"Тарантул" Боба Ділана. Нобелівку автору дали не за прозу

У передмові видавця (який волів анонімності) до "Тарантула" Боба Ділана чесно повідомляють про очікування від першої прози поета-музиканта (і наразі єдиної прози, якщо не враховувати його на диво пісних мемуарів). Книжку, мовляв, будуть читати і обговорювати та будуть хвалити незалежно від того, що той геніальний юнак написав. Щойно недавно перед публікацією "Тарантула" вийшли у світ абсурдні, на межі поганого смаку оповідання Джона Леннона і від них перебували в захваті й ті, хто їх зненавидів при цьому. З "Тарантулом" вирішили ту історію повторити, далі Ділан і сам буде порівнювати "Тарантула" з прозою Леннона та вказувати її як джерело свого натхнення. 1960-і. Уже надійно закріпилася максима: вклад в культуру Боба Ділана дорівнює вкладу Айнштайна у фізику (це реальна цитата з шанованого поетичного рев’ю). Його політичний вплив неперевершений, його звуть омбудсменом, що співає. Прийшов час великого провіденційного роману.

В інтерв’ю він визначає жанр іще не оприлюдненого "Тарантула": книга слів.

Всі чекають на книжку, Ділан довго її пише, потім відтермінує її вихід, ще раз переніс публікацію, і наново, і знову, подейкують люди, він її не може прочитати в гранках. Понад п’ять років лише самих видавничих процесів. Уже злили верстки піратам, розпродали мерч, виходять якісь самодруки, офіційної книжки досі нема. І нарешті її видають 1971-го під рубрикою "поетична збірка прози" і з попередженням: це буде добіса складно. Ок, прочитали. Перетерли на мармурові крихти (насолодіться тодішньою рецензією). Замовкли, за пару-трійку років несміливо проговорили: мабуть, поетичному таланту Боба Ділана бракує дисципліни, його символи функціонують як знаки його досвіду і не надаються до розшифровки читачем, який в цьому світі надто чужий.

Коротше: жах який складний цей "Тарантул", — погодилася більшість читачів.

У передмові видавець намагається ту складність якось нормалізувати/урегулювати: "Втім, багато з того, що він написав тоді, зараз зрозуміти не так уже й складно. Люди змінюються, як і їхні почуття. Але "Тарантул" не змінився" (почніть наразі шукати логіки в цьому висловлюванні: читачі міняються, а книжка для них написана — ні, тому книжку легше зрозуміти тоді, коли читачі змінилися — що це було?).

Нині стало простіше, кажете? Ну ок, перевіримо… Спойлер: ні, не стало!

Насамперед: глибоко переконана, що "Тарантул" — роман. Романом його називають і більшість видань після 1973 року, відмовившись від маркетингової "поетичної книги прози" і претензійної "книги слів". Це таки роман.

Текст існує за законами роману-мультиверсуму, не поезії, тут є певна архітектоніка притаманна саме прозі. 47 розділів. Кожен розділ складається з прозового фрагменту — слабо сюжетного, але багатого на алюзії і омажі, його інколи звуть потоком свідомості, але навряд це визначення вдале, позаяк проза має дуже жорстку структуру, навіть наджорстку, включно зі звукописами, завдяки якій розказана історія справляє враження абсурду, що наростає (так виглядає, коли жорстку сітку структури намагаються накинути на хаос). До кожного прозового фрагменту доданий невеличкий верлібр: це листи, кожен має адресанта, кожен адресант має дурацьке ім’я. Задум очевидно романний. Є подія, пережита як серія випадків, і є окремо свідомість, котра ту подію рефлексує.

Прямої кореляції між прозою і листами нема, листи тут — щось типу віддаленого коментаря. Сталося щось важливе і цікаве, а дурні типу Ледачого Генрі і Джуді Верть не помічають, що світ змінився/зламався і тупо живуть своє непотрібне життя. До того всього: всі розділи більше менш чітко розпадаються на ті, де пожирають, і ті, де вибльовують, поглинають і позбавляються, на Арету і Марію; ці, можна сказати, дії, а треба сказати, звісно, феномени в "Тарантулі" чергуються. "Тарантул" переповнений людьми, істотами, маскультними символами, купою вигаданих історичних фактів, прислів’ями, які або вкрай застаріли або і не існували ніколи до "Тарантула", цитатами, джерела котрих важко дослідити. І розділ-поглинання буде супроводжувати лист-блювання. Перенасичені складністю сучасної культури сільські дурники позбавляються зайвого… Може, не такі вже вони і дурні.

