Пам'яті Девіда Лінча. Як жив і творив найбільш дивакуватий геній кінематографа
16 січня стало відомо про смерть Девіда Лінча – якщо в кінематографі двадцять першого століття ще існували генії, то їх поменшало. Режисер не дожив п'ять днів до свого 79-річчя, так і не зняв четвертий сезон "Твін Пікса", але того, що він встиг зробити, більш ніж достатньо, щоб залишитися в історії кіно неповторним оригіналом та безперечним новатором. Ми згадуємо його дивну та захоплюючу кар'єру та життя – приділяючи увагу як найбезкомпроміснішим роботам майстра, так і "нормальним" фільмам, розрахованим на найширшу аудиторію

Девід Кіт Лінч народився у місті Мізула, штат Монтана – його батько був науковцем, який працює на Міністерство сільського господарства, мати заробляла репетиторством. Лінча складно назвати уродженцем Монтани – Мізулу сім'я залишила, коли Девіду було лише два місяці. Вони часто переїжджали з місця на місце через роботу батька – і це сприяло розвитку уяви маленького Девіда. Лінчу доводилося постійно міняти школи — але він не замикався в собі і без проблем заводив нових друзів у нових класах. Але школу саму по собі юний Лінч щиро ненавидів — вже будучи дорослим, режисер продовжував вважати її злочином проти дітей, чимось зловісним, що знищує "насіння свободи".
Але Лінч не без задоволення став бойскаутом – і саме як бойскаут, разом із тисячею інших підлітків, у день свого 15-річчя був присутній на інавгурації президента Джона Кеннеді. Сталося так, що незважаючи на зусилля охорони, Девіду вдалося опинитися буквально за кілька сантиметрів від лімузина, в якому їхали Кеннеді та президент Ейзенхауер. Слідом проїхав автомобіль, що віз Ліндона Джонсона і Річарда Ніксона — так що за лічені секунди прямо біля свого обличчя Лінч побачив відразу чотирьох президентів США, які змінювали один одного. Пізніше він назвав це "дивовижним досвідом" — хоча невідомо, як саме споглядання президентів вплинуло на нього, як на режисера-візіонера.
Через кілька років, у лютому 1964-го, 18-річний Лінч був присутнім ще на одній історичній події – першому концерті "Бітлз" у США, який відбувся у Вашингтонському Колізеї. Цей концерт відвідали 8 тисяч новоспечених бітломанів і бітломанок — музика вже тоді дуже багато значила для Лінча, і хоча він виховувався на рок-н-ролі Елвіса Преслі, Девід гідно оцінив нові віяння з-за океану. Але не менше враження, ніж самі "Бітлз", на молодого Лінча справили дівчата, які верещали в екстазі і створювали апокаліптичний шум — саме про це переживання, що назавжди залишилося в пам'яті, Лінч розповідав у недавньому документальному фільмі "Beatles'64", останньому кінопродукті за участі режисера, що вийшов за його життя.
Лінч та музика п'ятдесятих
Так, Лінч був великим шанувальником поп-музики — це захоплення почалося з Елвіса та колективів у стилі "ду-воп", надпопулярного у п'ятдесятих роках жанру в Америці — як правило, в цих піснях, наповнених світлим щемним смутком, була практично одна і та ж послідовність акордів, але ця формула працювала, і працювала вона безвідмовно. Такі вокальні групи, як The Platters або The Fleetwoods, були улюбленими у Лінча – і залишалися для нього символом п'ятдесятих, десятиліття, яке він цінував особливо. П'ятидесяті, на думку режисера, були світлим часом, повним великих надій та впевненості в тому, що все можливо і світ прагне ще більш променистого майбутнього. "Ми й не думали, що тоді ж, у п'ятдесятих, закладалися основи для катастрофічного майбутнього" — говорив Лінч уже у двадцять першому столітті.
Музика п'ятдесятих і початку шістдесятих часто з'являлася у фільмах Лінча, і грала там майже таку ж важливу роль, як і те, що писав спеціально для кіно чудовий композитор та друг Девіда, Анджело Бадаламенті. У третьому сезоні "Твін Пікса" 2017 року повністю звучить пронизливий хіт тих же "The Platters" під назвою "My Prayer" — в одному з найпохмуріших епізодів. Лінч не раз використовував цей контраст – світлі, наївні та щирі хіти часів його юності супроводжували тривожні та моторошні моменти на екрані. Так було, наприклад, із класичною піснею Роя Орбісона 1963-го року "In Dreams" у не менш класичному тепер фільмі Лінча "Блакитний оксамит" — після виходу картини у 1986-му Рой Орбісон знову став модним, навіть "культовим" співаком, чого він завжди заслуговував. У самій пісні, тим часом, почали знаходити прірви та глибини, яких там, можливо, й не було – і це також заслуга Лінча.
