На замітку зрадофілам. Як результат війни залежить від Байдена та від ЄС

Зусилля кремлівського лобі у Білому домі малоуспішні. Більше того, Байден має дуже вагомі внутрішньополітичні причини робити ставку на нашу перемогу.

Два екзистенційні страхи почали потроху укорінюватися в нашому суспільстві: "Захід про нас забув" та "Захід нас зрадив". Звичайно, якщо хочеться знайти підтвердження своїм страхам, завжди знайдеш. Але поки що можна спокійно констатувати, що нас не забули та не зрадили. Більше того, ми, як і раніше, у центрі світової уваги.

15-16 червня у Брюсселі проходить "Рамштайн-3" — третє засідання організованої міністром оборони США Ллойдом Остіном Контактної групи з питань оборони України. Анонсовано участь міністрів оборони близько 50 країн світу (зокрема, всіх країн НАТО).

23 червня, також у Брюсселі, Європейська рада (вищий орган Європейського Союзу) має обговорити надання Україні статусу кандидата у члени ЄС.

26-28 червня Німеччина прийматиме в замку Ельмау в Баварських Альпах саміт "Великої сімки". Головними питаннями будуть фінансова та військова допомога Україні та подальше посилення економічної війни проти Росії.

28-30 червня у Мадриді відбудеться саміт НАТО на найвищому рівні. Завдання цієї зустрічі – забезпечити практичну реалізацію домовленостей, які будуть досягнуті лідерами G7 у замку Ельмау.

Побоювання щодо "євротріо"

Не намагатимемося спрогнозувати конкретні результати всіх цих самітів. Більш важливо, яка їхня кінцева мета. Хіба не виправданий наш страх зради Заходу? Де гарантія, що Захід не підштовхуватиме нас до капітуляції?

Ці побоювання асоціюються насамперед із трьома найбільшими країнами Євросоюзу — Німеччиною, Францією та Італією, які є також членами G7. Ці три країни з різних причин дуже чутливі до інтересів Кремля. Про це "ДС" докладно розповіла у статті "Боягуз, Балбес і Бувалий. У що грають Шольц, Макрон та Драгі". Саме через таку чутливість, коли італійська La Stampa та німецький Bild повідомили, що лідери "європейського тріо" Олаф Шольц, Еммануель Макрон та Маріо Драгі зібралися разом приїхати до Києва перед засіданням Євроради, це викликало погані передчуття.

Насправді є реальна небезпека, що "євротріо" спробує "продати" нам статус кандидата в члени ЄС в обмін на нашу згоду "заморозити" війну на умовах Кремля. Така угода була б для нас абсолютно невигідною. Статус кандидата – це як обіцянка одружитися. Туреччина має цей статус з 1999 року, але перспективи її повноцінного членства, як і раніше, є примарними.

Втім, хоч цю небезпеку не можна недооцінювати, але й перебільшувати її не слід. Щоб "євротріо" могло примусити нас до капітуляції, воно повинно мати, по-перше, сильні важелі впливу на Київ, а по-друге, сильні мотиви зіграти на користь Путіна. Проте ані першого, ані другого Шольц, Макрон і Драгі не мають.

Перша скрипка Байдена

Щодо важелів впливу, то все, чим гіпотетично могли б нам загрожувати Німеччина, Франція та Італія, це припинити постачати нам озброєння. Проте, за всієї нашої подяки цим країнам, першу скрипку у справі військової допомоги все ж таки грають, безумовно, США. Більше того, Вашингтон ще й диригент всього цього процесу — як у рамках G7 та НАТО, так і у ширших рамках "Рамштайну" (тобто Контактної групи з питань оборони України).

Рюмсати, що "Захід нас зрадив", можна було б тільки в одному випадку — якби Джо Байден зателефонував до Володимира Зеленського і сказав: "Більше жодної допомоги від нас не буде, і ніяких "Рамштайнів" теж не буде, тому швидше підписуйте все, чого хоче Путін". Тоді ми справді мали б дуже велику проблему.

