Романи про розлади харчової поведінки. Чому вони в тренді і як їх читати

NB: Нині на РХП страждають більше 70 млн людей, в жодному разі не маючи намір підважувати серйозність медичної проблеми, тут і надалі я говоритиму не про клініку, а про репрезентацію: суто про те, як з цим діагнозом працює література.

Тренд на романи, що рефлексують розлади харчової поведінки, пов’язують із системною кризою суспільства споживання. Взірцевий маскультний приклад такого підходу – роман кінця 1990-х Гелен Барнс "Убиваючи Аврору". Авторці чотирнадцять, її надто контролюючі мати і вітчим (що, здається, ще й домагається падчерки) віддають дівчину у престижний закритий коледж; Аврора страждає на анорексію і в нових умовах стається рецидив; вийти з кризи їй допоможе юнак, котрий слідкуватиме за тим, щоби Аврора їла, хлопака теж новенький в школі – стипендіат із "соціальних низів" з проблемною матір’ю-одиначкою. Символічний розклад очевидний, правда ж?

Навряд з тим, що РХП у літературі свідчить про кризу споживання, варто сильно сперечатися: будь-яка сцена неконтрольованого пожирання і блювання, і тому подібне в художньому творі змушує шукати символічного рівня: герой напхався під горло засад спільнот, в яких існує, і тепер позбавляється цього уроку. В Україні є роман "Можливо, завтра" Марисі Нікітюк, де герой приїздить туристом до Індії в пошуках себе і сенсу буття, а перші кілька днів та перший десяток сторінок проводить за тим, що вибльовує місцеву їжу і світ, який із собою привіз.

Цей роман – якраз в тому контексті, в якому пишуть і презентують твори про символічний вимір РХП. Згадати тут хоча би культову "Вегетаріанку" новенької нобеліантки Хан Канг: відкидаючи родинне насилля, жінка спочатку перестає їсти м'ясо, потім вживати будь-яку їжу, потім перетворюється на дерево, що "харчується" винятково сонячним світлом. Криза системи споживання, коли споживаються не лише речі, а й ідеї та емоції, коли споживання, аби відбутися, потребує свідка знаходить такого свідка серед читачів жанрової прози, зокрема, Роксана Ґей пише дуже інтимну книжку "Голод". Дорослою уже жінкою вона спроможеться розказати, як пережила групове зґвалтування юнкою, злочин починався як невинний шкільний флірт, і відтоді страждала на компульсивне переїдання: жир мав стати її обладунками, захисти її тіло від повторного насилля. РХП у прозі, яка висвітлює цю проблему, робить акцент на харчовому розладі як на симптомі глобальної системної соціальної проблеми, вирішення якої або ускладнене, або й зовсім неможливе.

Романи про РХП, які б вони не були за формою – сповідальні чи химерні, – завжди є соціальною прозою, їхня мета полягає в тому, що поінформувати про соціальну проблему і спонукати суспільство до її вирішення.

Між тим, у культурах, в чийому минулому є великі історичні травми, пов’язані з голодом, романи про РХП стають способом говорити не лише про приватну історію і соціальну біду, а й обмірковувати ширший контекст: світоглядні засади, менталітет, якщо завгодно. Я говорю зараз про травму третьої генерації, про те, як відгукується в нащадках пережита предками травматична подія, що "онуки" її не застали і живих свідчень якої можуть не знати, але мають справи з її наслідками.

У фінки Софі Оксанен, яка має естонське походження, є роман "Сталінські корови". Три жінки з однієї родини: онука Анна з 14 років страждає на булімію і важко-довго долає цей розлад; мати Катаріна в 1970-х виходить заміж за фіна, котрому все життя намагається пояснити, як то воно було народитися і виживати в окупації, а від інших вона, коли уміла, приховує своє походження; бабця Софія живе і помирає на глухому хуторі, де вирощувала картоплю, звідки пішов у ліси її чоловік і до Сибіру її родина. Із туалету після блювання, котре роками приховує від усіх, дівчина виходить з посмішкою невинною зовні і злою всередині, з котрою колись переходила радянський кордон, "пробираючись" у несвобідну Естонію до бабусі. Там є історія про естонського хлопця, родину якого вислали в Сибір і він від нестачі харчів перестав рости, його сини боялися бути такими ж коротунами, як тато, і, маючи навіть зріст під 180 см, щоночі бачили себе у жахіттях маленькими людьми, коротунами нижчими за стіл. Булімія Анни – таке саме жахіття, тієї ж природи, успадковане і невідрефлексоване.

