Білорусь на роздоріжжі. Прогноз-2025

2020 рік вивів білоруську тему в ТОП інформаційного порядку денного Європи. Масові протести проти фальсифікації виборів, здавалося, спричинять зміну політичної системи Республіки Білорусь. Тим більше, що необхідність трансформації системи управління визнавав і сам Лукашенко. Зокрема, з початку 2019 року він говорив про підготовку нової конституції з перерозподілом повноважень між гілками влади. На дільниці для голосування на парламентських виборах восени 2019-го Лукашенко підтвердив роботу над проектом змін. Значна частина населення у 2020 році розраховувала на трансформацію системи та можливі швидкі зміни. Навіть альтернативний кандидат Віктор Бабарико до свого арешту записав ролик про "завершення процесу" конституційної реформи та створення політичної партії. Ролик був опублікований 31.08, після першої хвилі протестів, коли сам Бабарико вже був за ґратами.

На можливий транзит влади розраховувала і частина європейських політичних еліт. Тим більше, що до середини серпня 2020-го (вже під час першої хвилі протестів) керівництво РФ займало підкреслено "нейтральну" позицію, а російські ЗМІ (ТАСС, НТВ, Россия-24) та пропагандисти (наприклад, Соловйов) значною мірою критикували Лукашенка.

Ситуація змінилася після 17 вересня, коли Лукашенко пішов на перемовини з РФ і прийняв "допомогу" від Путіна в обмін на компроміси в інтеграційних питаннях. Зокрема, було розблоковано процес подальшої підготовки "союзних програм", що тривав з 2018 року. Москва наполягала на відносно швидкому проведенні конституційної реформи.

При цьому в самій Білорусі у 2020 році відбулися фундаментальні зміни. З 2010 до 2018-го у країні сформувалася велика соціальна група — міський середній клас. Йшлося не лише про рівень життя, але й про базові політичні маркери на зразок патерналізму. Процес фіксувався і в рамках досліджень білоруської ідентичності, де на початку 2020-го виокремили основні сегменти, що відрізняються на ціннісному рівні. Зокрема, за рівнем патерналізму, сприйняттям ролі держави, місця особистої свободи тощо. Ця сегментація збереглася й сьогодні, у 2025 році, природно, з певною динамікою перетікань між групами.

У 2020 році відбулися фундаментальні зміни. Логіку процесів я описував у спеціальній доповіді "Розібратися в білорусах", презентуваній у 2023 році. Тут наведу лише кілька тез, що окреслюють хід процесів:

1. Базова соціальна група, на яку спирається Лукашенко і з якою насамперед комунікує — т.з. "радянські білоруси" — зменшується рік до року. Стабільне електоральне поле Лукашенка звузилося з більш ніж 50% у 2010 році до 35–37% у 2020 році.
2. Довге автократичне правління призвело до деградації вертикалі влади. Особливо це було помітно на умовному середньому рівні, де кар’єру робили швидше лояльні, а не самостійні та компетентні бюрократи.
3. На тлі провальної комунікації у питаннях COVID-19 відбулася політизація раніше аполітичних соціальних груп. Насамперед, йдеться про міський середній клас. Фактично було зруйновано стару соціальну домовленість "ми не заважаємо вам заробляти і подорожувати, ви не заважаєте нам панувати".
4. Наявність сильного середнього класу породила несподіваний процес "фінансової солідарності". У Білорусі вперше за останні 20 років склалася ситуація, коли громадсько-політична активність отримала можливість існувати за рахунок внесків громадян країни.
5. Перелічені вище пункти породили попит на зміну самої системи управління, що поширювався частково і на прихильників Лукашенка. При цьому жодна з активних опозиційних груп 2020 року не пропонувала готової концепції, використовуючи швидше емоційні механізми мобілізації.

Білорусь між 2021 і 2022 роками

Зважаючи на базові умови кризи, перед Лукашенком стояло кілька завдань:

• Збити активність протестів і при цьому мобілізувати власну вертикаль влади та електоральну базу;
• Не допустити об’єднання (або ефективної комунікації) між ядром протестів та іншими соціальними групами;
• Протидіяти механізмам самофінансування протестної (або, ширше, політичної) діяльності;
• Продовжити підготовку до політичної реформи;
• По можливості послабити тиск РФ на політичне поле, звівши його до традиційних обговорень економічних компонентів інтеграційних процесів;
• По можливості зберегти або розширити поле зовнішньополітичних балансувань;
• І, звичайно, зберегти власну владу.

Досягти реалізації більшості завдань можна було або через створення ілюзії широкого діалогу (передумови для цього були наприкінці серпня), або через широке використання репресивних механізмів. У першому варіанті були можливості максимально зберегти умови, що існували в Білорусі до 2019 року, однак були ризики дезорганізації вертикалі влади і, у підсумку, особистої влади Лукашенка. Другий варіант — ескалація — передбачав масові репресії, зачистку медійного поля та поля громадянської активності. Він неминуче призводив би до погіршення стосунків із країнами Заходу, але дозволяв мобілізувати вертикаль влади та стабілізувати становище Лукашенка.

Для РФ були прийнятні обидва варіанти, оскільки вони вели до загального ослаблення позицій Лукашенка та можливості різко наростити свій вплив за зразком 2011–2013 років.

Для країн ЄС та США перспектива ізоляції Білорусі виглядала не найкращим із варіантів, тому кінець 2020 року не супроводжувався різким санкційним ударом — перші пакети були, швидше, символічними. У той же час наприкінці 2020 року за кордоном, насамперед у Литовській Республіці та Польщі, сформувалися потужні центри білоруської політичної еміграції. Вони:

• Структурували навколо себе лідерів і активістів протестів 2020 року;
• Сформували систему самофінансування — збору коштів на свої потреби та на активність усередині країни;
• Зміцнилися за рахунок початку співпраці (і кооптації до свого складу) частини активістів, які мали досвід опозиційної роботи з 90-х або початку 2000-х.

Логіка білоруських репресій

2021 рік став роком формування нових політичних рамок для Республіки Білорусь. Лукашенко для стабілізації свого становища пішов шляхом репресій. І в такій політиці простежувалася своя логіка:

1. Репресії проти преси починалися з атаки на місцеві ЗМІ і, пізніше, на ресурси, які користувалися популярністю серед різних груп білорусів. Таким чином оточення Лукашенка намагалося зруйнувати старі й не допустити відбудови нових зв’язків між різними сегментами білоруського суспільства.
2. Підкреслено жорстокі репресії проти активістів, що мало на меті залякати частину прихильників нової опозиції.
3. На тлі кризи опозиційних ЗМІ (через репресії) розпочалася кампанія з демонізації опозиційних лідерів у вигнанні.
4. Окремо варто згадати дискредитацію структур, які займалися збором коштів. Тим більше, що навколо цієї теми почалися конфлікти всередині білоруських опозиційних груп. Паралельно розпочалися переслідування тих, хто жертвував на різні потреби раніше. Перелічене мало на меті ліквідувати (або істотно обмежити) механізми самофінансування опозиційних груп.
5. Проєкти створення "підконтрольної опозиції" були згорнуті, зважаючи на зростання політичного та економічного тиску з боку європейських держав.

Така політика спричинила хвилю еміграції з Білорусі. Її ядром стали громадські та політичні активісти, з часом до них приєдналися умовні "економічні" мігранти. Процесу сприяла політика Польщі, яка почала залучати IT-спеціалістів, заснувавши програму Poland Business Harbour; України, яка на офіційному рівні запросила представників згаданої категорії; та Литовської Республіки, яка намагалася реалізувати аналогічну програму. Відповідно вже наприкінці 2022 року можна було говорити про литовський, польський та український центри політичної еміграції. До них додався грузинський напрямок, але на той час він був значно слабшим. І, нарешті, найбільша кількість мігрантів переїхала до РФ. Вона була не такою політизованою, однак частина білорусів з цієї хвилі ухвалила рішення про переїзд через політичний терор у Білорусі.

