• USD 36.6
  • EUR 37.2
  • GBP 44.2
Спецпроєкти

Гарантуйте нам безпеку. Навіщо Расмуссен приїхав до Києва

Лишається незрозумілим, як буде інтегруватись формат "невідкладної допомоги" в нинішній світовий порядок

Фото з відкритих джерел
Реклама на dsnews.ua

Сьогодні до Києва прибув Андерс Фог Расмуссен. І хоча він давно відійшов від справ у якості генсека НАТО, цей візит може виявитись історичним не меншою мірою, аніж приїзд "вершників євроінтеграції" напередодні надання Україні статусу кандидата в члени ЄС.

Річ у тім, що Расмуссен є співголовою консультаційної групи з безпекових гарантій для України, створення якої анонсував під час Давоського форуму у травні голова ОПУ Андрій Єрмак. Схоже, цей місяць пішов на узгодження кандидатур учасників групи та загальних контурів означених гарантій — і сьогодні їх мають представити. Втім, повний склад групи, мабуть, залишиться невідомим, але така втаємниченість характерна й для санкційної групи, яку Єрмак очолює спільно з колишнім послом США Майклом Макфолом. До речі, судячи з того, як опубліковані групою документи співвідносяться з санкційним треком, її рекомендації значною мірою беруться до уваги при розробці обмежувальних заходів проти Росії.

Та з групою Расмуссена, певно, буде складніше. Річ у тім, що перед нею ставиться безпрецедентна задача: виписати контури системи безпекових гарантій для України. Причому системи дієвої. В ОП наголошують: ідеться саме про гарантії. Вочевидь, досвід Будапештського меморандуму із його "запевненнями" не минув даремно. Ба більше: Київ категорично заявляє, що "Будапешта-2" не буде, і вимагає, аби угода чи угоди – формат іще належить визначити – з гарантами мали зобов'язуючий характер і була (були) ратифіковані за відповідними процедурами.

І тут постає велике питання, чи будуть готові до такого повороту всі ті держави, які зголосилися на роль гарантів. Їх число не є наразі сталим, а на Банковій кажуть ледь не про відкритий формат гарантування. І тут є очевидна складність: як витиснути максимум можливого з цієї конструкції? Адже, скажімо, ті кроки, до яких може вдатись Британія, допомагаючи Україні, для Німеччини є просто неприйнятно рішучими. І як швидкість ескадри визначається характеристиками найповільнішого судна, так і обсяг гарантій у багатосторонньому форматі може визначатись рішучістю найобережнішого гаранта. Що ж до двосторонніх угод, то об'єктивна реальність така, що повноцінне союзництво, включаючи оборонні зобов'язання Україні найближчим часом не світять і досить примарні у середньостроковій перспективі.

На цьому тлі дуже показова зміна риторики Банкової: там узагалі перестали говорити про можливість відмови від курсу на євроатлантичну інтеграцію. Навпаки, в ОП всіляко наголошують на готовності до вступу, "щойно ілюзія відкритих дверей стане реальністю". Важко сказати, що вплинуло на цю зміну більшою мірою – розвіювання власних ілюзій щодо можливості дійти якогось компромісу з Москвою, реальна й багатостороння допомога Заходу у війні чи розрахунок, що на хвилі цієї допомоги вдасться подолати спротив Німеччини та Франції наданню Україні членства в Альянсі. Спротив, який, попри все, наразі лишається непереборним. На відміну від ситуації "Туреччина проти Фінляндії й Швеції", спричиненої винятково прагненням Анкари вигідно продати свою згоду, небажання Парижа й Берліну бачити Україну в Альянсі є світоглядним і принциповим. Тим цікавіше, які саме гарантійні зобов'язання щодо України вони погодяться на себе взяти.

