• USD 28.3
  • EUR 32.1
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

Тривимірні шахи. Як в Україні перетнулися інтереси США, Росії та Китаю

Ні для кого з глобальних акторів наша країна не має самодостатньої цінності, але вона є для них важливим елементом геополітичної гри

Шахи
Довгострокову політику США, РФ та КНР щодо України слід розглядати у широкому контексті прагнення зміцнити свій військово-політичний вплив на всьому континенті / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Якщо в перші кілька років незалежності Україна залишалася на периферії економічних та політичних інтересів США, РФ та КНР, за винятком епопеї з відняттям у Києва ядерної зброї, то тепер вона у фокусі уваги всіх трьох основних ядерних держав світу. І, отже, є резонатором зміни світової політичної ситуації.

Навіть з урахуванням масштабної кризи системи міжнародної безпеки внаслідок прямої російської агресії 2014 р. довгострокову політику трьох світових держав щодо України слід розглядати у широкому контексті прагнення зміцнити свій військово-політичний вплив на всьому континенті, балансувати могутність своїх геополітичних конкурентів.

РФ: наростаюча іредента

Політика Москви щодо України була визначена в офіційно затвердженому стратегічному курсі у відносинах із державами СНД у 1995 р., спрямованому на фактичне відновлення союзу під егідою Москви. У пізніших стратегічних документах затверджувалося право РФ здійснювати економічний, фінансовий, військово-політичний тиск у разі "порушень прав російськомовного населення" в Україні, яка розглядається як сфера переважаючих геостратегічних інтересів. Посилення впливу інших глобальних акторів на територію української держави сприймається як загроза національній безпеці РФ.

Відвертий цинізм Кремля полягає в тому, що в Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, ухваленої вже після початку війни (листопад 2016 р.), Україна згадується півтора раза: "РФ зацікавлена у розвитку всього різноманіття зв'язків з Україною та політико-дипломатичному врегулюванні внутрішньоукраїнського конфлікту". При цьому, якщо у Стратегії національної безпеки РФ (грудень 2015 р.) заявляється, що "зміцнення вкрай правої націоналістичної ідеології, цілеспрямоване формування в українського населення образу ворога в особі Росії, неприкрита ставка на силове вирішення внутрішньодержавних протиріч, глибока соціально-економічна криза перетворюють Україну в довгострокове вогнище нестабільності в Європі і безпосередньо біля кордонів Росії", то у найсвіжішій редакції цього документа (липень 2021 р.) Україна взагалі прямо не згадується.

У конкретному випадку стратегічного суперництва Києва та Москви інтереси двох сторін настільки суперечать один одному, що це виходить на базовий рівень існування держав. У Стратегії військової безпеки України, ухваленій у березні 2021 р., прямо вказується на фатальну неминучість війни з Росією, оскільки вона становить "екзистенційну військову загрозу національній безпеці" України. Водночас РФ використовує окупацію Криму та ОРДЛО як плацдарми шантажу, спрямованого на країни НАТО та зокрема США.

ЗСУ
У Стратегії військової безпеки України прямо вказується на фатальну неминучість війни з Росією, оскільки вона становить "екзистенційну військову загрозу національній безпеці" нашої країни / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

США: еволюція заступництва

Зміст сучасної військової стратегії США розкривається у комплексі із трьох документів: Стратегії національної безпеки, Стратегії національної оборони та Національної військової стратегії. Україна згадується лише у Стратегії національної безпеки США (СНБ), причому з початку 1990-х аж до документа СНБ-2002 обов'язково у тісній прив'язці (наступним пунктом) до відносин із РФ як союзника у боротьбі з тероризмом. У СНБ-2006 та СНБ-2010 — у другий термін президентства Джорджа Буша-молодшого та перший термін Барака Обами — Україна визначається вже як самостійний стратегічний партнер. Одночасно виражено скептичне ставлення до розвитку демократії у РФ і зазначено, що США "мають бути готові до того, щоб діяти самостійно у разі потреби".

