• USD 36.6
  • EUR 39.4
  • GBP 44.1
Спецпроєкти

Не тільки Бату. П’ять письменників-містифікаторів, що вигадали свою біографію

Поки усі обговорюють працював чи не працював Дорж Бату в NASA, "ДС" згадує п’ятьох літературних містифікаторів, що "прожили" чуже життя

Twitter.com
Реклама на dsnews.ua

Літературні містифікації виникли настільки давно, що першого такого випадку історія, майже непевне, не зафіксувала. Проблема авторства значно молодша, ніж можна собі уявити: так у барокові часи вважалося нормальним цитувати тексти колег без покликання, а в епоху Середньовіччя — взагалі підписувати твори чужими іменами, аби надати словам більшої ваги. Та в цій статті ми розберемо п’ять випадків літератури новітнього часу, коли містифікація була продуманою стратегією.

Для початку розберімося із визначеннями. Писання під прибраним псевдонімом не містифікація. Наприклад, Олена Пчілка, яка насправді була Ольгою Косач, або її донька Леся Українка, якій псевдонім дістався чи то від дядька Драгоманова, чи то від строгої мами, не були містифікаторками. А от Кость Буревій, що створив образ радянського дипкур’єра Едварда Стріхи, був. У чому ж суттєва різниця? Містифікація — це не просто вигадане ім’я, яким підписано роботи, а й продумана біографія та історія написання текстів, а ще діяльність від імені цього міфічного автора. У ящику письменницького столу може довго ховатися не одна містифікована особистість, а й дві, три чи під сотню. Як правило, у них певний час вірять як у реальних авторів: чудуються дивовижним біографіям, вихваляють непересічний талант дебютантів, — а потім гучно викривають або не менш гучно захоплюються майстерністю омани. Втім, частіше все ж обурюються: читачі не люблять почуватися дітьми, яких знову надурили.

Та оцим вдалося протриматися досить довго. І я тут радше на боці захоплення.

Річард Бахман. Найвідоміший

Стівен Кінґ — один з найвправніших технічно авторів сучасності. Добре знаючи, як працюють жанрові правила, Кінґ міг легко писати один роман за іншим, майже не роблячи перерв — ось у кого варто повчитися триматися дедлайнів. Втім, у якийсь момент Кінґ почав писати навіть більше, ніж від нього чекали видавці "Signet Books": вважалося, що однієї книжки на рік досить, аби підтримувати цікавість до бренду, але не перенасичувати ринок романами, яких не чекатимуть, якщо вони з’являтимуться що кілька місяців. Так на світ з’явився Річард Бахман, автор романів "Лють", "Довга прогулянка", "Дорожні роботи", "Людина, що біжить" та інших.

Однією з головних причин появи Бахмана було бажання самого Кінґа переконатися в тому, що його успіх не породжений щасливим збігом обставин. Напевне, найвідомішим став роман "Той, що худне" про адвоката Біллі Галлека, що не може зупинити процес втрати ваги. Книжку було присвячено "дружині Клаудії Інез Бахман", а на портреті автора насправді зображений літературний агент Кінґа Кірбі Макколей.

Реклама на dsnews.ua

"Той, що худне" продався накладом близько 30 000 примірників, що для американського ринку непогані показники (втім, коли дізналися, хто є справжнім автором, віддані фани докупили ще понад 200 000 примірників). З біографічних довідок було відомо, що Бахман працював береговим охоронцем, а також фермером, мав сина, який загинув у 6 років, а ще він переміг рак мозку. Коли ж факти вийшли на яв, Бахман таки помер від онкології, на цей раз "раку псевдоніма, рідкісної форми шизономії". Та цілком вбити двійника все ж не вдалося, що чудово вписується в ідею "не мертвості" хтонічних персонажів Кінґа. Так в екранізації "Людини, що біжить" Пола Глейзера, знятої за однойменним романом Кінґа, у титрах зазначено ім’я Річарда Бахмана. А в романі "Темна половина" Кінґ описує стосунки автора Теда Бомонда зі своїм літературним псевдонімом. Вгадайте, хто переміг.

Еміль Ажар. Найтитулованіший

У 1974-му Еміль Ажар дебютує у французькій літературі із романом "Міцні обійми". Автора одразу помічають критики і пророкують йому велике письменницьке майбутнє. До того ж дядько Еміля — відомий французький прозаїк, ґонкурівський лауреат Ромен Ґарі, тобто зв’язки у літературних колах новачку забезпечені. Другий текст Ажара "Життя попереду" про арабського хлопчика Момо приносить письменнику Ґонкурівську премію. Прозаїк роздає інтерв’ю, виголошує промови та купується у промінні заслуженого визнання.

Втім, найздогадливіші вже починають щось підозрювати. Взяти бодай псевдоніми: Ромен Ґарі, чиє прізвище російською так нагадує дієслово "горіти", і Ажар, що, звісно, наштовхує на думку про "жар". Тут саме час нагадати, що справжнє ім’я автора — Роман Кацев, і народився він у Вільнюсі, що тоді був частиною Російської імперії. Тож такі ностальгійні ігри з іменами цілком у дусі письменника. Уважний аналіз текстів Ажара також доводив, що стиль молодого та перспективного автора аж дуже нагадує впізнавану прозу вже визнаного класика, якого критики встигли силоміць вкрити бронзою та записати до авторитетів минувшини.

