Шапокляк і цукерка. Європа з безвизом користується слухняним беканням України
Представники Бельгії і Франції на зустрічі дипломатів заблокували обговорення питання про введення безвізового режиму з Україною, рішення якого планувалося на листопад, тобто вже на "ось-ось". Давно очікувана, обіцяна і, загалом, заповітна візова лібералізація Європою відкладається раз за разом.
Причиною, за інформацією кореспондента "Радіо Свобода" Рікарда Йозвяка, стала вимога спершу розробити запобіжний механізм, що дозволяє екстрено "відключати" безвиз. Бельгійці та французи раптом перейнялися корупцією в Україні. І саме через цю раптовості їх переживання виглядають як чергова відмовка.
В даній конкретній ситуації можна зазначити, що шлях до скасування віз для українців перегородив "французький світ". Як це відбувалося з CETA (детальніше тут). Правда, там у підсумку валлонам і французам довелося поступитися і погодитися на ЗВТ з Канадою.
Те, що з Бельгією і Францією зіткнулася й Україна у вирішенні своїх питань, може побічно свідчити про що набирає силу в Європі групі франкофонів, які плетуть інтриги проти того ж Берліна. З іншого боку, в нашій ситуації питання безвиза пластичніший в тому плані, що тим, кому потрібно його рішення затягувати, не складе великої праці це зробити. Міграційний криза на сьогоднішній день — страшилка зі стовідсотковою гарантією результату. Досить намалювати перед зіткнулися з напливом мігрантів європейцями образи тисяч українців, які їдуть в ЄС з пожитками, як спрацює рефлекс, вироблений за останні два роки.
У понеділок, 31 жовтня, заступник міністра закордонних справ України з питань європейської інтеграції Олена Зеркаль висловила надію, що візової лібералізації бути після 7 листопада. За її словами, через тиждень відбудеться тріалог між представниками Європарламенту, Радою ЄС та Європейською комісією. Сторони повинні будуть узгодити механізм "відключення" безвиза — того самого запобіжника.
Але Зеркаль також наголосила, що завдяки роботі дипломатів в європейських інститутах вони згодні на скасування віз, але безпосередньо з боку країн — членів ЄС спостерігається сильний опір.
Днями Павло Клімкін визнав, що затримка пояснюється дискусією між країнами ЄС і Європарламентом. Дебати точаться навколо того, хто і на якому етапі буде приймати рішення про можливість звуження безвізового режиму, пояснив глава МЗС. Європарламент, за його словами, наполягає на розширенні своєї компетенції, оскільки міграційний криза зачіпає безпеку європейців.
Аналогічне пояснення дав і президент Євроради Дональд Туск, який підтвердив, що Україна виконала критерії, а гальмування процесу обумовлено внутриевропейскими причинами, тобто суперечкою між країнами — членами блоку. Підтримку Україні неодноразово висловлював і голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. "Жан-Клод Юнкер також в черговий раз підтвердив виконання Україною всіх критеріїв для надання безвізового режиму для українських громадян", — коротко повідав суть однієї з останніх бесід з європейським чиновником президент України.
Але справа ж не в тому, що французи чи бельгійці, або ще хто-небудь не злюбили українців, а в тому, що такі глобальні теми в будь-якому випадку стають об'єктом спекуляцій на внутрішньоєвропейської кухні. Та сценка у дусі старої Шаполяк (ЄС) і піонера (сторонній партнер) тут не просто передбачувана — вона неминуча: "Хочеш цукерку? — Хочу! — Допоможи-но піднести сумку. — Ось, вже! — Пробач, любий, скінчилися цукерки-то."
Очікував Київ такого кидка? Був готовий до нього? Підстрахувався чи? Збудував план Б? Ясна річ, всі ці питання мають сенс лише при дотриманні однієї умови: для керівництва України проблема скасування віз дійсно принципово важлива. Але припустимо, що це дійсно так.
У такому випадку будь шарудіння та зітхання з боку ЄС повинні бути заздалегідь запрогнозовано і вчасно відстежити, причому реакція повинна бути опрацьована і вивірена на будь-яку комбінацію цих рухів. Але з цим у Києва хронічні проблеми. Не в останню чергу тому, що децентралізація ніяк не торкнулася нашої зовнішньої політики.
