Від Боба Ділана до Девіда Гілмора. Хто і як запускав чужі кар'єри

Тоді, влітку 1975-го, Ділан їхав у лімузині нью-йоркським кварталом Грінвіч-Віллідж і звернув увагу на дівчину, яка виглядала так, ніби живе у своєму власному, вигаданому і вельми ексцентричному дев'ятнадцятому столітті. Ділан попросив водія зупинитися – він розмовляв із незнайомкою, яка у результаті представилася як Скарлет Рівера. Виявилося, що вона відвідує консерваторію Маннес-коледж і справді вміє грати на скрипці. Боб посадив дівчину в лімузин і вирушив із нею до студії, де репетирував із музикантами, яких зібрав для запису майбутнього альбому "Desire".

Ділан послухав, як грає Скарлет – експресивно, соковито та з сильним почуттям мелодії, не стримуючи себе ні в думках, ні у поводженні зі смичком. Таким чином можна було грати не лише твори класичних композиторів – того ж вечора Боб взяв із собою дівчину на клубний концерт блюзового гіганта Мадді Уотерса і наприкінці виступу вийшов на сцену до Мадді разом зі Скарлет, щоб влаштувати приголомшливу та незвичайну джем-сесію. Ніч закінчилася в гостях у старої подруги Боба, блюзової співачки Вікторії Спайві, яка почала виступати та записуватись ще у двадцятих роках. Те, що Скарлет гратиме на наступному альбомі Ділана, не викликало у нього сумнівів – хоча ще день тому він і не думав про партії скрипки в аранжуваннях нових пісень.

Середина сімдесятих була особливим часом для Ділана, музиканта, який і минуле десятиліття, шістдесяті, зробив таким важливим і незабутнім — Боб знову знайшов натхнення і вхопився за нього мертвою хваткою. Але зовсім недавно справи йшли зовсім по-іншому — випустивши дві платівки 1970-го року, Ділан мовчав три роки, поки не записав переважно інструментальний та акустичний саундтрек до вестерну "Pat Garrett and Billy the Kid" (щоправда, саме тут можна було знайти і велику пісню "Knockin' On Heaven's Door"). У 1974-му Боб випустив доволі пересічний за його власними стандартами альбом "Planet Waves", але потім Ділан раптом вирішив вилити душу перед аудиторією через свій шлюб, що зазнавав катастрофи, — зрештою платівка "Blood On the Tracks", що з'явилася на початку 1975-го, стала не лише його найвідвертішим та найтрепетнішим записом, а й однією з найкращих робіт.

Той альбом звучав аскетично і без особливих вишукувань в аранжуваннях — хоча з технічного погляду саунд "Blood On the Tracks" був напрочуд бездоганним. Нові ж пісні про гангстерів, Мозамбіку, мексиканському штаті Дуранго, мисливців за золотом, захованому в могилах і боксері Рубіні "Урагані" Картері, який відбував у той час термін за помилковим обвинуваченням у потрійному вбивстві, вимагали чогось особливого — і цією екзотичною приправою для альбому "Desire" стала скрипка Скарлет Рівери.

Її інструмент міг багатозначно перемовлятися з Діланом і героями його оповідань, міг вриватися в пісню, як коханець у кімнату предмета своєї пристрасті, а міг творити драму та трагедію там, де без струн та смичків було порожньо та глухо. Двадцятип'ятирічна Рівера (насправді її звали Донна Ши) стала незамінним і знаковим музикантом на записі "Desire", одному з найнезвичніших і найнатхненніших альбомів Ділана в його багаторічній кар'єрі. Настав час вирушати в концертне турне – і цей тур теж мав стати чимось незвичайним. Природно, Скарлет Рівера вирушала в дорогу разом з Бобом.

"Ревю грому, що котиться"

Ділан придумав назву для туру за кілька місяців до його початку, в один теплий і дощовий день — "Rolling Thunder Revue", "Ревю грому, що котиться". Пізніше виявилося, що існує індіанський вождь, якого звати Грім, що котиться, і взагалі це означає те, що людина говорить чисту правду. Прекрасна назва для туру – тим більше, що звичайні гастролі вже на стадії репетицій стали набирати форму якщо не того самого ревʼю кінця дев'ятнадцятого століття, то цирку, що бродить, з нотками карнавалу.

