• USD 28.5
  • EUR 34
  • GBP 38
Спецпроєкти

Несвятковий підсумок. Який подарунок до дня народження Онуфрія готують у Москві

5 листопада очільнику УПЦ МП митрополиту Онуфрію виповнюється 76 років. Начебто дата не ювілейна, але і іменинник не рядовий. Тому підвести підсумки все ж доведеться. З яким багажем підійшла його підопічна церква до цієї дати?

митрополит Онуфрій
митрополит Онуфрій / EPA/UPG
Реклама на dsnews.ua

На потрійному шпагаті

Для предстоятеля церкви шість років — не термін. У православʼї прийнято перебувати за штурвалом таких кораблів десятки років і практично завжди — довічно. У серпні 2014 р. Онуфрій, тоді голова Чернівецької та Буковинської єпархії УПЦ МП, прийняв в управління церкву, суспільне положення якої було складно визначити на око. Вже був анексований Крим, вже почалися бойові дії на Донбасі, і такої традиційно неповороткої організації, як церква, було не зовсім зрозуміло, як вписатися в цю нову реальність. Від відповіді на це питання залежало, хто стане черговим митрополитом Київським. І, як це часто буває, головним вирішальним фактором стали особисті інтереси єпископів. Москву кандидатура Онуфрія теж цілком влаштовувала: при ньому навряд чи українська філія РПЦ різко змінила би проросійський курс. Тим більше що розрахунок був на те, що Україна скоро або здасться на милість Кремлю, або буде влаштований показовий її розпад. «Тисячі років жили, тисячі років трясло — і нічого, все подолали», — таким був лейтмотив церковної тактики.

Однак все пішло не за планом. Війна затягнулася, Україна вистояла, на відміну від "молодих республік", які були зліплені з того, що було під рукою. За Крим Росія отримала величезні санкції. УПЦ МП довелося сісти на потрійний шпагат між підконтрольною, непідконтрольною і анексованою канонічною територією. У публічний простір хлинули численні докази прямої участі «московських попів» у війні — і не на боці України. «Це не ми», «все ви брешете», «нас підставили і оббрехали», «і там, і там наша паства»: українська філія РПЦ у пошуках переконливого виправдання металася між такими, що суперечать один одному, меседжами. Виходило погано, але на випадок звинувачень у колабораціонізмі з окупантами був готовий забійний актив. Зʼявлявся митрополит Онуфрій, який має репутацію духовного старця і смиренного молитовника, і з посмішкою запевняв, що пожежа таки йде за планом.

Утім, від ярликів «московська церква» і «пособниця окупанта» піти вже було неможливо. Звʼязок з країною-агресором був шит білими нитками. Законодавці стали вимагати включити приставку «Московський патріархат» в офіційні найменування всіх підшефних УПЦ релігійних організацій. Розуміючи, що це призведе до катастрофічних наслідків для власного іміджу, керівництво УПЦ МП на чолі з нашим іменинником пішло на два відчайдушних кроки. По-перше, випросило у патріарха Кирила перенесення свого центру управління з Москви до Києва, а по-друге, через суди заблокувало своє перейменування. Як покажуть подальші події, і те, і інше було стратегічною помилкою.

Удари Томосом і коронавірусом

Саме в каденцію Онуфрія сталося те, чого РПЦ панічно боялася майже 30 років. Вселенський патріарх Варфоломій дав Томос про автокефалію Української церкви. І канонічна монополія УПЦ МП почала валитися на очах. У те, що це станеться, підопічні Онуфрія і патріарха Кирила не вірили до останнього моменту. «Все закінчиться пшиком», «нам пообіцяли, ми домовилися, нічого не буде», «все це інформаційний галас». Потім виявилася і «рука Держдепу», і «шоколадки Порошенка», але справа була зроблена. «Раскольников не визнають», але визнання таки почалося. «Сьогодні томоси нам якісь обіцяють, незрозуміло що», — цим афоризмом Онуфрій зарубав всі надії на церковне обʼєднання.

Ще одним випробуванням для іменинника стала пандемія коронавірусу, що обрушилася на голови віруючих. Дивно, але ті, хто себе позиціонує, як людей духовних і мало не прозорливих, не побачили ніякої загрози в «звичайному грипі». Зате побачили підступність влади, яка намагалися за допомогою примусової ізоляції якось впоратися з потоком хворих. Вимога обмежити доступ віруючих до храмів було сприйнято як початок апокаліпсису. «Нічого не бійтеся, приходьте до храмів, причащайтесь", — зазивав намісник Києво-Печерської лаври Павло. І, за іронією долі, сам опинився в лікарні, до того ж, за чутками, у важкому стані. І понеслося. Захворіли навіть церковний спонсор Вадим Новинський, керуючий справами митрополит Антоній і сам Онуфрій. Але не у всіх є можливість лікуватися в таких умовах, як у Онуфрія. Стало зрозуміло, що всі рівні, але деякі рівніші. Когось ховали в герметичній упаковці в закритій труні, а хтось хвалився перемогою над «моровою пошестю». Та ще й всім смертям на зло Почаївська та Святогірська лаври влаштовували багатолюдні хресні ходи. Інакше як «накося викуси» це важко сприймати, тим більше що по багатьом сімʼям коронавірус проїхався танком.