У романі Тані Малярчук "Забуття" дівчина переживає кризовий стан. Її виснажують обсесивні дії, вона не може спати, має панічні атаки, в певний момент вона починає обжиратися, потім припиняє спілкування, перестає виходити з дому; єдине, що змушує її покинути квартиру – це похід у продуктову крамницю. Певний час батьки іще приносять їй їжу, котру вона тут же жадібно наминає, потім – атлетичні аматори здорового способу життя – попереджують обережно: "Будеш як дід Бомчик". Був у них таких родич, що страждав компульсивним переїданням і був дуже грубим. Тим часом дівчина починає досліджувати біографію історика В’ячеслава Ліпинського, реконструювати його життя лідера-вигнанця, таке значиме для української історії і майже забуте його нащадками. А між тим по ходу вкине нам кілька реплік і про життя Бомчика, котрий обрав співпрацю з червоними і так пережив голод та репресії. І власне так оголюється причина і наслідок кризових станів героїні: вона переживає успадковану травму і намагається замінити спогади про "нечестивого" діда "сакральним" Ліпинським.

Так теми РХП працюють у романах травми: заміщують своєю очевидністю (ну бо буквально відбиваються на тілі) щось, про що говорити вголос не виходить.

У цих двох підходів до теми розладів РХП – через кризу системи і через замовчування травми – дещо суперечливі щодо одна одної мотивації. Ви помітили? І твори відтак складаються складні – не на рівні сюжету зазвичай, а якраз щодо мотивів.

Даруйте, що заходжу так здалеку, щоби нарешті почати розмову про роман Каріни Савариної "За маму, за тата", але в цьому випадку як ніколи важить знати, який контекст задає уже жанр твору. А саме: соціальної прози, що працює з травмами третьої генерації. Перед нами "клінічний" роман, що досліджує РХП, таких творів у нас не є багато. І тепер, уявляючи якою є мета таких творів, можна поговорити, власне, про книжку Савариної.

Варя готується піти до першого класу, коли помирає її бабуся. Бабі було уже під дев’яносто, хвора на діабет, але вона сама опікувалася онукою, господаркою, городом, здавалося, не мала втоми і навіть могла оживляти птахів. Варя їй приносила мертвих тваринок, ті в бабиних руках оживали. Принаймні так дитина запам’ятала і збиратимемо тепер повсюди стерво. Любов, вічне життя, смачна їжа, тепле сонце. Смерть баби змінило все: Варя повертається до матері, яка багато працює, яку лупцює чоловік і котра вкрай занепокоєна, як швидко зростає вага Барбари. Так, тепер Варя – Барбара. Барбара їсть, коли нервує, коли сумує, коли боїться, від неї ховають їжу, Барбара знаходить її і жадібно заїдає будь-яку свою емоцію. Збирає мертвих пташок, годує їх тим, що сама їсть, вигадує казки про дівчинку, що мусить нагодувати монстра. Але ті не оживають. А мама щотижня зважує дівчинку і кричить на неї. Барбара в першому класі, важить 45 кілограм і не уміє, зовсім не спроможна оживляти мертвих.

Варя фанатіє від першого альбому Брітні Спірс, "Титанік" для неї – винятково кіно, принц Вільям іще не одружений: триває перша половина 2000-х. Барбарі зараз під тридцять, ми її бачитимемо в фіналі роману і час від часу вона візитуватиме малу Варю. Доросла Барбара знайшла красивого психолога, який навчив її вправі "уявіть собі безпечне місце", і зробила собі баріатричну операцію. Протягом наступних трьох років: схудла, купила нову квартиру на лікарську зарплату, знайшла чоловіка-електрика (боже мій, це ж скарб!), гасає ровером і будує здорові стосунки, де кожен уміє сказати партнеру: "Я тебе люблю". Бо саме так це буває у людей з РХП, – зауважу саркастично я. Бо саме так буває з людьми, які пережили родинне насилля, зґвалтування близькою людиною, роки приниження і об’єктивації, не сформували базових навичок соціалізації: схуднула, уявила, що все тобі не страшно, і гоп: здорові взаємини з собою і світом. Варвара (бо тепер вона Варвара) цілує себе в дзеркалі, із сусідньої кімнати їй кричить "я тебе люблю" чоловік – і співають янголи на небесах.

Між цим попсовим гепі-ендом і цілком вартої довіри зав’язкою, між Варею і Варварою, є в романі Савариної те, що варто таки почитати. Власне, історія Барбари. Власне, голод Барбари.

