Банан в кулаці. Коли Україна зрозуміє, що трудова міграція перетворила її на мавпу в пастці

Україна посіла перше місце за втрат трудових ресурсів. Чого варто очікувати в найближчому майбутньому – збільшення потоку трудових трансфертів, стимулюючих українську економіку, або нового системної кризи?
Фото: gazeta.pl

Непочесне "золото"

У рейтингу, який є складовою частиною аналітичного огляду Global Economy Watch, опублікованого консалтинговою компанією PricewaterhouseCoopers (PwC), наша країна взяла "почесне" перше місце за прогнозованого скорочення за 2019 р. робочої сили через трудової міграції (близько 1,4%).

Але це як раз те "золото", яке краще не привозити. Тема трудової міграції є найбільш спекулятивною, причому найчастіше вона використовується саме як "популізм-дистилят" у вигляді трибунних промов про "обезлюднивании" України слідом за "безвизом" і "безлесом". Зворотним боком цієї медалі є економісти-златоусты, які не встигають радіти експорту трудової сили за кордон, наївно вважаючи, що надіслані з-за кордону грошові перекази істотно стимулюють розвиток національної економіки. Так, трудові трансферти є драйвером внутрішньої торгівлі та частково житлового будівництва і в якійсь мірі в середньостроковій перспективі можуть навіть витягати ВВП з болота. Але це, на жаль, не продуктивний зростання, а лише ерзац-розвиток, який відрізняється від справжнього точно так само, як ячмінний напій від кави. По суті, вже кілька років наша економіка витягає себе з в'язкою драговини за косичку, як це робив барон Мюнхгаузен. Виходить болісно і безглуздо, так як трансферний імпульс в такій парадигмі буде поступово згасати по мірі скорочення експорту працівників і їх більш глибокої локалізації в країнах перебування.

Але повернемося до рейтингу. У першій десятці виявляємо кілька несподіваних сусідів. За Україною йдуть Болгарія, Румунія, Литва, Угорщина, Латвія, Молдова, Хорватія, Росія і Білорусь.

Джерело: Global Economy Watch

Що стосується групи європейських країн, то тут спрацьовує міграційне "доміно", коли жителі цих держав мігрують у більш розвинені економіки, переважно у Францію і Німеччину, користуючись загальноєвропейським ринком праці і відсутністю внутрішніх перегородок у вигляді трудових квот. Це, як в будь-ланцюгової реакції, що призводить до пересування трудових потоків із сходу на захід, і найбільше тут страждають такі буферні країни, як Молдова та Україна, які, з одного боку, частково інтегровані в європейський простір, в основному в частині безвізового пересування і завдяки зручному географічному положенню, а з іншого - демонструють самі низькі на континенті стандарти якості життя. Тобто якщо наші центрально-європейські та балтійські сусіди вдало пристыковались до європейської орбітальної станції, то Україна з Молдовою - це просто два космічних корабля з пробоїною в обшивці, тобто видувати за борт буде практично все, що пролізе за віком і затребуваності.

Відповідно до згаданого рейтингу відтік трудових ресурсів - глобальне явище: якщо в 1999 р. скорочення зайнятого населення спостерігалося в 16 країнах, то в 2018-му - таких стало 39, включаючи всі держави Східної Європи.

В 2019-му вже 40 країн зіткнуться з відтоком трудових ресурсів. Причому істотно трансформувалися і вихідні причини такого "переселення трудового народу": до початку нульових масова трудова міграція спостерігалася лише у разі затяжних воєн і військових конфліктів. Зараз вихідною причиною стало скорочення робочої сили і загальне старіння населення в семи країнах G20. Серед лідерів: Австрія, Португалія та Іспанія.

Розвинений світ поступово старіє і для підтримки необхідної динаміки розвитку йому потрібна "свіжа кров".

Якщо на хвилину стати футурологом, то через 50 років можна уявити таку картину демографічного стану розвинених країн: старе місцеве населення, яке не особливо прагне народжувати дітей і живе дуже довго внаслідок розвитку медичних технологій, і навколишній їх людське море експатів з країн з обмеженими цивільними і трудовими правами.

"Якщо вам трохи за тридцять..."

Але повернемося в 2019-й, місце дії - Україна. Що означає для нас трудова міграція? Висновок перший - для підтримки продуктивного економічного зростання, заснованого на реальному секторі економіки, необхідно різко підвищувати продуктивність праці: меншою кількістю працівників забезпечувати зростаючі виробничі потреби. Або виводити з обігу цілі сегменти економіки, наприклад складну промисловість. Висновок другий - збір податків буде забезпечуватися меншим числом учасників, тобто для формування бюджету та соціальних цільових фондів, таких як ПФУ, доведеться або посилювати фіскальний тиск на тих, що залишилися, або поступально знімати соціальні функції держави одну за одною. Або і перше, і друге одночасно.

