• USD 28.4
  • EUR 32.1
  • GBP 38.3
Спецпроєкти

Дорж Бату про роботу в NASA, інтерв’ю з псевдо-Навальним та повелительку космічних траєкторій Франческу

Дорж Бату – український письменник бурятського походження, колишній працівник NASA, автор книжок про повелительку космічних траєкторій Франческу, Моцарта у сучасному Нью-Йорку і старого Ламу у радянській Бурятії. Дорж не любить соцмережі, та кожен його допис збирає тисячі лайків. Відмовляється називати себе письменником, втім, лишається одним із комерційно найуспішніших українських авторів. "ДС" поговорила з Бату про всі ці очевидні суперечності, внутрішню кухню NASA і Коко Шанель

Дорж Бату / facebook.com/dorjebatuu
Дорж Бату / facebook.com/dorjebatuu
Реклама на dsnews.ua

Сьогодні ти насамперед хто: спеціаліст із траєкторій космічних апаратів, журналіст, блогер, щось інше?

– Я спеціаліст із траєкторій, але чого саме, зараз не можу розголошувати. Основна моя діяльність не змінювалася – траєкторії космічних апаратів.

А чи є те, від чого ти рішуче відхрещуватимешся, наприклад "Ну, ні, я точно не блогер". Я знаю, що ти не в захваті від статусу письменника, але все одно представила тебе так на початку, так і знай. То ким ще ти не є, Дорже?

– Я точно не блогер. Досить скептично ставлюся до соціальних мереж, не маю таких амбіцій, нечасто пишу у фейсбук, та й рекламу не беру. Журналістом мене також годі назвати. І письменником – ні, бо я не заробляю цим на життя. Автором текстів можна. А взагалі я спеціаліст з траєкторій, математик.

Але в Україні ти зміг би жити на письменницькі гонорари, правда? Тираж книжок про Франческу уже сягнув позначки 30 000?

– Так, уже 30 000 є, а ще зараз продаються "Моцарт 2.0" і "Таємниця старого Лами". Точних показників поки не знаю, бо звіт про роялті приходить у січні-лютому. Мені складно відповісти, чи зміг би я жити на ці гонорари в Україні, бо я відірвався від української реальності і не знаю цін.

Ти був дуже успішним журналістом: висвітлював події в ООН, робив голосні інтерв’ю, вів програми на телебаченні, був кореспондентом "Підсумків тижня", працював у "Голосі Америки". Чому пішов? Розчарувався у журналістиці загалом чи в тому, як вона функціонує в Україні? Адже, вочевидь, інтерв’ю із "псевдо-Навальним" не було єдиною причиною. Ну, і коли ми вже зачепили це питання, розкажи цю історію.

Реклама на dsnews.ua

– Так, була історія з Навальним, і я описав її в одній зі своїх книжок. Це був 2012-й, вибори президента Росії, на яких Навальний був одним із кандидатів. Ми у "Голосі Америки" занурилися у дуже небезпечну, як з’ясувалося згодом, сферу – соціальні мережі. Намагалися через них контактувати з лідерами суспільних думок, брати інтерв’ю поштою та телефоном – тоді всі так робили. І от з’явилася нова соціальна мережа Футубра, щось подібне до твітера, тільки російською. Там я натрапив на акаунт нібито Навального із репостами, ідентичними репостам в його ЖЖ і твітері – нічого дивного. Додав у друзі, представився, і він неочікувано відповів. Я попросив про інтерв’ю, Навальний погодився, але додав, що через зайнятість може тільки листуватися. Я відправив низку запитань і отримав відповіді емейлом – абсолютно стандартні, вони цілком вкладалися у канву висловлювань цього політика. У процесі підготовки у мене виникли сумніви, і я поділився ними з керівництвом "Голосу". Однак мені відповіли, що все нормально і треба розмову терміново публікувати, бо матеріал гучний. Так, я зробив помилку, повіривши у це, і ми опублікували ту розмову. Невдовзі Навальний у твітері написав, мовляв, у "Голосі Америки" вийшло інтерв’ю, якого я не давав. Видання вибачилося, ми зняли матеріал із сайту, почалося розслідування. Я досі не знаю, чи це була провокація спецслужб, чи самого Навального – не можу нічого стверджувати. По тому я замислився, чи варто взагалі лишатися у професії. Сама ситуація справила на мене гнітюче враження не лише тому, що то був мій провал і моя провина як журналіста, а й тому, що я зрозумів: у будь-якій редакції тебе зіллють у першому ж зручному випадку. До того випадку я був певен, що журналіст перебуває під захистом медіа і може ризикувати, адже його прикриють. А от розчарувань в українській журналістиці не було, і в 2014-2016 я повернувся як спецкор ТСН в ООН. Коли інтерес пропав, зав’язав остаточно. Розчарування у журналістиці не пов’язане ні з ТСН, ні з "Голосом Америки". Я просто втомився робити те, від чого не бачив результату.

