Дискусія про український нейтралітет і реальність

Давайте спробуємо трохи ширше подивитися на чи ситуацію, вийшовши за межі тези "це все російські наративи". Хоча, ці наративи, між іншим, можна назвати і наративами трампістів. 

1. Почати потрібно з історії. Дискусія про нейтральний статус України точиться з 1990 року. Правда, у нас всі мислять про нейтралітет аж надто абстрактно, забуваючи (не замислюючись), що видів нейтралітету є більше ніж один. 

Класичний нейтралітет, коли держава юридично зобов’язується залишатися нейтральною у майбутніх війнах і не вступати до військових союзів — це одиничні випадки (Швейцарія чи Туркменістан). Нейтральність Австрії закріплена міжнародними договорами, та гарантіями інших держав. Є ще умовна нейтральність Індії чи Ірану, коли держава не хоче бути частиною блоків великих держав, але це не тотожне класичному нейтралітету. Це все я веду до того, що нейтральність буває різною і про форми цієї нейтральності, якщо ми до цього дійдемо, варто окремо провести дискусію.

2. Питання нейтралітету в нашому конкретному випадку — це питання заборони на утримання тих чи інших видів зброї (дальнобійні ракети перш за все). І це головний камінь спотикання всіх майбутніх переговорів. Не кількість військовослужбовців і не рядок в конституції про наше прагнення вступити до НАТО. А саме заборона на певні види зброї. 

3. Ми можемо багато говорити про переговори, але реальність така, що наш переговорний трикутник Украіна — Росія — США зайшов в абсолютний глухий кут по всіх питаннях крім обміну полоненими. І, як на мене, реанімувати його неможливо. Нам потрібно думати про розширення кола переговорників. І розширення поля для переговорів. 

4. Я не вірю в поетапність переговорів (спочатку домовимося про море, потім про енергетику і т.д). Це така собі пастка Анкориджа. Бо головний російський здобуток Анкориджа — це переговори можна вести під час бойових дій. Тобто війна війною, а переговори переговорами. Але повторюся, нам потрібно думати про зміну формату переговорів.