Леннон на кухні, Боуї в парку. Як і навіщо рок-зірки тікали від слави

Пісня була записана в січні 1975-го в Нью-Йорку — на той час Джон Леннон вже більше трьох років жив у Штатах. Екс-бітл не покидав межі США — у той час у нього були великі проблеми з владою, тому Джон побоювався, що, виїхавши з країни, вже не матиме можливості повернутися. Почасти через це, багато британських рок-зірок першої величини того часу, опинившись у Нью-Йорку, вважали своїм обов'язком зустрітися з Ленноном і обмінятися останніми новинами. Такі дружні зустрічі проходили або в квартирі Джона і Йоко (подружжя в той час якраз знову зійшлося після більш ніж року розлуки, періоду, який Леннон називав "загубленим "вікендом") у будівлі Дакота-білдінг біля Центрального парку, або в одному з місцевих ресторанів, у якому подавали хороші сашимі.

Девіда Бові, на той час велику зірку глем-року, який якраз задумав записати альбом у зовсім іншому стилі, привів до Леннона Мік Джаггер. Боуї помітно нервував — і перед зустріччю нагадував собі про те, що в жодному разі не варто згадувати про "Бітлз", щоб не виглядати ідіотом. У Бові не вийшло стримати дану самому собі обіцянку. У першу ж секунду, після привітання Леннона, який по-простому назвав Бові "Дейвом", той випалив — "У мене є всі твої альбоми, крім тих, що ти записав з "Бітлз!". Було смішно — лід розтанув досить швидко.

Боуї на той час вже досить довго перебував в Америці — з грандіозним туром на підтримку альбому "Diamond Dogs", багато пісень якого були натхненні знаменитою антиутопією Джорджа Оруелла "1984". Та платівка була все ще витримана в глемовій стилістиці, але здавалася значно похмурішою, ніж два попередні записи з авторським матеріалом Боуї, які зробили його зіркою і сенсацією — йдеться про альбоми "Rise and Fall of Ziggy Stardust and Spiders from Mars" та "Aladdin Sane". Коли першу частину турне було завершено, Боуї раптом вирішив зробити різкий поворот – і спробував заграти зовсім іншу музику, джерелом натхнення цього разу став чорний соул.

Основна частина майбутнього альбому вже була записана влітку і восени 1974-го року у Філадельфії — але Девіду все ще не вистачало якогось важливого інгредієнта, "родзинки", яка зробила б цей набір нових і екстравагантних треків дійсно особливим. Боуї загорівся ідеєю зробити кавер на пісню "Бітлз" "Across the Universe", написану Джоном Ленноном наприкінці 1967 року. Ця найкрасивіша композиція була натхненна індійським містицизмом і нічною балаканиною Джона з першою дружиною Синтією, яка більше нагадувала потік свідомості, ніж зв'язна та осмислена розмова.

Боуї вважав бітлівський запис, виданий на платівці 1970-го "Let It Be", надто "водянистим" — сам він мав намір записати більш жорсткий варіант із потужною ритм-секцією. Познайомившись завдяки Міку Джаггеру з Ленноном, Девід розповів Джону про свої плани щодо його пісні і запропонував Леннону взяти участь у записі.

Боуї не був упевнений у позитивній відповіді, але Джон з радістю погодився — оскільки й сам вважав запис, зроблений з бітлами, не найвдалішим з технічного погляду, але любив пісню. Було вирішено відправитися в студію, що була не надто далеко від будинку Леннона — в "Electric Lady Studios", і колись відкрита Джімі Хендріксом в останні місяці життя.

"Across the Universe" була успішно записана, Леннон підіграв на гітарі і заспівав партії бек-вокалу, всі були задоволені — але залишався студійний час і Боуї взявся за ще один кавер, пісню "Footstompin'", яку на початку шістдесятих зробили хітом зірки жанру "ду-уоп". Музиканти почали експериментувати з аранжуванням, і новий гітарист Боуї, американець пуерториканського походження Карлос Аломар, раптом почав грати гострий, як бритва, фанковий риф – не без витонченості.

Боуї вважав, що цей музичний фрагмент занадто хороший для того, щоб прикрашати їм версію чужої пісні, тому одразу почав імпровізувати, вигукуючи рядки, що складалися на ходу, в мікрофон — Аломар продовжував награвати все той же риф, на який, як на гачок, нанизувалися все нові і нові рядки. Боуї співав про те, що його оточує — про лімузинів, менеджерів і нахлібників. Джон Леннон підхопив гру і теж став видавати експромтом свої рядки — так і вийшла та сама пісня "Fame", яку вдалося записати того ж дня.