Тебе пригнічувало те, що матеріали не читають так активно, як хотілося б, чи те, що статті журналістів не впливають на політичні рішення, журналісти вже не є четвертою владою?

– На мій погляд, з появою соцмереж журналістика втратила монополію на четверту владу, і деякі блогери сьогодні мають аудиторію і вплив більші, ніж поважні засоби масової інформації. Та замість того, щоб реформувати діяльність, ЗМІ продовжують працювати старими методами. От коли я прийшов в український медіапростір, це була справді якісна, впливова журналістика, а чиновники боялися журналістів настільки, що могли їх убити.

Давай продовжимо рухатися далі твоєю кар’єрою. Для тебе як людини, що довгий час перебувавала всередині системи, NASA – звичайна державна агенція. Але для більшості це міфічна структура, недосяжна мрія. Чи є рецепт, як влаштуватися туди на роботу? Наскільки це реально для українця?

– В мене немає рецепта, як влаштуватися у будь-яку контору, включно із NASA, оскільки агенція або фірма має бути у вас зацікавлена. На офіційному сайті і в соцмережах NASA досить часто публікує вакансії, тож варто стежити за ними. Наприклад, на моїй пам’яті вони шукали директора центру управління польотами і писали про це просто у фейсбуці. У всіх є шанси, там працюють не боги, а люди з високою кваліфікацію. Звісно, на деякі посади вимагають громадянство, але на деякі і цього не треба. Втім, аби працювати у NASA, треба жити на території Штатів.

Тобі не можна розповідати про теперішнє місце роботи. Але чи є шанс, що ти про нього колись напишеш книжку?

– Звісно, рано чи пізно все відкриється. І якщо знімуть секретність, я обов’язково напишу, бо те, чим я займаюся зараз, – справді дуже цікаво.

Працюючи в NASA, ти писав свої історії про Франческу уривками, на телефоні під час коротких 15-хвилинних перерв. І це, вочевидь, впливало і на стиль, і на вибір літературної форми дилогії про Франческу. Наскільки зараз для тебе змінився сам механізм письма?

– Докорінно. Раніше я писав короткі історії, займався репортажною роботою, занотовував події, тож не йшлося про планування сюжету. А тепер я працюю із сюжетами, сплітаю та розплітаю ці лінії, обробляю величезні масиви інформації. Пишучи про Моцарта, я мусив зануритися в цей образ з головою, уявити головного героя. А без знання його звичок, особливостей листування й спілкування з друзями, родиною, кредиторами це було б неможливо. Минуле історика не дає мені спокою, тож я хотів, аби мій герой був максимально наближений до реального.

Скільки часу в тебе йде на попередню підготовку, ще перед початком написання книжки? Наприклад, задля "Моцарта 2.0" тобі, ймовірно, довелося чимало працювати з архівними матеріалами.