Реклама на dsnews.ua

Провал фейкової миротворчості

Але УПЦ МП не була б самою собою, якби пішла на духовну самоізоляцію зализувати рани і робити аналіз помилок. Дуже до речі підвернулася президентська кампанія з наведення миру на Донбасі. Онуфрій оголосив загальну мобілізацію, а УПЦ МП була терміново перелицьована в ексклюзивних миротворців. Те, що девіз акції «ми по обидва боки барикад» звучить вельми двозначно, церковних креативників абсолютно не бентежило. Анонсувалися досить однотипні пафосні акції, в яких учасники левову частку провини за війну покладали на Україну, і її ж звинувачували в небажанні «миритися». Памʼятається, один речник УПЦ МП стверджував, що не пришивають піджак до гудзика. Правда, він це говорив щодо Томосу. Тоді йому здавалося логічним, що не можна давати автокефалію меншій частині віруючих, якщо переважна їх частина не хоче такого «стамбульського подарунка». Але ось з «мирними ініціативами» вийшло якраз протилежне. І цілком логічно, що український піджак до гудзика ОРДЛО так і не пришили.

Проте народ продовжував «втомлюватися від війни», і з цього потрібно було по максимуму вичавити благочестиві дивіденди. І знову — провал. Спроба примирити «братні народи» за допомогою відомих українських боксерів Олександра Усика і Василя Ломаченка закінчилася скандалом. Вона не тільки викликала неприховану огиду до УПЦ МП, а й істотно підкосила підтримку самих спортсменів. Парадоксально, але багато українських вболівальників зраділи програшу Ломаченко і засмутилися перемозі Усика. Вирівняти свою репутацію, що підкосилася, одним махом боксерського кулака у УПЦ МП не вийшло. Але підручні Онуфрія не визнали, що їх церква в черговий раз розколола суспільство. Всі невдачі були списані на «неадекватних лжепатріотів» і «ворогів церкви».

Засада з "плівками Вовка"

І ось — новий удар: злив розмов одіозного голови Окружного адміністративного суду Києва (ОАСК) Павла Вовка. Саме його відомство активно блокувало виконання закону про перейменування. Прослушка була встановлена НАБУ в 2019 р. — якраз коли тільки-тільки розгорілися пристрасті через «антицерковні закони». Виявилося, що судді ОАСК перед тим, як ввергнутися в пучину державно-церковних розбірок, навіть їздили на Афон. Товстих шнурків прикупити та іконок. Усе йшло до того, що Петро Порошенко не зможе стати президентом вдруге, і всі «принижені та ображені» розраховували на гучний реванш. Поїздку суддів, як ми вже знаємо, зіпсували самі афонські монахи — і греки, і росіяни, які віроломно підтримали Томос для ПЦУ.

Але емоції емоціями — а свята справа не чекає. Як ми вже знаємо, виконання закону про перейменування було заблоковано. Після чого судді гуськом потягнулися за благословенням до митрополита Онуфрія. Мовляв, благу ж справу зробили. А Онуфрій дядько приємний — і 100 г наллє, і бутербродиками нагодує. Прямо скажемо: для репутації суддів ОАСК такі пригоди — справа звичайна. А ось специфічних штрихів до портрета і Онуфрія, і підвідомчої йому церкви, додало.

Титулярний єпископ без кафедри

Як це не прикро, але на цьому духовні «досягнення» української філії РПЦ під мудрим керівництвом нашого іменинника не закінчилися. Кіпрський архієпископ Хризостом поминає главу ПЦУ. І поки конкуренти оговтуються від шоку, Вселенський патріарх завдає удару по їх ідеї ексклюзивної канонічності. Онуфрій тепер — не більше ніж титулярний єпископ без кафедри. Причому титулярний для ПЦУ, але знаходиться в юрисдикції РПЦ. Та й УПЦ МП як такої більше не існує.

Тепер можна підвести проміжні підсумки. А вони у кожного будуть різні. Хтось буде запевняти, що вдалося вистояти в вірі, зберегти єдність і залишитися вірними канонам. А хтось констатує, що всього за шість років УПЦ МП з президентської фаворитки і улюблениці долі перетворилася в те, чого не існує на вже чужій канонічній території. Митрополиту в потилицю дихає амбітний справами митрополит Антоній, якого давно не влаштовує імідж «гнаної церкви». Це не спрацювало, та й люди, перефразовуючи донбаське гасло, втомилися від гонінь. Спроба обʼєднати на одному ринзі боксерів і смиренного старця викликала неприйняття. Ребрендингу в «неросійських церквах» не вийшло, політичні покровителі поступово втрачають вплив. Незалежність в управлінні була визнана пшиком. Визнання ПЦУ демотивувала багатьох переконаних «борців з розколом». Причому чим більше спірні заяви робили спікери УПЦ МП, тим настирніше ставали дослідники предмета спору.

Зазвичай в таких обставинах кладуть партквиток на стіл. Чи піде Онуфрій на спокій? Або доведе деградацію довіреної йому церкви — берегині єдності російського православʼя — до логічного кінця? Є підозри, що відповідь на це питання буде отримано виключно з Москви. Церковної або політичної — вже неважливо.

    Реклама на dsnews.ua