На якийсь час Ділан перестав бути зачиненою людиною – на репетиції приходили друзі, знайомі, друзі друзів. У підсумку в групі у Боба став грати колишній гітарист Девіда Боуі Мік Ронсон (основна музична сила "The Spiders from Mars", акомпануючого складу, з яким Боуї прославився в образі Зіггі Стардаста), колишній лідер гурту "The Byrds" Роджер Макгуінн, а також легенда фолк-музики Ремблін Джек Елліот. Окрім цього, до Ділана долучився міфічний поет-бітник, автор поеми "Виття" Аллен Гінзберг та його колишня колега й коханка, чудова співачка Джоан Баез — через 10 років після того, як вони з Бобом перестали бути парою. Ділан також запропонував вирушити разом із ним у тур поетесі та співачці-початківцю Патті Сміт, якою щиро захоплювався і яка відвідала кілька репетицій — але Патті, хоч і залишалася великою прихильницею Боба, віддала перевагу вірності нью-йоркській панк-сцені, яка тільки-но зароджувалася.

Але найпомітнішим інструментом у групі, незважаючи на цілий загін гітаристів, все-таки була скрипка Скарлет Рівери — і її пронизливі партії в "Hurricane" (той самій до краю роздутої пісні, присвяченої боксеру Картеру), "One More Cup of Coffee" або "Oh Sister" Thunder Revue" залишалися у вухах і серцях тих, хто прийшов на концерти "Rolling Thunder Revue" надовго.

За кілька тижнів до початку турне Скарлет стала зустрічатися з басистом гурту "Kiss", учасники якого на той час були відомі перш за все своїм макіяжем — одного разу Рівера зводила Ділана на концерт "Kiss" у невеликій нью-йоркській залі в Квінсі. На виступах свого "Rolling Thunder Revue" Ділан теж став виходити на сцену, вимазавши обличчя білою фарбою – про такі сценічні елементи шоу раніше не йшлося.

Іноді Боб поводився буквально як одержимий. Наприклад, під час виконання ще однієї пісні з альбому "Desire" під назвою "Isis", Ділан зображував руками хрест, слова вилітали з його рота як кулі, а сам він був схожий скоріше на актора на театральній сцені в момент кульмінації постановки, а не на музиканта, зайнятого своєю звичною справою. Боб взагалі хотів, щоб те, що відбувається на сцені, нагадувало класичний французький фільм Марселя Карне "Діти райка".

Сама Скарлет залишалася дивною дівчиною – багато учасників гурту Ділана намагалися триматися від неї осторонь, але сам музикант знаходив Скарлет чарівною. Якось Боб зайшов у готельний номер Рівери і побачив величезну скриню з ланцюгами та дзеркалами – він просто не став ставити зайвих питань.

Стосунки ж Боба з Джоан Баез були очікувано напруженими, але при цьому зворушливими — багато виступів туру не тільки записувалися, а й знімалися на плівку, і одного разу оператору пощастило зняти такий діалог між Баез і Діланом десь чи то за лаштунками, чи то був у черговому готелі: "Я був дуже засмучений, коли ти вийшла заміж. — Але ти одружився першим і нічого не сказав мені! — Я одружився з жінкою, яку кохав. — Це правда. А я вийшла заміж за людину, яку, здавалося, кохала". Іноді Баез одягалася точно так само, як Ділан — джинси, сорочка, жилет, капелюх, прикрашений висохлими польовими квітами, біла фарба на обличчі — і виглядало це на сцені більш ніж дивно.

Перша частина туру "Rolling Thunder Revue" закінчилася наприкінці 1975-го – навесні наступного року розпочався наступний відрізок, але стало зрозуміло, що запал та натхнення стали вичерпуватися. Ділан знову замовк на кілька років – не було ні нових платівок, ні концертів. Скарлет Рівера тим часом виступила на джазовому фестивалі в Новому Орлеані, а 1977-го випустила дебютний альбом для великого лейблу "Warner Bros.". Чотири роки тому, на честь 80-річчя Ділана, Скарлет записала разом із гуртом із Лос-Анджелеса "Nine Mile Station" свою версію тієї самої "Hurricane" — вийшло не гірше, ніж у далеких сімдесятих.

