Пан-атаман Гріциан Таврічеський. Як Григор'єв більшовикам "світову революцію" зірвав

Біографія відомого українського отамана Никифора (Ничипора) Григор’єва має чимало білих плям. Тривалий час в історичних працях траплялися розбіжності, пов’язані з його іменем та прізвищем; датою та місцем народження. Лише недавно вдалося встановити точну дату та місце народження майбутнього "отамана Херсонщини і Таврії", його справжнє ім’я та прізвище — запис із метричної книги Вознесенської приходської православної церкви із інформацією про народження "Никифора Серветника" надав Богдан Тобілевич, краєзнавець із Олександрії. Отже, народився він 9 лютого 1884 р. (за старим стилем, за чинним нині календарем це 21 лютого) у селі Заставля в передмісті містечка Дунаївці Ушицького повіту Подільської губернії (нині – місто Дунаївці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). Його хрестили під ім’ям "Никифор (від грецького "Νικήφορος", (букв. "побідоносець"), українськомовним відповідником якого є "Ничипір". Справжнє прізвище – Серветник. За спогадами земляка, українського письменника Степана Риндика, в дитинстві його називали Кифою, скорочений варіант імені "Никифор".

Ничипір Серветник брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. У оприлюднених джерелах доби Першої світової війни, він згадується як (далі мовою оригіналу) "Никифор Григорьев-Серветников", тобто вже в той період він починає використовувати варіант прізвища "Григор’єв", яким у подальшому і буде послуговуватися. За хоробрість виявлену в боях мав нагороди. У 1916 р. отримав звання штабс-капітана.

Під час Української революції за доби Центральної Ради Н. Серветник підтримував українізацію армії. За Гетьманату був звільнений у запас із лав війська Української Держави. Підтримав опозиційний до Гетьмана Український Національний Союз та взяв участь у протигетьманському повстанні. У листопаді 1918 р. прибув до великого села Цибулів Олександрійського повіту Херсонської губернії та ліквідував у ньому гетьманську адміністрацію. Рушійними силами керованих ним повстанців було селянство Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії, серед яких вирізнялися його верблюжці – збройні загони, сформовані у великому селі Верблюжка. Це була своєрідна "гвардія" отамана. У грудні 1918 р. Н. Григор’єв взяв під контроль місто Олександрію. Його підрозділ зріс до кількох тисяч бійців.

Наприкінці 1918 р. Н. Григор’єв став керівником однієї з найбільших військових частин Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. За свої успіхи під час боротьби з Гетьманатом та німецькими військами, зокрема захоплення Миколаєва в грудні 1918 р., Н. Григор’єв отримав від Директорії звання "отамана Херсонщини і Таврії". Використовуючи посаду, він проводив мобілізацію у районі дій своїх загонів, брав під контроль залізничні станції, готуючись до "рейкової війни". Так розпочинався шлях майбутнього війська Григор’єва, яке було потужною і впливовою силою протягом першої половини 1919 р.

У січні 1919 р. амбітність Н. Григор’єва під впливом перемог над військами Антанти на Півдні України зростала. Н. Григор’єв починає конфліктувати з органами місцевої влади УНР, потім демонстративно заявив, що не збирається визнавати свого безпосереднього керівника, командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР Гулія (А. Гулого-Гуленка). Юрій Тютюнник, на той момент начальник штабу загонів отамана, згадував, як Григор’єва тішило те, що влада УНР не може з ним впоратися.

Остаточний розрив із Директорією у Н. Григор’єва відбувся наприкінці січня 1919 р., коли отаман відмовився виконати наказ Головного Отамана Директорії УНР С. Петлюри про припинення військових дій проти підрозділів Антанти. В умовах конфлікту з владою УНР Н. Григор’єв почав шукати контактів із керівництвом Українського фронту Червоної армії, військові частини якого боролися проти Директорії та були зацікавлені в підтримці впливових отаманів та їх чисельних повстанських загонів.

Наприкінці січня – на початку лютого 1919 р. Н. Григор’єв перейшов на бік червоних, зрадивши УНР. Такі дії отамана спричинили не лише втрату Півдня України, де перебували його основні сили, а й вплинули на захоплення більшовиками Катеринослава, Олександрії, Єлисаветграда та Знам’янки – стратегічного залізничного вузла. Це допомогло червоним встановити контроль над центром України.