Між тим, вимоги не просто серйозні – вони всеосяжні. Гарантії складаються з трьох ключових компонентів. Перший стосується розширення можливостей оборони та стримування потенційної агресії у майбутньому. Гаранти мають сприяти повній реалізації Україною права на самозахист. Це передбачає надання без політично зумовлених обмежень конвенційних озброєнь, потрібних ЗСУ, компенсацію втрат техніки, фінансування відновлення та модернізації українського ОПК, виробничу кооперацію в галузі. Сюди ж відносяться співробітництво в розвідці, кіберзахисті тощо. Тобто, в загальних рисах це та сама схема, яка вже напрацьована за час війни – за винятком, хіба, політичної зумовленості обмежень.

Другий компонент – гарантовані дії у разі повторення агресії. Тут передбачається створення механізму, який в ОПУ образно називають "911 для країн". В принципі, він зводиться до того, що гаранти починають діяти вже з моменту агресії. Тут знов-таки йдеться про постачання необхідних озброєнь, боєприпасів і техніки – без затримок і численних раундів перемовин. Реакцію має викликати й спроба створення квазідержавних утворень – будь-які спроби їх легітимації на кшталт залучення до перемовин мають ігноруватись. Інша складова – фінансово-економічна. Пряник для постраждалого – макроекономічна допомога, транші тощо, і батіг для агресора – санкційні механізми мають включатись одразу, без втрати безцінного часу на узгодження. Вочевидь, це передбачає створення свого роду "мобілізаційних планів" для гарантів.

Реклама на dsnews.ua

Останній пункт – санкційні запобіжники. Київ наполягає на тому, щоб санкції проти Росії лишалися в силі, поки лишатиметься загроза спроби реваншу з боку Москви. І, само собою, поки вона повністю не компенсує збитків, завданих Україні. Що ж, це хороший пункт: у міжнародних відносинах немає нічого тривалішого за тимчасове, якщо обмеження цього періоду залежать від виконання умов, на які інша сторона категорично відмовляється пристати. Та що може примусити тих-таки гарантів, принаймні, деяких з них, дотримуватись цього санкційного режиму протягом скільки-небудь тривалого часу після завершення бойових дій — неясно.

В будь-якому разі, гарантії не обмежуються згаданими напрямами, і, вочевидь, існує ще чимало дотичних факторів, які надалі будуть доповнювати запити України. Проблема, однак, в тому, що цей комплекс гарантій вже виходить далеко за межі "персонального НАТО" для України – і як змусити його працювати, невідомо навіть теоретично.

Інша проблема полягає в тому, що потенційні гаранти стануть реальними не раніше, ніж завершиться війна. В яких обставинах і на яких умовах це станеться – наразі це питання радше віри, ніж розрахунку. Між тим, від цього безпосередньо залежить готовність гарантів брати на себе зобов'язання. При тому лишається питання повноважень групи. Чи будуть до неї дослухатись, залежить більшою мірою від принципів, аніж інтересів. Відтак, комунікування ціннісного порядку денного в умовах, коли війна в Україні потягнула за собою або посилила низку глобальних криз, буде нетривіальною задачею: спокуса відновити статус-кво в стосунках з Росією в низки урядів буде тим сильнішою, чим більше накладатимуться енергетична, економічна та продовольча кризи на електоральні цикли.

Також лишається незрозумілим, як буде інтегруватись формат "невідкладної допомоги" в нинішній світовий порядок. Міжнародні безпекові організації на кшталт ООН та ОБСЄ інституційно паралізовані в усьому, що стосується власне покарання Росії. Але вони так само інституційно паралізовані й у питаннях власного реформування – при чому стараннями не лише Росії, але й учасників клубу глобальних важковаговиків. І поки вони не отримають чіткої перспективи своїх зисків, нічого не вийде. Та й за межами цього клубу питання ґешефту робить низку держав серед потенційних гарантів справжніми джокерами. Це стосується, приміром, Туреччини та Італії.

Словом, питань наразі куди більше, ніж відповідей. Тож, ласкаво просимо до роботи, пане Расмуссен.

    Реклама на dsnews.ua