Продавали Україну. Як мали б виглядати наші "секретні файли"

Хто і як постраждав від "файлів Епштейна"

Світом котиться відлуння публікації значного за об’ємом архіву сексуального злочинця Джеффрі Епштейна. Поки у Білому домі роблять вигляд, що неймовірна кількість згадок про Дональда Трампа — не біда і переводять стрілки на фігурантів файлів із табору демократів (зокрема, на експрезидента Білла Клінтона), на європейському континенті правосуддя взялося за британського принца Ендрю та колишнього посла Британії у США Пітера Мендельсона, а в Норвегії ще один фігурант, експрем’єр Торб’єрн Ягланд навіть хотів укоротити собі віку. Деякі українські політики в архівах Епштейна, нагадаємо, згадані побіжно, там також фігурує кілька українок, пов’язаних зі зловісним фінансистом, але наразі вони мешкають за кордоном.

Після оприлюднення "файлів Епштейна" можна зробити попередні висновки. Перший: навіть якщо опублікують всі документи без цензури, все одно залишиться підозра у приховуванні правди. Так, журналісти The New York Times стверджують, що у "файлах Епштейна", які стали надбанням громадськості, відсутні окремі матеріали, пов'язані із заявою жінки про насильство з боку Трампа, яке нібито мало місце у 1980-х роках. Другий висновок: реакція на оприлюднені дані залежить від розуміння моралі фігурантами та рівня розвитку в суспільстві інституту репутації. Наприклад, мільярдер Білл Гейтс хоча б вибачився, переважна ж більшість згаданих друзів Епштейна від компромату відмахуються. Третій висновок: ініціатори публікації викривальних документів у підсумку можуть отримати неочікуваний результат, вийшовши самі на себе. Так, для Демпартії США фігурування у файлах Клінтона є плямою, яку республіканці використовуватимуть на виборах.

Навіщо уряд соціалістів в Іспанії оприлюднив документи про путч 1981 року

Слідом за американцями тренд на публікацію документів, до яких роками існує суспільний інтерес, підтримав іспанський уряд. Він розсекретив десятки документів, пов’язаних зі спробою військового перевороту 23 лютого 1981 року, відомого як 23-F. Ажіотаж був настільки значним, що веб-сторінка уряду, на якій публікували архівні документи, перестала працювати через перевантаження. 45 років іспанська влада не розкривала всі подробиці спроби встановити хунту, це підігрівало підозру про приховування участі в путчі короля Хуана Карлоса І. Хоча за офіційною версією провал заколоту став можливий завдяки чіткій позиції монарха.

Згадаємо коротко про цю подію. Після смерті у 1975 році диктатора Франсіско Франко Іспанія взяла курс на ліберальні і демократичні реформи, проти якого виступали праві консерватори — прибічники франкізму. 23 лютого 1981 року путчисти на чолі з підполковником Антоніо Техеро захопили будівлю парламенту, де перебували депутати та урядовці. За збігом обставин, який також стане їжею для конспірологів, Техеро помер 25 лютого 2026 року — в день ухвалення рішення про публікацію документів.

А 45 років тому заколотники, взявши у заручники депутатів, прем’єр-міністра, міністра оборони та інших посадовців, вимагали зупинити лібералізацію країни. Паралельно з подіями у Мадриді генерал Хайме Міланс дель Бош вивів війська на вулиці Валенсі, а інший генерал Альфонсо Армада вчиняв тиск на короля, аби той підтримав заколотників. Однак Хуан Карлос І звернувся до народу, засудивши дії військових. Після чого путч зірвався, його учасників заарештували і згодом засудили на різні терміни ув’язнення.

