США познущалися над Путіним. Канада відкрила Україні "чорний хід" у НАТО
Підписання Україною договору про оборонне співробітництво з Канадою ще рік і навіть півроку тому могло б насмішити Володимира Путіна, але вже не сьогодні. Адже щодо Вашингтона Кремль розраховував на розмін - поступку по Україні в обмін на поступку щодо Сирії. Але американці зробили щось зовсім протилежне.
Білий дім пом'якшив позицію по Сирії, відмовившись від такого пріоритету, як повалення Башара Асада, але максимально (нехай і формально риторично) посилив позицію саме по Україні
І вустами кого - який вважався у Кремлі чи не "своїм" держсекретаря Рекса Тіллерсона, який з російської точки зору був "просто зобов'язаний" поставити інтереси своєї корпорації вище інтересів американського уряду. Не кажучи вже про те, що Тіллерсон намагається поки правити Держдепом мало не особисто і тому представлявся легкою жертвою для набили руку на подібних, потопаючих в неоднозначності і розрахованих на наївність "недалеких англосаксів", пасток з боку росіян.
Але ось мало не в день теракту в Санкт-Петербурзі (майже безсумнівно інспірованого самій російській охранки) з-за океану завдано чергового удару. Принаймні, саме так - якщо не надійде наказ ігнорувати подія - буде інтерпретуватися підписання українсько-канадського договору про співпрацю у сфері оборони. Ті або інші офіційні пасажі публічної частини угоди не повинні вводити громадськість в оману - історичність події просто кидається в очі: адже навіть не малопотужний з військової точки зору сусід Польща, а саме Канада, другий неєвропейський член НАТО, що межує з РФ в Арктиці, зважилася укласти з Україною подібний договір.
Розмови про це йшли досить давно, але показово, що не при консервативному уряді Стівена Харпера, а саме при ліберальному кабінеті Джастіна Трюдо, якого намагалися і наші, і іноземні ультраправі як викрити в "помірності", це угода побачив нарешті світло. За ним, насправді, стоїть довга історія переговорів і "притирання" українських і канадських військових в ході безлічі навчань і наполегливої роботи інструкторів. Але хіба можна вважати випадковістю як попереднє доведення до розуму угоди про вільну торгівлю товарами, так і офіційне оголошення про будівництво в канадській Нової Ськотії ("Нової Шотландії") космодрому, розрахованого на українську ракетну програму?
Саме після Революції гідності співробітництво Оттави і Києва набуло нарешті змістовний, системний і довгостроковий характер
Ключову роль, зрозуміло, зіграла в цьому українська діаспора в Канаді, чиї представники з деяких пір зайняли у федеральному уряді найбільш значущі пости (і йдеться не тільки про міністра закордонних справ Христі Фріланд, але левова частка національної подяки, безумовно, адресується саме їй).
Проте варто ще раз підкреслити - за оборонним угодою залишається в історичній дали копітка робота дипломатів, військових і публічних лобістів, оскільки канадському виборцю доведеться пояснювати, навіщо лагідна і процвітаюча Канада, у якій набагато більше головного болю викликає суперечлива позиція Дональда Трампа по НАФТА, "втручається" в конфліктну ситуацію в Східній Європі. Навіщо періодично поглиблює і загострює політику антиросійських санкцій, притому що як мінімум останні 20 років російський бізнес (правда, не такий вже "пропутінської") витрачав чималі кошти на відмивання свого іміджу і скільки-небудь помітна присутність в Канаді. Але от якось все це не допомогло - ні при Харпері, ні сьогодні при Трюдо.
Може бути, занадто багато зусиль російські спецслужби витратили на американські президентські вибори? Не звернули увагу на "якусь там Канади", в портах якій зберігають право перебувати американські кораблі, що несуть ядерні боєголовки, - так само як і на канадських авіабазах і в повітряному просторі Канади дозволено присутність союзних бомбардувальників з ядерними ракетами? Втім, Путіну, офіційно кажучи, нібито "прогавив" теракти в метро рідного міста - це тепер можна пробачити...
Досить-таки очевидно, що оборонне угода між Оттавою і Києвом не могло бути підписана без відповідної відмашки з Вашингтона - питання лише в тому, коли саме вона була дана, ще при Обамі або вже при Трампа, а може бути, і особливої різниці немає?
Інша справа, що всі останні три роки російський зовнішньополітичний бомонд через губу з сарказмом відкидав будь-які реальні, а не декларативні кроки західних держав у сфері системної військової допомоги Україні допомогою угод будь-якого ступеня офіційності. Ну що ж, 3 квітня 2017 р. такий крок був, нарешті, зроблено.
Причому під судорожне поширення чергових фейків (мабуть, їх дистриб'ютори не були заздалегідь попереджені про те, що акцент буде зроблений на "ісламістів", теракти і Петербург) про розвантаження французами (?!) в одеському порту ядерних боєголовок, які потім повинні бути відправлені в зону АТО...
Зокрема, і тому не раз відкладали підписання українсько-канадського оборонного договору виглядає як великий, неприємний і дуже несвоєчасне сюрприз для Москви - адже лише днями закінчився "Арктичний форум", де Путін і Медведєв зображували повну впевненість у власних силах і готовність пережити внутрішнє і міжнародне лихоліття. І раптом такий удар навідліг саме з "арктичного фронту.
Звичайно, оборонний договір не означає, що завтра на сході України висадиться канадський спецназ - але ж цього від Канади, ясна річ, ніхто і не вимагає. Цей договір як мінімум запобіг будь-які кроки Вашингтона у напрямку до присвоєння статусу "союзника поза межами НАТО", та й чи потрібен Києву тепер такий статус? Нині це була б явна дипломатична тавтологія, чи не правда? Мало хто сумнівається в тому, що у військово-політичному сенсі США завжди стояли і будуть стояти за Канадою. Цю угоду в будь-якому випадку радикально полегшує правову і будь-яку іншу сторону прямих постачань Україні зброї та іншої адекватної допомоги, що раніше ускладнювалося внутрішніми американськими перипетіями і важким процесом узгодження таких рішень на рівні Північноатлантичного альянсу.
Також можна сказати, що вперше з днів став сумно відомим Будапештського меморандуму, Хартії Україна-НАТО і розчаровує Бухарестського саміту НАТО Київ отримав в руки справжній стратегічний інструмент у військово-політичній сфері, що дозволяє подолати депресивний почуття самітності перед лицем наглої, що кидає виклик пострадянському світопорядку зовнішньої агресії. А це - саме по собі - дуже багато чого коштує.