Разом веселіше. Новий альбом Елтона Джона та інші видатні "дуетні" платівки

Матеріал для нового альбому записувався восени 2023-го – влітку того року Елтон якраз тріумфально виступив на фестивалі у Гластонбері з двогодинним сетом, ще раніше відбувся не менш вдалий та масштабний виступ на стадіоні "Доджер-стедіум" у Лос-Анджелесі. Елтон хотів щоб спонтанність, адреналін та енергія "живих" виступів передалася роботі в студії – музикант, не даючи нікому часу для роздумів та підготовки, покликав свого старовинного партнера, автора текстів Берні Топіна, молодого саундпродюсера Ендрю Вотта та співачку, з якою він давно хотів записати повноцінний студійний альбом, ту самую Бренді Карлайл.

Бренді була підлітком у середині 90-х, коли вона стала великою шанувальницею Елтона – під впливом записів британця, Бренді самостійно навчилася грати на фортепіано, а потім власними зусиллями освоїла ще й гітару. Дебютна платівка Карлайл з'явилася 2005-го – і вже тоді Елтон, який завжди був великим меломаном, який невпинно шукав нову музику, звернув на дівчину найпильнішу увагу.

Лист Елтону

Другий диск Бренді, альбом "The Story" продюсував гуру сучасного кантрі Ті-Боун Бернетт, і успіх платівки перевершив усі очікування. Коли настав час запису третього альбому, Карлайл набралася сміливості і написала листа Елтону – з проханням взяти участь у роботі над її новим альбомом. На превеликий подив і захоплення дівчини, Елтон повідомив, що є її відданим фаном – і з радістю погодився заспівати та зіграти в одній із пісень. У результаті трек Caroline виявився прикрасою альбому 2009-го року Give Up the Ghost. Це було початком тісної дружби між Елтоном і Бренді, яка молодша за музиканта на 36 років.

Але записати спільний альбом Елтон зважився лише 2023-го – робота у знаменитій лос-анджелеській студії "Sunset Sound" тривала протягом двадцяти днів, за цей короткий час було з чистого аркуша написано і записано чотирнадцять пісень, десять з яких пройшли суворий відбір і потрапили на майбутню платівку.

Як розповідає сам Елтон, новий альбом вийшов чи не найжорсткішим у його великій дискографії – у цьому сенсі платівка має викликати асоціацію з альбомом "Rock of the Westies" середини сімдесятих. Що ж, це не дивно – у записі нового диска Елтона та Бренді взяли участь барабанщик "Red Hot Chili Peppers" Чед Сміт, колишній гітарист "Перців" Джош Клінгоффер, а також басист Піно Палладіно, відомий по роботі з масою іменитих музикантів, від Джеффа Бека до "N. Сама Карлайл на вимогу Елтона теж багато грала саме на електричній гітарі замість звичного для себе акустичного інструменту. Поєднання такого новонабутого гітарного саунду та вокальних гармоній, сплетених у студії Елтоном та Бренді, має дати цікаві результати – метою Елтона було саме спільний одночасний спів, а не характерне для дуетів почергове соло- рядок за рядком.

Під прицілом камер

Ще одне рішення Елтона щодо творчого процесу під керівництвом 34-річного саундпродюсера Ендрю Вотта (саме він вибудовував звук для альбому-камбека "Ролінг Стоунз" "Hackney Diamonds", що вийшов 2023-го) було досить спірним. Справа в тому, що музикант зайнявся ідеєю щодо того, щоб у студії безперервно працювали камери – знімалася вся робота над альбомом. Але справа в тому, що на самому початку запису Елтон відчував себе не найкращим чином — і фізично, і емоційно. Серу Елтону взагалі властива невпевненість у собі, але цього разу метр почував себе й справді погано – побоюючись не впоратися із завданням, яке він поставив собі сам, тобто записати альбом із нуля за три тижні, як це іноді траплялося у сімдесятих.

