"Нобелівська" формула зростання. Як інновації, творче руйнування та інституційна віддача змінюють економіку

Почнемо з того, що нобелівської премії з економіки не існує. Зазвичай так називають премію "пам’яті Альфреда Нобеля", яку в рамках інших номінацій Королівської шведської академії наук присуджує Шведський національний банк за досягнення в царині економічних наук. Цього разу премію присудили трьом науковцям — Джоелу Мокіру, Філіпу Агіону та Пітеру Ховіту "за пояснення економічного зростання, зумовленого інноваціями".

Зазвичай у випадку колективних номінацій премію ділять порівну. У нашому випадку пропорцію змінили, і цю трансформацію, мабуть, варто розглядати також у контексті ранжування наукового внеску (за всієї величезної поваги до всіх нобеліатів).

Отже, половину премії отримав Джоел Мокір. Офіційно — "за визначення передумов для сталого зростання через технологічний прогрес". А от решту 50% порівну поділять Філіп Агіон і Пітер Ховіт. Їхній внесок — "за теорію сталого зростання через творче руйнування".

"Сходинки якості" Агіона і Ховіта

Розпочнемо з біографій науковців. Пітер Уілкінсон Ховіт народився у 1946 р. в Канаді одразу по завершенні Другої світової війни. Як сказали би у нас — "дитина війни". Це класичний академічний науковець та професор.

Філіп Агіон — це французький економіст, на 10 років молодший за Ховіта. Якщо Ховіт мав ще і досвід роботи в друкованих економічних виданнях, то Агіон встиг попрацювати в ЄБРР та європейських аналітичних центрах.

Досить нестандартний розподіл нобелевської премії з економіки можна пояснити тим, що і Агіон, і Ховіт, отримали цю винагороду за спільне наукове відкриття, а саме — за модель трьохсекторального ендогенного економічного розвитку. Мова про модель Агіона — Ховіта.

Тут треба одразу зазначити, що зазвичай розглядається два основних види моделей економічного розвитку — ендогенні та екзогенні. Це пояснюється набором факторів, які визначаються як ключові.

Ендогенні, або внутрішні фактори притаманні суто економічній системі: інвестиції в науку, технології, інновації, соціальний капітал. Сюди ж зараховується науково-технічного прогрес (НТП), але лише у тому випадку, якщо він є результатом дії внутрішніх факторів, похідних від функціонування саме внутрісистемних економічних агентів.

Екзогенні, або зовнішні фактори не залежать від динаміки закритої економічної системи. До них зазвичай відносять норми накопичень капіталу, фактор населення і знову ж таки науково-технічний прогрес, але зумовлений загальними цивілізаційними причинами, зовнішніми відносно закритої економічної моделі. Найвідоміша екзогенна модель — це модель зростання Солоу на базі норми накопичень. До речі, за неї автор Роберт Солоу також отримав "нобелівку" ще в 1987 р.

Розглянемо досягнення нинішніх лауреатів. У моделі Ховіта — Агіона фактором розвитку є науково-технічний прогрес, той, що формується внаслідок поведінкових моделей окремих економічних агентів/гравців. Тобто це саме ендогенний НТП, викликаний завдяки інвестуванню суб’єктами економічної системи свого капіталу в інноваційні проекти з метою отримання прибутку.

Отже, ця модель частково дає відповідь на питання, як інвестиційна поведінка економічних агентів впливає на темпи економічного зростання через впровадження інновацій і як нові технології можуть вступати в конфлікт із старими технологічними рішеннями, внаслідок чого відбувається гальмування НТП (до останньої тези ми ще повернемося під час аналізу наукового вкладу Мокіра).

Екзогенні моделі на кшталт запропонованої Робертом Солоу, які базувалися на факторі накопичень, мали суттєвий недолік: чому за умовно рівних показників накопичень (якщо допустити таку ситуацію) розвинуті та розвиткові країни можуть демонструвати різні рівні економічного зростання? Ще одним недоліком таких моделей було сприйняття економічного агента як "вічно живого", поведінка якого не змінюється у часі, зокрема й щодо накопичень. Остання суперечність була знята моделлю поколінь, які перетинаються. В рамках цієї розробки вже визначено різні поведінкові моделі старості (витрачають) та молодості (накопичують). Особливу роль тут зіграли поведінкові моделі ще одного нобелевського лауреата Франко Модільяні.

Заслуга Ховіта і Агіона полягає у тому, що вони почали вивчати науково-технічний прогрес не тільки як екзогенний (зовнішній фактор), а й як ендогенний (внутрішній), а отже, ввели його у склад рівнянь ендогенних моделей економічного зростання.

До речі, модель Ховіта — Агіона ще називають моделлю "сходинок якості". Тому що ці вчені розглядають закриту економічну систему, яка складається з трьох секторів: виробництво напівфабрикатів (проміжних товарів), виробництво кінцевих/готових товарів та сектор науково-дослідних та конструкторських робіт.

Сектор напівфабрикатів формується на принципах монополістичної конкуренції, тобто у форматі, коли виробники конкурують за обсягом продукції, а не за її ціною.

А сектор готових товарів функціонує за принципом довершеної конкуренції, коли кількість продавців велика, їхня індивідуальна частка у параметрах галузі незначна і їхні дії не можуть впливати на ціну.

У цій моделі сектор R&D виконує замовлення сектору виробництва напівфабрикатів і постійно покращує їхню якість ("сходинки якості").