Важливо бути відвертими: Міністерство закордонних справ України не в змозі реалізувати свій потенціал, оскільки фактично є філією Адміністрації президента. Уявіть на хвилинку, що Генштаб, прямий обов'язок якого моделювання і прогнозування, в повній мірі не може займатися цим, оскільки його офіцери повинні обслуговувати банкет у головнокомандуючого і жорстко дотримуватися встановлених у його резиденції правилами. Чи можуть вони вийти за межі інструкцій? Так, зрозуміло — на свій страх і ризик.
Українське зовнішньополітичне відомство до сьогоднішнього дня дипломатичним генштабом не є. Дії його обмежені межами вкрай вузького коридору можливостей. Що це означає? Будь-які форс-мажори, непередбачена обставина (наприклад, вимога ЄС виробити механізм скасування безвиза) або передбачені, але не заплановане, ставить Київ в ступор, вибиває з колії. Оскільки немає плану B, не кажучи вже про запасних C, D тощо
Спір, як відомо, породжує істину. Але в Україні, очевидно, не може бути конфлікту між Мзс і АП, хоча це було б корисно. Мова не про гризні з присмаком політичних амбіцій, а про продуктивної дискусії "на підвищених тонах", в результаті якої у сторін виникає безліч ідей. Консервативний підхід до ручного управління зовнішньою політикою неповороткий. У той час як у бізнес-контракти прописуються форс-мажори і, відповідно, набір інструментів для їх нівелювання. І це розумно.
В Україні таких інструментів не проводиться. Наведемо приклад. Держдепартамент США з процедурних питань може сваритися (і свариться) з Білим домом. Відомство може мати свою думку щодо тих чи інших зовнішньополітичних питань і виражати його. Це при тому, що і в Штатах, і в Україні зовнішню політику визначає президент.
Але це визначення зводиться до "що". "Як" часто виноситься за дужки. Це, до речі, має і суто іміджеву цінність: косяк Держдепу залишається косяком Держдепу, а успіх стає успіхом адміністрації (стратегічні прорахунки Білого дому, втім, теж діляться на всіх).
Таку модель умовно можна порівняти з літаком: він здатний маневрувати відразу в трьох площинах, хоча такі маневри і загрожують часом катастрофою.
Наша ж модель — паровоз: по рейках і або вперед, або назад. Набір швидкості — проблема. Гальмування — велика проблема. Схід з рейок — біда. Цю вразливість дуже легко використовувати. Що не без успіху роблять і наші партнери, і вороги. Грубо кажучи, неповороткість, непластичность Києва призводить до постійним виправданням чергового "провалу": не очікували, не передбачили, не передбачали, проковтнули, натиснемо, виправимо.
В рівній мірі Україна абсолютно не готова до ассиметричному тиску на Євросоюз. Як це робить той же Реджеп Тайіп Ердоган. Турецький президент, звичайно, діє на грані фолу, і Україні не слід переймати його манеру поведінки. Але! Коли Брюссель звернувся з проханням тримати біженців у себе, Анкара сказала: о'кей, але ви нам заплатите і бонусом дасте безвізовий режим. Знову-таки коли відносини Туреччини з ЄС ускладнилися, Ердоган почав активно натякати, що якщо не буде безвиза, то чекайте мігрантів на грецьких островах. І навіть почав як би невзначай свої погрози виконувати. Був момент не так давно, коли після турецько-європейських розборок до берегів Греції ринуло багато більше біженців, ніж у попередні місяці.
Україна не може нічого подібного провернути, щоб досягти своєї мети. Немає навіть якихось, скажімо так, більш "брудних" напрацювань. Дипломатія — це гра, яка передбачає обман і маніпуляції, шулерство і шантаж. Від позиції Києва, між тим, віє фаталізмом в дусі Швейка: "Ніколи так не було, щоб ніяк не було. Завжди так було, щоб якось та було". Але той, хто не торгується, славиться лохом не тільки на базарі.
Щоб не стукатися головою в замкнені двері, смиренно проковтуючи чергові відмовки з того боку, треба говорити з позиції сили, або ставати цікавим, а краще — необхідним. Київ з позиції сили говорити не може. Що до інтересу — він є, але аж ніяк не ексклюзиву: мало в світі індустріальних економік, менш проблемних для партнерів? І це, до речі, одна з причин готовності наших еліт прогинатися.