Тим часом на Півдні України григор’євці в складі 1-ї Задніпровської Української радянської дивізії, у якій Григор’єв став очільником Першої бригади, успішно боролися проти французьких та грецьких військ. До середини березня 1919 р. вони відбили в них міста Херсон та Миколаїв, а 6 квітня 1919 р. зайняли Одесу. Після зайняття Одеси Григор’єва призначили командиром 6-ї Української радянської дивізії. Підпорядковані йому війська, що були сформовані з українського селянства, у боях на півдні України вперше зіткнулися з оригінальними противниками: грецькою кіннотою на віслюках, французькими танками, екзотичними чорношкірими зуавами. Деякі з цих епізодів потрапили на шпальти преси та сторінки художніх романів, присвячених повстанству в Україні.

Наведемо інформацію зі статті "Ослиная кавалєрия", опублікованій в газеті "Известия Елисаветградского Совета Рабочих и Крестьянских депутатов" за 3 квітня 1919 р.

"Інформація про події 1 квітня 1919 р. Грецька гієсусова кавалерія на ішаках з двома ескадронами, оголивши шашки, хотіла обскакати фланг. Незважаючи на те, що напори противника були дуже сильні й ми терпіли досить серйозні втрати, поява грецької віслюкової кавалерії з оголеними шашками настільки підняло настрій козаків, що наступ противника було зупинено. Двадцять кіннотних розвідників кинулися навздогін за двома ескадронами віслюкової кавалерії". Авторами цього повідомлення були отаман Григор'єв і начштаба Тютюнник.

Під впливом розповідей Юртика (Ю. Тютюнника), якого отаман призначив комендантом Одеси, Юрій Яновський зобразив у романі "Чотири шаблі" перебування армії Григор’єва в Одесі в квітні 1919 р.: "Велике портове місто бриніло від юрби, в котрому вже хазяйнувала партизанська армія… (григор’євці – прим. Ю. М.). Ничипір Марченко (прототипом якого був отаман Григор’єв – Ю.М.) проштовхався наперед і став, заклавши руку за лацкан французької куртки (є фото Григор’єва, на якому він тримав руку саме так – прим. Ю. М.). Я був отаман …! Я переміг переможців світу".

Основою повстанської армії Григор’єва, яка навесні 1919 р. здобувала перемоги над військами Антанти були два Верблюзькі полки, які складалися з мешканців села Верблюжка, одного з центрів григор’євського руху. Олександр Семененко – відомий діяч українського руху в Єлисаветграді, писав про них: "1919 року аджамські, верблюзькі й глодоські хлопці під командою випадкового офіцерика воєнного часу (мова про Григор’єва – прим. Ю. М.) скинули в море в Одесі зуавів і греків".

Після захоплення Одеси Григор’єв самовільно відійшов на перепочинок до Олександрії. У цьому місті він мав власний будинок, у якому проживала також його родина. Мав дружину та сина, якому привіз трофейного грецького віслючка.

У квітні 1919 р. серед лідерів та рушійних сил українського повстанства, які раніше перейшли на бік червоних чи просто спочатку лояльно ставилися до нової влади, під впливом аграрної політики більшовиків визрівали передумови для великого антибільшовицького повстання на теренах України. Подібні настрої охопили й загони Н. Григор’єва. Коли упродовж березня-квітня 1919 р. григор’євці перебували на фронтах і тільки чули про аграрну політику більшовиків, яку ті провадили в українських селах, то їх ще можна було заспокоїти, переконавши, що подібні заходи здійснюються в інтересах селянства. Після повернення на рідні терени 1919 р. григор’євці переконалися в негативних наслідках аграрної більшовицької політики для українського селянства та почали висловлювати відкрите невдоволення продовольчою диктатурою.

У квітні 1919 р. під час перебування в с. Верлюжка – одному з центрів григор’євского руху, В. Антонов-Овсієнко згадував, що "селяни дали волю накопленому незадоволенню", яке було викликано головним чином примусовим збором, через "прийшлі загони продрозкладки". Володимир Антонов-Овсієнко підкреслив, що всі факти "здирства" були конкретними, підтверджені документами. Командувач українським фронтом більшовиків у той же день відправив телеграму до Москви, у якій пропонував змінити методи "викачки хліба", але не припиняти їх. Телеграма мала такий зміст: "Був сьогодні у Верблюжці. Населення спровоковано діями продзагонів. Необхідно відкликати московські продзагони. Спочатку організуйте місцеву владу, а потім з її допомогою викачуйте хліб. Частини Григор’єва та він обурені до крайнощів. Він завжди буде з селянством".

