Як українцям і полякам навчитися не плодити геноциди

Сьогодні Верховна Рада відповіла на скандальне рішення польського Сейму про визнання Волинської трагедії геноцидом. Лейтмотивом сьогоднішньої резолюції українського парламенту стало слово "примирення", але самих парламентських резолюцій для реального примирення явно недостатньо.

Для розвінчання обопільних міфів і стереотипів, які виникли на рівні суспільного сприйняття спільна історична спадщина, необхідно переорієнтувати дослідження з вивчення конфліктів у висвітлення спроб польсько-українського порозуміння і зближення.

"Перш за все, слід згадати і вшанувати поляків, які рятували українців, і українців, які допомагали полякам у часи страшних злочинів. Також слід згадати про ті сторінки історії, які можуть виховати і бути прикладом для наступних поколінь. Зараз у польсько-українських взаєминах нам потрібні такі зразки, які можуть сприяти вихованню наступних поколінь поляків і українців", - заявив днями держсекретар Канцелярії президента Польщі Кшиштоф Щерський, анонсуючи грудневий візит в Україну свого шефа Анджея Дуди. Але при цьому польський чиновник додав, що йдеться про збереження історичної пам'яті позитивних прикладів людяності, насамперед, у часи злочинів Другої світової війни.

Тобто у вирішенні соціокультурних проблем між двома народами знову пропонується зациклюватися на болючих сторінках спільної історії. Який "конструктивний" шлях вибирає нинішня офіційна Варшава в подібній проблематиці, ми мали можливість зовсім недавно переконатися на прикладі резонансного рішення польських депутатів у питанні Волинської трагедії. Дехто в Україні у відповідь навіть ініціював аналогічне проголошення "геноцидом" операції "Вісла", але вже вчиненого поляками над українцями. А якщо дійде до оцінки діяльності ОУН, на яку в українській та польській історіографії прямо протилежні бачення, то проект під назвою "українсько-польське примирення" можна дійсно закривати на кілька наступних поколінь. З відповідними наслідками для будь-яких взаємин між Польщею та Україною.

Безумовно, за майже 700-літній спільне минуле наші народи пережили чимало непорозумінь, обопільних звинувачень, конфліктів, відкритої ворожнечі і навіть збройного протистояння. Але були періоди мирного добросусідства і боротьби з спільними ворогами. Отже, замість того, щоб поглиблювати ті міфи і стереотипи, які на рівні суспільного сприйняття породили спільна історична спадщина, необхідний досить простий крок. А саме: активізувати і винести з обмежених наукових кіл в широкі маси той процес, який вже йде в середовищі найбільш прогресивних польських і українських істориків - просування концепції щодо переорієнтації досліджень з вивчення конфліктів у висвітлення спроб польсько-українського порозуміння і зближення. Тим більше, що відповідні приклади довго шукати не треба.

Ключовою об'єднуючою фігурою в даному плані є гетьман Петро Сагайдачний. Він брав участь в облозі Москви під час польсько-московської війни, що, до речі, не завадило Сагайдачному одночасно бути покровителем православ'я на українських теренах. Гетьман Сагайдачний відіграв вирішальну роль у Хотинській битві з турками в 1621 році, в наслідок чого османський султан був змушений відмовитися від планів завоювання Європи.

Шлях вирішення суперечностей в темі Хмельниччини - акцентування на тому, що головною платформою для українсько-польського примирення у 17-му столітті міг стати Гадяцький договір 1658 року, який уклав наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський. Адже документ передбачав входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої під назвою "Великого Князівства Руського" як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.

Більш складними болючими моментами рясніє загальна історія ХХ століття. І тут слід врахувати досвід повоєнного франко-німецького примирення і необхідність його використання в українсько-польської громадської дискусії. В принципі, відчутний прогрес у цьому напрямку вже розпочато відновленням у Львові "Цвинтаря орлят" як символічного кроку до примирення в українсько-польській війні 1918-1919 років. Крім того, слід акцентувати більшу увагу на спільну боротьбу українців і поляків проти російських більшовиків. Якби не успішні дії військових частин армії УНР в тилу Червоної Армії, то Чудо на Віслі (коли більшовики не змогли форсувати річку і захопити Варшаву в серпні 1920 року) навряд чи сталося б. А отже, про укладення в 1921 році з РРФСР і УРСР вигідного для Польщі Ризького миру не було б і мови.

Втім, наслідки історичної спадщини у таких особливо чутливих темах, як діяльність ОУН, Волинська трагедія і операція "Вісла", лікуються наполегливою працею і впродовж десятиліть. Недавня примирна практика німців і французів показала, що єдиний рецепт - це максимальна деполітизація хворобливих соціокультурних тим і забезпечення спокійної роботи вчених-істориків з подальшою ретрансляцією їх творів в навчальних закладах та засобах масової інформації.

Паралельно слід перенести акценти в суспільному сприйнятті спільного українсько-польської історичної спадщини на дві хвилі відлиги у наших відносинах. Першою такою хвилею, яку перервали глобальні світові і людиноненависницькі процеси, був 19-го - початок 20-го століття. Мова йде про явище хлопоманства з навчанням польського по суті студентства українським народним традиціям і рух прометеизма, чиєю ідеєю стала спільна антиимперская боротьба поневолених народів.

Ну а друга хвиля українсько-польського потепління почалася в другій половині минулого століття (схоже, оттепелям сприяє спільне перебування в окупації) і триває досі. Почали процес польські інтелектуали в еміграції навколо літературно-політичного журналу "Критика", який видавався у Парижі. Історична важливість журналу в тому, що він зіграв неоціненну роль у примиренні поляків з українцями, білорусами і литовцями. Це було перше польське інтелектуальне суспільство, яке захищало ідею визнання післявоєнних східних кордонів Польщі.

Але найголовніше в тому, що концепція підтримки незалежності східних сусідів Польщі, народжена на сторінках паризької "Критики" під редакцією Єжи Гедройца, мала переломний вплив на подальшу польську політику. Лех Валенса згодом заявив, що без незалежної України неможливе існування незалежної Польщі, ну а зараз постійне позиціонування офіційної Варшави в ролі адвоката держави Україна в Європі і світі вже сприймається органічною складовою польської зовнішньої політики. Ось чому, щоб так було і далі, нам життєво необхідна не імітація українсько-польського примирення, а наповнення його реальним змістом.