Гібридна націоналізація. Як українська економіка захлинеться в третій хвилі переділу
Токсична роздержавлення
Будь-яка перехідна економіка, особливо в режимі трансформації планового соціального економічного укладу в ринковий, незмінно стикається з хворобливим етапом первинного (первісного накопичення капіталу. У країнах Центральної Європи цей процес був амортизований тим, що значні масиви держвласності в одну мить стали неефективними у результаті включення даних економік в європейську систему поділу праці та транснаціональні технологічні ланцюжки і схеми формування доданої вартості. А також унаслідок приватизації держактивів на користь зовнішніх системних інвесторів.
В Україні анамнез хвороби "роздержавлення" набагато складніше і токсичніша. Наша країна так і не змогла увійти в складні, глобальні ланцюжка доданої вартості, продовжуючи спиратися на прості сировинні цикли, в результаті чого базис економіки залишився приблизно той же, що і 30 років тому. А процес приватизації виявився лише інструментом відчуження основних мас населення від засобів виробництва. У підсумку 99% населення отримали у розпорядження лише індивідуальні активи у вигляді приватизованих квартир або земельних ділянок, а 1% населення став володіти практично всім економічним базисом.
Для завершення процесу накопичення капіталу нинішнім політичним елітам необхідно здійснити всього кілька ітерацій: 1) обезземелити селян і сконцентрувати земельний капітал у руках кількох монополістів і західних фінансових груп; 2) посилити фіскалізацію малого та середнього бізнесу (МСБ) для збільшення кормової бази фінансово-промислових груп (ФПГ) напередодні кризи, що наближається; 3) через спекулятивну систему державних внутрішніх позик акумулювати надприбутки фінансових спекулянтів; 4) встановити приховані моделі протекціонізму для ФПГ - інвесторів влади.
Золотий банкопад
До речі, саме тому в Україні неможлива справжня соціальна революція, так як революційність - це зміна відносин в системі "власник - засоби виробництва". А як назвати ситуацію, коли системні характеристики, що описують моделі володіння активами в країні, не змінюються, зате періодично перезавантажується персональний склад кінцевих бенефіціарів? Якщо в простих словах - це економічна модель, поставлена на рецикл, щось на зразок чергового руйнування Зіона в Матриці, за яким стоїть свій Архітектор. Тут необхідно взяти до уваги, що формат відносин до власності є ключовим не тільки для залучення інвестицій, але й в контексті розвитку країни в цілому. Успішні економіки, як правильно, характеризуються стабільними моделями володіння активами, де права інвестора-власника забезпечуються або державою, або якісними ринковими інститутами. Навпаки, країни-лузери - це території, де відбувається перманентний перерозподіл власності між переможцями чергового політичного циклу.
В цьому плані події 2014-2015 рр. у вигляді так званого банкопаду відкрили своєрідний ящик Пандори, адже це було зовсім не очищення банківської системи, а вже вторинне перерозподіл власності в результаті продажу активів ста банків-банкрутів. У Фонді гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) досі знаходиться активів банків-банкрутів приблизно на 240 млрд, які вже ніколи не будуть повернуті вкладникам. Зате застави та інші матеріальні цінності номінальною вартістю в сотні мільярдів гривень продавалися з дисконтом більше 90%, коли працює цукровий завод продавався за ціною квартири в Києві. В результаті банкопад дозволив змінити власників у сотень підприємств, офісних і торгових центрів, автостанцій та нафтобаз...
Новий пласт активів
Здавалося б, простір для перерозподілу капіталу вже вичерпано і надалі, незважаючи на важкі рецидиви минулих етапів дерибану, країна повинна почати стійко розвиватися, формуючи инвестмодель зростання, засновану на беззастережній захист прав інвестора/власника як базових суспільних цінностей. Проте, як показали події останніх місяців в Україні гряде третє перерозподіл власності.
Мова про віджим активів з допомогою гібридних інструментів судової та правоохоронної систем напередодні приватизації держактивів і відкриття ринку землі.
Отже, на чому будуть заробляти тепер? У держави залишилося не так багато ліквідних об'єктів, про землі поки що говорити не будемо, а банківська система вже на 60% державна, плюс банки з іноземним капіталом, які ніхто чіпати не посміє. А в українських банках вже майже нічого не залишилося.
Але гроші в економіці є. У 2018-му капітальні інвестиції в Україні зросли на 27,5% і склали 523,3 млрд грн. На 71,3% вони були сформовані за рахунок власних ресурсів підприємств і лише на 6,7% - за рахунок кредитів. Отже, гроші потрібно шукати не в банківській системі, а серед приватних активів.
