• USD 36.6
  • EUR 37.5
  • GBP 44.3
Спецпроєкти

Іранський облом. Чому приниження Путіна в Тегерані ефектне, але не ефективне

Російський диктатор, очевидно, досяг не всіх цілей візиту до Тегерану. Але він, на жаль, і не зазнав фіаско

Реклама на dsnews.ua

Другий з початку масштабного вторгнення в Україну закордонний візит Володимира Путіна – до Ірану – запам'ятається комічною композицією зустрічі з аяталою Алі Хаменеї на кшталт "Хрещеного батька": ти, мовляв, прийшов просити, але просиш без поваги. І — кадрами розгубленого тупцювання в очікуванні турецького президента Реджепа Тайіпа Ердогана, який спізнився, — при тому, що ще вісім років тому і той-таки Ердоган, і лідери "Великої сімки" покірно чекали самого Путіна.

Ці театральні ефекти – безумовна демонстрація приниження – не повинні, проте, вводити в оману. Путін і справді приїхав із слабкою переговорною позицією, але говорити про провал його місії щонайменше рано.

Візит до Тегерану переслідував кілька цілей, і жодна з них не передбачала гри ва-банк. Серед них основні інформаційний вихлоп, пошук підтримки, протидія санкційному тиску, шантаж.

Перша – і найочевидніша – чергове спростування тези про ізоляцію та нерукоподатність Путіна. Особливо після відверто невдалої спроби кремлівської прес-служби спростувати чутку про те, що китайський лідер Сі Цзіньпін відхилив пропозицію відвідати Москву, і епічно провальної участі Лаврова в саміті міністрів G20.

Три тижні тому Путін літав у Душанбе – схиляти Таджикистан до вступу до ЄАЕС, а звідти до Ашхабада – у спробі перешкодити експорту туркменського газу в обхід Росії та "порішати" проблеми з сусідами на полях саміту "каспійської п'ятірки" – а також домовитися про спільні логістичні та енергетичні проекти. Не вийшло: вже за тиждень після саміту віце-президент Туреччини Фуат Октай заявив про можливість перекачування туркменського газу до Європи через Трансанатолійський газопровід (TANAP).

Та й сам саміт виявився ні про що: фестиваль килимів, тематичні круїзи, молодняк осетрових та порятунок каспійських тюленів – теми, безумовно, гідні обговорення на рівні глав держав. А декларація прихильності до мирного використання Каспію – ще й смішна, враховуючи участь Каспійської військової флотилії у сирійській та українській авантюрах Кремля.

Важливою для Путіна, втім, була участь у ньому турецького та іранського колег – згаданого Ердогана та Ебрахіма Раїсі. Власне, там же сторони і домовилися про "міжсобойчик" у Тегерані.

Реклама на dsnews.ua

Офіційним приводом став тристоронній саміт в Астанинському форматі, тобто сирійське питання, а двосторонні переговори оформлялися як зустрічі на полях. Але цей комплекс заходів став еталонним зразком Realpolitik поза Заходом. Три країни є антагоністами – і водночас їхня взаємна залежність змушує шукати компроміси.

У вкрай спрощеному вигляді взаємини у цьому трикутнику такі. Туреччина змагається з Росією у Великому Причорномор'ї, включаючи Південний Кавказ, Центральній Азії та Середньому Сході. Але при цьому сильно залежить від російського імпорту, включаючи зернові (65% 2021 року) – зокрема, тому не запроваджувала санкцій проти РФ.

При цьому Росія залежить від турецького транзиту енергоносіїв, текстилю, сільгосппродукції та експортно-імпортних каналів, які Захід не може перекрити.

Іран змагається з обома в Сирії, Іраку і, нехай і значно меншою мірою, на Південному Кавказі. До того ж, є прямим конкурентом РФ на нафтогазових ринках, але знову ж таки залежить від її позиції в переговорному процесі за ядерною програмою Тегерана. До того ж, і Туреччина, і Росія для нього є каналами контрабанди підсанкційної продукції й технологій. Водночас, Росія тепер дуже зацікавлена у перейманні ноу-хау виживання у режимі жорстких обмежень – і у допуску до іранської енерготранспортної мережі для переорієнтації на азійські ринки, де Москва знову конкурує з Тегераном. Втім, є між ними й щось спільне: підтримка градусу антизахідної істерії та корупція забезпечують виживання авторитарного режиму. Але при цьому іранське суспільство – як і турецьке – дедалі менш сприйнятливе до антизахідного накачування. У цьому сенсі Іран нагадує швидше пізній СРСР, ніж нинішню Росію – якщо, звичайно, не враховувати рівня корумпованості та маразму владних еліт, що осідлали потоки.