В. Антонов-Овсієнко виступив категорично проти відправки загонів Н. Григор’єва на Донбас для підтримки Н. Махна в боротьбі з білогвардійцями, побоюючись союзу двох отаманів проти більшовицької влади. Саме тоді в нього виникла ідея відправити повстанців отамана Н. Григор’єва до Бессарабії для підтримки світової революції в Румунії та Угорщині.

Але для отамана Григор’єва інтереси українського селянства, з якого переважно складалася його дивізія, були вищими за політичні завдання більшовиків. Отаман не повів свої полки ані в Румунію, ані в Угорщину, хоча В. Антонов-Овсієнко спокушав його "славою Суворова". Натомість він почав планувати велике антибільшовицьке повстання. Його важливими осередками стали міста та залізничні станції центру України: Олександрія, Єлисаветград, Знам’янка, де отаман тримав значну військову силу. Йому підпорядковувалися всі місцеві органи влади.

9 травня 1919 р. Григор’єв розпочав повстання проти більшовиків. Причини та програмові засади повстання було оприлюднено в документі під назвою "Універсал". На вулицях Єлисаветграда та Олександрії з’явився друкований текст цього документу, у якому отаман закликав до повалення влади більшовиків та "авантюриста Раковського", ліквідації "московської обжорки" та комісарів із землі, на якій розіп’яли Христа". Універсал було видрукувано українською та російською мовами (на одному аркуші) і в тисячах примірників поширено по Україні. Його розклеювали на видних місцях населених пунктів і зачитували привселюдно в усіх григор’євських частинах. В інші міста, не зайняті григор’євцями, текст універсалу передавали телеграфом.

Універсалом проголошувалися свобода слова, друку, совісті, страйку, праці, недоторканості особи, оселі, переконань, релігії. Вбивства "без суда народного", мародерства, безчинства, вторгнення в чужу оселю, реквізиція, агітація проти окремих національностей повинні були каратися на місці силою зброї. Універсал закликав припинити насильство "справа і зліва". У цьому випадку, напевне, його автори мали на увазі, насамперед, політику диктатури, встановлену більшовиками в Україні, проти якої вони й підняли повстання. Населенню України Універсал гарантував дотримання громадянських прав та свобод. Під текстом цього документа, окрім Григор’єва, були прізвища керівників його штабу та командирів полків.

Основні сили григор’євців зосередилися на теренах Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії. За підрахунками дослідників, повстанці Григор’єва у травні 1919 р. нараховували до 15 тис. вояків, озброєних кулеметами, гарматами, бронепотягами, панцерниками.

Збройний виступ Н. Григор’єва зірвав плани більшовиків допомогти комуністичній революції в Угорщині та поставив їхнє керівництвом перед складним вибором: утримати під своїм контролем Правобережжя чи знімати війська з Донбасу, де червоноармійці разом із махновцями стримували наступ Збройних Сил Півдня Росії?

Від самого початку повстання супроводжувалося антисемітськими закликами. Причина агресивного антисемітизму григор’євців полягала в ототожненні всіх представників єврейського населення з представниками більшовицької влади.

Погроми охопили територію, яка перебувала під контролем отамана Григор’єва, його квазідержави. Найбільший із них відбувся в Єлисаветграді 15 – 19 травня 1919 р. Тривалий час не вдавалося встановити точну кількість його жертв. У різних джерелах фігурували цифри від 1 до 5 тис. Лише нещодавно вдалося встановити кількість жертв погрому, влаштованого григор’євцями в Єлисаветграді. Члени комісії, яка займалася підрахунком, постраждалих від погрому, встановили, що було вбито триста дев’яносто осіб віком від одного до шістдесяти років різної статі.

Поведінка представників інших національностей під час погрому була різною. Мали місце факти участі місцевого населення в погромницьких акціях, так і випадки порятунку євреїв представниками інших національностей: українцями, грузинами, німцями, росіянами.

