• USD 28.3
  • EUR 32.1
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

Гравітація Мордора. Україні потрібно будувати Росію, щоб знищити Москву

Чи може Україна наглухо відгородитися від Росії, чи потрібно це Україні і де повинна стати стіна між нами? І, нарешті, хто оплатить її будівництво?
Фото: shutterstock.com
Фото: shutterstock.com
Реклама на dsnews.ua

Потворно зрощені сіамські близнюки

Розбір нашої економічної прив'язки до Росії може сильно травмувати патріотично налаштованого читача. Так, наприклад, товарообіг між Україною і Росією виріс за 2017 р. майже на третину - на 28,6%, дійшовши до $9,36 млрд (порівняйте з обігом Україна-ЄС: зростання на 27,6%, до $29,28 млрд). Значимість російського газового транзиту, навіть якщо прийняти версію про те, що він утримує Кремль від повномасштабної агресії, число українських заробітчан у Росії і багато іншого в тому ж дусі теж не дають приводу для оптимізму.

Так що економіку ми краще поки залишимо, а поговоримо про культуру. Тим паче, що ентузіасти-гуманітарії, які перебувають в щасливому невіданні про наших економічних реаліях, вже щосили міркують в мережі про вихід України "з орбіти Мордора", притому буквально через кілька років. А також про те, як ми заживемо, зійшовши з цієї орбіти і які у нас з'являться проблеми і приємні можливості. Ось, приміром, що ми зможемо робити з ордами російських біженців і як отримати з цього максимум задоволення. Так що культура - гаряча тема. Треба терміново приєднатися до обговорення, а то ненароком выпадем з тренда.

На жаль, але і в сфері духовного наша реальність при найближчому розгляді теж виглядає нерадісно. Проекти, спрямовані на догляд України у відрив у власний простір культурних смислів, ніяк не пов'язана з російським, як правило, незабаром видихаються. Всі разом вони поки не складаються один з одним в єдине ціле, а кожен з них окремо рано чи пізно упирається в стелю розвитку, за межами якого зв'язок з Росією необов'язково прокремлівської і навіть сучасної, але, тим не менш, хоч з якоюсь Росією стає неминучою. Після чого такий проект або перестає бути зразково-неросійським, або впадає в застій і вмирає. Іншими словами, для створення цілісної, самодостатньої, співзвучного часу, і при цьому зовсім окремого від Росії культурного та ментального простору, в якому затишно почували б себе хоча б 70% громадян України - а якщо їх буде менше, то не варто цього робити - у нас поки недостатньо власних культурних ресурсів.

Заперечення винайденої Москвою концепції "братніх народів" тут мало що змінює. Нам поки нічого запропонувати натомість, рівноцінного за обсягом та охопленням. Культура - скарбничка, наповнюється багатьма поколіннями, ми ж довго перебували з Росією в загальному просторі, це неможливо заперечувати. Неважливо, чи була ця спільність добровільною. Важливо те, що наша, зовсім окрема від Росії, виключно українська скарбничка поки пустовата. І навіть те, що у нас є, ми теж використовуємо з лінню, сковзаючись на звичну стежку, що веде до спільної з Росією частини нашої спадщини.

Але, з іншого боку, чому б і ні? Це спадок створювалося, у тому числі й українцями, багато з яких, правда, задовольнялися роллю малоросів. Воно належить нам тією ж, якщо не більшою мірою, що і росіянам.

При такому підході проблема хоча і не зникає, а знаходить чіткі обриси. Питання про те, що нам потрібно відійти від Росії, кинувши все, на що впала російська тінь, вже не варто. Інше питання, що якщо Україна і Росія ніякі не брати, а два потворно зрощених сіамських близнят від різних батьків, то треба ставити питання про нашому розділенні і про виживання України в ході цієї операції. Можна, звичайно, сказати, що все вирішить, і ми самі отвалимся один від одного. Але у нас недостатньо часу, щоб чекати, це раз. І немає ознак того, що з часом все вирішиться само, без усвідомлених зусиль з нашого боку - два. А значить, ми повинні взяти ініціативу в свої руки і провести поділ так, щоб отримати при цьому всі життєво важливі органи, а росіянам, нашим безперечним ворогам (дискусія про те, чи це в нинішніх обставинах недоречна), залишити по можливості мінімум, змусивши користуватися протезами. Поставивши завдання, пошукаємо шляхи її вирішення.