Незважаючи на це, другим пунктом у путінській програмі – і цього візиту, і в рамках довготривалої стратегії – є спроба вибудовування свого роду потрійного союзу – не статичного альянсу, а такого собі постійно коригованого еквілібріуму, в якому внутрішні суперечності поступалися б спільності інтересів, адже і Москва, і Тегеран, і Анкара кожна на свій лад домагаються паритету у відносинах із Заходом. І вже сам факт зустрічі "астанинської трійці" в цьому сенсі несе серйозний ідеологічний заряд – особливо з урахуванням близькосхідного турне президента США, що тільки що завершилося. Тим більше, що в прагненні уникнути "імперської перенапруги" Джо Байден намагається вибудувати новий регіональний альянс із зменшеною американською участю. Але імперська перенапруга на тлі посилення провалу української авантюри – значно серйозніша проблема для Росії. І в обставинах, що склалися, єдине, що вона може запропонувати партнерам, – своя частка в сирійському пирозі. На її утримання у Москви немає ресурсів, а через вимушене скорочення контингенту (війна в Україні вимагає) – вже й не буде. Тож цю частку потрібно терміново "продати" – адже потім доведеться просто "скинути".

А тепер поглянемо на комюніке за підсумками зустрічі. Сторони "3. Висловили свою рішучість продовжувати спільну боротьбу з тероризмом у всіх його формах та проявах… 4. Відкинули всі спроби створити нові реалії "на землі" під приводом боротьби з тероризмом, включаючи незаконні ініціативи щодо самоврядування, та висловили свою рішучість протистояти сепаратистським планам … 6. Підтвердили рішучість продовжувати поточну співпрацю на користь остаточної ліквідації всіх терористів, терористичних груп, підприємств та організацій…7…. Висловили серйозне занепокоєння присутністю й активністю терористичних груп…."

Ці ритуальні фрази про боротьбу з тероризмом – пряме свідчення того, що сирійська угода не відбулася, а торги продовжуються. У сирійській війні кожен із підписантів підтримує своїх проксі – і цілком резонно вважає терористами проксі "партнерів" з усіма наслідками. У той же час, точка дотику є: "11. Наголосили на необхідності сприяння безпечному та добровільному поверненню біженців та внутрішньо переміщених осіб (ВПО) у місця їх проживання в Сирії, забезпеченню їх права на повернення та права на підтримку…". Це подвійний сигнал Євросоюзу. З боку Туреччини — щодо наміру переглянути угоду про утримання сирійських біженців. З іншого боку – про готовність актуалізувати проблему (очевидно, за сприяння згаданих терористів). При цьому підписанти "12. Засудили військові напади Ізраїлю, що продовжуються, в Сирії" — безумовно привіт Байдену.

І, нарешті, найважливіше: "13. На додаток до сирійського питання підтвердили свій намір зміцнювати тристоронню координацію у різних галузях з метою сприяння спільному політичному та економічному співробітництву". Це явна відповідь на спроби США сформувати блок арабських монархій та Ізраїлю.

Природна реакція Росії та Ірану, і – провокуючий крок із боку члена НАТО Туреччини. Ердоган вочевидь має намір вести дедалі самостійнішу гру — і до того ж розігрувати свою "золоту акцію" як форпосту Альянсу (який критикує), так і посередника-джокера у відносинах з Росією. Ця позиція – не заслуга Путіна, але поки що він може записати її у свій актив. Тим більше, що ступінь залучення Туреччини до розблокування експорту українського зерна безпосередньо залежить від серйозності наміру Росії. Навряд чи випадково, що за підсумками тегеранської зустрічі Путін знову заявив про неготовність Києва дотримуватися стамбульських домовленостей, а питання зняття блокади з українських портів має пов'язуватися зі пом'якшенням санкцій щодо російського сільгоспекспорту.

Що стосується іранського напряму, то незважаючи на те, що питання придбання дронів (через очевидну недоступність ізраїльських, які випускалися за ліцензією) вирішити не вдалося, навряд чи варто вважати його закритим – сторони продовжують переговори. Зважаючи на те, що Росія опинилася під значно жорсткішими санкціями, ніж Іран, їхня співпраця в перспективі цілком може виявитися серйозно переформатованою. У тому числі – і у військово-технічній сфері. До речі, не можна виключити, що до схеми в тому чи іншому вигляді буде залучено і Китай, від якого сильно залежить іранський ВПК. Питання тут, певно, в тому, що готова запропонувати Росія. І тут привертають увагу два чинники. Перший: у рамках візиту Путіна до Тегерану "Газпром" підписав меморандум про співпрацю з Іранською національною нафтовою компанією (NIOC), що передбачає багатомільярдні російські інвестиції. Другий – позиція Росії щодо ядерної програми Тегерана. Росатом цілком може знову почати допомагати "іранським товаришам", якщо угода 2015 року буде остаточно похована (а недавня сварка Тегерана з МАГАТЕ цілком може на це вказувати). Якщо ж до цього не дійде, знов-таки доброзичливість Росії – та послуга, яка вимагає увічливості у відповідь.

Загалом, незважаючи на відсутність негайних результатів, говорити про провал путінської місії в Тегерані – це, мабуть, надто оптимістично, якими б веселими не вийшли картинки.

    Реклама на dsnews.ua