Ділан пояснював, що не розказує історії, а збирає сцени, "мільйон сцен".    

Хто такі Марія і Арета, я ще розкажу, а поки що: чому "Тарантул"? Та хто зна, правду кажучи, чому "Тарантул". Бітники, якими захоплювався і яким взорував Ділан, полюбляли називати книжки у такий спосіб, щоби назва до змісту не мала жодного очевидного стосунку (тарантулів у книжці нема, будьте певні). У фільмі-байопіку Тодда Гейнса про Боба Ділана "Мене нема", де невловимість поезії митця режисер пробує передати, залучаючи до однієї ролі різних-різних акторів; там є одна сцена в епізоді, де Ділана грає Кейт Бланшет. Готельний номер з білосніжними стінами, якими ковзає силует-тінь гігантського тарантула. І Ділан-Кейт витріщаються, зачаровані тією тінню. Сам Ділан в ранніх інтерв’ю казав, що написав книжку про комаху, йому і тоді не повірили, не варто і зараз вірити. Але повитріщатися трішки доведеться. Існує кілька припущень щодо назви, два з них здаються досить підставовими.

Може бути, це відсилка до безуму, що його, на думку лікарів ХV ст., спричиняв укус тарантула — до так званого тарантизму. Позначена отруйним павуком людина ставала вкрай перезбудженню, хіба не одержимою, цього стану можна було позбутися, якщо танцювати швидкі ритмічні танці, сильно пітніти і синхронізувати свої внутрішні ритми з ритмами музики. Для цього у великих містах були напоготові великі оркестри. І звідти танок тарантела. Тут є цікавинка: від повторного укусу павука ніякі танці не врятують, буде важка і болісна смерть.

Оцей музичний катарсис, який є способом відтермінувати смерть, якої все одно не уникнути — це дуже симпатичний вимір, котрого набуває книжка Боба Ділана, якщо прийняти таке трактування назви. В "Тарантулі" багато музики, буквально: там згадують співаків і музикантів. Небуквально: весь твір побудований на асонансах і алітераціях, сама ця проза звучить і співає. Дуже буквально: пара розділів є парафразами популярних в 60-х пісень, прозові їхні перекази. Музика тут більша за мистецтво, це звукохвиля — слово-неологізм, яким фактично починається роман і яке виринає в найбільш напружених сценах. Якщо до того додати, що частіше за музику в творів згадується хіба війна (тут: у В’єтнамі), то стане ясно, смерть саме якого штибу має та музика на часі відвернути. А безум тут думати, що їй це вдасться. 

Друга версія, звідки походить назва "Тарантула", відсилає до "Так говорив Заратустра" Ніцше, прямі цитати з нього є в романі, але мало що вказує, що Ніцше — визначне для Ділана джерело. Але спостереження ще симпатичніше за тарантелу. Тарантул у Ніцше — символ того, що змушує людину кусати у відповідь того, хто порушив її спокій, це символ помсти і бажання справедливості. Треба вийти з цього циклу, позбутися уявлення про симетрію ціннісних рішень, забути конструкт справедливої відплати чи винагороди, і у такий спосіб врятувати себе. Людина, яка рятує себе від того, щоби мститися за зло, їй спричинене — так, безумовно, ця тема в "Тарантулі" є і не лише тому, що ми очікуємо її там знайти, знаючи антивоєнну поезію Ділана. Тут трішки ширше послання: якщо ти приймаєш думку, що життя несправедливе за визначенням, то приймаєш саме життя. У Ділана таке послання буде звучати в ремарках на кшталт "поки кухар Аллах зішкрібає голод зі своє підлоги" або, наприклад, так: "й нащо Ісусу Христу бути Істотно ще одним тупоголовим". (Тільки-но на мить подумав, що щось зрозумів…).