Розворот ЄС і бонуси для РФ

Країни ЄС і США передбачувано пішли шляхом посилення санкційного тиску, а також збільшення фінансування білоруської політичної опозиції. Було обрано "венесуельський алгоритм" — створення "альтернативного політичного центру". У Венесуелі це була група навколо Хуана Гуаїдо, у Білорусі — навколо Світлани Тихановської.

На цьому тлі РФ істотно збільшила свій вплив на процеси в Білорусі:

• У 2021 році були нарешті підписані "союзні програми". Причому частина з них — у форматі, на якому наполягав Кремль ще у 2018 році.
• Закриття доступу Білорусі до портів балтійських країн створило для Кремля можливість контролювати (фізично) логістику білоруського експорту.
• РФ рефінансувала частину білоруського боргу, перенісши виплати на 2025–2027 роки. Тут варто згадати рефінансування кредиту на будівництво АЕС, де містилися норми, що при протермінуванні виплат за будь-яким з урядових кредитів Росія має право вимагати одночасного розрахунку як за сумою обслуговування, так і за всім тілом кредиту.

Важливо відзначити позицію КНР. У 2021 році Китай, який у Мінську розглядали як балансер російського впливу, істотно знизив інтенсивність роботи на білоруському напрямку. Можна говорити про своєрідну паузу, щоб перевірити, чи втримається Лукашенко на посаді.

Відмінністю зовнішньої політики Білорусі 2021 року став український напрямок. Вперше за всю історію двосторонніх відносин Лукашенко почав розвивати контакти з політичними опонентами чинної влади. З липня 2021 по лютий 2022 відбулися (як у Мінську, так і у Москві) принаймні шість зустрічей з Віктором Медведчуком. Можна припустити, що Олександр Лукашенко знав про плани РФ розпочати новий етап війни в Україні та спричинити зміну керівництва.

Варто також відзначити, що більш широке відкриття російського ринку та робота за старими (2011–2015 років) механізмами обходу санкцій дозволили уникнути обвалу білоруської економіки. ВВП країни, незважаючи на санкції, після падіння у 2020 році на 0,9%, зріс на 2,1% за підсумками 2021 року. При позитивному сальдо торгівлі товарами та послугами.

Якщо розглядати участь Білорусі в агресії проти України, варто звернути увагу на три, здебільшого непомітні для ЄС та України, фактори:

1. Одночасно з вторгненням у Білорусі відбувся референдум щодо нової Конституції, яка формувала нову систему влади в країні. Можна говорити про спробу адаптації до білоруських реалій "іранської моделі" із Радою Старійшин (у Білорусі – президія Всебілоруських зборів) і перерозподілом повноважень на нижчих рівнях. При цьому РФ була "зайнята" війною і фактично не впливала на підготовку та проведення референдуму.
2. На початку 2020 року відбулася операція ОДКБ у Казахстані. Росія прагнула повернути свій вплив на країни Центральної Азії, але була змушена відступити під тиском Китаю та Туреччини. Для Білорусі, яка брала участь в операції, це було наочною демонстрацією захисту КНР своєї зони впливу.
3. Згадана вище активність оточення Лукашенка в комунікації з Медведчуком. Фактично робилася ставка на зміну влади в сусідній країні та збереження (а можливо, й розширення) рівня економічних відносин.

Зовнішній баланс – "бар'єр" з боку ЄС і активізація КНР

Вторгнення РФ в Україну та участь Білорусі в цьому призвели до різкого посилення санкційного тиску та, що цілком природно, закриття останнього непідконтрольного Росії логістичного маршруту до морських портів. А також — втрати українського ринку. Через це 2022 рік завершився падінням ВВП на 3,8%. Однак уже в 2023 році почалося економічне зростання, спричинене такими факторами:

• відкриттям нових можливостей збуту своїх товарів (на тлі виходу з російського ринку частини іноземних виробників);
• зростанням попиту на промислову продукцію військового та подвійного призначення (починаючи з 2023 року);
• активізацією білорусько-китайських торгових та економічних відносин.

Таким чином, 2023 рік завершився зростанням ВВП на рівні 3,8%, 2024 року – 4%. Зафіксовано також зростання реальних доходів населення – на 13% за підсумками 2024 року. Водночас різко зросла залежність Білорусі від РФ та російського ринку. Частка Росії становить понад 63% за експортом і 66% за імпортом.

Кремль, використовуючи цю ситуацію, проводив політику, спрямовану на недопущення пошуку Мінськом компромісів із країнами Заходу. Офіційний Мінськ двічі намагався стати транзитною країною для української продукції під час переговорів щодо "зернової угоди". І щоразу після таких заяв – у серпні та вересні – авіація РФ завдавала ракетних ударів по Україні з території Білорусі. Після таких демонстрацій "білоруський маршрут" перестав розглядатися як реальна альтернатива. Білоруська тема використовувалася у спробах шантажу ЄС і США, а також створення постійної зони напруження на білорусько-українському кордоні. Крім того, з ініціативи Росії було підписано кілька угод щодо військового співробітництва, оновлено військові доктрини Білорусі та "союзної держави".

Серед важливих факторів, що впливають на розвиток подій, варто згадати "кейс Пригожина". У російських ЗМІ Лукашенко фактично став "рятівником" Росії від "смут". І, використовуючи цей статус, зміг "монетизувати" його, отримавши економічні бонуси: зафіксовані ціни на газ і нафту, більше використання російських портів для експорту нафтопродуктів і калію. А також "заморозити" обговорення визнання Абхазії та Південної Осетії і не висловлюватися з приводу визнання "нових кордонів РФ". Однак така активність уже на межі 2023/24 років викликала певне роздратування Кремля.

Другим важливим гравцем на білоруському напрямку став Китай. Після паузи у 2021 році КНР активізувала співпрацю з Білоруссю. Відновилися регулярні зустрічі Лукашенка та Сі. Рівень політичного співробітництва між країнами було піднято до "всебічного стратегічного партнерства незалежно від зовнішніх умов" – згідно з класифікацією китайських політичних відносин, викладених Лю Банджу, це найвищий можливий рівень, на одну сходинку вище, ніж зафіксований рівень із РФ. Білорусь отримала запрошення на вступ до Шанхайської організації співробітництва і в 2024 році стала повноправним членом організації.

У 2023 році КНР, на тлі обмежень на експорт калійних добрив і тиску з боку РФ щодо об'єднання "Білоруськалію" та "Уралхіму", суттєво (в 2 рази за обсягами, в 1,8 рази за цінами) наростила імпорт цієї продукції з Білорусі. Це зірвало спроби Кремля отримати контроль над білоруським калійним монополістом.

Китай активно демонстрував свою зацікавленість у Білорусі як у державі-партнері, що означало збереження незалежності країни. Водночас Пекін використовував не лише позитивну мотивацію. Наприклад, попри високий рівень політичного співробітництва жодна (!) з білоруських офіційних осіб не отримала запрошення на саміт ініціативи One Belt, One Road у серпні 2023 року. Попри це білоруська сторона погодилася на підписання угоди про захист інвестицій і ще кількох міждержавних угод, які були важливими для китайської сторони.