В оприлюднених документах підтверджується версія про позитивну роль короля, який запобіг розгортанню заколоту, там також міститься реакція урядів інших країн, які підтримали монарха. Тобто конспірологи лишилися незадоволені, але іспанське суспільство публікацію документів підтримало. Тут слід зауважити ще один важливий політичний момент. Правляча Соціалістична партія на чолі з прем’єром Педро Санчесом 9 лютого зазнала серйозної поразки на місцевих виборах в регіоні Арагон. В Іспанії цей регіон прийнято вважати лакмусовим папірцем національних електоральних настроїв. Перше місце на виборах посіли консерватори з Народної партії, соціалісти стали другими, поступившись лідерам 10%, а третє місце посіла ультраправа партія Vox ("Голос"), яка відкрито виступає проти Євросоюзу. В її складі вистачає прихильників франкізму. Тому оприлюднення документів про путч 1981 року — це ще й нагадування іспанському суспільству, що буває, коли ультраправі рвуться до влади.

Будапештський меморандум і здача зброї та ракет Росії

Протягом історії незалежної України наше суспільство стало свідком десятків гучних політичних скандалів, переважна більшість нічим не завершилася. Через це багато політиків десятиліттями лишаються на плаву, тільки змінюють маски з владних на опозиційні. Крім того, відсутність повної правди про ті або інші події одні політики використовують проти інших. Але з усього масиву скандалів є значна частина, пов’язана з російським впливом на нашу політику з моменту набуття Україною незалежності. Корумпування еліт, впровадження своїх агентів на високі посади, використання зовнішніх гравців для тиску на українську владу в інтересах Росії — ці та інші ганебні речі заважали демократичному проєвропейському розвитку нашої держави. Тож коли ми говоримо про необхідність залишити в минулому російський вплив, можливим виглядає оприлюднення матеріалів про те, хто, коли і як сприяв Росії залишати Україну під своїм політичним контролем. Такими секретними матеріалами можуть володіти СБУ, ГУР, Служба зовнішньої розвідки та інші відповідні структури.

Почати можна з важливої в нинішньому контексті історії з Будапештським меморандумом, укладеним 5 грудня 1994 року між Україною, США, Великобританією і Росією. Україна, відмовившись від ядерного статусу, взамін отримала фейкові гарантії безпеки. Нині в ході переговорів за посередництва Сполучених Штатів також обговорюються гарантії безпеки після завершення або заморозки війни. Відомо, що питання гарантій — одне із найскладніших й американською стороною воно прив’язується до територіальних поступок. Як у 1994 році, коли президентом США був "колега" Трампа по "файлах Епштейна" Клінтон, гарантії прив’язувалися до відмови від ядерної зброї. В архівах мають бути матеріали про перебіг переговорів, про роль радників тодішнього президента Леоніда Кучми, про непублічні контакти української і російської сторін, а також про можливий тиск на Київ з боку Білого дому. Але якщо публікувати такі матеріали, то не вибірково. Борис Єльцин давно помер, інших головних дійових осіб тієї угоди у владних кабінетах теж немає, проте іноді вигулькують особи, які мали стосунок до підготовки меморандуму. Так, багато хто з подивом підмітив присутність дипломата Олександра Чалого під час українсько-російських переговорів у березні 2022 року.

Дуже цікавими для українського суспільства видаються документи про те, як Україна позбавлялася (чи її позбавляли) військового майна після сумнозвісного Будапештського меморандуму. Причому цей процес тривав протягом 20 років. Під час президентських виборів 2019 року була спроба звинуватити у продажі військової техніки ексміністра оборони Анатолія Гриценка, який тоді балотувався в президенти, навіть працювала ТСК Верховної Ради з розслідування фактів розкрадання у Збройних Силах. Гриценко все спростовував. За кулісами цієї історії без відповіді лишилося питання — чому Україна позбавлялася від військової техніки та іншого майна армії при всіх президентах аж до 2014 року.

У листопаді 2024-го у розслідуванні проекту "Схеми" розповіли про українські стратегічні бомбардувальники Ту-160, які Росія використовує для повітряних атак на Україну. Літаки були передані Москві у 1999 році в обмін на погашення заборгованості за спожитий російський газ. Тоді Київ передав вісім важких бомбардувальників Ту-160 і три Ту-95МС, а також 575 крилатих ракет Х-55. Передача відбулась без погодження Верховної Ради. Президентом був Кучма, прем’єр-міністром — Валерій Пустовойтенко, міністром оборони — Олександр Кузьмук. Формально в їхніх діях державної зради не було, тоді Росією ще керував Єльцин та й сама ця недоімперія намагалася проводити ліберальні реформи. Однак українці цілком мають право знати, як готувалося це рішення — передати таку кількість літаків і ракет майбутньому ворогу. Відповідь може бути в секретних документах.

