Добре прихований патріотизм. Чому Коболєв готовий віддати ГТС друзям "Газпрому"
Важливе щупальце
Тема транзиту природного газу зараз придбала яскраво виражений політичний відтінок. Але якщо пошкребти політичну фарбу, під нею неодмінно виявиться чий комерційний інтерес. Формат рентної економіки, який склався в Україні, передбачає, що базова інфраструктура повинна знаходитися або в квазідержавної власності (а насправді - "під крилом" окремих політичних груп впливу), або контролюватися ФПГ, які з допомогою монопольного домінування могли б знімати з споживачів свою корупційну маржу.
У такій моделі володіння ГТС - це як управління одним з щупалець гігантського монопольного спрута, з допомогою якого перерозподіляється логістична рента. В ідеалі вона повинна бути джерелом добробуту всього суспільства. В реальності - стає базовим елементом фінансової стабільності одній компанії, в даному випадку "Нафтогазу".
Мова йде про приблизно $3 млрд, які Україна отримує як плату за транзит близько 95 млрд куб. м російського газу на рік. Саме цей фінансовий потік дозволяє НАКу перекривати дефіцит оборотних коштів, який утворюється в результаті мільярдних неплатежів за продану їм газ, а також забезпечує баланс, коли валютні доходи за транзит компенсують валютні витрати на закупівлю імпортного енергоресурсу.
Доходи від транзиту важливі для закупівлі імпортного газу і фінансування операційних витрат, а також капітальних інвестицій у саму ГТС і газовидобування, необхідна "жива копійка", точніше, "живі мільярди".
Ймовірно, тому модель анбандлинга, затверджена Кабміном і схвалена західними партнерами України, не подобається керівництву "Нафтогазу".
Відкладене поділ
Нагадаємо, анбандлинг - це поділ функцій з видобутку природного газу, його транспортування та постачання кінцевим споживачам. Відповідно до статті 9 Директиви 2009/73/ЄС, "одне і теж особа не може здійснювати прямий або непрямий контроль за компанією з виробництва або постачання і в теж час здійснювати прямий або непрямий контроль за оператором газотранспортної системи".
Суттєва проблема, яка стримує реалізацію даних вимог на практиці, - це арбітражу з "Газпромом" і наявність чинного базового договору щодо транзиту, адже згідно з його умовами Україна не має права передавати ГТС в управління незалежного оператора без згоди російського газового монополіста. Це саме та зачіпка, яка і дозволила менеджменту Наку сховатися за широку газпромівську спину, аргументуючи пробуксовку анбадлинга ризиками програшу міжнародного арбітражу в Стокгольмі, де представники двох компаній оскаржували початку статті договору відносно обсягів і умов придбання природного газу, а потім - параметрів його транзиту. Хоча цілком очевидно, що якби "Нафтогаз" залучив системного німецького оператора до управління нашою ГТС, "Газпром" через проблеми з будівництвом "Газового потоку-2" навряд чи був би проти, адже Німеччина сьогодні - це єдиний активний адвокат даного проекту, причому не тільки на рівні ЄС, але і в світі, активно захищає обхідні газові маршрути від санкционных нападок США. Дійшло навіть до того, що німецькі фінансисти заговорили про можливість запуску європейського аналога міжнародної банківської системи SWIFT, яка зараз надмірно вразлива від дій Мінфіну США, оскільки зав'язана на контроль доларових кореспондентських рахунків американських банків у ФРС. Американці не раз погрожували відключити від системи SWIFT ті європейські банки, які відмовилися б блокувати компанії, задіяні у реалізації і фінансуванні "Північного потоку - 2". Щоб захистити проект, німці і запропонували створити свій варіант системи SWIFT, але в євро. У разі реалізації зазначених вище планів це можна буде назвати самим глибоким вододілом між ЄС і США за всю історію їх взаємодії, адже сучасні карти перекроюють не за допомогою зброї, а застосовуючи фінансові санкції та відрізаючи цілі країни від системних платіжних мереж, як це сталося свого часу з Іраном.
По суті, протягом всього терміну реалізації "Північного потоку - 2" в України був єдиний шанс на безкарне порушення договору про транзит між "Нафтогазом" і "Газпромом" за умови, що воно було б на користь німецького оператора ГТС. Але "Нафтогаз" вперто не помічав це широке "німецьке" вікно можливостей, після закриття якого залишиться лише варіант з влезанием в кватирку "італьяно-словацьких операторів".
Постійна апеляція до технічної неможливості анбандлинга, крім усього іншого, надає НАКу суттєвий проміжок часу для продовження експлуатації старої корпоративної системи управління, злегка оттюнингованной нещодавнім переходом на дивізійну модель управління. Адже механізм анбандлинга може початися через 30 днів з дати винесення Стокгольмським арбітражем рішення стосовно договору про транзит або з дати припинення договору. Лише після цього повинен бути запущений механізм обов'язкової сертифікації нового оператора, і на цю процедуру відводиться ще сім місяців.
Якщо взяти за відправну точку час закінчення договору "Газпрому" і Нак, то процес поділу функцій транзиту і постачання завершитися в кращому випадку до кінця 2020 р.