Білоруське питання підіймалося у переговорах Китаю з лідерами третіх країн, зокрема на зустрічі голови КНР Сі Цзіньпіна з президентом Польщі Анджеєм Дудою. Китай продемонстрував готовність включатися у вирішення проблем. Принаймні, після згаданої розмови гострота міграційної кризи на білорусько-польському кордоні почала знижуватися. З 2024 року Білорусь на політичному рівні демонструвала готовність слідувати в руслі китайської політики. Наприклад, заява новопризначеного міністра закордонних справ про підтримку китайського плану врегулювання в Україні пролунала на тлі заяв Путіна про неприйнятність ініціатив КНР.

Санкції Заходу та ізоляція Білорусі

Країни ЄС і США, своєю чергою, обрали механізм санкційного тиску та ізоляції Республіки Білорусь. Тривала реалізація так званого "венесуельського алгоритму", що включав:

• поступове збільшення фінансування білоруських опозиційних груп. Оскільки можливості опозиційних центрів у вигнанні щодо контактів і впливу всередині Білорусі були обмежені, більша частина коштів спрямовувалася на підтримку діяльності діаспорних організацій. Із середини 2022 року особлива увага приділялася програмам інституційного оформлення опозиційних груп;
• фінансування медіа, які теоретично могли б здобути (і утримати) свою аудиторію всередині Білорусі;
• максимальна легітимізація "альтернативи" Лукашенку. Використовувався механізм демонстрації політичної активності Світлани Тихановської, яка мала численні зустрічі із лідерами європейських країн. Одним з основних лобістів і модераторів процесу стала Литовська Республіка. Проте частина ініціатив на зразок визнання Тихановської президентом у вигнанні (president-elect) фактично провалилася. Реальний вплив, якщо оцінювати спроби захисту інтересів білорусів у різних країнах ЄС, залишався дуже обмеженим.

Водночас країни ЄС не йшли на повний розрив економічних контактів із Білоруссю. Санкції спричинили значне зниження обсягів білоруського експорту до Європи. Однак низка держав, навпаки, збільшила постачання своїх товарів на білоруський ринок. Є підстави вважати, що частина такого імпорту згодом, вже під білоруським маркуванням, постачалася на територію РФ.

Для білоруського суспільства новий етап війни РФ проти України (який сприймався просто як "війна" – без згадки подій 2014–2022 років) став шоком. Уже до травня соціологи зафіксували формування двох точок національного консенсусу, які підтримували майже всі сегменти суспільства:

1. Білорусь не повинна воювати проти України (йдеться про її власні збройні сили).
2. Білорусь має залишатися незалежною державою.

Почалася нова хвиля еміграції з Білорусі, однак із певними особливостями:

1. Різко зросла кількість білорусів, які переїхали до Грузії, насамперед, до Батумі. Проте вже у 2024 році через складнощі з легалізацією понад половина "грузинської діаспори" виїхала в інші країни, насамперед, до Польщі.
2. Українська діаспора значно скоротилася через політику української влади щодо витіснення новоприбулих білорусів зі своєї території. Водночас з'явився і зворотний потік – добровольці, які їхали воювати на боці України. Проте баланс міграції залишився негативним.
3. Литовська Республіка, де розташовувався ключовий центр білоруської політичної еміграції, також почала проводити політику часткового витіснення білорусів, зокрема, опонентів Лукашенка. Причиною стали побоювання офіційного Вільнюса щодо виникнення сильного національного руху та, як наслідок, загострення історичних суперечок. Тема "загрози літвинізму" на деякий час стала домінантною у висловлюваннях литовських політиків щодо Білорусі.
4. Польща, яка проводить більш лояльну політику щодо прийому білорусів, стала основним напрямком білоруської політичної та економічної міграції. Водночас програма Poland Business Harbour виявилася провальною: із 155 тисяч учасників до Польщі для роботи переїхало менше, ніж 20 тисяч. Решта скористалися можливістю отримати довгострокову візу для подорожей країнами ЄС.

Станом на кінець 2024 року за межами Білорусі перебувало щонайменше 620 тисяч громадян. Однак частина з них – учасники "трудової міграції" попередніх років (до 2020-го). Перевищення "стандартних" розмірів міграційних потоків, яке можна безпосередньо або опосередковано пов'язати з політикою оточення Лукашенка, становило від 144 (з урахуванням РФ) до 220 тисяч осіб (без урахування РФ). Така розбіжність пояснюється суттєвим зниженням рівня міграції до РФ.

Фактор війни та реакція білоруського суспільства створили нову проблему для Лукашенка. Зокрема, спроби розпочати диверсії стали новим явищем в історії білоруської політики. Реакція на таку активність була передбачуваною – репресії. Проте з'явилося розуміння необхідності дистанціюватися від теми агресії проти України. Тому в 2022–2024 роках репресивний механізм дещо змінився:

• З метою створити та зміцнити атмосферу страху серед потенційних активістів почалися затримання тих, хто просто брав участь у протестах у 2020 році (присутність без активних дій). Паралельно за адміністративними статтями (арешти на кілька діб) активно засуджували людей, які до 2020 року були помічені на опозиційних політичних заходах або просто мали фото з національною символікою.
• Щоб обмежити аудиторію опозиційних ЗМІ (редакції яких перебували в еміграції), розширювали списки "екстремістських матеріалів", читачі таких ресурсів опинялися під загрозою кримінального переслідування.
• Активно вівся пошук тих, хто переказував гроші на різного роду кампанії зі збору коштів. Йшлося не лише про "опозиційні фонди", що з’явилися після 2020 року, а й про донати на цілком легальні (на той момент) ініціативи та збори.
• Ще одна категорія громадян, яка потрапила до групи ризику – люди, так чи інакше пов’язані з Україною. Їх щонайменше перевіряли. Якщо з’ясовувалось, що такі громадяни передавали в листуванні якусь інформацію про військову активність, їх намагалися притягнути до кримінальної відповідальності за "державну зраду".
• Відмінністю від 2020–2021 років стало переслідування чиновників і співробітників силових органів, які або не погоджувалися з державною політикою, або (згідно із звинуваченнями) передавали інформацію українській стороні.

У 2023–2024 роках було ліквідовано більшість опозиційних політичних партій, що діяли на території Білорусі. Продовжилася "зачистка" (масове закриття) громадських об'єднань. Фактично, влада створила умови, за яких легально могли діяти лише ті організації, які публічно демонстрували повну лояльність до Олександра Лукашенка.

Політична трансформація влади

Паралельно почалася реалізація схеми трансформації влади, зокрема:

• Було ухвалено комплекс законів, що вводив до політичного поля Всебілоруські народні збори як один з органів влади.
• Розпочався процес перерозподілу повноважень між президентом та урядом, на цьому етапі радше формально, ніж реально.
• Частина питань (наприклад, механізми стимулювання бізнесу в регіонах) передавалася на рівень областей і районів.
• Була створена провладна партія "Біла Русь".

Маніпуляції з громадською думкою

У комунікації білоруська влада продовжувала процес демонізації політичних опонентів (тим більше, що ті давали приводи своїми внутрішніми конфліктами). А з кінця 2022 року запроваджено нову тезову конструкцію : "завдяки Олександру Лукашенку Білорусь не втягнута у війну проти України". Таким чином офіційний Мінськ експлуатував антивоєнні настрої у суспільстві (граючи на небажанні війни), і вже ближче до кінця 2023 року досяг ефекту, який соціологи назвали переходом від тези "Ні війні!" до "Немає війни" (рос. "нет войне – нет войнЫ").

Частина населення сприйняла цю тезу. Також вплинула політика відсічення політичних опонентів (за кордоном) від інформаційного поля. Почала насаджуватися думка, що за нинішніх умов Лукашенко є "меншим злом" – він нібито може гарантувати невтягнення у війну та не допустити остаточного поглинання Білорусі Росією.

