План "Е" по Донбасу. Чому не спрацює економічне фентезі від Шмигаля

В уряді затвердили економічну концепцію розвитку Донецької та Луганської областей. І йдеться не просто про регіональну дорожню карту формування обласних кластерів, а про запуск нової економічної моделі на підконтрольних територіях

Денис Шмигаль / УНІАН

Останнім часом на тлі невдалого плану "А" щодо мирного врегулювання війни на Донбасі (під яким мають на увазі пакет Мінських угод у всіх варіаціях їх інтерпретації) все частіше звучали обіцянки застосувати якийсь план "Б" як альтернативу мінського, нормандського та інших форматів, які, очевидно, зайшли в глухий кут.

Однак на тлі тривалої паузи між пробуксовкою "А" і загадковим "Б", виявилося, що на "трубі", як у відомій дитячій лічилці, раптово зʼявився план "Е". Економіка. Його ми і проаналізуємо. Але для подальшого розуміння, почнемо з теорії і прикладів успіху.

Які бувають чинники економічної деокупацію

Про економічні інструменти деокупацію ми неодноразово писали в рамках спеціальних аналітичних досліджень і в окремих статтях. Зокрема, серед найбільш перспективних моделей економічної деокупацію непідконтрольних частин Донецької і Луганської областей, ми пропонували застосувати такий інноваційний інструмент мирного врегулювання, як "Демілітаризовані вільні економічні території" (ДеСЕТ), які могли стати своєрідним лінком, що зʼєднує підконтрольну і окуповану частини двох областей. Ця пропозиція обгрунтовувалося, зокрема, дослідженням економіки окупованих територій, проведеним у рамках проєкту Українського інституту майбутнього (економічну частину досліджень високо оцінив видатний європейський дипломат і фахівець-міжнародник з пострадянського простору Пʼєр Морель).

Економічні інструменти — це унікальний спосіб спершу охолодження військових конфліктів, а потім і їх розвʼязання в мирному ключі, з найменшими соціальними і економічними наслідками. Їх можна порівняти з "наноінструментарієм" миру, який діє непомітно, але постійно і в одному напрямку — в векторі миру. Класичний приклад — це Промисловий регіон Кесон (спеціальний адмінрегіон в КНДР, розташований в 10 км на північ від демілітаризованої зони загальною площею 66 км²), де кілька сотень малих і середніх південнокорейських компаній, які, використовуючи робочу силу Північної Кореї, виробляють товари з високим рівнем ручної праці, в основному жіночої: текстиль, взуття, посудтощо. Саме Кесонський технопарк став сполучною ланкою, яка кооптувала північнокорейські політичні еліти в процес міжнародного торгового обміну і отримання ринкових економічних рент. Кесон став тим мостом між двома Кореями, який привів дві держави до початку процесу денуклеаризації півострова і старту процесу взаємного примирення і політичного зближення півночі і півдня. Економічний інструментарій — це спосіб змусити агресивні політичні регіональні еліти повісити на цвях АК-47 і надіти діловий костюм. Це механізм, коли колишні комбатанти починають розуміти, що набагато вигідніше торгувати, ніж воювати.

І хоча кожен конфлікт унікальний, у кесонської моделі економічної деокупацію є ряд факторів, які потрібно закладати в аналогічні моделі мирного врегулювання в інших країнах:

  • фактор продуктивності праці — він, як правило, на 30–40% нижче, ніж в аналогічних компаніях в інших регіонах країни;
  • фактор збитковості — понад 100 компаній в Кесонському технопарку були збиткові і лише чотири — прибуткові. Їх ключова задача — не заробляти, а конвертувати економіку в мир;
  • фактор інвестицій — це, як правило, внутрішній капітал з істотною участю держави в інфраструктурному розвитку, насамперед через збитковість і фактор продуктивності праці;
  • фактор ескалації — Кесонський технопарк періодично зупинявся, коли військове протистояння входило в гарячу фазу, а також на тлі ядерних випробувань в Північній Кореї. У результаті КНДР оголосила Промисловий регіон Кесон військовою зоною, а Південна Корея відключила його підприємства від водопостачання та електроенергії. На сьогодні частина обладнання технопарку вивезена на південь, а частина законсервована.

Аналогічні приклади застосування економічних моделей зафіксовані в Мексиці: у неспокійних прикордонних штатах з сильним розвитком сепаратистських рухів, наприклад в штаті Чьяпас на кордоні з Гватемалою. Тут старі занедбані шахти і родовища бурштину передавалися під управління місцевих громад. На Донбасі це був би не сонячний камінь, а, наприклад, вугілля.