– 7-8 місяців щоденного детального вивчення матеріалів. Я читав аналітику, дивився програми, осмислював, як Моцарта зображували у художніх творах. У кожного автора Моцарт свій: у Пушкіна він один, у Формана – інший, у мене – ще третій. Але попередні автори змальовували митця у природному історичному середовищі, тоді як мені довелося уявляти, як він поводився б у незвичних обставинах. Це, звісно, чиста фантазія, але ніхто з професійних музикантів, що читали текст, не сказав, що Моцарт фальшивий.

Я знаю, що його читала диригентка Оксана Линів…

– Так, ще до того, як книжку видали. І мені була дуже важлива її точка зору, погляд визнаної у світі моцартознавиці. Саме Линів я обрав головною рецензенткою і консультанткою. Ще мені допомагав прототип Павла Гонтаря – музикант Павло Гінтов. Хоча моє дитинство минуло за лаштунками театру оперу й балету і я вільно орієнтувався у музичних темах, без консультантів не впорався б. До речі, у музичному товаристві мого Моцарта прийняли. Тож методика роботи із документами й образом поки не змінилася.

Це журналістська методика?

– І журналістська, і наукова

Продовжимо тему "Моцарта 2.0". Наскільки на вибір героя вплинула твоя біографія: батько в тебе віолончеліст, мама – піаністка, дідусь – композитор? Чи стала тема класичної музики своєрідною даниною родині? Можливо, навіть вибаченням, що ти не продовжив родинної справи?

– Я ніколи не думав про це у такому розрізі. Ні, це точно не було вибачення. Моцарт в нашій родині не був популярним композитором: тато любив Гіндеміта, мама – Бетговена, дідусь – народну музику й Баха. Моцарт – це моя особиста пристрасть, мені з дитинства подобається його творчість. Батько до цього захоплення ставився поблажливо, а от мама вважала, що можна було б слухати серйозніших композиторів.

В тебе був момент розчарування у Моцарті, коли ти стільки про нього дізнався? Ми-бо все одно ідеалізуємо своїх героїв, забуваючи, що талановитий професіонал не означає хороша людина.

– Ні, ніколи. Моцарт у житті був суперечливий, але його всі любили. Те, що геній не обов’язково має бути хорошою людиною очевидно. І в принципі, я уявляв, хто такий Моцарт, просто не усвідомлював, що він аж настільки Моцарт. От Шанель – інша справа. В житті вона була малосимпатичною: хамка, брехуха, нарцисична, авторитарна пані. Але її всі обожнювали: від журналістів, яким вона брехала як дихала, до її працівниць, яких вона експлуатувала нещадно. Ті, що витримували певний час, лишалися у майстерні мало не до кінця життя.

Як думаєш, у чому секрет харизми таких людей?

– Якщо говорити про таку непросту особистість, як Шанель, то вона була дуже сильною, гадаю, саме її характер приваблював навколишніх. Не бувши конвенційно красивою, Шанель лишалася неймовірно привабливою жінкою. І що більше я читав про неї, то більше любив.

Для чого ти про неї стільки читав?

– Поки що не скажу. Але я вже на останніх стадіях, тож невдовзі дізнаєшся. Моцарт у цій книжці, звісно, теж буде – продовження пригод, як я і обіцяв.

Після текстів про Франческу в тебе вийшло кілька книжок. Та все одно більшість читачів асоціюють тебе із повелителькою траєкторій. Не хвилюєшся, що Франческа може поглинути, затулити собою решту персонажів? Таке-бо часто трапляється з авторами, що створюють харизматичних героїв, як-от у випадку Конан Дойла та Шерлока Голмса. Не боїшся, що Франческа і тебе самого зжере?

– Зжере? Хай спробує (сміється). Ні, я не боюся лишитися автором одного персонажа, бо схильний до експериментів і люблю всі свої книжки рівною мірою. "Моцарт 2.0" різко відрізняється від дилогії про Франческу, "Таємниця старого Лами" взагалі ні на що не схожа. Я волію не приділяти увагу одному жанру і єдиному персонажу. Як автор-аматор можу собі дозволити експериментувати і не боятися, що комусь це не сподобається.