Реклама на dsnews.ua

Українці - хто вони?

Тут ми підходимо до складної питання: кого, власне, вважати українцем?

Етнічне походження? Занадто багато неоднозначних випадків. Знання мови? Справа потрібне і важливе, але, провівши сьогодні кордон з мови, ми відсічемо чимало патріотів України, які в побуті в силу різних обставин використовують російську. Розумніше позначити це як ціль в майбутньому. Якщо все піде добре, то проблема знання мови вже досить скоро буде закрита. Вона, до речі, значною мірою вже закрита і сьогодні, але навіть поголовне знання української мови не означає обов'язкового витіснення ним російського. Чому це так, було сказано вище.

Наявність громадянства? Втратимо неабиякий шматок діаспори. Інститут закордонних українців покращує справу, але не вирішує всіх проблем.

Якщо ж ми все-таки підемо по шляху ускладнення умов членства в "українському клубі", то ризикуємо отримати Україну розміром в чотири-п'ять західних областей. Така Україна - мрія Росії, і встань ми на цей шлях, Москва, ймовірно, надасть нам повну підтримку. Але чи влаштує така Україна нас?

І ще: куди накажете дівати людей, що носять в кишені український паспорт, і навіть знають українську мову, але стверджують, що Україна - австрійський проект, що вона єдина з Росією, що мышебратья - і так далі. Визнати їх поганими українцями? Але, якщо вони все-таки українці, з їх думкою, очевидно, потрібно рахуватися. Сказати, що їх мало і забути про них? Але, судячи хоча б з результатами виборів у Раду, де "Оппоблоку" комфортно, це не так.

Словом, спроби визначити українця за формальними ознаками дають поганий результат. На щастя, ми не перші, хто зіткнувся з такою проблемою, а вихід знайдений, не ідеальний, але єдиний працюючий: надэтническая політична нація. Італія, Німеччина, Франція, Іспанія, Великобританія - всі пройшли через її формування, а подекуди воно йде і сьогодні, породжуючи спалахи сепаратизму.

Отже, рішення про те, хто такі українці і чим вони відрізняються від не-українців, неминуче буде політичним. Досвід інших народів майже завжди включає згуртування перед обличчям спільного ворога і особистий вибір одного з варіантів самовизначення. Спільного ворога у своєму обличчі нам нав'язала Росія, і Путіну за цей безцінний для української нації дар ще віддадуть належне. Перші досліди з снегирем і в алегоричному образі вже реалізовані.

Очевидно, що при такому підході визнати українцями всіх, хто, по-перше, у протистоянні України та Росії став на бік України і, по-друге, твердо заявляє, що він - саме українець. Цього достатньо для старту. А далі потрібно працювати, що згуртовує націю, створюючи нові зв'язки і сприяючи розриву старих. Що теж неминуче, оскільки майже у всіх у ворожому таборі залишилося чимало знайомих і навіть рідних.

Іншого варіанту у нас немає. У порівнянні з нашим 140-мільйонним противником ми нечисленні, і кожна людина на рахунку. Ті, кого ми відштовхнемося, прибьются до наших ворогів, які візьмуть їх з розпростертими обіймами, втішать і розкажуть, яка ми бандерівська хунта. Тут працює арифметика очевидна: чим менше нас, тим більше їх, і навпаки.

Неминучість загальної історії. Чому нам так сильно не вистачає героїв

Але, розходячись з Росією вже остаточно, ми повинні поділити те, що нажили спільно, включаючи спільну історію та літературу, а також російську мову.

