Моя Історія. Чому потрібно забути про Бандеру

Знаєш, колись я дуже любив історію. Після першого роману, який я читав ціле літо після іншого класу, я зрозумів, що читати товсті книжки не так вже і страшно

Тому моєю другою книгою ставши підручник історії за шостий клас. Чому саме він? Бо там було багато ілюстрацій з лицарями у латах, з мечами. Там були королі та принципи, герцоги та папи римські. То була "історія середніх віків".

Третій клас я закінчував вже знаним істориком, прочитавши "історію УРСР" за восьмий клас. Там були київські князі, Батій, Золоті Ворота, Десятинна церква, козаки та селяни, що боролися за визволення рідного краю від поляків, було дивне возз'єднання з Москвою, Карл Великий та Петро Перший, Коліївщина з Ґонтою та Залізняком. Було там кріпацтво, Громадянська війна, прокляті вороги українського народу в особах Петлюри та Махна, Денікіна та Пілсудського. Не було там Голоду 1932-33 років, сталінського терору, безглуздих жертв Другої Світової та американської допомоги. Альо дефіцит правди заповнили розповіді прабабусь, бабусь та дивом вцілілого діда. Скажу вам не багато хто із моїх однокласників мав діда...

Я любив історію. Разом з нею я полюбив Гоголя і Скляренка, міфи, казки, а потім наукову фантастику. Якимось дивним дитячим робом, коли інтуїція, ще не затьмарена раціональним розумом я об єднав все це докупи. Власне, лише сьогодні я кінцево усвідомив всю правдивість та об'єднання єктивність такого самого об'єднання.

Минуле таке ж туманне, невизначене та багатоваріантне, як і майбутнє. Про це каже видатний фізик та мислитель сучасності доктор Гокінґ. Історія така ж наука, як і вчення дідуся Фройда. Це тлумачення снів. Психоаналіз колективного неусвідомленого. Літописи, манускрипти, берестяні грамоти та папірусні сувої нічого не доводять, нічого не пояснюють. Навіть історія нашого життя з годиною стає химерним переплетінням правди та вигадки, реалій, снів, уявлень, мрій. А все, чого ми не пам пам'ятаємо, того і не було. І спробуйте довести протилежне...

Тому то немає особливої різниці між тімі, хто пише про фантастичне майбутнє і тімі, хто пише про фантасми минувшини. Все залежить лише від таланту надихати минулим чи майбутнім. Хотілося щоб то були тексти, наповнені світлом, теплом та надією, як у Бредбері чи у Саймака. Не хочеться читати про ріки крові, які проливали добрі християни чи правовірні мусульмани, поширюючи свої релігії по всіх теренах. Не хочеться читати про зоряні війни, які наші фантасти визорюють з далекого майбутнього.

Хочеться світу, хочеться світла і тепла. Хочеться любові та ласки. Може годину забути про героїв, що вбивають драконів. Може пора підстригати газони, мостити стежини та насолоджуватися життям. Воно таке скороминуще...