Ажар не єдина забавка Ґарі: майже у той самий час він пише трилер "Голова Стефані" під псевдонімом Шатан Богат і роман "Людина з голубом" під іменем Фоско Сінібальді. Пізніше виявилося, що роль Ажара на публіці виконував далекий родич Ґарі Пол Павловіч. Хай там як, Ґарі єдиному з-поміж усіх французів вдалося обійти правила Ґонкурівської премії і отримати її двічі.

Принаймні з того, що нам відомо на сьогодні.

Джеймс Тіптрі-молодший. Найдраматичніша

Ім’я Еліс Бредлі Шелдон знають точно не всі фанати наукової фантастики, що чули про Джеймса Тіптрі-молодшого. Останнього точно можна назвати зіркою цього жанру: він опублікував такі блискучі оповідання, як: "Дівчина, яку підключили", "Непримітні жінки", "Амберджек". Більшість з цих текстів — на навколофеміністичні теми. Автор руйнує звичні для наукової фантастики гендерні стереотипи: рішучий чоловік рятує нерішучу, але дуже привабливу жінку. В деяких оповіданнях взагалі немає чоловіків, і це, звісно, не могли не дивувати.

Свій псевдонім Шелдон знайшла на етикетці банки мармеладу, а звичка приховувати особистість в неї лишалася ще із часів служби у ЦРУ. Науковий ступінь докторки психології дозволив створити настільки переконливий образ гіка, що пише оригінальну прозу, що навіть друзі не підозрювали, хто ховається під псевдонімом.

Чому Шелдон довелося приховувати власну ідентичність? Першою причиною була природна відлюдкуватість авторки, а також досвід роботи у державних структурах. Втім, варто пам’ятати і про інший нюанс: у 1970-х жінці було непросто пробитися у ряди помітних авторів наукової фантастики, яку вважали традиційно чоловічим жанром. І, випереджаючи потенційні заперечення, наведу простий аргумент: серед перших 20 лауреатів Неб’юли за найкращий фантастичний роман (від 1966 по 1986 роки) лише двічі нагороду забирала жінка. Обидва рази це була Урсула Ле Ґуїн.

Сама Шелдон в інтерв’ю зазначала, що Тіптрі-молодший здавався їй "добрим камуфляжом". "Мені в житті надто часто доводилося бути першою жінкою на якійсь клятій черговій посаді", — пояснювала Шелдон свій вибір, ймовірно, згадуючи роки роботи в ЦРУ.

Дебютувала Шелдон/Тіптрі у 1968-му в жанрових виданнях. Читачі швидко запідозрили, що мають справу із псевдонімом, однак були певні, що то високопосадовець з-поміж американських політиків чи дипломатів не хоче привертати до себе зайву увагу. Те, що авторкою може бути жінка, довгий час заперечували навіть колеги-письменники. Так у вступі до збірки оповідань Тіптрі-молодшого фантаст Роберт Сілверберґ називає припущення, що Тіптрі міг би бути жінкою, "абсурдним". Пояснював Сілверберґ це тим, що жінка не могла б писати у дусі Гемінґвея, а також працювати з темою маскулінності так глибоко.

Псевдонім, безумовно, допоміг: так у 1974-му текст "Кохання — наш план, і цей план — смерть" приніс Тіптрі-молодшому Неб’юлу за найкраще оповідання року. У 1976-му і 1977-му тріумф повторився. А за текст "Г’юстоне, Г’юстоне, як мене чути?", історію про майбутнє без чоловіків, містифікований письменник дістав не лише Неб’юлу, а й Гюґо і премію Юпітер, тобто зібрав усі найпрестижніші нагороди у сфері. Пізніше були премія Локус від однойменного фантастичного журналу і нагорода читачів "Science Fiction Chronicle Reader Awards".

Тіптрі-молодший не з’являвся на публіці, але активно листувався з прихильниками та колегами, зокрема зі вже згаданою Урсулою Ле Ґуїн, якій представився чоловіком, що дотримується феміністських поглядів. У 1976-му Тіптрі-молодший згадав про смерть матері в Чикаґо, і це стало фатальною помилкою. Крок за кроком читачі таки зрозуміли, хто ховається за псевдонімом, а потім і сама Шелдон зізналася у листах. Звісно, спільнота була збентежена, а найбільше, ймовірно, Роберт Сільверберґ, що раніше безапеляційно відкидав саму ідею, що писати глибокі тексти на такі теми могла жінка.

