Музика, що сниться. Як народжуються хіти між хропінням та піаніно

Що таке, власне, риф? Це коротка музична фраза, що миттєво врізається в пам'ять – як правило, якщо гітарний риф був справді вдалим, то саме він ставав запорукою успіху тієї чи іншої рок-пісні, яка в наші дні по праву вважається класичною. "Smoke On the Water", запис "Deep Purple" 1972-го року, "Sunshine of Your Love" блискучого тріо "Cream" — ось лише кілька прикладів простого та ефектного гітарного рифу, і таких музичних скарбів, що дійшли до нашого часу, існує достатньо.

Однак саме Кіт Річардс у шістдесятих роках минулого століття став тим майстром-першопрохідником, який починав зводити творення збуджуючого рифу в ранг великого мистецтва — здавалося, вся магія музики може бути зосереджена в цих кількох зіграних нотах, здатних відправити подорожувати по шкірі слухача полчища тих самих "мурашок".

Шедевр та сорок хвилин хропіння

Авторський тандем Міка Джаггера та Кіта Річардса у шістдесятих роках минулого століття був силою, яку цілком можна було порівняти з творчим союзом Джона Леннона та Пола Маккартні – але Міку та Кіту зі "Стоунз" все-таки знадобився деякий час, щоб стати на ноги як авторам.

Першими великими хітами "Ролінг Стоунз" були кавер-версії — сингли на кшталт "It's All Over Now" або "Not Fade Away" являли собою натхненні прочитання чужих пісень, які у виконанні "Стоунз" розкривали свій потенціал у повній мірі, іноді цілком несподівано. Так, Мік і Кіт з самого початку намагалися складати свій матеріал — за легендою, перший менеджер групи Ендрю Олдхем мав звичку замикати Джаггера і Річардса на кухні на ніч, щоб ті до ранку написали щось не просто придатне до виконання, а ще й надзвичайно оригінальне. Але виходити стало далеко не відразу — і ранні твори Міка і Кіта сором'язливо ховалися де-небудь у нетрях перших альбомів "Ролінг Стоунз".

На самому початку Джаггер і Річардс просто соромилися показувати свої твори колегам по групі – первісному лідеру колективу, гітаристу Брайану Джонсу, барабанщику Чарлі Воттсу та басисту Біллу Вайману. Навіть якщо у Міка та Кіта якимось випадковим чином виходили наймиліші та найніжніші балади, на кшталт виконаної меланхолії пісні "As Tears Go By", вони поспішали віддати такий матеріал для виконання комусь іншому — наприклад, цей примітний номер першою виконала Маріанна Фейтфул.

Ситуація стала змінюватися на краще на початку 1965-го року — Джаггер і Річардс склали бадьору пісню "The Last Time", ліричний герой якої погрожував своїй подрузі розставанням. Джаггер, як основний автор тексту, знайшов свою нішу — він не благав про кохання, не висловлював захоплення і не розповідав історію свого розбитого серця. Мік займався з'ясуванням стосунків — і привселюдно робив це нахабним і зухвалим чином, однаково аргументовано і жорстоко. Цю пісню Міку та Кіту вже не було соромно показувати іншим. "The Last Time" була видана на синглі ранньою весною 1965-го — і стала першим великим "авторським" хітом "Ролінг Стоунз".

Шоу-бізнес середини шістдесятих років мав свої закони – і дуже суворі. Потенційні хіти, тобто пісні, націлені на перші рядки хіт-парадів, успішним авторам, які одного разу продемонстрували свої здібності, потрібно було складати регулярно і у великій кількості – мало не щодня, у крайньому випадку щомісяця чи щотижня. За такого розкладу, зовсім не дивним є той факт, що думки Кіта Річардса в ті роки були цілком і повністю зайняті майбутніми піснями – настільки, що навіть уві сні свідомість гітариста щоночі була зосереджена на творенні.