Але Девід у шістдесятих, незважаючи на любов до музики, не бачив себе музикантом — він вирішив стати художником. Лінч почав відвідувати Коркоранську школу мистецтв та дизайну у Вашингтоні, потім опинився у Школі Бостонського музею витончених мистецтв – яку покинув через рік, бо його анітрохи не надихав процес навчання. Закинувши заняття, Лінч вирішив вирушити до Європи, розшукати австрійського художника Оскара Кокошку та стати його учнем З цієї авантюрної витівки нічого не вийшло – Лінч планував залишатися в Європі три роки, але повернувся до Штатів уже за кілька тижнів.
Девід осів у Філадельфії і знову став студентом – цього разу Пенсільванської академії образотворчих мистецтв. Тут Лінчу подобалося вчитися — за його спогадами, студенти надихали один одного, до того ж тут Девід зустрів свою майбутню дружину, Пеггі. Вони одружилися у 1967-му, а за рік у них народилася дочка, Дженніфер. Молода сім'я перебралася до передмістя Філадельфії, де Лінчу якимось чином вдалося купити дешево будинок з дванадцятьма кімнатами – дуже скоро Девіду та Дженніфер стало ясно, чому їхнє нове житло коштувало невеликих грошей.
Обстановка в районі була кримінальною — вже через кілька днів після заселення в будинок спробували проникнути грабіжники, а поруч на вулиці був застрелений молодий хлопець. Сім'ю Лінчей неодноразово обкрадали, викрадення машини стало звичною справою. Девід жив із постійним відчуттям небезпеки, проте атмосфера його надихала — поки що тільки на виконання гравіювання, чим Лінч на той час заробляв на життя.
Але водночас в академії Лінч почав знімати свої перші короткометражки. Перша з них була анімаційною — і називалася "Шестеро хворіють (шість разів)". Глядачі мали задоволення спостерігати за шістьма головами, що блюють, — і розташованими трохи нижче шлунками, все це під тужливі звуки сирени. Наступні роботи, "Алфавіт" і особливо "Бабуся", були витонченішими — останній фільм до того ж був першим ігровим фільмом Лінча, і міг похвалитися вбивчим сюжетом. Так, у короткометражці "The Grandmother" з грандіозного потоку образів можна було за бажання вичленувати історію – про те, як хлопчик із насіння вирощує цю саму бабусю, кохану та турботливу – але цього можна було й не робити, а просто дивуватися з того, яких химерних форм може набувати реальність.
"Голова-ластик" та "Людина-слон", два полюси Лінча
У 1970-му Лінч нарешті переїхав до Лос-Анджелеса – свого улюбленого міста, з яким режисер зв'яже все подальше життя. Вже в Каліфорнії він задумав свій черговий фільм — і те, що почалося з двадцяти сторінок сценарію і було заплановано як сорокахвилинна картина, перетворилося на чотири роки зйомок і перший повний метр Лінча, "Голова-ластик" ("Eraserhead").
Навряд чи в наш час варто розпочинати знайомство з творчістю Лінча саме з цього фільму – але тоді, у 1977-му, публіка не мала вибору. Найризикованіший проект режисера за всю кар'єру виявився його дебютом – але фільм був настільки незвичайним, що картину не могли не помітити. Чутки про те, що на екрані твориться щось, здатне кинути в шоковий стан навіть тих, хто вважає, припустимо, "Андалузького пса" Бунюеля і Далі невинною і виразною казкою, поширювалися повільно, але правильно.
На прем'єру в Лос-Анджелесі в березні 1977-го року з'явилося 25 людей, але у результаті фільм став хітом у богемних північних кінотеатрах Грінвіч Віллідж у Нью-Йорку, а також у нічних кінозалах Сан-Франциско. Вже до 1979 року 33-річний Лінч став культовим режисером – сам Стенлі Кубрик оголосив себе шанувальником "Голови-ластика", заявивши, що це єдиний чужий фільм, який він би хотів зняти сам.
Зараз ця за великим рахунком сімейна історія, знята серед суворого індустріального пейзажу промислової зони, виглядає так само зухвало і в той же час невловимим чином умиротворено, як і майже півстоліття тому. Дивний персонаж із незабутньою зачіскою на ім'я Генрі (Джек Ненс) мешкає в кімнатці, в якій можна обігрітися від батареї, яка теж поводиться дивним чином. А ще Генрі має дивну дівчину, яка давно з ним не бачилася, але встигла народити від нього дитину, на шостому місяці вагітності…
Можливо, перша повноцінна зустріч з кіносвітом Девіда Лінча була обставлена не найелегантнішим і найзадушевнішим чином – але унікальність цього світу була очевидна вже тоді, наприкінці сімдесятих.