Кінець цієї історії радше трагічний: в останні роки життя письменниця страждала від депресії, зокрема і через звинувачення спільноти. А її чоловік, полковник Шелдон, майже цілком осліп. У 1976-му 61-річна авторка написала, що воліла б піти з життя на власних умовах, поки ще може бути активною і зберегти залишки здоров’я. Подружжя уклало таку собі угоду про суїцид "за 4-5 років", аби не залишати партнера самого в цьому світі. За 10 років потому Шелдон застрелила коханого, який страждав від невиліковного захворювання, а потім і себе. Їх знайшли в родинному домі у Вірґінії. Пара лежала на ліжку, тримаючись за руки.

Пам’ять про Шелдон живе донині: так у 1991-му було засновану Меморіальну премію Джеймса Тіптрі-молодшого за науково-фантастичні твори, в яких розкрито гендерну тематику. Тіптрі-молодший став для авторки своєрідним щитом, що прикривав її приватність і дозволяв випереджати свій час, торуючи дорогу нащадкам.

Варто пам’ятати: ми тут, бо стоїмо на плечах гіганток. І Шелдон — безумовно, одна з них.

Фернанду Пессоа і всі його друзі. Наймножинніший

Португальський поет-авангардист Пессоа — це такий собі Біллі Мілліґан нашого списку. Перший гетеронім (ім’я, яким автор підписує частину своїх текстів, взоруючись на конкретну особливість цих творів) Пессоа з’являється ще в ранньому дитинстві. Шевальє де Па пише дитячі вірші, присвячені мамі.

Пізніше постає Алберту Каейру, автор буколічної поезії. Поруч із ним — футурист Алвару де Кампуш, що писав у дусі Марінетті. А ще бухгалтер та автор антироману "Книга занепокоєння" Бернарду Соареш, якого сам Пессоа називав лише наполовину гетеронімом. Також були помічені такі непересічні особистості, як: британський поет Александр Сьорч, португальський аристократ Барон де Тієве, філософ, "теоретик неоязичництва" та учень Альбера Камю Антоніо Мора, астролог та автор праць про езотерику Рафаель Балдая, філософ та поет Чарлз Роберт Енон, британський окультист Томас Кросс та безліч інших — і не проштовхнутися За 47 років життя Пессоа встиг придумати не менш як 136 авторів, серед яких були і повноцінні особистості із неординарними біографіями, і псевдоніми, і просто художні персонажі, що оживали.

За життя Пессоа не був широко відомий, однак після смерті став культовим автором. Саме йому присвячено роман "Рік смерті Рікардо Рейса" нобеліата Жозе Сарамаґу. Дослідження гетеронімів та псевдонімів Пессоа триває, останнє поповнення "команди" відбулося у 2013-му, і крапку ставити ще зарано.

Томас Роулі. Вундеркінд

Томас Роулі — поет XV століття, що писав напрочуд проникливі вірші. Принаймні так думала частина романтиків. Насправді ж за цим іменем ховався англійський автор Томас Четтертон, що прожив лише 17 років, однак вплинув мало не на всіх поетів-озерників та багатьох прерафаелітів.

Вражає, що то не були забавки юного зманіженого аристократа: Томас ріс у бідній родині і навчався принагідно. Батько помер ще до його народження, а мама тримала невеличку школу шиття для дівчаток. Четтертона ж цікавили лише читання й писання: у дитинстві він ковтав товстезні дорослі романи, а вже в 11 був дописувачем журналу "Felix Farley’s Bristol Journal". Улюбленою епохою підлітка лишалися часи правління Едуарда IV, тобто середина XV століття. Юнак дослідив словник Джона Керсі початку XVIII століття, що базувався на давніших працях, а також поетичну антологію Елізабет Купер, в якій було зібрано тексти від XI до XVI століть. Так поступово сформувався образ поета Томаса Роулі, з яким Четтертона асоціюватимуть наступні покоління.

Томаса Роулі викрив значно досвідченіший письменник, один із засновників жанру горор Горацій Волпол. Йому, вже відомому авторитету, Четтертон необачно надіслав вірші вигаданого середньовічного лірика, сподіваючись на майбутнє покровительство. Та Волпол підробку розпізнав.

Тоді підліток повернувся до гострополітичних статей, які друкувалися у виданнях "Town and Country Magazine", "Hamilton’s Town and Country Magazine" та інших міських журналах. Редактори радо брали саркастичні матеріали від "пана Юніуса" — так підписував свої тексти Четтертон, — однак не поспішали платити високі гонорари. Юному письменнику легко давалися пародії на Макферсонового Оссіана, у пресі він ставав дедалі популярнішим, аж поки державна цензура не заборонила друк "листів від Юніуса". Так юний містифікатор втратив останнє джерело заробітків.

У 17 років і 9 місяців Четтертон заподіяв собі смерть, попередньо знищивши рукописи, над якими працював. Причина банальна: брак грошей. Картина прерафаеліта Генрі Волліса "Смерть Чаттертона" і сьогодні висить у Єльському центрі британського мистецтва.

Ці кілька імен — лише дещиця тих містифікацій, про які ми знаємо. Але значно більше мене заворожує усвідомлення того, скількох ми не викрили.

Та хіба ж література — не найпрекрасніша вигадка в історії?

    Реклама на dsnews.ua