У 2023 році остаточно сформувалася структура білоруської опозиції у вигнанні. Панівну роль займає Світлана Тихановська та її офіс. При цьому вибудовується пірамідальна, а не горизонтальна структура співпраці між різними групами.

Спроби створити протоуряд (Об’єднаний перехідний кабінет) і протопарламент (Координаційну раду) як механізми саме горизонтальної комунікації завершилися фактичним підпорядкуванням цих двох структур офісу Тихановської. Відносну автономність зберігає варшавська група та Національне антикризове управління на чолі з Павлом Латушком. Спроби створити політичний суб'єкт на базі Полку Калиновського поки що не дали результатів. Можна говорити про "кредит суб'єктності", який існує завдяки специфіці діяльності полку, але він на сьогодні не реалізований. Умовна "батумська група", у якої могли з’явитися свої сильні організації та лідери, сьогодні перебуває у кризі через відтік людей.

У питаннях впливу на процеси всередині країни опозиційні центри, на жаль, суттєво втратили позиції. На межі 2024 року можна говорити про відсутність підтримки серед більшості населення. Ситуацію погіршила криза ідей: розуміючи безперспективність (з точки зору приходу до влади) роботи у форматі "альтернативного уряду", опозиційні лідери не могли відкрито це визнати та не мали ідей щодо зміни ситуації і зміцнення своїх позицій.

Причинами цієї ситуації, на думку автора, стали:

• Втрата інструментів комунікації між різними сегментами білоруського суспільства. Опозиційні медіа та лідери зверталися, насамперед, до своїх сталих прихильників, погляди яких суттєво відрізнялися від ціннісних орієнтирів інших груп білорусів.
• Санкційний тиск і політика ізоляції Білорусі. Для представників діаспори (а відповідно, і політичних лідерів) це був основний інструмент тиску на режим Лукашенка. Водночас білоруси всередині країни сприймали обмеження на мобільність і права за кордоном як політику, спрямовану проти них особисто, а не проти режиму. Відповідно, змінювалося і ставлення до опозиційних політиків.
• Проблема зв’язків діаспори з батьківщиною. Опозиційні центри змушені були орієнтуватися на проблеми діаспори, однак інтереси, проблеми та життєві орієнтири тих, хто виїхав, дедалі більше відрізнялися від інтересів і проблем тих, хто залишився в Білорусі. В результаті на межі 2023 року опозиційні політичні центри почали ставати "чужими" для значної частини своїх колишніх прихильників.
• Прояви цензури або вузькі рамки роботи в інформаційному полі. Опозиційні медіа (особливо нові медіа) дотримувалися негативних рамок висвітлення процесів у Білорусі. Це контрастувало з реальністю: наприклад, ЗМІ говорили про швидкий економічний крах, а доходи людей зростали, що природним чином знижувало довіру до таких джерел інформації.

Тому цілком логічними стали результати 20-ї хвилі опитувань Chatham House, де група "продемократичних" респондентів була оцінена у 14%. Ще 13% — економічно незадоволені, а 33% — провладно налаштовані респонденти. Варто зазначити, що це опитування проводилося серед міських жителів і не охоплювало сільську місцевість, яка традиційно має більш провладні настрої.

2023 рік можна назвати успішним для Лукашенка: він зміг стабілізувати своє становище всередині країни. Сприятливі зовнішні фактори (різке зростання попиту на російському ринку, активізація Китаю, монетизація "кейсу Пригожина") дозволили компенсувати санкційний тиск і забезпечити зростання економіки. Однак ці фактори давали лише тимчасовий ефект:

• Зростання військових витрат у РФ призвело до перерозподілу бюджетних потоків, зокрема скорочення цивільних національних проєктів. Це загрожує зниженням обсягів білоруського експорту до РФ у 2025 році.
• Успішні удари України по нафтопереробній галузі РФ створили додатковий попит на продукцію білоруських НПЗ, але цей ефект є тимчасовим.
• Стабілізація внутрішньої ситуації відбулася завдяки використанню суспільного консенсусу щодо небажання війни проти України. Але це не означало зростання підтримки Лукашенка – його сприймали лише як тимчасовий варіант за відсутності кращих альтернатив.
• Репресивний механізм втратив ефективність. Навіть серед електорату Лукашенка виник запит на внутрішнє примирення та покращення відносин із сусідами.
• Створення провладної партії "Біла Русь" не вирішило проблеми комунікації з суспільством.
• Китайська активізація щодо Білорусі напряму залежала від здатності офіційного Мінська вийти з конфлікту із сусідами.
• Можливі переговори щодо укладення миру в Україні актуалізували питання майбутнього Білорусі, зокрема ризики її поглинання Росією.
• Білоруська пропаганда втрачала аудиторію – охоплення телевізійних каналів щороку зменшувалося. Згідно з данними "Медиаизмерителя" (ресурс оцінки аудиторії ТБ в Білорусі) загальне охоплення ТБ каналами змешнується на 2-3% щороку. А лояльна аудиторія зменшилася в 2024 році до 20%.
• Висока еміграція та демографічна криза (яка почалась понад десять років тому та посилилась після 2020) створили виклики для економіки через нестачу кваліфікованих працівників.
• Лукашенко досі не отримав гарантій підтримки на виборах 2025 року ані від РФ, ані від КНР.

Криза всередині білоруської опозиції була вигідною для Лукашенка та його оточення. Однак хитка база підтримки всередині країни, втома суспільства, бізнесу та частини "вертикалі" від режиму репресій створювали можливості для посилення опозиції в майбутньому. До того ж, важливим фактором стало проявлення суб'єктності у "опозиційному" полі військових і парамілітарних структур, що стало новим явищем у білоруському політичному протистоянні. Понад те, задоволення запиту на примирення так чи інакше передбачає в майбутньому комунікацію, щонайменше, з частиною опозиційних груп (не обов’язково з оточенням Тихановської).

Зазначені вище фактори призвели до початку змін у політиці Лукашенка. Серед найбільш яскравих рис цих процесів можна назвати:

• Поступове оновлення владної вертикалі та повернення персон, які можуть полегшити комунікацію із західними країнами. Йдеться про адміністрацію президента, МЗС, початок кадрових ротацій у силових структурах. Загальна риса процесів: поступове зменшення впливовості умовної "міліцейської" групи.
• Після розмови Дуди та Сі, а також ротацій у керівництві країни, розпочався процес згортання міграційної кризи на кордонах із Польщею та країнами Балтії. Кількість спроб перетину кордону з серпня-вересня 2024 року була в десятки разів меншою, ніж на початку весни. Варто зазначити, що одночасно в Польщі розпочався процес реорганізації телеканалу "Белсат", який транслював програми на Білорусь. Канал втратив незалежність і ефірну сітку в режимі 24/7, що можна розцінювати як сигнал польського керівництва у відповідь.

• Різка активізація КНР на білоруському напрямку. Від моменту перших ротацій у керівництві держави (червень) до середини вересня відбулося 13 (!) двосторонніх зустрічей на рівні "міністр і вище".
• Лукашенко розпочав процес "помилування" політичних в'язнів. У середньому з серпня 2024 року щомісяця через таку процедуру звільняється 25-27 осіб.
• Виведення у публічний простір знакових політичних в’язнів (Бабарикоа, Колесникова, Зянкович) через організацію їхніх зустрічей із родичами або інтерв'ю на державному ТБ.
• Розпочався процес публічних (!) суперечок між різними групами білоруських пропагандистів. Наприклад, "рекомендація" до ГУБОПіК припинити знімати "покаянні відео" із затриманими за політичними статтями, чи публічні (!) конфлікти з проросійськими пропагандистами та активістами.
• Продовження роботи "комісії з повернення" та долучення до процесу нових публічних спікерів, наприклад, Романа Протасевича.
• Поступова зміна публічної риторики: від пріоритету виключно російського напрямку співпраці до тем Шанхайської організації співробітництва, БРІКС, Африки та відновлення контактів із країнами ЄС.
• Лукашенко вперше за останні роки розпочав комунікацію з приватним бізнесом. Йдеться саме про комунікацію, визнання його ролі та готовність допомагати, що відрізняється від попередніх погроз за зв’язки з протестами.