У бабусиному льосі у живе Істота. Щось біле з великим ротом і зубами, коли його годуєш, воно зростає, коли його не годуєш, воно маліє. Після смерті баби Істота чекатиме на Варю на подвір’ї закинутої хати. Істота харчується тістечками і цукерками, хлібом, сирою гречкою – всім, що є під рукою, коли напливає нестримний голод. Про Істоту Варя розкаже казку татусю (він – кінчений пияк, який регулярно б’є дружину і пробував її убити, але це єдина людина, яку Варя любить). Казка: дівчинка годує чудовисько солодощами, бо монстр сам ходити за цукерками не може, монстра підгодовують діти, котрих загубили батьки, коли б дівчинка не годувала чудовисько, те її саму з’їсть. Істота, яку вигодовує бабуся і яку по її смерті вигодовуватиме Варя – і це смертельно небезпечно, чесно попереджала бабця. Персоніфікація голоду – нечастий прийом для романів про РХП, але вкрай затребуваний для творів про голодомори (від "Жовтого князю" Барки до "Віку червоних мурах" П’янкової наша література про Голодомор персоніфікує так чи інакше голод).

Покинуті діти, яких не помічають батьки – це не так історія родини Барбари, як поведінковий патерн, в якому дослідники добачають наслідки Голодомору. В наступних генераціях по штучному голоду різко зменшується народжуваність і зростає дистанція з дітьми, бо нащо його любити, коли воно скоро помре і як його любити, коли його можуть з’їсти в чорні дні. Варвара – чайлдфрі. У Аліни – двоє дітей, пізні діти. У бабусі було так само двоє дітей. Аліна побіжно згадає, що матір її ніколи не обіймала. Не буде жодного тілесного контакту між Барбарою і Аліною. Аліна – матір Барбари – суцільне зло, чудовисько без жодної людської риси. Зрештою, ми її бачимо очима зацькованої дитини, викривлення картинки не уникнути: "Мама складається з жіночих серіалів, зважування Барбари і тонального крему від синців". Умови, в яких жила і зростала Аліна, яка втекла з дому дитиною, як потім втече Барбара, можемо реконструювати трішки. Батько Аліни – моряк, механік-аматор, "складався з моря, зрад і своїх залізяк". Мати Аліни гарує як каїн, має пишні сади і городи, робить запаси їжі, вирощує свиней. Аліна свою матір інакше як відьмою не зве, в галюцинаціях до Варвари її матір приходитиме в такій самій подобі. Стосунки цих трьох жінок – бабусі, матері, онуки – це теж про голод, про шалений персоніфікований брак любові і розуміння.

Гляньте на одну деталь. Варя любить плавати, вона щаслива у воді, але мати забороняє їй те. Варя записується на уроки таємно, цим її шантажує вітчим і схиляє дитину до сексу. Чому саме Аліна забороняє плавати не ясно, поки не згадається одна зі сцен. Варя приходить зі школи і спокійно підмічає: тато у ванній знову намагався втопити маму, Варя сідає під телевізор і слухає, коли тата зупинить сусідка, яка викличе поліцію. Аліна не позбавляє дитину щастя – поплавати у басейні, – вона її у свій збочений спосіб цієї миті рятує від утоплення.

Лікар, який робитиме резекцію шлунку ставить купу питань до Варвари: про анамнез родини, про спосіб життя – питання з хірургічного протоколу. Відповідей Варвари ми не почуємо. Розлад Барбари описаний у такий саме спосіб: купа питань у пошуках причин, жодного – з тих, хто оприявнив би наслідки. А нове життя Варвари починається з того, що вона викидає з дому всю, дослівно всю їжу.

Клінічні романи (Любко Дереш у передмові до "За маму, за тата" назвав цей жанровий різновид "літературою симптому" – вдало) не пишуть про тіло, яке хворіє, не про цілісність, явлену Іншим, котра існувала як цілісність, але раптом перестала бути такою. Їх пишуть про плоть – про фізичні страждання, з яких є вихід або у адаптацію, або у переосмислення того, що таке є фізичні страждання. "За маму, за тата" Каріни Саваріної в тому сегменті, де нам розказують історію Барбари, – це роман про плоть, тому він справляє нереально інтимне і дуже болісне враження. Він чи не з перших рядків захлинається наративом і поволі стає тим монстром, що його мусить нагодувати дівчинка, щоби її саму не з’їли… У фінальній сцені Варвара їде на море, про яке мріяла все своє життя. Вона виходить із автобуса і перше, що відчуває – запах їжі, солодкий інжирний запах. Здається, Істота все ще поруч… А може, той гепі-енд не такий уже й плаский вийшов.

Романи про РХП останні роки набирають популярності і формують свою аудиторію. Це безперечно пов’язано з видимістю хвороби, але є і суто літературний аспект. Їжа, голод, аліментарні мотиви різних штибів – настільки складне і вдячне символічне полотно, що на нього накладається будь-який найбільш непростий малюнок. Я щиро здивована, що сучукрліт так довго іде до освоєння клінічного роману такого типу, але повільно мелють млини, та вони мелють.