Газово-політична корупція та Харківські угоди

Зацікавили б українців і матеріали про діяльність на нашому енергетичному ринку компанії "РосУкрЕнерго" — посередника в постачанні російського газу до України та Євросоюзу. Головні діючі особи цієї компанії, яка проіснувала 10 років із 2004-го до 2014-го, живі, дехто має вплив на українську політику й нині. Особливо цікавою для суспільства може стати та частина документів, де йтиметься про причини, чому "РосУкрЕнерго", створена за часів Кучми, продовжила працювати на ринку і за президентства Віктора Ющенка. Українське суспільство має розуміти, хто роками лобіював постачання російського газу через корупційні схеми і хто з цих корупційних схем мав величезні прибутки в Україні, Росії та в Європі. Тоді б для пересічних українців стали більш зрозумілими хитросплетіння українсько-російського газового конфлікту 2008-2009 років, під час якого тодішня прем’єрка Юлія Тимошенко опинилася у Москві поряд із Путіним, а за Януковича її посадили до в’язниці. 

Окремої уваги заслуговує оприлюднення матеріалів про Харківські угоди щодо продовження перебування чорноморського флоту РФ у Криму, підписані Віктором Януковичем і Дмитром Медведєвим 21 квітня 2010 року та ратифіковані Верховною Радою з боями у сесійній залі 27 квітня того ж року. Щодо цього ганебного документу розслідувалася кримінальна справа, у 2023 році її передали до суду. У межах розслідування підозру у вчиненні держзради повідомили Віктору Януковичу та колишнім членам уряду Миколі Азарову, Костянтину Грищенку, Олександру Лавриновичу та Михайлу Єжелю. Однак у травні минулого року стало відомо, що ДБР розслідує справу про нібито участь Петра Порошенка, який був міністром закордонних справі при Ющенку і два тижні при Януковичу у 2010 році, в підготовці Харківських угод. Таке розслідування виглядає не лише політично мотивованим, а й абсурдним. Оприлюднення матеріалів, в яких містилися б прізвища тих, хто реально готував угоди, хто узгоджував їх із росіянами, хто протискав ратифікацію через парламент — розставить всі крапки над "і".

Коли чекати на оприлюднення українських "файлів зради"

Це не остаточний перелік подій, документи щодо яких потребують розсекречення, якщо ми справді прагнемо назавжди позбутися російського впливу. Все, що мало стосунок до міждержавних відносин із Росією до 2014 року, коли вона анексувала Крим та тимчасово окупувала частину Луганської і Донецької областей, могло б бути оприлюднене. Так, це потягне за собою гучні скандали, кримінальні справи, вимоги масштабної люстрації, але якщо підводити риску під тривалою історією відносин із Росією, то робити це варто зараз, а не після якогось варіанту зупинки бойових дій. І не як передвиборчу технологію, щоб показати чинного президента єдиним, хто відриває Україну від Росії, на фоні попередників. Йдеться про публікацію матеріалів про людей, які десятиліттями були пов'язані з російськими інтересами, наііть якщо це може вдарити по потенційних союзниках діючої влади. 

Але виникає думка, що наші аналоги "файлів Епштейна" не оприлюднюватимуть. Тут можна повернутися до висновків про політичні наслідки публікації переписки фінансиста-педофіла в США, додавши до них, що це може стати прецедентом, яким колись скористаються проти діючих політиків. У влади є можливість та інструменти притягнути до кримінальної відповідальності колективного баканова чи колективного міндіча і в такий спосіб нівелювати підозри у приховуванні правди від громадян. Та щось підказує, що наші "файли зради" якщо й оприлюднюватимуть, то точково — тими, хто зараз при владі, проти тих, хто її втратив або прагне отримати.