Девід Гілмор та Кейт Буш

Напевно, талант такого масштабу, яким володіла і володіє британська співачка Кейт Буш, так чи інакше був би помічений і оцінений, але доля розпорядилася так, що саме Девід Гілмор, гітарист "Pink Floyd", став тією людиною, яка допомогла в середині сімдесятих зовсім юній Кейт потрапити потрапити в індустрію з парадного входу.

Буш росла у сім'ї, в якій цінували творчість – її мати захоплювалася традиційними ірландськими танцями, батько, будучи лікарем, чудово грав піаніно. Старший брат Кейт, Педді Буш, сам конструював музичні інструменти, а ще один брат, Джон, увесь вільний час присвячував поезії та фотографії. Але Кейт, яка росла разом зі своєю дружною родиною на околиці Лондона в будинку, який був збудований кілька століть тому і колись був частиною ферми, була особливою дівчинкою. Вже в ранньому підлітковому віці Кейт писала пісні, якими могли б пишатися багато уславлених сонграйтерів того часу. До того ж, вона мала унікальний голос.

Коли Кейт було 16, плівка з домашніми записами п'яти десятків її пісень потрапила до Гілмора — її передав чоловік на ім'я Рікі Хоппер, він був спільним другом гітариста "Флойд" та родини Буш. Девіда вразило те, що він почув, незважаючи на якість запису — і він подбав про те, щоб було записано професійне демо (за допомогою звукоінженера Джеффа Емеріка, який у шістдесятих працював з "Бітлз"). Цю плівку Гілмор особисто вручив людині, яка займалася підбором артистів на лейблі "EMI". З Кейт було підписано контракт, проте було вирішено, що свою дебютну платівку вона записуватиме тільки через два роки — за цей час дівчина закінчила школу і встигла позайматися танцями в хореографа і артиста-міма Ліндсі Кемпа, колишнього наставника Девіда Бові.

Дебют "The Kick Inside" записувався влітку 1977-го року, з'явився на прилавках наступної зими і привів публіку в подив, яке дуже швидко поступилося місцем захопленню. Платівка виявилася по-справжньому революційною і, по суті, відкрила дорогу всім ексцентричним жінкам, які вважають за краще писати і виконувати дивну та глибоко особисту музику, аж до сьогодні – від Бьорк та Торі Еймос до Файони Еппл, St. Vincent та Кейт Ле Бон.

Одним із несподіваних хітів платівки (перший рядок англійського хіт-параду) була чарівна пісня "Wuthering Heights", написана Кейт під враженням від телепостановки "Грозовий перевал" за романом Емілі Бронте, яку показали одного разу вночі. Окрасою цієї пісні, окрім вокалу Кейт, було гітарне соло Іена Бейрнсона, яке той зіграв з поламаною рукою — нехай навіть його спочатку непросто почути серед зграї інших звуків небесної краси. Девід Гілмор виступив як виконавчий продюсер запису.

Пол Маккартні та Мері Хопкін

У 1968-му році "Бітлз" заснували власний лейбл "Apple Records", на якому збиралися випускати не тільки свої альбоми і сингли, але й музику інших артистів, тих, яких вони визнають досить цікавими. Такі музиканти не змусили себе чекати. Одного разу Твіггі, легендарна модель шістдесятих, дивилася по телевізору шоу талантів "Opportunity Knox" — і звернула увагу на білявку з величезними очима, яка співала чарівним голосом валлійською мовою. Дівчину звали Мері Хопкін і вона справді була родом з Уельсу. Твіггі розповіла про Мері та її таланти своєму приятелеві Полу Маккартні — той повірив Твіггі на слово, не полінувався знайти домашній номер Мері, особисто подзвонив їй і попросив абсолютно приголомшену дівчину ще раз приїхати до Лондона й зайти в офіс "Apple".

Вже в серпні 1968-го вийшов сингл "Those Were the Days", спродюсований Полом — і опинився на вершині англійських чартів. 1969-го ще одна пісня Хопкін під назвою Goodbye (спеціально для неї написана Полом) стала великим хітом в Англії, а ще через рік Мері представляла країну на Євробаченні, посівши на конкурсі друге місце.

Пізніше Мері Хопкін вийшла заміж за відомого саундпродюсера Тоні Вісконті — того самого, який записував найкращі платівки Марка Болана, Боуї, а також робив оркестрові аранжування для культового альбому Маккартні та Wings Band On the Run. Мері продовжує співати – останній її альбом, записаний разом із дочкою "Two Hearts", вийшов два роки тому.