Одеський лабіринт. Чому ОПЗ потрібно продати будь-яку ціну
За великим рахунком вся наша приватизація зараз все більше нагадує великий стоковий центр, де так і рябить від табличок з написом: "розпродаж", "знижки", "щасливі години". Трапляються навіть і більш радикальні: "віддам завод у хороші руки". Ми не говоримо про те, погано це чи добре, просто констатуємо факт. Точно також не можна однозначно відповісти гарні для торгових мереж масові знижки на товари. У різдвяний період масове падіння цін приносить рекордні показники виручки і дає можливість позбутися від застарілих товарів, які з часом доведеться просто утилізувати. Але якщо надавати знижки круглий рік, то скоро не буде чим давати здачу. Саме тому, крім спеціалізованих дисконт-центрів, ви не знайдете супермаркети де б "скидали" кожен день і на всю лінійку товарів.
Щось схоже відбувається і в сегменті приватизації в Україні. Грамотна продажна стратегія може принести рекордні надходження до бюджету, дозволить знизити бюджетні витрати на утримання державних підприємств і розпродати все те, що через кілька років доведеться продавати за ціною металобрухту. А з іншого боку, дуже важливо, щоб під шумок розпродажі возбудившиеся покупці на увазі у якій замріяній "охорони" не винесли разом зі знижковими товарами обладнання "торгового центру". За принципом: "це ми теж беремо".
За останні роки ОПЗ пройшов через таку низку анонсування аукціонів з продажу та їх скасування, що впору говорити про вплив якихось потойбічних сил: не інакше хтось закопав дохлого чорного кота на порозі дирекції.
Хоча, як показує практика, всі потойбічні сили в Україні на перевірку виявляються "посюсторонними" - не варто шукати рогу на портретах вітчизняних олігархів, вони "купують" як можуть.
Варто визнати, що нескінченна чехарда зі спробами продати ОПЗ все більше нагадує ритуал накладення табу у виконанні тубільців маорі, після якого жоден "білий інвестор" не підійде до цього об'єкта на відстань аміачного вихлопу. Та й "тубільні" спекулянти, які звикли піднімати малюка під час сигнальних продажу невеликих пакетів акцій у розмірі 1-5% статутного капіталу, вже зневірилися чекати своєї щасливої години.
І ось тут ми впритул підходимо до того сумного факту, що в умовах системної анемії правових інститутів будь-які, навіть найкращі, методики та ефективні інструменти будуть застосовані не з "профілем", а лише для маскування вельми прозаїчних приватних інтересів.
Історія приватизації в Україні завжди носила кілька алогічний відтінок. Як правило, модель роздержавлення досить складно инкорпорировалась в контекст перехідної економіки. І цьому були свої вагомі причини. Ще на зорі 90-х американські консалтери, які в ті часи вчили українців принципам ринкових взаємовідносин, відкрито говорили про те, що в питаннях переходу від планової системи до капіталістичної, так само як і в нетрях масової приватизації, вони лише допитливі спостерігачі, але аж ніяк не порадники.
Жодній країні світу, крім пострадянського табору, не доводилося корпоратизувати економіку, яка на 100% належала державі.
Навіть масова приватизація у країнах Латинської Америки відбувалося на тлі приватного сектора, який складав від 30 до 50%.
Але все це справи давно минулих днів. А в чому ж полягає алогічність приватизації "по-українськи"? Справа в тому, що, як ми вже сказали, початковий етап приватизації завжди найскладніший. Але зате в подальшому, держава отримує відмінний механізм, який працює як годинник і дозволяє уряду лише нарощувати ефективність продажу державних об'єктів. В Україні ж приватизаційна віз виявилася чомусь попереду коня: після відносно вдалого старту масової приватизації часів Юрія Єханурова (1994-1998 рр..) була масова приватизація часів пізнього Кучми, яка, з одного боку, сформувала клас національних олігархів, а з іншого - підвищила загальну ефективність економіки і її резистентність до зовнішніх криз. Профіт вийшов досить суперечливим, як кажуть "ложечки знайшлися, але осад залишився".
У 2018 р. приватизація повинна принести казні 22,5 млрд грн, притому що максимальні показники приватизації були зафіксовані в 2005-му (20,7 млрд грн). Настільки амбітні плани реалізуються на платформі нового закону про приватизацію, який був вельми схвально зустрінутий зовнішніми кредиторами. Філософія його може бути сформульована досить лаконічно: продати все швидко і дешево. Саме для цього в розпорядження держави передається широкий набір інструментів щодо зниження ціни на приватизовані об'єкти.
Закон дозволяє застосовувати такі види аукціонів, аукціон зі зниженням стартової ціни на 25%, а потім і на 50%. До речі, механізм зниження ціни спочатку заточений саме на приватизацію ОПЗ: у разі якщо покупця на стартову ціну не буде, новий закон дозволить істотно її зменшити. Щодо підприємств, які вступили в стадію приватизації, не можна порушувати справи про банкрутство. Це, на думку законодавців, має убезпечити той же ОПЗ від дій кредиторів за блокування його продажу.