Відійшовши трохи вбік, зауважу, що, хоча українське мовне простір поки не стало полем бою, воно неминуче їм стане. Кремлівська пропаганда вже робить спроби працювати також і українською мовою. Найкращий захист - все та ж концепція політичної нації, виходячи з якої не кожен носій української мови обов'язково українець, і, чим швидше ми прийдемо до цього, тим міцнішими будуть наші позиції на українському напрямку. Українець - це перш за все той, хто твердо стоїть на боці України у протистоянні з силою, що заперечує її існування, тобто з кремлівської версією Росії. Якщо це не так, перед нами в кращому випадку перекладач окупантів, намагається зійти за свого.

Те, що сьогодні заперечення Росії неминуче виявляється частиною української національної ідеї, - дуже важливий момент. Точно так само заперечення Великобританії стало важливою частиною національної ідеї США, Ірландії, Індії на етапі їх становлення. Росія як Мордор, як анти-Україна, як еталон абсолютного зла сьогодні необхідна нам для національного згуртування. Але це не означає, що ми повинні скинути в пекельну безодню все, що з нею пов'язано. Нічого подібного. Ми повинні послідовно скидати в образ Мордора всі покидьки, а все краще забирати собі.

Отже, що ж ми маємо з Росією розділити, відстоявши те, що може стати нам у пригоді?

По-перше, російська мова. Подобається це комусь чи ні, але у нас з Росією він загальний. В житті, а не в мріях авторів, процитованих вище, українці - багатомовна нація. Я б не скидав з рахунків і англійська мова, якою говорить істотна частина діаспори, але там простіше, там немає потреби відмежовуватися від ворога, з яким жив спільним домом.

Процес же поділу полягає зовсім не в тому, щоб дві юрби, стоячи один проти одного, кричали "це російське" і "це українське". Мова йде про створення свого набору смислів та інтерпретацій, а також, якщо ми в стані війни з Росією, про дискредитації і осмеянии смислів та інтерпретацій, які використовує наш ворог. Німеччина, Австрія і істотна частина Швейцарії говорять німецькою мовою, але ці варіанти німецької, мало того, що мають діалектичні особливості, ще й говорять про різне. Мова завжди щось більше ніж тлумачний словник, це також набір асоціацій, героїв і образів, знайомих з дитинства. Та ж історія з англомовними країнами: є Великобританія і США, Австралія, Канада, Ірландія, і навіть частково Індія.

Але, щоб "українська російська" став реальністю, над цим проектом потрібно активно і свідомо працювати. Не йти в сторону від усього російського, умивши руки, а працювати з тим матеріалом, який є, не поступаючись Москві без бою ні п'яді спільного спадку.

Нам неминуче доведеться кроїти нових героїв, в тому числі і розмовляють російською мовою, але при цьому прийнятних для України, зі старого матеріалу нашого спільного минулого. У точності як у романі Уоррена "ми повинні зробити добро зі зла, тому що його більше нема з чого зробити". Одночасно з цим нам потрібно цілеспрямовано знищувати російські смисли. Тому що буття у нас з Росією в перспективі тільки одне на двох, і якщо буде Україна, то не буде Росії, і навпаки.

Бити Москву за вразливостей

Слабкі та сильні місця кремлівсько-російської міфології не становлять секрету. Найсильніший аргумент Кремля - звернення до тваринних інстинктів і ницим людським властивостям, які він свідомо культивує в своїх підданих. Ця гра на пониження і робить російський агітпроп всеїдним, коли в одну колону вдається звести піонерів і комуністів разом з козаками, вручивши їм ікони, портрети Миколи II і Леніна, а також червоні прапори.