Тобто в моделі Ховіта — Агіона нові проміжні товари заміняють старі, а не просто збільшуються в кількості (тут знову є певна перекличка з ідеями Йозефа Шумпетера про "творче руйнування", що є частиною наукового доробку і Мокіра).

"Сестринська" модель нобеліата Ромера

"Рідною сестрою" підходу Ховіта і Агіона в частині моделювання економічного зростання є ендогенна модель Пола Ромера, який отримав "нобелевку" з економіки у 2018 р. Він створив концепцію ендогенного розвитку, коли позитивна економічна динаміка підтримується за рахунок інвестицій у науку та освіту. Як показали його дослідження, країни, що інвестують в інтелект і нові технології, набагато швидше приходять до тями після кризи і мають більш стабільну криву економічного розвитку.

Модель інтелектуального економічного зростання в контексті побудови творчої економіки знань заслуговує на увагу ще й тому, що її розвиток опирається на неконкурентні фактори (у тому сенсі, як конкуренцію розуміє сучасне суспільство споживання). Якщо розвинути ідеї Ромера ще далі, то створення ендогенної моделі економічного зростання в масштабах світової економіки може призвести до розриву традиційної теорії економічних циклів, яка діє останні сто років. А практичне втілення ідей, яке знають всі — це кремнієва долина у США. Саме ті країни, які вчасно зрозуміють ключову тезу Ромера про те, що "багатство переоцінене, а знання недооцінені", зможуть вирватися з павутини екзогенної залежності від зовнішніх факторів розвитку.

Втім, у моделей Ромера та Ховіта — Агіона були і суттєві відмінності. Наприклад, Ромер виходив з розширення розмаїття проміжних товарів, а Ховіт і Агіон робили ставку на заміну старих товарів новими.

Інсайти Мокіра про прогрес і віддачу від інституцій

Джоель Мокір народився в один рік з Пітером Ховітом. Він є представником як ізраїльської, так і американської економічної науки.

Мокір виходив з того, що науково-технічний прогрес є не тільки екзогенним фактором, а й ендогенним фактором. Крім того, він може відбуватися у контексті позитивної індустріальної мутації та творчого руйнування. Більше того, поведінкові моделі суспільства мають містити в собі такі опції, як переконання у корисності знань, розуміння того, що наукові здобутки призводять до матеріального розвитку та плекання віри у корисність накопичення знань.

Учений наполягає на тому, що ідейна дивергенція Європи, наявність різних ідеологічних кластерів, суттєво відрізняла НТП на європейському континентів та в Азії.

Унікальність Європи полягала в ідеологічній розмаїтості на тлі спільного, інтегрованого "ринку ідей". Важливу роль зіграла і діглосія у вигляді латини та місцевих національних мов: перша породжувала інтегрований ринок знань, а другі — розмаїття ідеологій.

Не випадково Мокір отримав премію Шумпетера, адже ідея про творчу руйнацію та позитивну індустріальну мутацію походила з робіт саме цього австрійсько-американського економіста.

Тут можна згадати кілька цікавих тез з роботи Мокіра "Меркантилізм, просвітництво та промислова революція". Він розглядає науково-технічний прогрес під час реалізації моделей протекціонізму та меркантилізму в умовах Європи XVIII ст.

Підприємництво та НТП приводили до того, що в найбільш активних кластерах їхнього процвітання з’являлося "вбивче тріо": завойовники, митарі та схильні до банкрутства позичальники-авантюрники, що одразу ж знищували ці кластери успіху.

Мокір у цьому контексті сформулював надважливу тезу про "від’ємну інституційну віддачу". Тобто розвинуті інституції можуть формувати не тільки позитивну віддачу, але й від’ємну. Відбувається це внаслідок домінування політичних еліт або правлячого класу, для яких економіка, переважно сировинна, є джерелом рентних доходів (так само як джерелом ренти, тільки на цей раз військової, є для них довгострокова війна). Такі еліти використовують НТП для видобутку більшого обсягу сировини (та більш ефективного ведення війни), але не для розвитку складної моделі мирної економіки, бо мир та економічна складність у своєму поєднанні позбавляють правлячі еліти постійного рентного доходу. Це і є від’ємна інституційна віддача.

Отже, ключове завдання — сформувати такі умови застосування науково-технологічного прогресу, коли він працюватиме на економічний розвиток та стимулюватиме інвестиції в нові галузі мирної економіки. Це вже буде позитивною інституційною віддачею.

Руйнуючи, створюй краще: висновки для України

Який урок для України можна сформулювати за підсумком вивчення вказаних вище теорій?

Ключове: ці теорії не можна застосовувати сліпо або маніпулювати ними, коли, наприклад, деіндустріалізація в Україні пояснювалась би "творчим руйнуванням". Але творча руйнація за Мокіром та Шумпетером — це не просто ліквідація старого, а й створення нового на більш високому щаблі розвитку. Тобто якщо замість радянського машинобудування у нас з’явилось би виробництво обладнання для нової технологічної парадигми — це можна було назвати творчою руйнацією, яка, до речі, відбулася в Польщі, де на заміну старих виробництв прийшли нові. Наприклад, на гданській судноверфі замість великих суден почали виробляти сучасні яхти…

Також можна почерпнути урок, що потрібно створювати стимули для накопичення знань та інвестицій у знання, зокрема це стосується фінансування науки та освіти.

І головний висновок: для успіху правлячий клас повинен відійти від принципів рентної, сировинної, корупційної економіки. Це усуне від’ємну інституційну віддачу і сформує позитивну.