А у 1980-му Лінч знімає те, чого від нього ніхто не очікував – біографічну драму "Людина-слон". Фільм був чорно-білим, як і "Голова-ластик", але мав вкрай мало спільного з екзистенційними страхами та клаустрофобією дебюту Лінча. Дія відбувається в Лондоні кінця ХІХ століття – сюжет заснований на трагічній історії життя Джозефа Мерріка, людини з тілесною деформацією. Ймовірно, серце підказувало Лінчу, що фільм потрібно зробити саме таким – сумним, зворушливим і простим настільки, наскільки простим може бути біль, свій чи чужий. У результаті "Людина-слон" з чудовими акторськими роботами британців Ентоні Гопкінса і Джона Герта стала сенсацією і могла похвалитися безліччю номінацій на "Оскар" (включаючи номінацію "кращий режисер"), хоча так і не отримала жодної статуетки.
Насправді в кожному, навіть найбільш незбагненному фільмі Лінча, є не тільки споконвічно мудре, раціональне зерно, а й чимало співчуття і людяності, але тільки раз режисер зніме кіно настільки ж "нормальне" і загальноприйняте, як "Людина-слон". Так сталося (як завжди несподівано, після похмурого "Шосе в нікуди", що збиває з пантелику) у 1999-му — коли на екрани вийшла "Проста історія". Це був фільм про те, як літня людина вирушає за кілька сотень миль в інший штат, відвідати свого хворого брата – газонокосаркою.
Провал "Дюни" та нова ера Лінча
Ну а після "Людини-слона" двері у великий Голлівуд були відчинені для Лінча навстіж — але доля та обставини розпорядилися так, що режисер продовжував йти своєю дорогою і опинився в зовсім іншому місці. Після тривалої паузи, у 1983-му Лінч почав знімати "Дюну" — за тією самою книгою Френка Герберта, яку через десятиліття з куди більшим успіхом візьметься екранізувати Дені Вільнєв. З Лінча ж не вийшло мейнстримового успішного кінофантаста – він сам вважав свою "Дюну" вкрай невдалою роботою, плачевним результатом численних компромісів із продюсерами та керівництвом великої кіностудії. Але в ролі Пола Атрейдеса в лінчевській "Дюні" знімався молодий актор Кайл Маклаглен – і він стане талісманом для Лінча у його нову та найлегендарнішу епоху.
Ця епоха настала у 1986-му – з виходом на екрани вже згаданого "Блакитного оксамиту". Це було вже кіно, зняте Лінчем у жанрі та стилі Лінча – лякаюче, привабливе, огидне, красиве, жорстоке та добре. За всієї своєї очевидної недоступності та елітарності фільм був розрахований на маси – і розрахунок виявився правильним. Кайл Маклаглен зіграв відповідального молодого чоловіка на ім'я Джефф, який одного разу знаходить на галявині, залитій сонцем, відрізане вухо. Чи продовжувати дивитися далі – глядач вирішує на свій страх та ризик.
Пройде кілька років, і Маклаглен стане тим самим спеціальним агентом Дейлом Купером з великого серіалу "Твін Пікс" — і саме він, агент Купер, успадкує від свого творця Лінча зворушливу любов до кави, пончиків та пиріг. Ще він з'ясовуватиме, хто ж убив Лору Палмер і вирішувати безліч проблем настільки метафізичного характеру, що зображувати їх за допомогою кіномови могла лише одна людина на планеті — Девід Лінч.
Після перших двох сезонів "Твін Пікса" Лінч у 1992-му зніме приквел — картину "Вогонь, йди зі мною" про останні дні життя Лори Палмер, королеви школи містечка Твін Пікс на кордоні з Канадою. Але блискучий третій сезон серіалу з'явиться лише у 2017-му – після "Малголланд Драйва" та "Внутрішньої імперії", останніх повнометражних фільмів майстра, якими він, мабуть, досяг певної межі у своєму кінематографічному всесвіті.
На початку двадцятих років Лінч ще продовжував виходити в ефір з відео, онлайн-прогнозами погоди – у незмінних темних окулярах, з коронними фразами про "золоте сонячне світло" та "холодний бриз", із згадкою якоїсь милої його серцю пісні. У 2022-му у своїх відео Лінч неодноразово згадував про Україну – голос режисера при цьому тремтів. Після смерті Анджело Бадаламенті у грудні 2022-го вийшло ще кілька "прогнозів погоди" — після чого режисер закрив проект, який був чимось більшим для шанувальників режисера, ніж інформування про температуру повітря в Лос-Анджелесі.
Останньою роллю Лінча в кіно (а він був великим професіоналом з різних боків камери, досить згадати його Гордона Коула в "Твін Пікс") було камео у фільмі "Фабельмани" Стівена Спілберга. Лінч грав класика американського кіно, режисера Джона Форда, який зняв хрестоматійні "Грона гніву". "Горизонт унизу кадру – це цікаво. Горизонт вгорі – цікаво. Горизонт посередині – нудно до чортиків" – каже його персонаж перед фінальними титрами.