У такому варіанті нинішнє керівництво "Нафтогазу" завжди зможе довести, в тому числі і в суді, що не могло з об'єктивних причин виконати умови нового трудового контракту, в якому серед базових цілей і завдань прописаний і анбандлинг.
Приховані бажання
Насправді ніхто не горить бажанням передавати ГТС сильному оператору, який би міг відстояти інтереси українського напрямки транзиту перед "Газпромом". Звідси і вибір моделі анбандлинга. Адже якщо оператор буде системним, наприклад з Німеччини, то він цілком може заплатити Україні суттєву компенсацію за отримання "труби" в управління. Природно, при цьому він зажадає та передачу майна ГТС собі на баланс: ніхто не захоче просто так витрачати свої гроші.
А якщо оператор буде з розряду "другої ліги", можливо, афілійований з тим же "Газпромом" (навіть не прямо, а опосередковано), і розраховувати він буде не на 90-100 млрд куб. м транзиту в рік, а на покриття ринку Словаччини, Чехії, Австрії, Італії, Угорщини, то тут зовсім інша історія. Настільки низькі показники транзиту ніколи не окуплять тієї плати, яку зажадає Україна за передачу ГТС на баланс новому оператору. Отже, потрібна концесія або просто управління без передачі майна на баланс, де замість компенсації Україна отримає дірку від булика. Саме цими особливостями "співпраці" і пояснюється вибір тієї або іншої моделі анбандлинга.
Кабмін наполягає на реалізації моделі OU (Ownership unbundling), яка передбачає, що новий оператор повинен отримати майно ГТС для управління нею та проходження сертифікації. Крім всього іншого, дана модель схвалена ЄС, Світовим банком (як потенційним кредитором великих газових інфраструктурних проектів) і не потребує прийняття нових законодавчих актів.
З іншого боку, "Нафтогаз" активно захищає іншу модель - ISO (Independent System Operator), при якій активи у вигляді ГТС залишаються у нього, а незалежний оператор здійснює лише управління/концесію.
Саме для реалізації моделі Кабміну в 2016 р. був створений формальний незалежний оператор ПАТ "Магістральні газопроводи України", а в 2018-му організаційний етап був повністю завершений, включаючи реєстрацію випуску акцій.
Небажання "Нафтогазу" погоджуватися на модель, запропоновану урядом, викликало відкриту критику європейських чиновників, наприклад, директора секретаріату Енергетичного співтовариства Януша Копача: "ЄС у тристоронніх переговорах з Росією не зможе допомогти, якщо не матиме принципового аргументу для укладення довгострокового транзитного контракту - сертифікованого оператора ГТС". Ці слова були сказані в кінці 2018-го. На думку Енергетичного співтовариства, Україна повинна не апелювати до моральної підтримки з боку ЄС, а виконати просте домашнє завдання: створити більш ефективну та ринкову модель транспортування європейського газу в Європу, який буде відповідати європейським стандартам і з допомогою своєї привабливості "задушить" "Північний потік-2", так би мовити, природним чином.
На жаль, зараз сформувався новий газпромівський пул покупців російського газу, який і буде претендувати на управління нашою ГТС, але в дуже усіченому форматі. Мова йде про транспортування до 45 млрд куб. м природного газу в рік у такі країни, як Австрія, Італія, Словаччина, Чехія та Угорщина. Для операторів із цих країн якраз максимально підходить модель ISO, яка не передбачає передачу майна ГТС незалежному операторові на баланс.
Але ця модель є в пріоритеті і у "Нафтогазу", так як дозволяє йому "крутити" незалежними операторами як циган сонцем, адже володіння майном робить цю "незалежність" досить ілюзорною.
До речі, крім аргументу з арбітражем, в Наку не призводять інших доводів на користь даної моделі.
Вузловий момент
І ще важлива деталь. Повна деполітизація газового питання можлива лише за умови перенесення вузлів комерційного обліку поставок газу на східний кордон України. В такому випадку незалежний оператор виконує функцію з транзиту російського газу, купленого європейськими та українськими трейдерами, і наша ГТС стає складовою частиною європейської газової логістичної системи. Тобто більше ніяких політичних договорів між "Нафтогазом" і "Газпромом" і повне усунення газової теми з політичного порядку денного. "Газпром" залишається один на один з системними європейськими трейдерами, які і будуть заповнювати нашу "трубу", і дуже хотілося б подивитися, як у такому разі російський монополіст заблокує постачання газу через нашу ГТС. А щоб цих трейдерів було у нас багато і транзит становив не 45 млрд куб. м в рік, а 100 і більше, потрібно створювати економічні стимули, в тому числі і шляхом розвитку в Україні зрілого східно-європейського хабу на базі незалежного оператора ГТС і незалежного оператора підземних газових сховищ. Тільки в такому випадку газові потоки підуть через нашу країну, одночасно знижуючи заповнюваність обхідних маршрутів. І все це за допомогою системних ринкових механізмів, які виключають втручання як політиків, так і "бонусних" менеджерів. Може, тому такий варіант і зустрічає настільки шалений опір?