У Британії сингл з піснею увійшов у першу двадцятку, але в Штатах "Fame" стала першим записом Боуї, який очолив хіт-парад — і вже другим лідером чартів за участю Леннона за останній рік (восени 1974-го сингл Джона "Whatever Gets You Thru the Night", записаний у не тільки заводив той самий риф Карлоса Аломара і грув, створений блискучою ритм-секцією в особі барабанщика Денніса Девіса і басиста Еміра Ксасана, але й інтригував і бавив текст, вигаданий Боуї і Ленноном. Зірки першої величини скаржилися на загребущі руки менеджменту, на потоки лестощів, щоденну низку фізіономій, які абсолютно не хочеться бачити, — і на вакуум, що утворюється в житті людини, яка домоглася слави.

Мине ще кілька місяців, Джон Леннон за цей час випустить свій альбом каверів хітів п'ятдесятих під назвою "Rock'n'Roll", з'явиться разом з Боуї та Полом Саймоном на церемонії "Греммі", заспіває кілька пісень у телевізійному шоу "A Salute to Lew Grade" — і дізнається про те, що Йоко вагітна. Їхній син Шон народився 9 жовтня 1975-го — у день народження самого Джона.

Леннон вирішив, що настав час пожертвувати власною музичною кар'єрою і тією самою "славою" заради виховання довгоочікуваної дитини – у Йоко вже траплялися викидні, їй було за сорок, і нинішню вагітність, яка проходила без особливих проблем, пара визнала дивом.

До того ж, Леннон все ще відчував провину з приводу того, що не був надто добрим батьком для свого первістка Джуліана, який народився 1963-го, саме тоді, коли "Бітлз" ставали по-справжньому популярними в Британії. Леннон, який постійно перебував то на гастролях по всьому світу, то в студії звукозапису, практично не бачив сина – і щоразу, нарешті повертаючись додому, дивувався, як він виріс. Цю помилку Джон не збирався повторювати — хоча б наступні кілька років мали бути повністю присвячені синові.

Почасти за інерцією, частково через те, що він не міг відмовити другові, Леннон ще взяв участь у записі чергового сольного альбому бітлівського барабанщика Рінго Старра 1976-го, але після цього зарікся показуватися в студіях звукозапису – Леннон взагалі став вести максимально усамітнений спосіб життя. Про жодні світські тусовки, виступи і записи не могло бути й мови, Леннон не давав інтерв'ю і взагалі зник з усіх радарів – в епоху, коли ще й не було інтернету, зробити це було набагато простіше.

Коли Леннон нарешті отримав "зелену карту" того ж 1976-го, він вряди-годи зміг виїжджати за кордон — у наступні роки Джон кілька разів з'їздив разом з Йоко до її родичів у Японію, але наприкінці сімдесятих його перестали цікавити навіть подорожі, і більшу частину доби тиждень за тижнем і місяць за місяцем він почав проводити у своїй затемненій спальні в усе тій самій величезній квартирі в "Дакоті" — з постійно увімкненим телевізором у беззвучному режимі.

Спілкування з друзями та колегами теж звелося до мінімуму. Мік Джаггер не раз намагався зустрітися з Джоном, залишаючи повідомлення на автовідповідачі, або навіть зворушливі записки внизу біля портьє — але у Міка нічого не виходило протягом кількох років, поки Джон одного разу все-таки не вибрався разом з ним і Шоном, що трохи підріс, у цирк.

Іноді Джону дзвонив Пол Маккартні (останнього разу вони бачилися навесні 1976-го, коли Пол приїжджав до Джона в "Дакоту") – як правило, Пол відволікав Джона від спроб пекти хліб для себе, Шона та Йоко. Влітку 1980-го Джон нарешті вийшов зі сплячки і вирушив у подорож на Бермуди — у складі справжньої команди на невеликому судні, призначений корабельним коком.

Якось у сильний шторм Леннон залишився єдиним, хто зміг стати за штурвал, поки інші страждали від морської хвороби – цей досвід став потужним натхненням і вже на Бермудах Джон написав пісні для свого чудового альбому-камбека "Double Fantasy". Платівка вийшла в середині листопада 1980-го, а 8 грудня Джона було застрелено біля входу в ту саму "Дакоту". Наступного дня у Джона і Йоко були куплені квитки в перший ряд на виставу "Людина-слон", головну роль в якій грав Девід Боуї — Боуї було нестерпно бачити зі сцени місця, що пустують, знаючи про те, що сталося напередодні.

Девід Боуї

Що ж до Боуї, то він теж не пропустив можливості порвати з шоу-бізнесом та публічністю – але це сталося набагато пізніше і за інших обставин. Взагалі початок нульових був прекрасним часом для музиканта в професійному сенсі – і щодо всього, що було пов'язане з його сімейним життям. Один за одним, 2002-го та 2003-го, вийшли чудові альбоми "Heathen" і "Reality", вперше за кілька десятиліть спродюсовані старим другом Тоні Вісконті. На цих записах Боуї звучав так, ніби ще раз живе молодість, але не лише з її радощами та катастрофами — багаж, назбираний майже за шістдесят років, залишався на місці.