Участь в приватизації країни-агресора також істотно обмежена: до торгів не будуть допущені учасники, де 10% і більше акцій належить резиденту цієї держави. Саме "резиденту", а не "громадянина", що також дає простір для певного маневру".
Обмежено і участь у приватизації компаній, 50% акцій яких належить офшорним компаніям або резидентам країн, віднесених FAТF до переліку держав, які недостатньо борються з відмиванням грошей, отриманих злочинним шляхом. Дані норми повинні відсікти від процесу приватизації капітал втікачів еліт, пов'язаних з колишнім президентом.
Неважко помітити, що зазначені вище норми закону розроблено з метою відсікання зайвих претендентів на ОПЗ. Так, Одеський припортовий визирає з доброї половини всіх законодавчих "примочок" нового закону про приватизацію. І це не дивно, адже цей завод є єдиним діамантом, який ще не був виламаний з державної корони.
Для довідки: ОПЗ - найбільше і саме модернізоване підприємство хімічної промисловості в Україні.
Завод спеціалізується на виробництві аміаку, азоту, карбаміду і т. д., а також займається перевалкою аміаку, володіючи найбільшим регіональним терміналом (4,7 млн т) і аммиакохранилищем (120 тис. т). Крім іншого, ОПЗ - це логічне завершення аміакопроводу "Тольятті-Горлівка-Одеса", завдяки чому власник заводу може тримати "за бубонці" виробництво і експорт аміаку в "Тольяттіазот" (РФ).
До 2008-го завод наростив річні показники прибутку до 800 млн грн, або $100 млн. За інвестиційним індикаторами тих років продажна ціна ОПЗ могла скласти 10-річний мультиплікатор, тобто близько $1 млрд, що тоді було еквівалентно 8 млрд грн. Спроба продати завод в 2009-му за 5 млрд грн була заблокована не без участі Юлії Тимошенко, яка в той час була прем'єром. Сьогодні коефіцієнт мультиплікації по таких об'єктах знизився вдвічі - до п'яти років. Таким чином, об'єктивна оціночна капіталізація ОПЗ на сьогодні - $400-500 млн, або 10,5-13 млрд грн.
На жаль, мисливці за "рогами ОПЗ" взяли на озброєння стару перевірену тактику: нарощування збитків на підприємстві. За такою схемою в свій час були "прихватизовані" облгази і обленерго: легко пояснити низьку продажну ціну, коли об'єкт в боргах як у шовках. У 2013-му збитки зросли до 1,144 млрд грн, а в 2016-му році вони склали рекордні 2,981 млрд грн. Неважко помітити, що кожне "збиткове" загострення було обумовлено початком нової підготовки до приватизації. Додамо сюди лавиноподібне нарощування кредиторської заборгованості за газ ($250 млн на користь однієї приватної компанії, пов'язаної з відомим олігархом у вигнанні Дмитром Фірташем) і численні маски-шоу, а також відключення заводу від газопостачання. Все це, за задумом авторів "движу", має остаточно відбити бажання торгуватися у будь-яких "зальотних" інвесторів.
Крім того, в 2015-му році була скасована так звана сигнальна продаж на біржі 5% акцій підприємства. А адже саме вона могла найбільш точно протестувати інтерес інвесторів до ОПЗ і допомогти визначити новий рівень капіталізації.
На щастя для розвинутих країн та до нещастя для нас, законодавчі норми носять об'єктивний характер. Ось і прийнятий закон про приватизацію почав свою "роботу": у відповідність з його вимогами в травні поточного року продажна ціна ОПЗ була знижена до $54 млн з початкових $527 млн, тобто в десять разів. Все це пояснюється дуже просто - немає покупців на стартову ціну, тому потрібно знижувати. Як того і вимагає закон. У цьому випадку ціна визначається незалежним оцінювачем. В результаті флагман української економіки може бути проданий за ціною середнього торгового центру в Києві.
Вся ця історія в черговий раз "підсвічує" очевидну істину про те, що головне завдання на сьогодні - це закінчення масової малої приватизації, яка може дати черговий імпульс для розвитку малого та середнього бізнесу за аналогією з хвилею 90-х - початку нульових. Що стосується приватизації великих об'єктів, то для її проведення потрібно спершу укріпити в країні базові правові інститути і забезпечити титули власності на основі визнання приватного права як безумовної суспільної цінності. І маркером цього процесу стане рівень прямих іноземних інвестицій хоча б на рівні $4-5 млрд в рік. Як показує досвід Криворіжсталі, погано і дешево продати можна завжди. Але, як правило, такі ексцеси виконавця закінчуються більш успішним ремейком повторної приватизації вже в наступному політичному циклі.