Насправді це зовсім не складно зробити - треба просто знати матеріал, з яким працюєш. Знати, що ні комуністів, ні піонерів, ні козаків, ні ветеранів в такій колоні немає. Є тільки атомизированная і аморфна маса косплеєрів, де кожен кожному апріорі ворог, але вороги зведені у тимчасові групи, об'єднані типом маскарадного костюма, а вся колона насаджена, як на шампур, на одну думку: нас багато, і, хоча кожен тут в окремо, - ніщо, всі разом ми - переможці. Чому переможці? Тому що можемо прийти натовпом і все розорити, розграбувати і спалити.

Назвати своїм іменем

Якщо німці можуть називати свою країну Deutschland, росіяни її ж - Німеччиною, а українці - Німеччиною, то що заважає нам назвати Росію Московією? З якогось моменту у всіх офіційних документах з'являється нова граматична норма. Звикли що правильно "в Україні", а не "на" - звикайте і до цього. Не подобається - вирушайте за відомою адресою. По-фінськи "Російська Федерація" взагалі Venäjän federaatio, і нічого Лавров не помер. І від "Московитского Союзу" (лат. foederātiō - об'єднання, союз) теж не помре, а помре - невелика і втрата. Слова ж "Росія" потрібно поступово додати інший сенс.

Таких дрібних, але болючих уколів можна нанести десятки. Мова зараз йде не про план дій, а лише про окремому прикладі. Про те, що правильна розстановка слів і понять дуже важлива. Що ми недооцінюємо можливостей системного троллінгу наших ворогів, підтримуваного на офіційному рівні, що закріплюється в офіційних документах і шкільних програмах. Між тим такий троллінг - відмінна зброя в пропагандистській війні. Відчуваєте різницю: "Росія, яку ненавидять русофоби" і "Московитський Союз, населений невдахами". До Росії, ненависною русофобами ще можна приєднатися добровільно - від образи або в знак протесту, за принципом "на зло мамі вуха отморожу". А до зборища тупих йолопів - вже немає.

Звичайно, такі трансформації суспільного сприйняття зажадають часу і системних зусиль. Миттєвого ефекту не буде: перетворити Росію в Московитський Союз у свідомості українців, можливо, не менше, ніж років через десять, і то, якщо дуже постаратися. Але гра коштує свічок! Тому що вижити як народ і як держава при нинішньому положенні можемо або ми, або московити - тільки хтось один з нас. А значить, наша ворожнеча з Московією - назавжди, до її розпаду або нашого поглинання, якщо ми програємо.

Відібравши у Московії слово "Росія", ми можемо почати працювати над його новим змістом. Росією може бути все, що не визнає над собою владу Кремля і при цьому говорить по-російськи. Це не держава, а простір культурних смислів і мови, і його російська мова - вже не московитський російську мову. Тут можна навскидку запропонувати кілька ходів, які без особливих витрат, за порівняно короткі п'ять-сім років, відокремлять "українська російська" від "русского московитского". Гучна істерика в Москві допоможе міжнародного визнання їх відокремленості краще будь-якої реклами. А український російську мову, отримав визнання, вже можна зробити візитною карткою тих, хто не підтримує Кремль. Причому не лише російськомовних українців.

Московія зовсім не сильна і не монолітна. Кремль і не хоче робити її монолітною і сильною, оскільки це породило б ризик втрати контролю над нею. Кремль працює за принципом "розділяй і володарюй", створюючи між групами росіян суперечності, які підтримує в тліючому стані. Московію роздирають десятки загнаних у підпілля сепаратизмов як ідейні, так і територіальних. Ті з них, хто здатний вийти за межі, відведені їм Кремлем, повинні отримувати нашу підтримку як мінімум моральну та інформаційну. Нам зовсім не потрібно відгороджуватися від Росії! Навпаки, ми повинні вести постійний ідеологічний бій, наступаючи на Москву, і по шматках відриваючи від неї Росії, позбавляючи тим самим і Кремль, і "Кремль другого ешелону" в особі прихильників ідеї "Та сама Росія, тільки без цього Путіна", монополії на право говорити від імені "русского народу".