Усі ці фактори можна сприймати як сигнали з Мінська про готовність до діалогу щодо нормалізації відносин із сусідами. Однак реальні зрушення у відповідь були неможливі без ліквідації (чи послаблення ефекту) ключової політичної проблеми Лукашенка – токсичного шлейфу 2020 року. Саме ті події були головним чинником, який унеможливлював початок предметного діалогу, щонайменше, із сусідніми країнами.

Виходів було два – або транзит влади, або вибори у найбільш сприятливий час. Для Лукашенка було важливо провести виборчу кампанію до того, як стане відчутним ефект зниження попиту на російському ринку та до можливих переговорів про припинення війни в Україні. Тому виборча кампанія була проведена фактично на пів року раніше.

Лукашенко зрештою (або прогнозовано) вирішив балотуватися на посаду президента. Кампанія була організована в максимально стислі терміни, було оголошено високий результат, і при цьому не було протестів. На перший погляд, він стабілізував своє становище. Однак після інавгурації виникне кілька викликів, пов’язаних із процесом трансформації влади. Зокрема:

1. У Конституцію знову внесена норма, що один і той самий громадянин не може бути президентом більш, ніж два терміни. Перший термін Лукашенка, згідно з новою Конституцією: 2020-2025, другий – 2025-2030.
2. У рамках трансформації влади був створений (як орган державного управління) Всебілоруський народний з’їзд, де Лукашенко є головою президії. Це офіційна посада. Але стаття 86 нової Конституції починається словами: "Президент не може займати інші посади, якщо інше не передбачено Конституцією".
3. Питання перерозподілу повноважень між парламентом, президентом, Всебілоруським народним з’їздом і урядом. Фактично, частина президентських повноважень передається іншим структурам. Це робилося з розрахунком на транзит влади – послаблення інституту президентства. Але Лукашенко поки що не пішов на транзит, і відповідно, його ж законодавство невдовзі почне обмежувати його ж повноваження.

Окрім того, існують виклики, пов’язані з настроями населення. Білоруська влада стабілізувалася завдяки тезам "пережити складні часи" і "не бути втягнутими у війну", а також завдяки позитивній динаміці в економіці. Однак у разі замороження російсько-української війни цей перший ідеологічний блок руйнується. Проблеми в російській економіці (при орієнтації Білорусі на РФ) ставлять під питання можливість гарантувати хоча б економічну стабільність.

Можливості посилення репресивних механізмів майже вичерпані – навіть прихильники Лукашенка очікують зворотного. Іншої концепції – бачення того, чим може або має стати Білорусь — у владних колах немає. Немає й механізмів донести необхідні тези (навіть якщо уявити, що існує якась візія майбутнього).

Усе перелічене вище стане актуальним уже навесні 2025 року, що означає ризики дестабілізації ситуації.

Внутрішнє становище

Для ілюстрації базових умов використаємо схему оцінки стійкості політичних систем

Позитивна характеристика  більшості параметрів означає стабільну ситуацію. Два і більше "нульових" значення (позначені подвійним знаком у схемі) свідчать про кризу, але керовану. Понад два негативних значення – некерована дестабілізація, яка може завершитися руйнуванням усієї системи.

Станом на початок року позиції Лукашенка та його оточення, а також позиції Білорусі як держави, укладаються у формат керованої кризи, коли адекватні рішення можуть покращити ситуацію і привести її до стабільності.

Однак за більшістю параметрів спостерігається (або очікується) негативна динаміка:

• Внутрішня легітимність. Механізм стабілізації серед населення описаний вище. Проте він може невдовзі зруйнуватися через зникнення головного подразника (війни), погіршення економічної ситуації та ідеологічного вакууму.
• Легітимність серед еліт. Вона може знизитися з двох причин: по-перше, через вищезгадані фактори; по-друге, через відкладений запит на нормалізацію ситуації та відкриття країни для співпраці із сусідами.
• Зовнішня легітимність. Її рівень невисокий через невизнання Лукашенка країнами ЄС та США. Однак він не є нульовим, адже більшість інших держав визнають його правління. Усвідомлення неефективності попередньої політики Заходу щодо Білорусі та фактор Трампа дають підстави говорити про позитивні перспективи у 2025 році.
• Економічні ресурси. Станом на сьогодні економіка є відносно стабільною, однак спостерігається зростання негативного торгового балансу, перспектива зниження попиту в РФ і вплив міграційних процесів. Усе це розмиває економічну базу влади.
• Силовий ресурс. Йдеться не лише про "людей у погонах", а й про систему законодавства та механізми примусу до його виконання. Наразі ситуація стабільна, однак уже існують правові колізії, що стосуються самого Лукашенка та його посад.
• Організаційний ресурс. Одна з головних проблем білоруської влади – деградація системи, коли кар’єру робили не компетентні, а лояльні. Лукашенко та його оточення часто говорять про необхідність прояву "ініціативи та самостійності", але режим репресій не сприяє запуску соціальних ліфтів і приходу в державну службу передусім кваліфікованих кадрів.
• Ідеологічний ресурс. Тут проблема подвійна: по-перше, досі не вирішене питання історичної пам’яті чи історичного міфу, який пояснював би, хто такі білоруси; по-друге, апелювання до радянського минулого не дає відповіді на запитання "що далі?".
• Зовнішня підтримка. Станом на сьогодні вона надходить переважно з РФ і Китаю. Росія, ймовірно, оптимізуватиме свої витрати, а тому розмір її підтримки для Білорусі може зменшитися, або ж зміняться умови її надання – із більш жорсткими вимогами щодо інтеграції. Китайська підтримка може зрости, але за умови виходу з конфліктів із сусідніми країнами. Без цього Пекін, швидше за все, лише запобігатиме ліквідації незалежності Білорусі, але не стане повноцінним компенсатором російського впливу.

Таким чином, Лукашенко може стабілізувати своє становище у 2025 році лише за умови трансформації власної політики та зміни рамок, які були актуальними упродовж усього попереднього виборчого циклу.

Зміна зовнішньополітичних умов

2025 рік несе значні виклики для системи влади в Білорусі. Проте останні місяці також принесли нові фактори, що розширюють поле можливостей для офіційного Мінська. Основні з них:

• Президентство Трампа та перехід США до політики багатополярного світу. Новообраний президент США повторює стиль управління свого попереднього терміну: ігнорування інституційних механізмів зовнішньої політики, акцент на міжособистісних контактах та двосторонніх угодах. Його метод переговорів через ультиматуми та підвищення ставок також залишається незмінним. Крім того, адміністрація Трампа фактично визнала крах старого світового порядку, що означає зниження значущості міжнародних організацій і координації з союзниками щодо політики стосовно третіх країн. Основним суперником США визначено Китай, що повертає ситуацію до часів, коли Вашингтон був готовий співпрацювати з будь-якими режимами, аби ті не схилялися на бік Китаю.
• Конкуренція США та КНР. Обидві країни формують власні сфери впливу. У білоруському контексті це означає спробу Вашингтона не допустити надмірного посилення китайського впливу на Москву. У свою чергу, для Білорусі це створює дилему: або допустити анексію/перетворення на проксі-державу Росії, або ж стати об’єктом конкуренції між великими гравцями, що може відкрити певні можливості. США, з огляду на активність Китаю в Білорусі, будуть змушені діяти не через силовий тиск, а через пропозицію вигідних можливостей. Водночас фінальна стратегія буде залежати від переговорів між Сі Цзіньпіном і Трампом, а також від ситуації в Україні.
• Успішні приклади країн Центральної Азії (зокрема Узбекистану та Казахстану), які за рахунок китайського вектору змогли збалансувати російський вплив і розширити простір для політичного маневру. Також варто згадати Азербайджан, який завдяки партнерству з Туреччиною досяг аналогічних результатів.
• Проблеми в російській економіці, які, з огляду на більш технологічну складову білоруської економіки, роблять Мінськ цінним партнером для Москви. Водночас ці ж проблеми змушують білоруську владу шукати нові ринки збуту.
• Глобальні економіко-політичні проєкти на зразок конкуруючих ініціатив Туреччини та Індії зі створення економічного коридору від Перської затоки до Середземного моря. Логічним продовженням цих маршрутів може стати транзит через Україну до Балтії та Північної Європи, що створює зацікавленість у зниженні ізоляції Білорусі.
• Обмеження збуту російської нафти та газу. Уже сьогодні в нафтопроводі "Дружба" з’явилася законтрактована казахстанська нафта – те, чого Мінськ і Астана не змогли домогтися від РФ у 2019 році. Також можливий транзит азербайджанського та казахстанського газу через українську ГТС. Це створює ситуацію, коли на території (або кордонах) Білорусі з’являється реальна альтернатива російським енергоресурсам.
• Автономізація європейської політики. Риторика Трампа щодо союзників активізувала консультації між ключовими державами ЄС щодо вироблення незалежної від США зовнішньої політики. Це може загострити внутрішні виклики для ЄС, зокрема повернення концепції "Європи різних швидкостей". Водночас США можуть активізувати підтримку проєкту "Міжмор’я" як механізму для проекції власних інтересів у регіоні та балансування впливу Німеччини і Росії.
• Намагання РФ масштабувати війну в Україні, втягнувши (або погрожуючи втягнути) інші країни та перетворивши її на регіональний конфлікт. Це змушує країни ЄС і США замислюватися над превентивними заходами щодо ослаблення російського впливу на потенційних учасників війни.
• Провал західної політики щодо Білорусі, яка проводилася за "венесуельським" сценарієм. Проте одночасно з цим відсутнє чітке бачення нової стратегії, яка дозволила б захистити інтереси Заходу та водночас знизити напруженість у відносинах із Білоруссю. В цьому контексті можливе розділення понять "країна" та "режим Лукашенка".

Наведемо таблицю інтересів (або задовільних опцій для) ключових держав на білоруському напрямі.

• Для РФ незалежність Білорусі не є цінністю. Швидше навпаки: вона допускається як опція, що дає додаткові голоси на міжнародних майданчиках. Але в умовах краху світового порядку і кризи міжнародних структур потреба в такому "додатковому голосі" з часом зникає. При цьому для РФ прийнятна конфронтація за вплив на Білорусь як зі США, так і з КНР. Щодо внутрішньополітичних опцій, Кремль не зацікавлений у демократизації Білорусі, але може допустити "коаліційний уряд" з вільнюською чи варшавською групами білоруської опозиції. Причина проста: будь-який коаліційний уряд є слабким, тож можна грати на внутрішніх суперечностях, розвиваючи власні політичні проєкти (які поки що складно реалізувати через страх Лукашенка за власну долю). При цьому РФ не буде займати пасивну позицію в очікуванні появи нових сил на білоруському політичному полі – навпаки, спробує втрутитися.
• Для США Білорусь перебуває поза списком пріоритетів. Зацікавленості в економічних програмах чи військовій співпраці немає. Проте варіанти змін у внутрішній політиці та зовнішньополітичній орієнтації при збереженні режиму можуть бути цікавими для Вашингтона.
• ЄС зацікавлений у нормалізації економічного співробітництва, гарантуванні безпеки кордонів і не має цілісної політики щодо Білорусі. За певних умов для Союзу може бути прийнятним як співпраця з режимом, так і прихід до влади нових сил.
• Для КНР важливе збереження незалежності Білорусі та статус країни як опорної точки в проєкті "Один пояс, один шлях". Для цього необхідне зниження рівня "токсичності" Білорусі в очах сусідів. Як це станеться – через зміну політики Лукашенка чи через створення нового уряду – для КНР не принципово. Єдине, що є неприйнятним – повна зміна влади із домінуванням вільнюської групи білоруської опозиції. Причина тут не в особі Тихановської, а в політичному конфлікті між Литовською Республікою та КНР. Пекін не допустить посилення позицій Вільнюса в регіоні.
• Для Польщі та Литовської Республіки існує інтерес до економічного співробітництва, участі в міжнародних логістичних проєктах. Є загальне "табу" на 2025 рік – жодної військової співпраці. Однак якщо для Варшави збереження незалежності Білорусі є надзвичайно важливим, то для Вільнюса прийнятна навіть анексія з боку РФ за умови американської підтримки. Причина тут не стільки в політиці, скільки в питаннях історичної пам’яті та гіпотетичній проблемі Вільнюського краю (яку частина політиків подає як реальну). Також для Литовської Республіки неприйнятним є відновлення контактів із Лукашенком, оскільки це означало б визнання неефективності власної ставки на Тихановську.
• Інтерес Туреччини наразі найменш представлений, але вже з кінця 2025 року ця країна може стати важливим гравцем у регіональній грі. Тому інтереси Анкари зосереджені переважно на економічних програмах і військовій співпраці без спроб впливати на внутрішню політику.
• І, нарешті, Україна. Тут дається взнаки відсутність визначеної політики щодо Білорусі та непослідовність у реалізації попередніх ініціатив. Природний інтерес Києва – збереження незалежності Білорусі – це питання безпеки. Економічна співпраця може бути вигідною, але проєкти залежать від зміни зовнішньополітичної орієнтації самої Білорусі та позиції США та ЄС. Якщо говорити про можливості впливу на внутрішньобілоруські процеси, знову варто згадати фразу: "Україна не має визначеної політики щодо Білорусі". Відповідно, є окремі ініціативи різних груп, які часто суперечать одна одній.

Завданням №1 для Олександра Лукашенка завжди було зміцнення власної влади. Тут варто звернути увагу на таблицю стабільності систем, наведену вище, а також на інтереси РФ як країни, чий вплив сьогодні домінує в Білорусі:

• Залишатися повністю в руслі політики Москви небезпечно, адже є ймовірність, що після підписання угод про припинення вогню в Україні Росії знадобиться "демонстрація успіху зовнішньої політики". У такому випадку існує ризик анексії Білорусі, що неминуче призведе до транзиту влади. Або ж остаточне перетворення країни на проксі-державу РФ, що також обмежує владу Лукашенка.
• Спроба різкого зовнішньополітичного розвороту можлива лише за умов крайнього ослаблення Росії та гарантій підтримки з боку нових партнерів. В іншому випадку силова інтервенція (не обов’язково військова, може бути політична) з боку РФ майже гарантована. З іншого боку, є ще одна опція: участь Білорусі у якомусь форматі миротворчої місії в Україні. У такому випадку статус "учасника коаліції" дає певні додаткові гарантії. Не через любов до Лукашенка, а через бажання інших держав зберегти режим припинення вогню в Україні.
• Ставка на китайський і/чи турецький вектор не може бути реалізована повним чином без стабілізації відносин з Україною та сусідами з ЄС.
• США, проводячи політику оптимізації закордонних витрат та політику торгівлі з РФ, не будуть єдиним гарантом білоруської незалежності. Умовна угода з Трампом може вплинути на зміну політики Польщі, Литовської Республіки, Латвії та України. Але водночас для США також прийнятним є варіант "торгівлі Білоруссю" з Москвою чи Пекіном. 