То для тебе позиція "не називайте мене письменником" якоюсь мірою убезпечувальна? "Оскільки я не письменник, можу собі дозволити багато всього…"

– Ні, просто я не письменник. Якби займався цим повний робочий день, то і питали б з мене більше. Письменництво – моє хобі, я новачок і пишу, як пишеться. Якщо це комусь подобається, значить, воно потрібне. В мене є свій читач і, судячи з продажів, мої книжки – це успішний продукт.

Як ти обираєш нових героїв для текстів? Що є первинним: яскравий прототип чи бажання написати на певну тему? Як народжується перший імпульс?

– Насамперед важлива особистість героя. Він чи вона має мене зачепити. От Павло Гінтов зачепив, я в його образі особливо нічого й не змінив, крім прізвища. І коли Гінтов читав, він реготав і повторював: "А це ти точно підмітив".

Ти питав у нього дозволу взяти образ для книжки?

– Звісно, я питав у всіх, крім Моцарта і Шанель. Наприклад, дипломат в окулярах з "Моцарта" – це Олег Ніколенко, теперішній речник Міністерства закордонних справ України. Я не настільки майстерний письменник, аби придумати персонажа з нуля, наділити характером і змусити жити в межах твору. Тому всі герої мають реальних прототипів, за якими я спостерігаю і вписую у свій текст.

Дилогія про Франческу – це історія італійки в Америці, "Моцарт 2.0" – про австрійця у Штатах, тобто для тебе була важлива чужість героя, його закинутість у простір. А тут у "Таємниці старого Лами" ти повертаєшся до рідної Бурятії. Чому ти змінив стратегію? Тобі невластива ностальгія, тоді чим же став для тебе цей текст? Поверненням до коріння, певного періоду життя?

– Та я від коріння і не відривався. У минуле теж не планую повертатися, мені в сучасності непогано. Просто був запит на історію про вчителя, цей образ сподобався читачам – і я погодився. До речі, задумувалася "Таємниця" як проміжний твір, але неочікувано для мене герої ожили. Це був радше експеримент, бажання створити книжку, не схожу на попередні.

Ти часто кажеш, що волів би не визначати чітко своєї ідентичності, не обирати між монголом, українцем, американцем. Пов’язуєш таку позицію із власним кочівним корінням? Чи це просто така персональна особливість?

– Монгол завжди залишається монголом – дім там, де він поставить юрту. "Твій дім там, де пасеться твоя худоба", – казав мій дідусь. Зараз мій дім у Штатах, колись він був в Україні. Я ніжно люблю Україну, чимало спогадів з нею пов’язано. Нарешті, я пишу і розмовляю українською в родині.

Нещодавно цитати із "Франчески" потрапили до збірників підготовки до ЗНО. Це ж перший крок до входження у галерею класиків. Не боїшся, що тебе зненавидять всі українські школярі?

– Не боюся. В інстаграмі, наприклад, на мене масово підписані підлітки, що читають "Франческу" і "Моцарта". І вони ще жодного разу не написали, що мене ненавидять. Можливо, бо я не потрапив у шкільну програму.

Відчуваєш, що розвиваєшся як письменник? Ти взагалі тримаєшся ідеї, що в автора кожен наступний текст має бути трішки кращий, ніж попередні?

– Звичайно, кожен текст має бути кращий за попередні. Я мушу розвиватися, бо хочу постачати якісний продукт. Я не можу робити халтуру і ніколи не пишу, аби просто відписатися.

Є тема, на яку ти принципово не напишеш?

– Ніколи не кажи ніколи. В мене точно немає амбіцій написати великий український роман. Не вважаю, що маю достатньо знань і морального права. "Марія" Самчука і "Сад Гетсиманський" Багряного – ось що для мене великі романи. Я так не напишу. Моя література не претендує на високу полицю, це розважальні тексти, і я цього не соромлюся.

    Реклама на dsnews.ua