Тут гарні всі засоби. Можна, наприклад, з тим же успіхом, з яким це робить сьогодні російська пропаганда, грати на слабкостях росіян. На комплексі їх "європейської неповноцінності", на страху "бути лохами" і "бути слабаками", на егоїзм, жадібність і абсолютної соціальної роз'єднаності, коли натовп в декілька тисяч чоловік спокійно стоїть і знімає на мобільні телефони, як поліція пакує " в автозаки тих, кого вона з цієї ж натовпу поодинці вирвала. З іншого боку, на відміну від Кремля, ми можемо дозволити собі апелювати і до позитивних людських якостей. Не суть важливо, до чого ми будемо звертатися, - важливий результат. Ми повинні сформувати в інформаційному полі антикремлівський російськомовний простір.

Але ж такий простір, здається, вже є? Не зовсім. Точніше, зовсім не. Є дрібні і маловпливові російські сепаратистські проекти. Є проекти формально опозиційні Путіну, але нічим не кращі, ніж він, якщо вони якимось дивом зростуть до приходу до влади. Грудінін, Собчак, Навальний - все це частини кремлівського механізму, його шестерні і противаги. Є невизначено-ліберальні імпотентні базіки і грантоїди (зразок Явлінського), але знову ж таки розмірковуючи про цілісної Росії, а не про її зникнення з політичної карти. Це все не те, що нам потрібно. До того ж ці карлики мають непомірним зарозумілістю і не вкладаються ні в яку єдину логіку. Нам же потрібен багатогранний, але цілісний антипод Московії, що базується в українському просторі як фізичному, так і змістовому. Ця анти-Московія, яка заперечує, троллящая і высмеивающая кремлівський проект в його нинішньому вигляді, включаючи законність його меж, офіційну історію, героїчні міфи і саму концепцію московитську державності, помещающую центр світу в Москву і ставить державу на перше місце в системі цінностей, і повинна заволодіти назвою "Росія". Така Росія - анти-Московія не потребує власній державі, вона затишно почуває себе по всьому світу, за винятком хіба що самої Московії, існування якої вважає зайвим.

Під цю концепцію, як під спільний дах, і треба підтягувати всіх супротивників Кремля, для яких збереження нинішньої державності РФ не є вищою цінністю. А вже звідти черпати те, що може знадобитися нам для будівництва багатомовною України, тому що соціальні ролі російськомовного українця і активіста такий анти-Московії в принципі сумісні.

Під цю ж анти-Московії-Росії можна підтягувати і субкультурні проекти, в тому числі й неполітизовані. Всі непідконтрольні Кремлю соціальні мережі, молодіжні течії, та музичні групи, хто явно не заявляє про підтримку імперських амбіцій, а хоча б просто мовчить на цю тему, вже можуть бути включені в антимосковське смислове поле, незалежно від явно висловленого ними згоди.

З чого ж нам все-таки робити своїх героїв?

Але повернемося в Україну. При всій повазі до образів героїв боротьби за нашу незалежність, вони, на жаль, не складаються в єдине ціле. Про причини цього вже йшла мова вище: для створення самодостатньої конструкції українських смислів поки занадто мало.

Це означає, що нам потрібно шукати відсутніх героїв нашої спільної з Московією історії, прочитуючи її інакше з точки зору наших українських цінностей. Якщо герой-московит - це той, хто сприяв зміцненню монструозного держави з центром у Кремлі, то наш герой - той, хто їй протистояв. Таких історичних постатей, проклятих офіційної російської історій, а частіше просто забутих, дуже багато, і серед них є колоритні персонажі. І якщо позиція офіційної московитську історії зводиться до того, що будь-негідник, який скоював злочини в інтересах Москви, - національний герой, то ми повинні прославляти тих, хто Москві протистояв. А ті, хто хоча б ухилялися від співучасті в московські злочини і військових авантюрах, якщо і не герої, то, безсумнівно, позитивні типажі.