Елтон дозволяв собі бути вкрай буркотливим, він міг шпурнути навушниками, міг порвати сторінки з текстом нової пісні та розкидати шматки – заявивши, що вирушає додому. Все це знімали камери – про що учасники запису часто забували. Іноді обстановка в студії нагадувала ту, що виникла у "Бітлз" у січні 1969-го року, коли бітли працювали над матеріалом, що в результаті вийшов у вигляді альбому "Let It Be" — суперечки та з'ясування стосунків на підвищених тонах у присутності операторів.

Але траплялися і справді непідробно драматичні моменти – наприклад, коли Елтон, знявши окуляри, буквально розплакався під час запису пісні "When This Old World Is Done With Me" ("Коли цей старий світ покінчить зі мною"), фінального треку на майбутньому альбомі. Так, як випливає з назви, це пісня про неминучу смерть. Елтон поставив Берні Топіну конкретне завдання написати текст про безмірно щасливу людину, яка росте дітей, але якій вже під вісімдесят і вона задається резонним питанням — а скільки ще років цього щастя йому залишилося?

Що ж, ті, хто вже встиг послухати новий сингл Елтона і Бренді, заголовну пісню з майбутньої платівки, проникливу "Who Believes in Angels?", зміг переконатися, що музикант у чудовій формі як композитор, вокаліст і піаніст – і новий альбом обіцяє бути однією з найкращих робіт сера Елтона.

До речі, це вже не перша платівка майстра, записана у співпраці з іншими виконавцями – ще 1993-го вийшла строката збірка дуетів з відповідною назвою "Duets", на якій компанію Елтону склали різні артисти, від Леонарда Коена до Літтл Річарда. У 2010-му з'явилася набагато більш стилістично вивірена платівка, чудовий альбом The Union, записана Елтоном разом з його кумиром молодості – блискучим американським піаністом і співаком Леоном Расселом.

Вже давно сивий і сивобородий на той момент Рассел колись був одним із творців так званого "звуку Талси", поряд з таким же культовим музикантом, Джей Джей Кейлом — і разом з ним Елтон нарешті з головою поринув у самі глибини "американи". Сер Елтон завжди любив кантрі та блюз, але не звертався до кореневих американських музичних традицій з часів своєї класичної платівки 1970-го року "Tumbleweed Connection" — і "Союз" Джона і Рассела виявився таким самим унікальним записом. Так, Бренді Карлайл поки ще далеко до висот Леона Рассела (на жаль, вже покійного) – але, схоже, вона й справді дуже надихнула Елтона, і квітневий реліз "Who Believes in Angels?" стане гучною подією.

Фредді Мерк'юрі та Монсеррат Кабальє, "Barcelona" (1988)

Неповторний фронтмен "Queen" Фредді ніколи не приховував свого кохання до опери — і особливе місце в його серці займала іспанка Монсеррат Кабальє, володарка чарівного сопрано. Меркьюрі щиро вважав голос Кабальє найкращим у світі – перебуваючи в Іспанії 1986-го року, Фредді зізнався в ефірі місцевого телебачення, що дуже хотів би зустрітися з Монсеррат. Перша зустріч Кабальє та Мерк'юрі відбулася вже в лютому 1987-го – у Барселоні, рідному місті Монсеррат. Вони сподобалися одне одному, почалася дружба. У тому ж 1987-му Барселону було обрано містом проведення літніх Олімпійських ігор 1992-го року. З такої нагоди до оперної діви, як до уродженки Барселони, звернулися з проханням знайти потрібний вокальний номер — здатний стати яскравим музичним символом майбутньої Олімпіади.

Кабальє у свою чергу покликала на допомогу Меркьюрі – і той написав відповідну пісню разом із композитором Майком Мораном, який свого часу навчався у Королівському музичному коледжі, а пізніше став сесійним музикантом та автором музики до фільмів. Пісня, звичайно ж, називалася "Барселона" — Кабальє захопилася почутим, і запропонувала Фредді записати не лише цю пісню, а цілий спільний альбом. Меркьюрі не потрібно було вмовляти — разом з Мораном він без особливих зусиль у пориві натхнення написав матеріал для платівки "Barcelona". І хоча через щільний графік Кабальє над альбомом довелося працювати в різних студіях – вокал Фредді та Монсеррат записувався окремо – платівка вийшла унікальною. Особливу увагу варто звернути на перевидання 2012-го року – інструментальні партії були записані заново, і замість синтезаторів, що часто використовувалися в оригінальних треках, нарешті зазвучали "живі" симфонічні інструменти.