До весни 1965-го Річардс став щасливим володарем невеликого касетного магнітофона — Кіт дуже швидко знайшов йому потрібне застосування і тримав біля ліжка як заміну блокнотові і ручці. Якось у травні Річардс прокинувся серед ночі, схопив акустичну гітару, що лежала поряд, натиснув на касетнику кнопку "запис" і награв риф, який йому щойно приснився — кілька нот, які самі по собі звучали як заклик до бунту. З почуттям сповненого обов'язку Кіт відразу знову заснув — вранці виявилося, що на плівці записано близько тридцяти секунд північних гітарних вправ і приблизно сорок п'ять хвилин гучного хропіння.

Ці секунди на самому початку касети коштували того, щоб Кіт дав їх послухати Міку Джаггеру. Той надихнувся рівно настільки, щоб блискавично, сидячи біля басейну і обсихаючи на сонечку, написати текст для майбутнього хіта. Про що писав Мік? Про те, як важко домогтися звичайнісінького задоволення, у тому числі й сексуального, в сучасному світі, наскрізь просоченому комерцією — в той час як реклама тільки і віщує про це задоволення і обіцяє його.

Запис пісні "(I Can't Get No) Satisfaction" відбувся вже через кілька днів – у студії Кіт Річардс, награючи риф, що прийшов до нього серед ночі, на який була нанизана вся композиція, вирішив використовувати новомодний гітарний ефект, "примочку" під назвою "fuzzbox". Це був звук майбутнього, саунд рок-н-ролу, що дорослішає – "Satisfaction" стала першим хітом групи номер один у Штатах.

У рідній Англії через досить провокаційний текст пісню спочатку пускали у свій ефір лише "піратські" радіостанції – які вели мовлення з кораблів, які стали на якір неподалік берега, але поза територіальними водами Великобританії. Пізніше "Satisfaction" стала великим хітом і в Сполученому Королівстві — відтоді рідкісний концерт "Стоунз" обходиться без виконання цієї пісні, а у Міка Джаггера досі дивним чином виходить заспівати свій текст шістдесятирічної давності про відсутність задоволення з тим самим обуренням.

До речі, Кіт Річардс завжди висловлював жаль з приводу того, що на записі "Стоунз" цей рифф не був виконаний духовою секцією – саме таке аранжування видавалося Кіту ідеальним. Замість "Ролінг Стоунз" так вчинив із піснею великий соул-співак Отіс Реддінг, записавши її влітку того ж 1965-го з партіями саксофонів та труб.

Королівський сон Джонні Кеша

Пісня "The Man Comes Around", що відкривала однойменний альбом 2002-го року, була однією з останніх композицій, написаних музичною легендою Джонні Кешем. Кеш, незважаючи на проблеми зі здоров'ям, на той час все ще переживав період творчого відродження, який розпочався у дев'яностих — коли він почав співпрацювати із саундпродюсером Ріком Рубіном. Тоді Кеш найчастіше записував кавер-версії пісень актуальних та модних виконавців – але іноді й його самого навідувало натхнення, таке ж пекуче і негайно потребує уваги, як у молоді роки.

Якось Кешу наснилася англійська королева – уві сні музикант був упевнений, що це Єлизавета, монарх шістнадцятого століття. Королева повідомляла музикантові, що він схожий на терновий кущ, який забирає вихор – пізніше він прочитав щось подібне у Новому Завіті. Підсумок – одна з найбільш проникливих та захоплюючих пісень Кеша, з неймовірним внутрішнім драйвом – записана під аскетичний акомпанемент гітари та фортепіано.

"Yesterday", вона ж "Яєчня скрембл"

Один зі своїх найзнаменитіших творів, пісню "Yesterday", Пол Маккартні теж написав уві сні — справа була в 1964-му році, Пол на той час жив у лондонському будинку батьків своєї тодішньої дівчини, актриси Джейн Ешер.

