Самогубна помста. Як Китай виграє від спроби Путіна утримати Казахстан

Вранці 6 липня на найбільшому родовищі нафти в Казахстані – Тенгіз — стався вибух, внаслідок якого загинули двоє працівників. Трагедія, безперечно. Враховуючи ще й роль родовища у планах влади Казахстану збільшення частки на нафторинку Європи.

Тенгіз (запаси 3,2 млрд тонн) належить компанії "Тенгізшевройл", створеній 1993 р. тодішнім президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим спільно з американською Chevron. 50% акцій належить Chevron, ще 25% — ExxonMobil. Тобто "Тенгізшевройл" на 75% американська. І вона є чудовим трампліном для Нур-Султуна на світовий нафторинок. Тим більше, що нещодавно було прийнято рішення розширити видобуток нафти в рамках проекту вартістю $45,2 млрд.

І тиждень тому, що важливо, президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв прямо заявив, що дорожить відносинами з Європою, хоче їх зміцнювати, а тому має намір збільшити експорт вуглеводнів до ЄС, щоб той упорався з енергетичною кризою, спровокованою Росією.

І тут раптово вибухає нафтогін у Тенгізі. Випадковість? Ні, випадковості не випадкові, як то кажуть, якщо врахувати, що якраз 6 липня Приморський районний суд міста Новоросійська заборонив транзит казахстанської нафти через це місто на березі Чорного моря, призупинивши на місяць діяльність Каспійського трубопровідного консорціуму — нібито через якісь документарні порушення в рамках плану ліквідації аварійних розливів нафти.

КТК і Новоросійськ – це брама Казахстану на нафторинок Європи. І ось одного дня трапляється вибух на найбільшому родовищі і зачиняються ці самі ворота.

Низка таких дивних збігів – це безперечно помста. Помста Кремля та його намір завадити Казахстану отримати зовнішньополітичні та економічні гешефти від співпраці з ЄС, яку Москва старанно шантажує енергоресурсами.

Мститься Кремль, зокрема, і за публічний демарш Токаєва на ювілейному 25-му Петербурзькому міжнародному економічному форумі, коли президент Казахстану кілька разів поспіль "принизив" Путіна.

По-перше, сидячи на одній сцені з президентом РФ, Токаєв відмовився визнати фейкові республіки "ДНР" та "ЛНР".

По-друге, президент Казахстану наголосив на необхідності в багатовекторній політиці, а не такій, яка була б "заточена" лише на Росію. Іншими словами, Нур-Султан співпрацюватиме і з Китаєм, і зі США, і з Європою, захищаючи власні інтереси, а не інтереси тотально ізольованої Росії Путіна.

І, по-третє, Токаєв відмовився прийняти орден Олександра Невського на подяку за сприяння соціально-економічному розвитку Росії.

Одного пункту було б достатньо, щоб Москва розпочала потужну інформаційну кампанію проти "кривдника". А "принижень" було одразу три.

Від природи мстивий російський президент не зміг стерпіти таке від людини, над якою він, як вважає сам Путін, вдало жартував, перекручуючи по батькові (Кемелевич).

Особливо демарш Токаєва неприємний Кремлю після того, як ОДКБ демонстративно відмовилася брати участь у реалізації путінських імперських амбіцій щодо України. Отже, єдиним його союзником залишився самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко.

І знов-таки, особливо неприємно після того, як Казахстан, здавалося б, у січні поточного року дозволив Росії відпрацювати "миротворчу місію", коли там відбулися масові протести.

Москва артикулювала неодноразово, що врятувала Токаєва та Казахстан "від майдану" і розраховує на подяку у вигляді дозволу влаштуватися в цій країні, оскільки це сталося в Білорусі. Токаєв же відкинув нав'язливу дружбу Путіна і вважав за краще зберегти дистанцію – що далі, то краще.

Змінити ситуацію Москва спробувала. Але діє так, як звикла діяти – відвертим шантажем та агресією. В даному випадку – за допомогою судового рішення та вибуху.

Проблема для Путіна полягає в тому, що ні він, ні його країна – не такі, як раніше. Практично ніхто у світі після того, як ЗСУ зупинили росіян, уже не вірить у те, що Росія – наддержава чи принаймні дуже впливова регіональна держава.

У Нур-Султані чудово розуміють, що трапилося з Білоруссю та що відбувається в Україні.

Та й головомовці російського режиму раніше вже висували обурливі територіальні та історичні претензії до Казахстану. Через депутата Держдуми В'ячеслава Ніконова і Косолона, що вже насолоджується концертом Володимира Жириновського, Москва відправляла до Казахстану меседжі, подібні до тих, які отримувала Україна: вашої країни не існувало, ваші території – наш подарунок, а тому час їх повернути.

Додамо сюди "накачування" російськомовного населення північного Казахстану, що тривало кілька десятиліть, а також звинувачення в його утиску з боку Казахстану, і отримаємо на виході ще один проект відновлення радянсько-російської імперії.

Не дивно, що і Назарбаєв, і Токаєв йшли курсом максимального віддалення від Москви, віддаючи перевагу Росії від Китаю. Зараз також, як бачимо, Токаєв користується можливістю поліпшити відносини з Європою за допомогою поставок нафти, що відкрилася завдяки війні РФ проти України.

Крім того, згадуючи багатовекторність, про яку на ПМЕФ говорив Токаєв, зазначимо і нещодавню заяву міністра закордонних справ країни Мухтара Тлеуберді про "новий етап відносин" зі США.

В результаті Москва у відчаї інтенсифікує пресинг, ризикуючи остаточно втратити Центральну Азію, яка і без того вже дистанціюється від Кремля.

Це загрожує не тільки ударом у м'яке підчерев'я Росії, а й подальшим зростанням впливу Китаю в регіоні, а також, нехай і меншою мірою, Європи та США; та на довершення – втратою альтернативних маршрутів для експорту енергоресурсів.

Москва, мабуть, зазнавши поразки у реалізації своїх завдань із захоплення України, остаточно втратила здатність до стратегічного планування.

Адже через Центральну Азію могли б пролягати трубопроводи до небагатьом клієнтам, що залишилися в Росії, насамперед до Індії.

Наразі постачання вуглеводнів у цю країну Росія здійснює через Близький Схід морем. Але треба розуміти, що втрата щонайменше третини європейського ринку зумовила різкий вихід із тіні інших гравців: Туреччини, Ізраїлю, Туркменістану, а також Катару та Ірану. Останній ніколи не приховував свого прагнення зміцнити позицію на ринку як Європи, так і світу.

Кон'юнктура сьогодні складається така, що Тегеран цілком може розраховувати на якусь нормалізацію відносин із Заходом з наступним витісненням РФ. Що, у свою чергу, як і агресія Росії проти України, може призвести до певних домовленостей у рамках тієї ж ОПЕК та інших міждержавних формувань про перекриття Росії морського маршруту до Індії.

У цьому випадку росіянам довелося б повернутися до ідеї прокладання трубопроводів до Індії, від якої Газпром відмовився рік тому. Але біда — Центральна Азія спливає з рук. І коли це станеться, єдиним покупцем нафти і газу буде Китай, який точно не компенсує всіх збитків, завданих Росії внаслідок втрачених ринків.