Євген Манженко: Я зрадію смерті Путіна. Але по суті це нічого не поміняє

Поруч з нами живе хтонічний народ-монстр, у тьмяній колективній свідомості якого живуть навіть не бєси достоєвщини, а щось значно давніше і примітивніше.

Фото з відкритих джерел

А я от читаю російські ЗМІ. Дозовано, бо навіть дослідник холєри може ненароком її підхопити. Так звана демократична опозиція, звісно, все одно залишається антиукраїнською. Але починає розуміти причини катастрофи.

24 лютого 2022 року поставило остаточну крапку в формуванні російського самодержавства. Путіну не може заперечувати ніхто (а радянським генсекам їхні підлеглі заперечували, вступали в дискусії — саме так рішення про введення військ НДР для подавлення польської "Солідарності" так і не було ухвалене Брежнєвим). Свою ж немічність російська опозиція справдовує (і це, до речі, об'єктивно так і є) тим, що коріння оцього самодержав'я лежить у дрімучій російській політичній культурі (тобто, її відсутності) обожествлення влади.

Ось вам цитата: "Выскажусь резко: причиной нашего уникального самодержавия является русская культурная неполноценность. Семен Франк об этом говорил в более корректных терминах, но в своих исследованиях сущности русского мировоззрения все время повторял, что наша трагедия состоит в том, что у русских нет культуры мышления, необходимого для "систематического и понятийного познания", в том числе и познания мира… У русского человека в силу "относительной слабости культурного сознания" нет возможности найти обоснование сущности государства, кроме обожествления царя-батюшки".

Тому смерті Путіна я, звісно, зрадію. Але по суті це нічого не поміняє. Поруч з нами живе хтонічний народ-монстр, у тьмяній колективній свідомості якого живуть навіть не бєси достоєвщини, а щось значно давніше і примітивніше.

І сподівання на те, що бідність і посилення безправ'я особистості в Росії, до чого все і йде, якось позитивно змінить, цивілізує їх, марні. Адже, як казав Дугін, російський народ дивиться в майбутнє (тобто в ніщо) і заперечує сьогоднішнє. Почва для появи зачатків гуманізму колективного "русского" наразі просто відсутня.

Самоприниження росіянина, яке можна охарактеризувати російським виразом "Не жили богато, нех… начинать", задавлення в собі будь-якої самоповаги (я — ніхто, цар-батюшка — все, за словами Вячеслава Володина" Есть Путин – есть Россия, нет Путина – нет России"), є повним запереченням гуманізму оцим колективним росіянином. Не маючи поваги до себе, не маючи цінності власного життя, принижуючи себе, хтонічний росіянин відповідно не визнає такої цінності по відношенню до інших. Не визнає суб'єктності як такої ні іншого народу, ні іншої особистості. Жахи Бучі — це приведення колективним "русскім" зовнішнього світу у відповідність до свого знеціненого внутрішнього.

Тому немає і не може бути "хороших русских". Вся ця нація хвора. Наразі нам, без нашої волі, та випала роль хірургів. Питання, хто міг би стати терапевтом для "загадочной русской души" дегуманізованого вбивці, залишимо відкритим до вирішення в спокійніші часи.