Вечір напередодні був вільним, що в самий розпал "бітломанії" було рідкісним явищем — була якась вечірка, під час якої 22-річний Маккартні, схоже, вжив достатню кількість свого улюбленого коктейлю початку шістдесятих, а саме віскі з колою. Вранці Пол прокинувся з мелодією в голові, що тільки-но йому приснилася — досить виразною не тільки для того, щоб чудовим чином її запам'ятати, але і для того, щоб не полінуватися, піднятися з ліжка, сісти за піаніно, що стояло поруч, і підібрати мотив.

Того ранку в тісній кімнаті під самим дахом Маккартні здалося, що він уже десь чув цю мелодію – приджазовану і дещо старомодну. Може, цей мотив колись награвав на піаніно батько Пола Джеймс, музикант-аматор, який чудово знав популярні мелодії двадцятих-тридцятих років? Маккартні протягом кількох тижнів переслідувала параноїдальна думка про те, що він просто "вкрав" десь цей мотив — справді, не могла ж така ідеальна річ з'явитися просто так, уві сні, без жодних зусиль з його боку?

Звичайно, Пол зіграв мелодію Джону Леннону – підібравши акорди на гітарі, оскільки тягати піаніно із собою було проблематично. У Маккартні ще не було написаного тексту, він просто мукав мотив – Джон уважно вислухав, але за всього бажання так і не зміг згадати, чию ж пісню його друг і колега так вдало "привласнив". Маккартні вирушив до Джорджа Мартіна — саундпродюсера "Бітлз", людини з старшого покоління, з великими знаннями як у класичній, так і популярній музиці. Мартін спробував переконати Пола, що мелодію він написав сам. Маккартні на швидку руку придумав слова, що являли собою нісенітницю — щось на кшталт "Scrambled eggs, Oh my baby how I love your legs" ("Яєчня скрембл, дитинко, як же я люблю твої ноги") і став співати свою оду балакані й гарному Лондону. Всі як один стверджували, що ніколи раніше не чули цю мелодію, але вона просто чудо.

Зрештою, Пол увірував у те, що сам є автором "Яєчні" — а ще йому довелося повірити в те, що чаклунство і справді існує. Він написав адекватний текст про стосунки, що раптово обрушилися, ще раз заспівав пісню Джорджу Мартіну — тепер вона називалася "Yesterday" — і той у свою чергу запропонував записати пісню в супроводі струнного квартету.

До речі, ще один свій шедевр бітлівських часів, пісню "Let it Be" Маккартні вигадав після того, як уві сні йому з'явилася покійна мати Мері — Пол переживав тоді не найкращі часи і мама, яка померла ще в п'ятдесятих, переконувала сплячого сина, що все буде добре і не слід аж так хвилюватися.

"Every Breath You Take", "маніакальна" пісня Стінга

На початку вісімдесятих Стінг, бас-гітарист та основний композитор гурту "The Police", перебував на піку натхнення – і при цьому в його особистому житті далеко не все було гаразд. Саме тоді Стінг розлучався зі своєю першою дружиною, ірландською актрисою Френсіс Томелті. Причиною розриву відносин, які були такими глибокими ще кілька років тому, стало захоплення музиканта найкращою подругою дружини, сусідкою Стінга та Френсіс на ім'я Труді Стайлер.

Так, Стінг зізнався собі та дружині, що по вуха закоханий у Труді – але при цьому він усвідомлював, що і любов до Френсіс не зовсім охолола. Більше того, вона стала набувати нездорового, навіть "маніакального" характеру – музикантові хотілося повністю контролювати ситуацію і знати напевно, чим зараз займається його дружина, нехай навіть уже й практично колишня.

Якось Стінг просто втік від своїх проблем – поїхав подалі, на Ямайку, щоб наодинці зібратися з думками та розібратися у своїх почуттях. Він оселився в будинку, в якому колись жив Ян Флемінг, автор книг про Джеймса Бонда – саме там він прокинувся серед ночі з рядком, що застряг у голові, який стане приспівом найбільшого хіта "The Police", гіркої пісні "Every Breath You Take". "Кожне твоє зітхання, кожен твій рух — я спостерігатиму за тобою" — шпигунство і розбиті серця змішалися в пісні дивним, але інтригуючим чином.