Гарний початок: кластери

Як ми встановили, економічні інструменти деокупацію дуже перспективні і дієві. Але їх застосування на практиці має ряд умовностей і обмежень, які обовʼязково необхідно враховувати. Чи вдалося це концептологам з нашого Кабміну?

У преамбулі програма спирається на модель кластерного розвитку регіонів, про яку ми також писали і яка є найбільш робочої для української економіки в контексті розміщення продуктивних сил в рамках пострадянських територіально-економічних районів, територіально-виробничих комплексів (ТПК) і науково-виробничих комплексів (НВК ). Нагадаємо, Донецька і Луганська області входять в колишній Донецько-Придніпровський економічний район, с двома промисловими районами (Придніпровʼя і Донбас) і двома промисловими вузлами (Приазовʼя та Харків). Логічно, що і відновлення економічного потенціалу регіону необхідно починати на платформі вже сформованих економічних взаємозвʼязків і технологічних ланцюжків.

Але на цьому хвиля позитиву сходить нанівець, і далі в програмі виринають такі пасажі, що починаєш підозрювати, що писали її мало не "декабристи", які "занадто далекі були від народу".

У відриві від реальності

Як відомо, базовими технологічними ланцюжками Донбасу завжди були: вугілля — кокс — метал і вугілля — електроенергія — метал. Саме з відродження цих ланцюжків доданої вартості від сировини (вугілля) до напівфабрикату (метал) і варто починати відродження регіональної промисловості. Як це вже було в 90-ті, коли значна частина місцевих підприємств також зупинилася, правда, з інших причин, але результат однаковий: безробіття та економічне падіння.

Однак замість зазначених робочих ланцюжків автори програми придумують щось на кшталт економічного фентезі: навчання — дослідження — інновації. Так, у програмі не раз згадуються загальні фрази про "технічне переоснащення і модернізацію шахт" і "впровадження інноваційних рішень у сфері видобутку вугілля", проте без контексту технологічних ланцюжків.

Для тих, хто знає місцеві реалії, акцент на навчання та інновації — майже "говорить ліс". І не тому, що не можна навчатися і досліджувати. Просто для визрівання інноваційних моделей розвитку потрібне зовсім інше економічне середовище. Але в програмі наполегливо робиться акцент саме на інновації, які і на мирних територіях у нас практично не визрівають, не кажучи вже про їх трансферт з науки в реальний сектор. Поряд з промисловими і аграрними кластерами пропонується запустити туристичні та інноваційні. І це на територіях, де зовсім недавно не дозволили провести місцеві вибори.

Без адекватної бази пропонується активувати на підконтрольних територіях Луганської та Донецької областей модель випереджаючого розвитку. Чисто теоретично це можливо, виходячи з того, що більше половини виробничих потужностей регіону зупинено, а інша частина — недовантажена. Отже, при максимально повному завантаженні регіонального індустріального ядра темпи зростання в цих двох областях будуть істотно вищі, ніж загалом по країні. Але чи реально це в рамках затвердженої стратегії?

Точну відповідь важко сформулювати, через те що в програмі не вказано ефективний інструментарій досягнення цілей (перезавантаження регіональної економіки в два етапи: на підконтрольних територіях і потім в рамках повних областей), а той, що позначений, або недостатній, або концептуально хибним.

Базова модель — території пріоритетного розвитку. Тобто те, що вже застосовувалося в Україні до цього часу у вигляді вільних економічних зон (ВЕЗ) і спеціальних режимів інвестиційної діяльності (таких було створено до сотні). Крім того, це і калька російської моделі територій випереджаючого розвитку (ТОР).

Зокрема ідея запустити в регіоні міжнародні комерційні арбітражі, що апріорі важко буде здійснити в зоні перманентного військового конфлікту і потенційного форс-мажору. І навіть якщо ідея буде реалізована — які суперечки будуть розглядатися? Військово-цивільних адміністрацій і приватних компаній?

