Соло без аншлагу. Чому Фредді Мерк'юрі та Мік Джаггер не досягли успіху поодинці

До початку вісімдесятих учасники "Queen" — Мерк'юрі, гітарист Брайан Мей, басист Джон Дікон та барабанщик Роджер Тейлор — були разом уже близько десяти років. Записи в студії, що тривали місяцями, постійні гастролі по всьому світу — все це сприяло тому, що музиканти почали природно втомлюватися один від одного і від звичних методів роботи. Роджер Тейлор був першим, хто вирішив зробити ковток свіжого повітря за межами гурту та його музичного світу – але вихід платівки "Fun in Space", випущеної 1981-го року, не став великою сенсацією. Тейлор (саме він склав один з найбільших хітів "Queen" вісімдесятих, пісню "Radio Ga Ga") сам зіграв майже на всіх інструментах і заспівав вокальні партії, платівка потрапила в першу двадцятку англійського хіт-параду (18-е місце), але її вихід не став приводом для чуток про майбутній розпад "Квін".

Коли Браян Мей у 1983-му під вивіскою "Brian May + Friends" (у записі брали участь гітарист Едді Ван Гален, а також музиканти Еліса Купера та Джеффа Бека) випустив 28-хвилинний EP під назвою "Star Fleet Project", реакція шанувальників була ще більш стримана. На сольний проект Мея ледве звернули увагу — хоча того року "Queen" як квартет не випускали нових записів, що мало насторожити фанів.

Тим не менш, коли трохи пізніше поповзли чутки про те, що фронтмен та основний вокаліст гурту Фредді Мерк'юрі теж записує сольну платівку в Мюнхені – шанувальники нарешті насторожилися. У кого як не у Фредді з його неперевершеним талантом шоумена, вокальними даними та композиторськими здібностями, повинна була вийти блискуча сольна кар'єра з купою хітів — можливо, заспіваних і зіграних у стилях та жанрах, від яких навіть гранично еклектичні та авантюрні "Квін" трималися на безпечній відстані?

Насправді справи були дещо інакші – у Мерк'юрі насправді не було непомірних артистичних амбіцій, які він міг би задовольнити лише шляхом сольної кар'єри. Початок вісімдесятих для Фредді виявився періодом захоплення танцювальною поп-музикою — він проводив ночі безперервно в диско-клубах Мюнхена і все більше віддалявся від хард-рокових коренів "Квін", "важкого" стилю, якому музиканти так ефектно додали химерності, чуттєвості і помпи.

До того ж, персональний менеджер Фредді на ім'я Пол Прентер, людина, до думки якого Мерк'юрі прислухався, терпіти не могла гітарної рок-музики "старого зразка" — і Фредді вочевидь йшов у нього на поводу, коли став складати та записувати матеріал для сольної платівки в Німеччині. Мерк'юрі і справді хотів записати натуральний поп-альбом — стомившись від бурчань Мея з приводу того, що та чи інша пісня звучить не достатньо "рок-н-рольно".

До того ж, це був час, коли Мерк'юрі з особливим захопленням і завзятістю вдавався до гедонізму і не відмовляв собі в будь-яких насолодах, доступних знаменитості — і це теж знайшло відображення в піснях, над якими Фредді почав працювати самостійно в мюнхенській студії "Musicland" 1983-го.

Насправді остання на той момент платівка "Квін", альбом "Hot Space" 1982-го року, теж була несподівано "танцювальним" записом, напханим фанковими та диско-ритмами, а також незвичними партіями синтезаторів та електронних ударних. Альбом шокував деяких шанувальників гурту, навіть тих, хто зміг змиритися з першими кроками у напрямку дискотеки на платівці 1980-го року "The Game" — велика кількість пульсуючої електроніки на "Hot Space" здавалася таким фанам викликом і невдалим експериментом, а не кроком вперед в еволюції гурту. За вибір нового напряму відповідав насамперед Мерк'юрі — його підтримав Джон Дікон, тоді як Мей і Тейлор виявляли набагато менше ентузіазму з приводу тяжіння у бік актуальної "попси".