Після початку російської агресії проти України Сполучені Штати оприлюднили СНБ-2015, де зазначено, що у відповідь на неї Америка очолила "міжнародні зусилля, щоб підтримати український народ у той час, як він обирає своє майбутнє та розвиває демократію й економіку". Відповідні розділи СНБ-2015 включали такі пріоритети, як гарантії підтримки України, щоб вона могла більш ефективно працювати разом із США та НАТО, а також забезпечувати власний захист; накладення значних витрат за допомогою санкцій та інших важелів у зв'язку з російською агресією і боротьба з російською пропагандою за допомогою поширення правдивої інформації; використання принципу "відкритих дверей для більш тісної співпраці з Росією в галузях, що становлять спільний інтерес".

У січні 2018 р. міністерство оборони США оприлюднило СНБ-2018, що відповідала зовнішньополітичним пріоритетам Дональда Трампа. Серед основних загроз у документі названі Китай і Росія, які "намагаються кинути виклик американському впливу, цінностям та багатству", Іран і КНДР, які "спонсують терор і загрожують союзникам Америки", а також міжнародні терористичні організації. Росія, зокрема, звинувачується в тому, що вона порушує кордони сусідніх держав, блокує їхні економічні й дипломатичні ініціативи, зокрема, "намагається змінити статус-кво в Грузії та в Україні".

У березні 2021 р. адміністрація Джо Байдена надала "Проміжні стратегічні настанови у сфері національної безпеки", де стверджується, що "Китай стає більш агресивним", а "Росія, як і раніше, сповнена рішучості грати деструктивну роль на світовій арені". СНБ-2022 поки що в процесі підготовки, але в ній точно будуть враховані положення "Спільної заяви про стратегічне партнерство між США та Україною", прийнятої під час візиту президента України до Вашингтона та оновленої за його результатами Хартії стратегічного партнерства.

Тобто збереження України як незалежної держави — частина СНБ США, що міцно закріпилася. Згідно з популярною концепцією зовнішнього фронтиру Україна перетворилася на постійний форпост проти російської експансії. Національний інтерес Америки полягає в тому, щоб забезпечити умови для успішного розвитку України, що є стійкою й не залежить від Росії. Реалізація такого проєкту забезпечить подальше посилення позицій США у Східній Європі. "Пояс друзів Вашингтона", що тягнеться від Балтики до Балкан, створює противагу не тільки Росії, а й Євросоюзу, який ідеологічно продовжує орієнтуватися на інтереси Західної Європи, а в перспективі й за належної підтримки цілком здатний перетворитися на третій політичний полюс на субконтиненті.

Джо Байден
Згідно з "Проміжними стратегічними настановами у сфері національної безпеки" адміністрації Байдена, "Китай стає більш агресивним", а "Росія, як і раніше, сповнена рішучості грати деструктивну роль на світовій арені" / Getty Images

Китай: дракон, що звільняється

До останнього часу Китай виявляв обмежений інтерес до України, надто віддаленої від його традиційної зони впливу і, здавалося, мало що здатної йому запропонувати, крім деяких промислових технологій та сільськогосподарських культур для диверсифікації імпорту продовольства. Сплеск уваги Пекіна до Києва відзначається лише з 2010-х у зв'язку з початком реалізації глобальних проєктів. Проте до кінця 2014 р. значну кількість проєктів було згорнуто через те, що вони реалізовувалися в Криму.

Офіційно Китай вважає Крим територією України. Пекін ще в березні 2014-го заявляв, що "кримське питання слід вирішити належним шляхом і не застосовуючи сили, на основі поваги до закономірної стурбованості кожної зі сторін та їх законних прав та інтересів". 2021-го Китай знову висловився за територіальну цілісність України. При цьому більшість китайських дослідників російсько-української кризи відводили центральне місце у розвитку подій впливу США, виділяючи чотири напрями американської зовнішньої політики в Україні: здійснення стратегії стримування Росії; зміцнення своєї керівної ролі гаранта безпеки країн Європи; переслідування власних економічних вигод, зокрема контролю за ринком енергоносіїв; зміцнення абсолютної переваги у Євразії.

Водночас російська агресія проти України стала каталізатором помітного зближення Росії та Китаю на тлі загального наративу боротьби проти однополярного світу. І хоча Москва — агресор, що відбувся, а Пекін залишається потенційним, концепція активного захисту зон стратегічних інтересів від Заходу (у китайському випадку оформилася у відповідь на відверто антикитайський курс адміністрації Трампа) служить перспективною консолідаційною платформою.