Найбільш кричущий приклад - так звана "справа Писарука" в контексті отримання рефінансування банками, пов'язаними з власником "Укрлендфармінга" Олегом Бахматюком. Тільки якщо в ситуації з банкопадом роль "розподільника" активів виконував ФГВФО, то в новому форматі - це суди і Національне агентство з питань виявлення, розшуку та управління активами, отриманими від корупційних та інших злочинів (АРМА).
Вже зараз можна спрогнозувати модель цього перерозподілу: експропріація активів, у тому числі за рішенням судів, які перетворюються на інструменти гібридної націоналізації, і їх продаж з дисконтом понад 90%. Чому саме з таким? Справа в тому, що навіть у разі незацікавленості АРМА у проведенні "голландських аукціонів" на зниження ціни, продати дорого не вдасться, незважаючи на максимально відкриті процедури.
По-перше, активи в Україні коштують дешево. По-друге, всі вони будуть з "генетичною вадою" у вигляді ризиків та ймовірності оскарження в судах у разі чергової зміни влади. Якщо колишні власники Приватбанку різко схилили чашу терезів судової Феміди в свою сторону і богиня правосуддя навіть стала трохи косити з-під пов'язки, то чому те ж саме не зможуть зробити власники тих бізнесів, які потрапили в котел гібридної націоналізації в даний час?
Значить, куплять тільки "свої" і з розрахунком на швидку окупність і одержання чистого профіту з багаторазовим мультиплікатором. Розрахунок тут дуже простий: інвестиція повинна принести прибуток у розмірі не менше 300-400% у найближчі три-чотири роки, тобто до завершення політичного циклу. Крім того, необхідно закладати буфер витрат на форс-мажор - оплату політичного та силового ескорту і операційні витрати (вилучені заводи, як правило, "чомусь" не запускаються у гібридних власників).
Отже, характер використання активу різко змінюється - це вже не інвестиційні бізнес-моделі, розраховані на 10-15 років, а жорсткі рентні механізми, націлені на отримання миттєвої віддачі, незважаючи на негативні наслідки у вигляді недонадходження податкових платежів або скорочення робочих місць.
На даний момент АРМА не може похвалитися суттєвими успіхами - протягом 2019 р. агентство зумів акумулювати на своїх рахунках лише 145 млн грн від реалізації різних видів арештованого майна. Причому це було зовсім не кошти, отримані в результаті багатоступеневих міжнародних операцій, коли детективами були розплутати структуровані схеми міжнародного руху капіталу та агресивного податкового планування. Це гроші від банальної реалізації карбаміду, цукру, піску, зернових та корпоративних прав. Агентство у цій моделі - як склад речей, переданих "у тимчасове користування", коли кожен кум може попросити видати умовний кілограм цвяхів. Для порівняння: в 2019-му держава планує витратити на утримання АРМА 239 млн грн, а в 2020-му - вже 278 млн, або на 16,2% більше.
Здавалося б, проста арифметика: бізнес, який продовжує працювати, отримує доходи, платить податки і створює робочі місця, завжди може заплатити по своїм боргам більше, ніж зможе отримати держава, реалізуючи активи ліквідаційної вартості. Головне - знайти баланс інтересів. Жорсткий тиск з боку правоохоронних органів можливо лише у випадку, коли замість бізнесу виявляється фінансовий міхур і "власники" взагалі нічого не хочуть повертати. Тоді і приходить пора НАБУ і АРМА показати своє вміння у розшуку вкрадених коштів. Але в Україні все відбувається з точністю до навпаки: тих власників банків, що лопнули, які не планують компенсувати державі навіть судові витрати, ніхто не переслідує - через відсутність матеріальних активів в Україні або за присутності політичного "даху".
Натомість компанії, які готові платити за рахунками, але просять відстрочку, стають об'єктами правоохоронного преса, незважаючи на те, що їх активи знаходяться в заставах у міжнародних кредиторів і порушення черговості стягнення може спричинити претензії до держави вже у міжнародних судах.
Тема повернення боргів, що утворилися в результаті токсичної політики НБУ в 2014-2015 рр., чутлива для суспільства. Будь конструктив ризикує потонути в звинувачення у заангажованості. Цим і користуються організатори та бенефіціари третинного перерозподілу капіталу, які відправляють всю країну на черговий інвестиційний рецикл, в результаті чого нам знову доведеться в найближчі п'ять років розвиватися за рахунок внутрішніх капіталовкладень, тобто без адекватного інвестиційного плеча. У такому разі динамічне зростання економіки відкладається на наступну п'ятирічку, плюс два-три роки тиші у вигляді відсутності нових спроб все переділити.
Політичні інвестиції повинні приносити фінансові дивіденди - це перший закон рентної корупційної економіки. І поки він діє, мовчать всі закони ринкової економіки.