У питаннях внутрішньої політики Лукашенко також прагнутиме зміцнити свої позиції. І тут варто звернути увагу на розділи "легітимність" і "організаційний ресурс". Спроби залишатися в рамках політики 2020-25 років, як і спроби й надалі бути абсолютно лояльним Москві, суперечать одразу двом процесам у суспільстві:

1. Точці національного консенсусу щодо збереження незалежності Білорусі.
2. Запиту на зміну політики в бік зменшення репресій і пошуку варіантів внутрішньонаціонального діалогу.

Без покращення (або стабілізації) показників легітимності неможливо вирішити проблему нестачі організаційного ресурсу. Що неминуче у майбутньому призведе або до провалу в російську орбіту (аж до анексії), або просто до колапсу державності.

Для стабілізації внутрішньополітичної ситуації для Лукашенка логічно було б піти іранським алгоритмом, який передбачає створення політичної конкуренції на рівні парламенту з контролем над стратегічними питаннями з боку Ради Старійшин. Саме під таку систему і створювався Всебілоруський народний з’їзд. Але це варіант для майбутнього транзиту. Водночас є питання страху Лукашенка перед появою сильних політичних фігур. Тому очікувати різкої лібералізації політичного життя не доводиться. Максимум, на що можуть піти в Мінську, – створення умовно ліберальної партії, гасла якої перегукуватимуться з переконаннями частини "технократів" у оточенні Лукашенка. Це своєрідний аналог "Нових людей" Нечаєва в РФ. На роль лідера є кілька претендентів, зокрема Ганна Канопацька. А ось на логічний крок – створення підконтрольної національно-орієнтованої (правої) партії – Лукашенко, мабуть, так і не наважиться.

Відповідно, у зовнішній політиці будуть спроби знайти варіанти нормалізації відносин із сусідами, продаючи певне послаблення репресивних практик як "демократизацію". І в умовах зміни міжнародної системи є ймовірність отримання позитивних сигналів у відповідь.

Отже, 2025 рік навряд чи стане роком кардинальних змін. Але при цьому з дуже великою ймовірністю призведе до трансформації політики Білорусі та політичного режиму всередині країни. Що стане гарним підґрунтям (або стартовою точкою) для справді ґрунтовних змін у 2026-27 роках.

Перш, ніж переходити до схеми сценаріїв, варто зробити кілька важливих зауважень:

1. Первинним чинником варіативності розвитку подій є бажання або Лукашенка, або його оточення хоча б трохи збалансувати вплив Російської Федерації. Або, якщо говорити іншими словами, йдеться про інстинкт самозбереження. Оскільки відсутність бажання балансувати, зважаючи на події 2020-23 років, спричинить остаточне перетворення Білорусі на російську проксі-державу з анексією протягом наступних двох-трьох років. А це означає політичну смерть нинішнього керівництва країни.
2. Наведені нижче сценарії є взаємозалежними, і досягнення одного рівня робить можливим перехід (у 2026-27 роках) до інших, більш вигідних умов. Наприклад, сценарій "піруети на орбіті РФ" дає можливість надалі перейти до сценарію "далекий східний вектор" або прямо до "китайців зі знаком якості". Так само це працює і в інший бік (за умови розвитку відносин із США).
3. У розрахунок не бралися вкрай малоймовірні сценарії. Наприклад, падіння метеорита на Москву, Вашингтон чи Пекін. Чи капітуляція РФ або, навпаки, повна капітуляція України.
4. Це сценарне поле дає можливість на кожному з етапів прорахувати приблизну ймовірність того чи іншого варіанту. І відповідно, дає розуміння, які механізми є ключовими на кожному етапі розвитку подій у Білорусі.

Найбільш ймовірними сценаріями на 2025 рік є "проксі-держава" та "піруети на орбіті РФ".

Перший означає ліквідацію будь-якої зовнішньополітичної суб’єктності. Не лише на умовно західному напрямку, а й у відносинах із КНР, Туреччиною, Азербайджаном, Узбекистаном та Пакистаном. Фактично, це стартовий майданчик для майбутньої ліквідації незалежності Білорусі як такої.

Другий сценарій — "піруети" — це умовне повернення до стану приблизно 2017 року, коли зберігається критична залежність від Росії, але водночас є можливості (і, що найважливіше, бажання частини партнерів) збалансувати цей вплив. У публічній презентації я використав припущення, що базовий вибір білоруської влади — 80/20 на користь бажання балансувати, якщо шанси в інших точках вибору рівні. За такого підходу ймовірність обох сценаріїв становить приблизно 36-37%.

Сценарій "анексія + транзит" за тих самих стартових умов має приблизно 10% ймовірності. І що найцікавіше, перехід до нього відбувається саме при спробі білоруських владних кіл балансувати, але за невдалої спроби узгодження інтересів зовнішніх гравців.

Точка входу в нього одна: продовження війни, погіршення економічного стану РФ та тиск Кремля щодо кредитів. Тут варто згадати російську пастку з рефінансуванням боргів на 2025-27 роки. Якщо Росія раптово вимагатиме погасити весь кредит за АЕС і 600 млн міждержавного кредиту, рефінансованого у 2021 році, Білорусь буде змушена звертатися по термінову допомогу до КНР і, можливо, США.

Якщо ці держави будуть пасивними, РФ продовжить маніпулювати енергоресурсами (згадаємо нафтову кризу) і повторить кейс 2020 року, коли російська преса виступала проти Лукашенка. Наступний етап може бути будь-яким — від палацового перевороту (і раптової смерті Лукашенка) до "вибуху демократії" та протестів за абхазьким сценарієм. Результат один: до влади приходить особа, яка обіцяє "вирішити питання" з Москвою. І вирішує.

Для сусідів цей сценарій украй небезпечний, оскільки він майже гарантовано означає втягування Білорусі у війну проти України — або на перехідному етапі, або вже як частини РФ.

Ще два малоймовірні сценарії — "наш су*й син" та "китайці зі знаком якості".

Рузвельт і Самоса, або наш су*й син

Перший сценарій, назва якого взята з висловлювання, що приписується Рузвельту про Самосу ("він су*й син, але наш су*й син"), можливий у разі переговорів щодо України, коли РФ намагається компенсувати свої геополітичні втрати тиском на Білорусь.

Але при цьому Білорусь є учасником переговорного процесу (не щодо України, а, наприклад, щодо конфігурації нової регіональної системи безпеки), а білоруські військові задіяні в можливій спостережній місії в Україні (що потребує політичної волі одночасно США і КНР).

Якщо ці дві держави синхронно виступають балансиром і захистом від російського тиску, Мінськ отримує можливість швидкого розвороту від Росії, виходу на сьогодні закриті ринки та інтеграції країни в регіональну систему безпеки та економічного співробітництва.

Однак це не означає миттєвої демократизації країни, оскільки для ключових гравців — США і КНР — важливе ослаблення впливу РФ, а не демократизація Білорусі. Водночас цей сценарій передбачає початок конструктивного діалогу всередині країни, що з часом може привести до демократизації.

При цьому внутрішньополітичні процеси розвиватимуться на тлі сприятливих зовнішніх умов, коли можна використовувати бонуси від співпраці з Китаєм і користуватися роллю "політичного протеже" США.

Китайці зі знаком якості

Ще один сценарій передбачає гострий конфлікт із РФ (і не тільки) вже у 2025 році.

