він був не тільки виконавцем, але продюсером, необхідність складати нові хіти – все це було надто для чутливого інтроверта Браяна, який до того ж залишався великою дитиною. У січні наступного року було ухвалено рішення — Брайан сидітиме вдома і писатиме нові пісні, а в турне замість нього їздитиме інший співак і басист, спочатку це тимчасово був Глен Кемпбелл, а потім новим постійним учасником гурту став Брюс Джонстон.

Зачинившись у своїй квартирі на Голлівудському бульварі, Вілсон з головою пішов у вигадування – тепер йому не треба було дивитися на годинник і раз у раз збирати валізи, щоразу побоюючись запізнитися в аеропорт. Результатами роботи Брайна можна було насолодитися вже навесні 1965-го, коли вийшла чудова платівка The Beach Today!, що стала першим справжнім шедевром Вілсона і Біч Бойз. Вперше в історії музичний колектив мислив категоріями альбому – "Бітлз" зробили це лише за півроку, почавши записувати свій "Rubber Soul". Перший бік вінілу "The Beach Today!" займали треки у швидкому темпі, під які можна було потанцювати – а можна було й просто уважно послухати та звернути увагу, наприклад, на партію клавесину у чудовій пісні "When I Grow Up" (To Be a Man). Перевернувши платівку, слухач виявляв, що настала черга для низки балад, які прямували одна за одною як хмари по небу – ніхто на той час не записував нічого більш "повітряного" та атмосферного. На той час Браян вже почав вживати наркотики та чути голоси.

Тріумф "Pet Sounds" та гірка поразка "Smile"

А наприкінці 1965-го Брайан почув ту саму платівку "Бітлз" "Rubber Soul" з піснями "Girl" і "Michelle", вирішив, що це найкращий альбом усіх часів — і став складати свій шедевр із шедеврів, майбутню платівку "Pet Sounds". У той час він уже жив у особняку в Беверлі-Хіллз, його піаніно в спальні стояло посеред спеціально обладнаної пісочниці — Вілсону хотілося, щоб він міг себе уявити, що перебуває на пляжі, коли заплющував очі і опускав ноги в пісок. Під час запису він перший почав використовувати студію як ще один інструмент – знову ж таки, випереджаючи "Бітлз". Втім, безпосередньо інструментів було використано безпрецедентну кількість – на запис запрошувалися будь-які віртуози, від віолончелістів та вібрафоністів до акордеоністів та майстрів гри на дивовижному терменвоксі.

Платівка "Pet Sounds" вийшла 1966-го – альбом настільки випереджав свій час, що спочатку його магію зрозуміли дуже мало хто. Одним з цих небагатьох був Пол Маккартні, для якого "Pet Sounds" на все життя стало улюбленою платівкою — і записом, який надихнув його взятися за епохальний бітловський "Сержант Пеппер".

Брайан же в тому ж 1966-му склав ще один досконалий сингл для "Біч Бойз" — божественної краси пісню "Good Vibrations", в якій 14 разів змінюється тональність і запис якої проходила в чотирьох студіях. Потім Браян взявся за написання і запис "підліткової симфонії для Бога", альбому "Smile" — і зламався. У наступні роки він вважав за краще все більше часу проводити в ліжку, з'їдаючи на сніданок по два стейки і величезний шматок торта. Ще були наркотики, багато наркотиків — Вілсон божеволів. У другій половині сімдесятих він, здавалося, на деякий час прийшов до тями — майже повністю склавши альбом "The Beach Boys Love You", який передбачив сінті-поп вісімдесятих. Потім у Браяна діагностували параноїдальну шизофренію — пізніше виявилося, що діагноз був хибним, натомість у Вілсона виявили органічний розлад особистості.

Браян майже подолав своїх демонів, коли вже в нульових нарешті завершив роботу над "Smile" — альбом вийшов 2004-го і його цілком можна було назвати найкращим записом року. Дуже багато для душевної рівноваги Браяна зробила його друга дружина Мелінда — коли вона померла минулого року, Брайан знову відчув себе дуже самотнім. Він помер, не доживши трохи більше тижня до свого 83-річчя. Як написав Пол Маккартні у своїх соцмережах, згадавши одну з найкращих пісень свого кумира та друга "God Only Knows", "Як ми продовжуватимемо без Брайана Вілсона — "Одному Богу відомо".

Слай Стоун

Двома днями раніше Браяна Вілсона цей світ залишив Слай Стоун, людина, яка разом зі своїм гуртом "Sly and the Family Stone" наприкінці шістдесятих і на початку сімдесятих років минулого століття створювала шалено інтригуючу, що вдивляється далеко в майбутнє, музику. Слай просто додав у гострий, як бритва, чорний фанк трохи білої психоделії каліфорнійського розливу – вийшла вибухова суміш, яка сколихнула кілька поколінь. Наслідки відчуваються досі – на прикладах найсучаснішої та найактуальнішої поп-музики, від Charli XCX до Кендріка Ламара.

Хоча великий Джеймс Браун, по суті, винайшов фанк – саме Слай зробив його відкритим для всіх бажаючих полігоном для експериментів, адже ця музика мала всі шанси стати консервативним жанром. Його успіх не був миттєвим. У середині шістдесятих Стоун працював діджеєм на радіостанції в Сан-Франциско, перейнявся духом хіпі, який тільки починав витати в повітрі – і зібрав групу, в якій грали та співали чорні та білі, хлопці та дівчата. Перший альбом "Sly and Family Stone", платівка "A Whole New Thing", звучав повнокровно і наполегливо — але там ще не було потенційних хітів, запис залишився непоміченим.

Натомість другий реліз гурту "Dance to the Music" став сенсацією – як і наступні платівки "Life" та "Stand!". У 1969-му році Слай виступив на знаменитому фестивалі у Вудстоку – на одній сцені з Джімі Хендріксом та Дженіс Джоплін, і його шоу було одним із найкращих на цьому триденному дійстві. Через два роки Стоун випустив похмурий альбом There's a Riot Going On (що звучить у наші дні з вражаючою своєчасністю) — у цьому шедеврі, повному роздумів про долю та шляхи Америки, вже не залишалося й сліду від ідеалізму хіпі.

Слай також, як і Вілсон, став показовою жертвою наркотичної залежності, теж був одержимий внутрішніми пожежами – але після піку шістдесятих-сімдесятих іноді повертався на сцену. Його останній запис було випущено у 2011-му році – Слай все ще звучав так, ніби прибув сюди ненадовго з дуже далекої галактики.