І тут ми натрапляємо на очевидне протиріччя: створення будь-яких форм пільгового інвестування на платформі регіональних кластерів — це за визначенням дерегуляція і усунення держави від управління територіями, які адмініструються радою інвесторів. Але парадокс саме і полягає у тому, що на територіях, прилеглих до лінії розмежування, діє особливий правовий режим, який істотно обмежує в правах як фізичних, так і юридичних осіб. Що проявляється в особливому режимі переміщення товарів і пасажирів, контрольно-пропускних пунктах, митних та фіскальних постах. Самі території знаходяться під управлінням військово-цивільних адміністрацій, і слово "військові" тут стоїть на першому місці. Тобто на зазначених територіях апріорі неможливі такі "магніти" залучення інвестицій, як дерегуляція і вільний режим руху товарів, послуг і робочої сили.

Кабмін планує створити в умовній Авдіївці економіку пʼятого-шостого технологічних укладів. Тобто на базі умовного "коксохімічного комбінату" планують створити NBIC-конвергенцію (нано-біо і когнітивні технології як основу шостого технологічного укладу). Тут варто згадати, що, згідно з дослідженнями українського вченого В. Василенка "Технологічні уклади в контексті прагнення економічних систем до ідеальності", станом на 2013-й (з того часу в структурі нашої економіки все стало тільки гірше) питома вага виробництв за техукладами порівняно становить:

Страна

III техноуклад

IV техноуклад

V техноуклад

VI техноуклад

США

-

20 %

60 %

5 %

РФ

30%

50%

10%

-

Украина

57,9 %

38 %

4 %

-

Беларусь

23,9%

68,7%

7,7%

Тобто навіть у форматі пʼятого техукладу в нас працює лише 4% економіки (в Білорусі — 7,7%, РФ — 10%, США — 60%). А ознак сегмента шостого у нас статистично не виявлено. Але Кабмін планує створити інноваційне ядро практично прямо на лінії зіткнення, не враховуючи той фактор, що пʼятий і шостий техуклади — це навіть не інвестиції і не інфраструктура. А соціальний капітал і креативний клас, який в Україні скоротився до "озонового шару" навіть у столиці, не кажучи вже про регіони, тим більше які знаходяться у стані військового конфлікту.

Крім того, уряд хоче створити Фонд консорціумного розвитку інфраструктури (тобто її нібито побудують інвестори за свій рахунок) і Державний венчурний фонд. А також запустити механізм страхування ризиків, у тому числі військових.

Все це нагадує "чеченську" модель вирішення конфліктів: залити засобами бунтівний регіон і сподіватися, що це приведе до миру. А якщо ні — знову залити засобами і так десять разів поспіль. Як відома школа в Аргуні, яку ремонтували і розбивали під час артобстрілів. Ремонтували і розбивали. Але в РФ були нафтодолари, а в Україні сподіваються на допомогу Заходу, який навряд чи підпишеться під таким планом.

Кому насправді стане краще

Зате ця схема ідеально підходить для місцевих ФПГ — вони отримають пільги, міжнародний арбітраж і державні інвестиції в інфраструктуру. (Адже план відновлення Донбасу буде фінансуватися не тільки нібито за рахунок іноземних інвесторів і донорів, на що робиться акцент, а й з державного і регіональних бюджетів.) І виробництво коксу і хімічних добрив стане ще рентабельнішим. Правда, все це буде відбуватися в рамках третього техукладу, але саме на нього розраховані регіональні параметри людського і фізичного капіталу, а інших там немає і не буде. Можна, звичайно, закрити шахти і замінити їх на сонячні батареї, але це не вирішить проблему соціального розвитку регіону.

А що дійсно потрібно

Як ми аргументували вище, відновлювати регіон потрібно з підвищення ефективності базових технологічних ланцюжків "вугілля — кокс — метал" і "вугілля — електроенергія — метал". А що далі? Реновація місцевого індустріального ядра на базі централізованого державного замовлення (на першому етапі зі збитками). Державна гарантія роботи на основі запуску регіональних виробничих потужностей і безумовний базовий дохід на рівні середньої зарплати по країні за умови працевлаштування. На тлі інфраструктурних державних інвестицій.

Тільки в таку патерналістську модель повірили б люди і почали б долучатися до активної трудової діяльності, у тому числі повертаючись з інших регіонів країни. Приблизно через 10 років у регіоні можна було б запустити промислові навчальні центри з перекваліфікування шахтарів у машинобудівники. У перспективі можна було б розвивати в регіоні легку та хімічну промисловість. А вже через 20 років — подумати і про NBIC-конвергенції на базі донецьких і луганських вишів після їх деокупацію.

Ось тільки така програма навряд чи рясніла б фразами про "приєднання до високотехнологічних європейських і світових кластерів"…