Арета і Марія — співачки. Чорношкіра і латиноамериканка. Перша, то очевидно Арета Франклін, принаймні навіяний нею образ. Другу уже так просто не атрибутувати, але проспівані нею рядки іспанською то тут, то в там в книжці складаються в один красивий вірш.

Королева музичних автоматів, хтонічна жінка-Плутон, еманація Шакті Арета веде за собою тих, хто вірує в побитого бога особистого. І подорож ця не до Ханаану, а до Ельдорадо, не земля обітована, а міф по місцину, керуючись яким знищили корінне населення континенту. До Ельдорадо краще не доходити, бо то не пункт призначення, а пункт застереження. Арета — принципово антителеологічна, вона не те, щоби не має мети і цілі, вона — сама антидоцільність. Сандалова дівчина з релігійними стегнами, вона співає про спасіння, але спасіння — не мета життя, а його зміст.

Натомість паства Арети не чує її співів, навіть слухаючи їх, жінки вийшли заміж за гоблінів, поселилися в будинках середнього класу, печуть пироги і кидають на ярмарках їх в обличчя одна одній; їхні чоловіки тим часом ідуть "до маршу де попереду таб гантер у своєму тандерберді" (Таб Гантер був зіркою розважального кіно і поп-музики в 50-х, білявий "каліфорнійський" красунчик, це актор символ лицемірства 50-х: він був геєм, який не надто волів жити в шафі, але студія йому раз за разом вигадували романи і шлюби з жінками-акторками. Авто тут важить, бо це одна з марок Форд, що мусить викликати асоціацію з серійним виробництвом красивих історій). Паства Арети живе в брехні і в контрольованій соціально схваленій агресії, красиво живе. Щастя, яке вона несе, не зіпсує цих людей.

Марія — мама гладкої Афродити — її нудить і нудить піснями про коханців у біблійних ролях. В світі, який пробують поділити на пари, на два, наголосити на будь-якій симетрії, Марія одинична і неподільна. Марія — мексиканка, яка живе в США. Марія віддається жебраками і забиває цвяхами труни, кожен зустрічний спричиняє шкоду тілу Марії — протикає ножем, стріляє, ріже. Марія красується стигмами, знову іде в тур, що врятує цей світ. Вони жеруть тіло її, а блює ними Марія. "Батько марії лежить мертвий на пагорбі — багаті сутене­ри — людство та й цивілізація ходять по його могилі щоб показати їй що вони серйозні".  

"Тарантул" — про мить, коли мають зійтися світи Арети і Марії.

Мені здається, що попри всю претензійність, а може, завдяки їй якраз, "Тарантул" —ідеальна капсула часу. Марія і Арета — жриці богів пересичення і спустошення. Цим богам поклоняється несвобідна по природі своїй генерація, яка на наших очах розігрує тривалий бунтівний перформанс набуття свободи. І в чому найглибша іронія? Ідеться про бебі-бумерів, найбагатше і найвпливовіше покоління в ХХ ст., яким легко вдавалося постати бунтівниками в світі, де правила гри будуть задавати саме вони.

"Тарантул" Боба Ділана одна з книжок того корпусу, який якщо читають і навіть у нечастих випадках дочитують до кінця, то мають про неї полярні думки: це геніально і це повна дурня. Мені страшенно подобається один професійний читач цієї книжки, він її потрактуванню присвятив три монографії, в останній уже доходить висновку, що Ділан ледь не космогонію написав і от-от договориться уже до змови масонів. Робін Віттінґ він зветься. І його спосіб читати "Тарантула" красно демонструє, як книжка уміє довести до безуму свого загартованого ідеального читача. "Тарантул" чесно вписується в масштабний художній проєкт Ділана, в якому важить у найліпший спосіб створити якомога сильніший дискомфорт для читача-слухача-глядача… Я зараз, здається, зрозуміла, чому Нобелівську премію Бобу Ділану дали за поезію. Головні премії не дають книжкам, у яких є один відданий читач і той зламався: звісно що "порівнюючи з тим великим днем коли виявляєш у морзі лорда байрона зі спущеними штанами, що грає в кості та й жує фото жана-поля бельмондо".