Роберт Плант та Елісон Краус, "Raising Sand" (2007)

У нульових роках двадцять першого століття екс-вокаліст "Led Zeppelin" Роберт Плант – ще одна безперечна легенда – переживав справжній творчий ренесанс. Щоправда, дев'яності Плант теж проводив найгіднішим чином. Тоді, разом із колишнім колегою по "Лід Зепелін" Джиммі Пейджем, він записав кілька чудових платівок, одна з яких, "No Quarter" (1994-й рік), була своєчасним та інтригуючим переосмисленням музичної спадщини великої групи сімдесятих. Другий альбом дуету Пейдж-Плант, що вийшов 1998-м "Walking Into Clarksdale", був здебільшого вдалою спробою здобути правильний урок з цепеліновського минулого і як слід задуматися про майбутнє.

Парадоксально, але в тому найближчому майбутньому, яке представилося Роберту Планту, Джиммі Пейжа не виявилося. Плант несподівано залишив колегу на початку 1999-го, так і не відігравши з Пейджем заплановані концерти в Японії, Австралії та Південній Америці на підтримку Walking Into Clarksdale.

Втомившись від стадіонів та великих концертних майданчиків, Плант став співати клубами разом із фолк-рок гуртом "Priory of Brion". Потім Роберт зібрав новий колектив, дав йому назву "Strange Sensation" і записав із цими приголомшливими музикантами (серед яких були барабанщик Клайв Дімер, який грав з піонерами тріп-хопу "Portishead" і гітарист "The Cure" Порл Томпсон) етапну для себе платівку "Dreammn", що вийшла у 2002 році.

На тому альбомі Плант виконував чудові кавер-версії не найвідоміших пісень епохи шістдесятих – це були ті пісні, які й переконали свого часу юного Роберта в тому, що музика має явні магічні властивості і саме з нею потрібно, не замислюючись, пов'язувати життя. Плант виконував пісні на кшталт "Morning Dew" з репертуару каліфорнійських хіпі "The Grateful Dead" або "Song to the Siren" Тіма Баклі з таким трепетом, що їх тендітне диво передавалося слухачеві без залишку, до останньої крихти і краплі — було зрозуміло, що в карʼєрі й житті Роберта Планта розпочалася нова епоха.

Наступна платівка Планта "Mighty Rearranger" (2005-й рік) вже складалася з авторського матеріалу, але була не менш пряною та п'янкою, ніж попередня робота. У 2007-му Роберт разом із учасниками "Льод Зеппелін" (місце покійного Джона Бонема за ударною установкою зайняв його син Джейсон) відіграв концерт-реюніон у Лондоні – але для нього самого цей історичний виступ не став головною подією того року. За кілька місяців до концерту "ЛЗ" в The О2 Arena Плант представив шанувальникам найнесподіваніший альбом у своїй блискучій кар'єрі — платівку "Raising Sand", записану разом із провідною виконавицею в стилі блюграс (напрямок кантрі) Елісон Краус. Платівку продюсував вже згаданий Ті-Боун Бернетт — з його подачі Елісон і Роберт співали в унісон і домагалися при цьому дивного і чудового ефекту занурення навіть не в саму пісню, а у свідомість того, хто мав щастя чути цей дует.

Диск "Raising Sand" у лютому 2009-го отримав п'ять статуеток "Греммі", включаючи "Альбом року" — навіть за часів "Led Zeppelin" Роберт Плант не стикався з таким виявом захоплення критиків та істеблішменту. Минуть роки, і 2021-го Плант запише ще одну платівку з Елісон Краусс – таким же чином зосереджений на невловимій красі альбом "Raise the Roof".