Фредді був автором усіх пісень свого сольного дебюту, зіграв партії фортепіано, синтезаторів – і продюсував запис разом із Райнгольдом Маком, який відповідав за звук двох останніх альбомів "Queen". Сам собою пісенний матеріал був, за рідкісними винятками, не нижчими за стандарти "Квін" — особливо це стосувалося таких переконливих номерів, як "Made in Heaven", заголовна "Mr. Bad Guy" та "Man Made Paradise". Якби в той час записувався черговий альбом гурту, то напевно саме ці твори Мерк'юрі прикрасили платівку.

Але аранжування пісень (не рахуючи прекрасного оркестрування, зробленого для "Mr. Bad Guy") були набагато менш виразними і вражаючими, ніж те, що зазвичай пропонували слухачам "Квін" — поступаючись навіть номерам альбому "Hot Space". За великим рахунком, треки справляли враження демо-записів, зроблених Фредді для групи – для того, щоб інші подумали над тим, що вони можуть додати до контурів або змінити їх. Справді – пісням відчайдушно не вистачало винахідливих гітарних партій Мея, пластичної ритм-секції Тейлора та Дікона, навіть бек-вокал решти трійки міг підняти деякі з треків на більшу висоту.

Варто лише порівняти другий трек випущеної в 1985-му році платівки, пісню "Made in Heaven", з її ж версією, підготовленою для випуску тріо музикантів, що залишилися, через десять років – на диску, випущеному вже після смерті Мерк'юрі. Тоді, в 1995-му, на однойменному альбомі, "Made in Heaven" нарешті розкрила свій потенціал, загравши відтінками, що хвилюють, і перетворившись на класичну та величну композицію "Квін" — але на сольній платівці Мерк'юрі вона здавалася не більш ніж милою дрібничкою.

До речі, альбом Фредді міг би похвалитися кількома треками, записаними в дуеті з Майклом Джексоном, що знаходився на піку популярності — Фредді і Майкл працювали над трьома піснями, але жодна з них не була завершена гідним чином. Справа в тому, що запис проходив не в "Musicland", а в студії Джексона — безпосередньо в приміщенні гралася домашня лама, що належала Майклу, від чого Мерк'юрі почував себе не найкомфортнішим чином і незабаром віддав перевагу розпрощатися з господарем студії та твариною з родини верблюдових.

На той час, коли після довгих двох років, витрачених на запис, "Mr. Bad Guy" нарешті з'явився на прилавках музичних магазинів, внутрішні розбіжності між учасниками "Квін" (пік яких припав на 1983 рік) були успішно налагоджені. Фредді перестав беззастережно довіряти думці згаданого Пола Прентера (Мерк'юрі остаточно звільнив менеджера в 1986-му) і перестав серйозно замислюватися про сольну кар'єру – запевняючи журналістів, що не збирається влаштовувати тур на підтримку "Mr. Bad Guy" і взагалі не уявляє себе без решти "Queen".

На початку 1985-го гурт з успіхом виступив на фестивалі в Ріо-де-Жанейро, ще більший тріумф очікував "Квін" на благодійному марафоні "Live Aid" влітку того ж року — завдяки цьому "Mr. Bad Guy" (Мерк'юрі присвятив альбом своїм кішкам) зрештою дістався шостого місця в британських чартах, але вже тоді диск сприймався просто як швидкоплинний епізод у кар'єрі Фредді. До речі, у 2019-му, після успіху байопіка "Богемська рапсодія", альбом було змікшовано заново та перевидано – новий мікс звучав повнокровніше та благородніше, ніж оригінальний, але платівка все ще не справляла враження шедевра.

1987-го Фредді, на прохання оперної діви Монсеррат Кабальє, написав пісню "Barcelona" — Кабальє була вражена результатом і запропонувала Мерк'юрі записати спільний альбом. Мерк'юрі був великим шанувальником опери та симфонічної музики – у результаті випущена у 1988-му платівка "Barcelona" стала справжнім "плодом кохання", цікавим прикладом того, заради чого, власне, тому чи іншому уславленому музикантові варто починати проєкт "на стороні". Альбом, безумовно, заслуговує на увагу – хоча тоді, наприкінці вісімдесятих, більшість шанувальників Мерк'юрі та "Квін" поставилися до проєкту просто як до чергового ексцентричної витівки свого кумиру.