Зв'язки РФ і КНР істотно зміцнилися у військовій сфері, але передусім в економіці. Зокрема, Китай масштабно вивозить російський ліс, створює робочі місця на депресивному Далекому Сході, незважаючи на високий рівень корупції в РФ, намагається інвестувати в деякі інфраструктурні проєкти, диверсифікувати за рахунок Росії свої поставки газу та вугілля.

З кінця 1980-х консенсус експертів та керівництва Китаю зводився до того, що союзи Піднебесній не потрібні. Проте в останні п'ять років разом зі зростанням націоналістичних та мілітаристських настроїв у Пекіні обговорюють можливість укладання військових альянсів і надання гарантій безпеки іншим країнам, виходячи, звичайно, з того, що Китай буде старшим партнером у будь-якому альянсі. Тому російські претензії на ексклюзивний вплив на Україну знаходять у Пекіні все більше розуміння і підтримки.

Як основу для досягнення своїх військово-політичних цілей керівництво КНР розглядає концепцію "життєвого простору та стратегічних кордонів". Ця концепція прямо обґрунтовує домагання керівників китайської держави на створення власних сфер впливу в різних регіонах світу і формування економічно та політично сприятливого для китайців "життєвого простору" в межах "стратегічних кордонів", які не співпадають із державними кордонами Китаю. Кордони стратегічні мають розширюватися у міру зростання "комплексної сили держави".

Ворожу Києву Москву Пекін розглядає як довгострокового стратегічного партнера, причому її малорозвиненість і корумпованість не мають особливого значення для тієї ролі, яку їй приготував Китай. У період загострення українсько-російської кризи в Азово-Чорноморському регіоні в 2015 р. Москва і Пекін провели спільні навчання в Середземному морі, що дуже далеко від берегів Китаю, натомість поряд з вантажними портами Греції та Італії, що входять до НАТО та одночасно поступово переходять під операційний контроль КНР. У 2017 р. кораблі китайського флоту провели спільні навчання з ВМФ РФ на Балтиці, які "випадково" збіглися з початком навчань країн НАТО в Литві на підтримку України.

Путін та Сі Цзіньпін
Концепція активного захисту зон стратегічних інтересів від Заходу служить перспективною консолідаційною платформою для зближення Росії та Китаю / Getty Images

Україна: вибіркова сліпота

Україна не має чіткої зовнішньополітичної позиції щодо Китаю — синофобів та синофілів у нас приблизно порівну. Експертна спільнота не намагається навіть припустити, що КНР вже в найближчі десятиліття спробує диктувати світовий порядок денний. Відсутні згадки про Китай як у Стратегії національної безпеки України (вересень 2020 р.), так і у Стратегії військової безпеки (березень 2021 р.). А в новій Стратегії зовнішньої політики України (серпень 2021 р.) присутні наративи, що суперечать один одному. Так, в пункті 32 визнається, що "Протистояння між США та КНР може призвести до посилення конфліктогенності та ще більшої дисфункції міжнародного правопорядку". При цьому поглибленню стратегічної співпраці з США приділено чотири пункти — здавалося б, пріоритети визначено. Однак в той же час Стратегія дає зелене світло розвитку партнерських відносин і з Пекіном. Як вирішувати неминучі суперечності, залишається невідомим, незважаючи на потребу у відповідних механізмах, що стрімко зростає.

Показово, що наприкінці жовтня голова Верховної Ради Руслан Стефанчук на зустрічі з послом КНР в Україні Фань Сяньжуном заявив, що у нашій країні високо цінують відносини стратегічного партнерства з Китайською Народною Республікою, а курс на їхній всебічний розвиток залишається незмінним пріоритетом. Очевидно, відповіддю на це цінне зауваження став позов на $4,5 млрд від компанії Skyrizon, яка намагається встановити контроль над українським заводом "Мотор Січ" і за якою, очевидно, стоїть китайська держава.

На закінчення зазначимо, що для України стратегічні військово-політичні документи США як "головного стратегічного партнера та перспективного союзника" якнайкраще відображають глобальну міждержавну динаміку та логіку можливого застосування військової сили проти "основного противника" РФ. А ось дії Китаю повинні розглядатися не як формально деклароване "стратегічне партнерство", а в ширшому контексті його амбіцій, що реалізуються через ретельно маскований військово-політичний союз з Росією, який націлений на встановлення домінування над усім Євразійським континентом і конкурування з американським глобальним лідерством.

    Реклама на dsnews.ua