Іншими словами, наша Росія потребує власної версії історії з упором на інші фігури і факти, очерняемые або замовчувані офіційною історією Московії. Це не буде виключно історією України, хоча якісь її частини згодяться й нам. Крім того, пантеон нинішніх московські героїв теж становить інтерес і має стати предметом уважного вивчення і ревізії. Велика їх частина повинна бути дегероизирована нами, менша - переосмислена в героїв Росії-анти-Московії.

Безрадісні перспективи

Але ідеологічна війна вимагає зусиль і коштів. Для того, щоб її розпочати, потрібно політичне рішення, засноване на розумінні того, що без ідейного розтрощення Московії нам не вижити, і жодна стіна, що відділяє Україну від неї, сьогодні неможлива. Пасивна оборона веде нас до поразки. Ми повинні безперервно атакувати московицьку ідеологічну територію.

Але такого розуміння немає сьогодні в Україні ні в громадянському суспільстві, ні в політичних елітах. Все як і раніше сприймають наше протистояння з Москвою як минуще: ось піде Путін, і все налагодиться. Як наслідок, ніхто не хоче і витрачатись на таку війну - а це цілком собі війна, з недитячим бюджетом і невизначеною тривалістю.

В результаті наше ідеологічне і культурне протистояння з Росією розвивається за найгіршим сценарієм: без ясного плану і продуманої державної стратегії, на основі одних тільки сьогочасних негативних реакцій. Ініціативу захопили дилетанти, які мріють як Україна вже післязавтра сама собою "зійде з орбіти Мордора", а той впаде і теж сам по собі. Після чого наші диванні стратеги на правах переможців відтягнутися на натовпах мордорских біженців за всі свої життєві невдачі.

А далі - ще гірше. Те, що ці дилетанти просувають в самій Україні - рівно той же Мордор, тільки перелицьований навиворіт. Те ж православ'я, але з центром у Києві і службами українською мовою, ті ж злодійкуваті чиновники, але, розмірковуючи на правильному мовою про правильному патріотизм, та ж спрямованість у минуле без планів на майбутнє. Це навіть не репліка Московії, одягнена в шаровари і вишиванку. Це мертвий манекен, оскільки і в СРСР, і пострадянської Московії ідеологію будували професіонали, і державна політика такого будівництва мала і має місце бути. Щоб навіть просто скопіювати її, потрібні вміння і засоби, якими наші дилетанти не мають. Втім, воно й на краще, адже, бог знає, в якому кошмарі ми могли б одного разу прокинутися.

Але проблема нашої ідеологічної спроможності залишається при цьому невирішеною. Ми все ще не перестали бути УРСР. Помітна частина наших громадян, які мають право голосу, психологічно перебуває в минулу епоху. Навіть серед тих, хто підтримує українську незалежність, чимало таких, хто бачить незалежну Україну маленькою копією Союзу з центром у Києві, а не в Москві, тому що нічого, крім СРСР, уявити собі вони не можуть. Москва ще міцно сидить у багатьох українських головах. Переклад її ідей на українську мову тільки погіршить ситуацію: російські, радянські і знову російські етнічні українці прекрасно вписувалися у всі імперські проекти. І якщо в Кремлі з'явиться лідер, здатний зіграти ва-банк, зробивши в нашу сторону широкий жест примирення, ми знову заскользим в бік Москви, як це було при Януковичі.

Коли ж ми намагаємося піти шляхом простої інверсії, оголошуючи все, що раніше вважалося хорошим, правильним і героїчним його протилежністю, на тому лише підставі, що воно виходило з Росії, ми терпимо крах. У значної частини нашого населення така операція викликає відторгнення на емоційному рівні, зачіпаючи те, що вона відторгнути не готова.

Змінити ситуацію можна лише пересортировав нашу спільну спадщину, так, як це описано вище. От тільки хто цим займеться? Між тим робити це потрібно, поки йде війна. У мирний час все стане набагато складніше.

    Реклама на dsnews.ua