На жаль, найбільшого успіху на сольній ниві Фредді досяг, вже перебуваючи на небесах. Сталося це через два роки після його смерті, 1993-го, коли бельгійська група продюсерів, яка назвала себе загадковим колективним псевдонімом "No More Brothers", зробила клубний техно-ремікс пісні "Living on My Own" — з тієї самої платівки "Mr. Bad Guy". Ремікс зайняв перше місце в британському хіт-параді — і Англія, і вся континентальна Європа того року хвацько танцювала під "Living on My Own", абсолютно не потребуючи ні віртуозної гітари Браяна Мея, ні фірмового "опереткового" багатоголосся "Queen". Але Мерк'юрі вже не міг насолодитися запізнілим визнанням сольних заслуг.

Ким був Мік Джаггер без "Ролінг Стоунз"

Наприкінці сімдесятих гітарист "Ролінг Стоунз" і незмінний співавтор Міка Джаггера Кіт Річардс нарешті позбувся своєї десятирічної героїнової залежності. Усі ті роки, поки Річардс перебував у наркотичному тумані, головні рішення у гурті приймав Джаггер – не лише творчого, а й організаційного плану. Коли голова Кіта прояснилася і до нього повернувся його вольовий характер, Річардс теж почав активно цікавитися справами "Стоунз", які стосувалися не тільки його гітарних партій — але Джаггеру, як виявилося, цілком комфортно було тягнути віз "Ролінг Стоунз" одноосібно. Відносини між Міком та Кітом почали псуватися – вперше за кілька десятиліть.

У 1980-му Джаггер відмовився їхати в гастрольний тур на підтримку альбому "Emotional Rescue", ще через три роки не висловив жодного бажання вирушити в турне з платівкою "Undercover" — на превелике незадоволення і розчарування Річардса. Кіт розумів, що гурт без Джаггера як фронтмена – вже не "Ролінг Стоунз", і тим сильнішим був його гнів через те, що "зарозумілий" Мік саботував роботу. До того ж, 1983-го року гурт підписав контракт із лейблом "CBS" — його умови передбачали запис сольних альбомів, і Джаггер одразу вхопився за ідею нарешті зробити свою сольну платівку, через два десятки років співу в "Стоунз". Міку було вже сорок — і він відчайдушно хотів довести собі та публіці, що здатний голосно заявити про себе, як про різнобічного артиста поза музичними рамками "Ролінг Стоунз".

Джаггер почав записувати платівку "She's the Boss" на Багамах, за підтримки великих майстрів своєї справи, саундпродюсерів Біла Ласвелла та Найла Роджерса – і першокласних музикантів, включаючи геніального гітариста Джеффа Бека та джазового новатора Гербі Генкока, який відповідав за клавішні. Проте альбом, який відкривався піснею "Lonely at the Top", написаною разом із Річардсом, виявився не більш ніж полегшеною, "припопсованою" версією "Ролінг Стоунз". Платівку "She's the Boss" купували досить активно — хоча б з цікавості, її не можна було назвати провалом, але нових горизонтів для Джаггера ця музика не відкривала.

Ситуація ж у "Стоунз" загострилася до краю, коли наприкінці 1985-го в Парижі музиканти почали записувати диск "Dirty Work" — Мік і Кіт намагалися взагалі не зустрічатися в студії, працюючи в різний час доби. Підсумок – найневдаліший альбом гурту, який рятувало лише відчуття напруги, що потріскує особливо загрозливо у таких треках як "One Hit (To the Body)" та "Fight". Про турне, пов'язане з виходом "Dirty Work", не йшлося взагалі. Мік записав другий сольний альбом – платівку 1987-го року "Primitive Cool", яка була більш відвертою, вдумливою та зрілою роботою, ніж сольний дебют. Але альбом мав набагато менший успіх, ніж перша платівка – до того ж, під час сольних концертів у Японії, Міку довелося співати безліч пісень "Стоунз", а самостійну кар'єру він затівав зовсім не для цього.