Тим часом влада УСРР вже 10 травня 1919 р. оголосила отамана "поза законом" й почала підтягувати військові частини для придушення заколоту. Їм вдалося зробити це доволі швидко. Цьому посприяв факт розгалуженої мережі залізниць на території центру та півдня України.

Окрім того, боєздатна колись дивізія отамана Н. Григор’єва втрачала свої якості під впливом погромів та мародерства. Отаман самоусунувся від керівництва військом. У спогадах знаходимо інформацію про його нечітку мову та пом’ятий вигляд, з натяками на зловживання Н. Григор’євим алкоголем. Війська отамана зазнавали поразки від червоних, які залізницею стягнули для придушення заколоту значні сили. Пропаганда інформбюро отамана втрачала вплив. Григор’євці переходили на бік більшовиків під впливом більшовицької агітації та поразок.

10 травня політбюро ЦК КП(б)У пунктом 5-им питання "Про Григор’єва" наказало "почати газетний обстріл та приготувати відозви проти Григор’єва". Це рішення було швидко втілено в життя – газети рясніли як "серйозними" так і сатиричними матеріалами проти Григор’єва, більшовики масово поширювали листівки та плакати аналогічного змісту.

Пізніше в інформаційній кампанії, спрямованій на дискредитацію Григор’єва, більшовики використали його брата Олександра. Скориставшись явкою з повинною, вони змусили його підписати лист (брошуру), який видали широким накладом. У тексті містився заклик до колишніх григор’євців "не підтримувати мого брата Ничипора Григор’єва", згадувався заколот проти більшовиків замість допомоги Угорщині, заклики до погромів та схильність отамана до пияцтва.

Наприкінці травня 1919 р. червоним вдалося вибити григор’євців з Єлисаветграда та Олександрії, важливих центрів григор’євщини. Отаман втратив контроль над стратегічними залізничними вузлами: Знам’янкою, П’ятихатками та селом Верблюжкою — важливим опорним пунктом підтримки Григор'єва. На початку червня в 1919 р. найбільше антибільшовицьке повстання було фактично ліквідоване.

Однак для більшовиків перемога виявилися "пірровою". По-перше, повстання Н. Григор’єва прискорило втрату більшовиками України під тиском білих. По-друге, воно зірвало плани червоних із просування ідеї світової революції теренами Угорщини та Румунії. По-третє, змусило розпочати рішучу боротьбу з "партизанщиною", що, зокрема, спричинило й ліквідацію командирів повстанських частин, які воювали в складі Червоної армії: Боженка, Черняка, Щорса, Желєзнякова.

Але остаточно знищити григор’євщину в травні-червні 1919 р. більшовикам не вдалося. Вибитий із залізниць та великих міст отаман на певний час розчинився в розлогих степах центру України. Михайло Дорошенко, повстанець із Цибулевого, влучно охарактеризував тогочасне становище Н. Григор’єва: "Григоріїв з титулом великого отамана Херсонщини та Таврії з десятками тисяч славної переможної армії перетворився в партизанського отаманчика без титулу, без слави, без нагород".

Влітку 1919 р. Н. Григор’єв уклав угоду із Н. Махном. про спільну військову боротьбу проти більшовиків – вже після того, як 6 червня 1919 р. більшовицька влада оголосила й махновців поза законом. Але цей союз виявився короткотривалим та фатальним для Григор’єва. 27 липня 1919 р. у селі Сентове Олександрійського повіту Херсонської губернії махновці вбили Н. Григор’єва, звинувативши його у зв’язках із білогвардійцями. Місце поховання отамана невідоме. За однією з версій його дружина забрала тіло свого чоловіка та поховала його в Олександрії.

Таким чином саме вбивство Григор’єва спричинило остаточну ліквідацію григор’євського повстанського руху як напрямку повстанства, що відіграв важливу роль в Українській революції періоду 1918 – 1919 рр.

Як склалася доля решти його повстанців?

Частина колишніх григор’євців перейшла на бік махновців. Значна кількість повстанців на чолі з Ю. Тютюнником вирушила на з’єднання з армією УНР, яка наступала на Київ. Найближча до отамана частина повстанців нерідко добровільно вступала в червоні загони по "боротьбі з бандитизмом" аби помститися махновцям за свого отамана. Чи не найбільше у цьому відзначилися верблюжці, які виявилися дуже стійкими та надійними в боях з махновцями в серпні 1919 р.