Його умова — відсутність переговорів щодо України, різке погіршення відносин США і КНР, а також агресивна політика Китаю щодо розширення своєї зони впливу, що включає швидкий вступ Білорусі в БРІКС.

У такому разі ми маємо умовно "узбецький" сценарій приходу китайських інтересів, але в агресивному форматі, який включає конфлікт як із США, так і з РФ (яка не буде рада випадінню Білорусі зі своєї орбіти).

Результатом цього сценарію буде різка інтенсифікація зовнішньої торгівлі з країнами Азії та Африки (у китайській зоні впливу), а також розвиток партнерства з Туреччиною, Саудівською Аравією та ОАЕ.

Водночас ізоляція на "західному" напрямку також може послабитися, але не як наслідок політики офіційного Мінська, а як результат сприйняття Білорусі вже як частини китайської економічної системи в регіоні.

Цей сценарій передбачає активність Білорусі (і значні поступки) в процесі нормалізації відносин із сусідніми державами, окрім, хіба що, Литви, де ініціативи Мінська прямо залежатимуть від розвитку китайсько-литовського політичного конфлікту.

На внутрішньому полі цей сценарій не передбачає швидкої демократизації, але можливий м’який транзит влади. Лукашенко буде впевнений, що під китайською "парасолькою безпеки" йому особисто нічого не загрожує.

Альтернативою, яку може запропонувати Пекін упертому диктатору, буде дозвіл РФ трохи розхитати ситуацію та нагадати Лукашенку старі образи.

(Далеко) східний вектор

Цей сценарій є м'якшим варіантом "китайців із знаком якості" і водночас більш імовірним (за описаних вище умов – до 10%). Він також реалізується за умови конфлікту між КНР і США, але за умови, що Пекін не поспішає агресивно вибудовувати власну зону впливу. При цьому він не стає на бік посилення підтримки РФ, доки не закінчиться війна в Україні.

Результати такого сценарію для Білорусі означатимуть збереження впливу Кремля, який поступово знижуватиметься, і переорієнтацію зовнішньої політики на прокитайські механізми впливу. Простіше кажучи: ШОС замість ОДКБ, система угод про вільну торгівлю з китайськими партнерами замість ЄАЕС. А в самій Євразійській економічній спільноті – скоординований антиєвропейський фронт Казахстану та Білорусі, до якого може долучитися і Вірменія.

У внутрішній політиці це, на жаль, означатиме цементування існуючого політичного режиму, хіба що зі зменшенням репресій. Фактично йдеться про подальшу експлуатацію Лукашенком тези "головне, що немає війни" з одночасною підготовкою до м'якого транзиту влади.

Нормалізація відносин із сусідами можлива, але не як самостійного гравця, а як партнера КНР та Туреччини.

Проксі-держава

Сценарій належить до найбільш імовірних і має кілька точок входу. Окреслю ключові ланцюжки:

• Небажання білоруської влади шукати баланс впливів – негайне потрапляння в цей сценарій.
• Пошук балансу → переговори про мир в Україні, де Білорусь є учасником паралельного треку (регіонального) → РФ змушена йти на компроміси й для балансування намагається збільшити вплив на Білорусь → жоден з інших учасників процесу не виступає балансиром російського тиску. При цьому білоруська влада не застосовує механізми, які дозволяють урівноважити ситуацію всередині країни – діалог у суспільстві.
• Наступний варіант: якщо Білорусь НЕ є учасником переговорного процесу, і при цьому США розглядають РФ як союзника в конкуренції з Китаєм. Це розв'язує руки Росії щодо Білорусі. Більше того, анексія Білорусі в майбутньому може розглядатися Вашингтоном як прийнятний механізм посилення Москви. За пасивної політики КНР це знову призведе до формату "проксі".
• Ще один варіант – відсутність переговорів про мир в Україні, конфлікт між США і КНР, у якому Пекін обирає стратегію підтримки РФ. У такому випадку загрози негайної анексії немає (для Китаю важливо, щоб Білорусь залишалася незалежною), але китайські плани щодо країни відкладаються на кілька років.

Сценарій передбачає повне підпорядкування білоруської зовнішньої політики російським інтересам. Як наслідок – обмежені можливості компенсувати падіння доходів у разі спаду російської економіки. Роль КНР зводитиметься лише до недопущення ліквідації незалежності країни та поглинання російськими компаніями підприємств, що входять до сфери інтересів китайського бізнесу.

З метою стабілізації відносин із сусідами та внутрішньої ситуації оточення Лукашенко може піти на торги щодо політичних в’язнів і зниження рівня репресій. Але лише до моменту появи невдоволення населення, наприклад, через погіршення рівня життя. У такому разі репресивний апарат почне діяти на повну за максимальної підтримки РФ.

Піруети на орбіті РФ

Ще один із найбільш імовірних сценаріїв, який ще у 2023 році здавався майже фантастичним. Його ймовірність почала зростати завдяки чотирьом процесам:

• Активізації Китаю щодо Білорусі та загальній атмосфері конкуренції між КНР і США.
• Переходу США до логіки багатополярного світу (особливо за адміністрації Трампа), що змушує інші країни забезпечувати себе, мінімізуючи необов’язкові конфлікти.
• Можливості відносно швидких (протягом найближчих 8 місяців) переговорів щодо заморожування війни в Україні.
• Усвідомленням частиною європейських країн невдачі обраних механізмів впливу на білоруські процеси.

Якщо переглянути ланцюжки умов, що ведуть до цього сценарію, їх можна охарактеризувати однією фразою: "відносно (але не повністю) успішні спроби офіційного Мінська шукати баланси російського впливу".

Цей сценарій не передбачає негайного виходу з-під впливу РФ. Так само, як і не гарантує стабілізації позицій Лукашенка. Швидше, він показує згаданій особі шлях, як можна стабілізуватися і, можливо, спокійно організувати транзит влади.

У зовнішній політиці цей сценарій характеризується поступовим відкриттям ринків сусідніх держав (включно з українським після війни). Але не просто так, а в обмін на певні зміни політики Республіки Білорусь. Тим не менш, він дає змогу не лише уникнути серйозного економічного спаду через проблеми на ринку РФ, але й, можливо, вийти з кризи із "плюсом" у графі "зростання ВВП".

Важливою відмінністю цього сценарію є можливість відходу від залежності від російських нафти й газу. Адже компроміси щодо України можуть включати доступ до трубопроводів із ресурсами від альтернативних постачальників. Наприклад, Азербайджану, Казахстану, Туркменістану.

І, нарешті, цей сценарій є найбільш зручним для підготовки м'якого номенклатурного транзиту влади. Який, до речі, може відбуватися за обмеженого, але все ж діалогу з частиною опозиційних груп. І, що важливо, у такому сценарії вплив "людей у погонах" на політичні процеси досить швидкими темпами зменшується.

Замість висновків

Гадаю, що після прочитання прогнозу в багатьох з’явилися додаткові запитання. І це нормально. Більше того, я буду дуже радий початку дискусій про те, "що може бути в Білорусі". Адже роздуми й суперечки щодо сценарного аналізу значно продуктивніші за спроби прогнозувати, "скільки коштуватиме долар 20 грудня 2025 року".

Будь-який сценарій має точку входу, кілька моментів вибору та перехідні точки — як до кращих умов (якщо ти зробив правильний вибір), так і до провалу в гірші (якщо помилився).

Відповідно, цим документом я хочу хоча б трохи зрушити характер білоруських дискусій про майбутнє. А також дати практичний інструмент для аналізу подій цього року.

Друга мета була визначена ще на початку роботи над прогнозом. Я свідомо поставив умовою його написання наявність фінансування. Але не від фондів, а від власних читачів і глядачів. І це вдалося.