Тур на підтримку Reality був наймасштабнішим за довгі рік. Все йшло найкраще, поки під час виступу на німецькому "Hurricane Festival" у червні 2004-го Девід не відчув сильний біль у грудях. Те, що спочатку здавалося защемленим нервом, насправді було інфарктом. У Гамбурзі Боуї зробили коронарну ангіопластику – природно, останніх 14 концертів туру було скасовано. Девід все-таки ще повертався кілька разів на сцену — у 2005-му він кілька разів як зірковий гостя з'являвся на концертах молодого канадського гурту "Arcade Fire", а наступного року несподівано порадував публіку на лондонському виступі Девіда Гілмора, під бурхливі овації заспівавши кілька класичних номерів із репертуару "Pink Floyd".

Але в прийдешні роки Боуї вів скромний і тихий спосіб життя в Нью-Йорку — весь час він проводив із дружиною Іман та їхньою маленькою донькою Лексі. По суті, Девід перестав бути рок-божеством Девідом Боуї, він знову став Девідом Джонсом (справжнє ім'я музиканта) – і був щасливий вперше за багато десятиліть стати просто обивателем. Він часто гуляв у своєму улюбленому Вашингтон-сквер-парку на Манхеттені, заходив у книгарні або в кафе, щоб замовити бутерброд з маринованою курячою грудкою — от і все, від колишнього життя не залишилося і сліду.

У 2013-му Боуї все-таки ще раз здивував світ, випустивши після 10-річного мовчання бадьорий і гучний альбом "The Next Day" — але ніяких концертів не відбулося, Девід продовжував вести усамітнений спосіб життя. У 2015-му в нього діагностували рак — його останній альбом, геніальний, моторошний і натхненний "Blackstar" вийшов у світ у січні 2016-го, за два дні до смерті великого музиканта.

Джим Моррісон

Ще в середині шістдесятих ходило багато чуток про те, що мотоциклетна аварія, в яку потрапив Боб Ділан, була інсценуванням – мовляв, Ділан просто хотів на якийсь час позбавити себе від "щурячої гонки" гастролей та записів. Як би там не було, Ділан вже 1967-го повернувся на сцену, а першою великою рок-зіркою, яка свідомо пішла якщо вже не на спокій, то у відпустку на дуже невизначений термін, став Джим Моррісон, вокаліст лос-анджелеських The Doors.

У грудні 1970-го Джим востаннє вийшов на сцену разом із рештою учасників "Дорз" — клавішником Реєм Манзареком, гітаристом Роббі Крігером і барабанщиком Джоном Денсмором. Як згадував потім Манзарек, той концерт у Новому Орлеані в якомусь сенсі був трагічною подією – за словами Рея, на очах у публіки Моррісона не просто залишали сили, було помітно, як його залишає в спокої той самий бунтарський дух, який прославив Джима і гурт.

Тоді ж група почала записувати платівку "L.A. Woman" — останню з Моррісоном у складі групи. Це був чудовий і водночас небезпечний запис — блюзовий у своїй основі альбом, що потріскує від ув'язненої в ньому саморуйнівної енергії, пісні, проспівані за кілька кроків від прірви серед гуркотів грому. Закінчивши запис, Джим кілька тижнів пив із друзями в Лос-Анджелесі, а потім нарешті сів на літак, що відлітав до Франції, — як давно обіцяв своїй подрузі (або цивільній дружині) Памелі, яка вже чекала на нього в Парижі.

Морісон не просто їхав відпочити до Європи – він сподівався знову стати ніким не впізнаваним поетом, знайти нове натхнення і забути про всю мішуру, пов'язану з шоу-бізнесом. Прилетівши до Парижа й оселившись разом із Памелою в орендованій квартирі, Джим спробував кинути пити, схуднути – і навіть поголив бороду. Якийсь час йому вдавалося майже не вживати алкоголь, він справді скинув кілька кілограмів і половину дня проводив за письмовим столом. Але вже за місяць Джим знову взявся за старе з небаченою раніше несамовитістю — і став пити ще більше, ніж у Лос-Анджелесі. У Штати Моррісон так і не повернувся — рано вранці 3 липня Памела знайшла його мертвим у ванній. Це — офіційна версія, але, звісно ж, існує і безліч конспірологічних теорій.

Джим був похований через кілька днів на паризькому цвинтарі Пер-Лашез, одним із чотирьох людей, які прийшли з ним попрощатися, була режисерка Аньєс Варда – одна з найвидатніших французьких кінематографістів того часу.