1988-го Мік та Кіт нарешті помирилися – і результатом цього стала платівка "Steel Wheels", натхненний запис, з тих, що можуть з'явитися тільки тоді, коли Джаггер і Річардс об'єднують зусилля і перебувають під одним вітрилом. Коли на початку дев'яностих "Стоунз" завершили свій гігантський світовий тур, настав час нових сольних записів – стосунки у Міка з Кітом були теплими, Джаггер не збирався нікому втирати носа, і раптом трапилася дивна річ. Альбом "Wandering Spirit" 1993-го, записаний Міком за допомогою продюсера Ріка Рубіна, виявився не просто його найкращою сольною роботою – а ще й тим сольним альбомом, пісні якого могли бути більш ніж доречними на будь-якому альбомі "Ролінг Стоунз". Але чи стали б ці пісні ще кращими, якби вони записувалися разом із гуртом? Безперечно – якби Джаггер привів із собою Рубіна, саундпродюсера, який знає як досягти максимуму від своїх клієнтів.

Пам'ятаючи про цей успіх, Мік 2001-го випустив ще один сольний диск – альбом із претензійною назвою "Goddess in the Doorway" ("Богиня у дверному отворі"). Сингл "God Gave Me Everything", бадьорий рок-номер, записаний за допомогою Ленні Кравіца, був хітовим — але сам диск, який звучав більш попсово з розрахунком догодити всім і кожному, ледве купували за мірками початку нульових. Кіт Річардс ласкаво назвав диск "Dogshit in the Doorway" ("Собаче лайно у дверному отворі"), але якщо Річардса Мік вибачив, то публіку, яка не оцінила його творіння — не зовсім, і сольних альбомів більше не записував.

Джиммі Пейдж одноосібно

У легендарного гітариста Джиммі Пейджа, засновника, саундпродюсера і рушійної сили "Лед Зеппелін", були всі передумови для блискучої сольної кар'єри — але, мабуть, трагічний кінець гурту ("Зеппелін" вирішили розійтися після смерті барабанщика Джона Бонема в 1980-му) аж надто вплинув на Пейджа.

Джиммі знайшов у собі сили на початку вісімдесятих для того, щоб записати саундтрек до фільму "Death Wish II" — але ця музика, за винятком потужної композиції "Who's to Blame", не являла собою нічого визначного. У середині вісімдесятих Джиммі записав спільний альбом із фолк-співаком Роєм Гарпером, потім організував блюз-роковий гурт "The Firm" разом із вокалістом Полом Роджерсом – але середина вісімдесятих не була найвдалішим і слушним часом для подібної музики. Свій перший та єдиний повноцінний сольний альбом Джиммі, платівку "Outrider", Пейдж випустив у 1988-му – і вона теж не змогла вразити публіку та критиків, незважаючи на вокал Роберта Планта, голоси "Лід Зеппелін", в одному з треків.

На початку дев'яностих Пейдж випустив спільний альбом із колишнім вокалістом "Deep Purple" Дєвідом Ковердейлом — платівка "Coverdale-Page" могла похвалитися найяскравішим матеріалом, написаним Джиммі з часів "Зеппелін". Проте, як виявилося, альбом був лише репетицією перед возз'єднанням з Робертом Плантом у середині десятиліття. Джиммі записав із давнім колегою дві чудові платівки – але після того, як Роберт вважав за краще знову вирушити у вдале сольне плавання, Пейджа вистачило лише на випуск концертного альбому, записаного з гуртом "The Black Crowes". У двадцять першому столітті Джиммі присвячував себе майже виключно перевиданням спадщини "Лед Зеппелін" (і реюніону гурту разом із сином Бонема у 2007-му), проте жодних нових релізів з новою музикою Пейдж не випускав.