Сьогодні питання трудової міграції в Україні - це більше питання віку. У тих, кому до 30 років, набагато більше можливостей самореалізуватися за кордоном, включаючи таке базове співвідношення, як накопичення/дохід. В Україні у цій віковій групі це співвідношення буде прагнути до нуля, а в разі роботи у розвинених економіках становитиме від 0,3 до 0,5 в місяць (в залежності від кваліфікації). Ті, кому 30-60 років, мають більше шансів досягти успіху саме в Україні через наявність суспільних комунікацій, специфічного досвіду і ментальних прив'язок. Вікова група 60+ в Україні найбільш незахищена: лише жінки в даному сегменті мають шанс на роботу за кордоном на найбільш низькооплачуваних професіях. По суті, це група виживання.

Уявна користь

А тепер оцінимо економічну ефективність трудової міграції для національної економіки. Структурування статистичних даних, проведене НБУ, у тому числі за допомогою порівняння дзеркальної статистики окремих країн, сприяє цьому.

Джерело: НБУ

Цього року обсяг приватних переказів з-за кордону, швидше за все, збільшиться до $10 млрд. Починаючи з 2015-го цей показник невпинно зростав, піднявшись з $7 млрд до $9,3 млрд в 2017 р.

Але при розщепленні даної статистики на залишають виходить дещо інша картина (тут вже не враховуються інші приватні трансферти, що не пов'язані з трудовою міграцією, наприклад, гранти або перекази від давно живуть за кордоном родичів):

Джерело: НБУ

Чистий оплата праці заробітчан, яка являє собою різницю між заробітком і витратами в країні перебування, складає від $4,1 млрд в 2015-му до $6,3 млрд в 2019-м. Витрати в країні перебування, включаючи і сплачені там податки, склали від $1,5 млрд до $2,9 млрд, збільшившись за три роки на $1,4 млрд, причому найбільш різкий стрибок даного показника було зафіксовано в 2017-м. За підсумками минулого року цей рекорд буде, швидше за все, перевищений, і витрати в країні перебування наших трудових мігрантів складуть приблизно $3 млрд.

До речі, щороку українці платять приблизно $0,5 млрд податків в інших країнах, і якщо порівняти даний показник з їх загальним фондом оплати праці, вийде, що загальна фіскальне навантаження в даному сегменті наших трудових ресурсів складе від 3 до 4%, в той час як в Україні вона перевищує 40% (прибутковий податок і збори), тобто приблизно в 10 разів вище. І це краще будь-якого аналізу пояснює, чому люди мігрують з своєї країни за кордон.

У нинішній парадигмі, що характеризує якість життя у нас і в Європі, Україні залишається або закрити кордони, або в найближчі п'ять років подолати таке явище, як трудова бідність. А для цього загальний рівень оподаткування фонду оплати праці має становити не більше 10%.

Ще один цікавий показник - сума грошових переказів від трудових мігрантів, які перебувають за кордоном більше року. Тут трансферти значно скромніше: приблизно $1 млрд щорічно, і ця сума практично не змінюється за останні роки, а за підсумками трьох кварталів 2018-го склала $0,6 млрд, тобто може навіть скоротитися в порівнянні з попереднім. Це означає, що постійні трудові мігранти поступово забирають свої родини з України і все менше фінансово пов'язані з батьківщиною.

Основний потік грошових трансфертів забезпечує маятникова трудова міграція, коли за кордоном працівник перебуває від трьох місяців до півроку. Таких в Україні, за різними оцінками, до 7 млн.

Джерело: Держстат

Дані оцінки підтверджуються й Держстат: за останні роки чисельність економічно активного населення скоротилася з 20,9 млн до 17,9 млн, а середньооблікова кількість штатних працівників з 10,3 млн до 7,7 млн, хоча тут потрібно брати до уваги фактор анексії Криму та окупації частини Донбасу. Але, в середньому, що в 2010-му, що в 2017-му в структурі наших трудових ресурсів постійно "гуляли" десь близько 10 млн людина, що в принципі відповідає загальній оцінці постійної і маятникової трудової міграції з країни. Примітно, що кількість офіційно зареєстрованих безробітних за цей же період практично не змінилася - від 1,5 до 1,8 млн.

Сьогодні один штатний працівник в Україні виробляє приблизно $15 тис. подушного валового продукту в рік, що, загалом, непогано.

Простими словами, для утримання держави доводиться працювати за себе і за того хлопця, який збирає яблука в Польщі, але родичі якого також отримують пенсію, субсидії, пільги, як і всі інші, відраховують податки в український, а не польський бюджет.

З іншого боку, і дорікати тут нікого не можна: держава сама створила таку токсичну середу, яка виштовхує людей за кордон ковтнути свіжого повітря. Хоча ті ж 3 млн українців, які постійно працюють за кордоном, могли б генерувати у себе в країні приблизно $45 млрд ВВП, а замість цього перераховують на батьківщину 1 млрд, тобто в 45 разів менше.

Проблема трудової міграції - наше "родима пляма", наслідок трудової бідності, боротися з якою набагато складніше, ніж з бідністю звичайної, адже тут не доб'єшся успіху прямий роздачею грошей і пільг. Тут потрібно виконання більш складної задачі - створення якісної середовища для життя. Перефразовуючи національну ідею Ізраїлю: народжуватися, щасливо жити і вмирати на своїй землі. А захоплення з приводу трудової міграції нагадує поведінку мавпи, яка не може витягнути кулак з ящика-пастки, тому що їй шкода банан, який вона так міцно схопила.