Але зараз у цьому плані проблема не у нас, а у Росії. Хоча у Білому домі є, скажімо так, кремлівське лобі, але його зусилля малоуспішні. Більше того, Байден має дуже вагомі внутрішньополітичні причини робити ставку на нашу перемогу.

У зв'язку із цим згадаємо, що Байден кілька разів заявляв про свої плани балотуватися на другий термін на виборах 2024 року. 13 червня ці плани знову підтвердила речник Білого дому Карін Жан-П'єр. "Ви знаєте, я навіть не можу наздогнати його, — сказала вона на брифінгу. — Ми тільки-но повернулися з Нью-Мексико, ми щойно повернулися з Каліфорнії... Просто подивіться на роботу, яку він робить, і подивіться, що він робить, як він працює для американської публіки".

Справді, Байден багато їздить країною та взагалі демонструє високу публічну активність, бо 8 листопада відбудуться вибори всього складу Палати представників та 34 зі 100 сенаторів. І принаймні до цієї дати Байден не зістрибне з української теми. Та йому й не дадуть цього зробити ані однопартійці (демократи), ані конкуренти (республіканці).

Байден має сумний афганський досвід: у вересні минулого року його рейтинг різко впав після того, як американські війська були виведені з Афганістану і країну швидко захопили таліби. Безперечно, наша історія затьмарила афганську. І для демократів дуже важливо, щоб вона була історією успіху. Тому протягом найближчих п'яти місяців адміністрація Байдена максимально намагатиметься показати, по-перше, що Вашингтон надає Києву всю необхідну допомогу, і по-друге, що ця допомога дає бажаний результат: українці наближаються до перемоги, а росіяни — до поразки.

Причому в цю гру гратимуть і демократи, і республіканці. Ніхто (крім кількох відвертих шанувальників Путіна) не захоче звинувачень у тому, що вони зірвали допомогу Україні та дозволили виграти Росії.

Головні рішення вже ухвалено

Позиція Німеччини, Франції, Італії не може бути вирішальною. Але її, звичайно, не назвеш зовсім малозначущою. Для нас у будь-якому разі краще, щоб ці країни наростили, а не припинили допомогу озброєннями. І щоб вони підтримували, а не блокували фінансову допомогу нам із боку ЄС.

Тому важливим є питання про мотиви, які можуть рухати "європейським тріо". Найнебезпечнішим було б, якби Берлін, Париж і Рим зараз мріяли "повернути все назад", щоб вести з Росією business as usual. Але цього не буде.

Російська брутальна загарбницька війна серйозно злякала як європейських політиків, так і європейських обивателей. Зрозуміло, що багатьом з них начхати на нас. Але на себе, коханих, їм не начхати. Тому навіть ті, хто радить нам капітулювати, не приміряють цю пораду до себе.

У Євросоюзі вже прийнято головні, стратегічні рішення про те, що необхідно якнайшвидше позбавлятися будь-яких залежностей від Росії. Зараз усі дискусії в основному вже технічні: про терміни відмови від нафти та газу з Росії, про альтернативні маршрути постачання тощо. І ніхто заради Росії не захоче все це скасовувати. За що, власне? За те, що Путін створив глобальну кризу, найбільшу з часів Другої світової війни? За те, що російські війська своїми варварськими обстрілами міст та звірствами проти мирного населення України викликали стійку огиду до всього російського: держави, народу, культури?

Так само європейські компанії, що пішли з Росії, вже оговталися від пережитого шоку, навчилися жити без російського ринку — і не бажають туди повертатися. Вони не хочуть наражати себе на ризик ще одного шоку, та до того ж всі вже сумніваються в тому, чи залишилися у російського ринку якісь перспективи, крім колапсу.

Втім, Євросоюз все ж має мотиви підштовхувати нас до капітуляції, але вони другорядні (і швидше роздуті кремлівською пропагандою, ніж дійсні). Наприклад, це очікування мільйонів біженців з Африки та Азії, яких нібито підстьобуватиме голод через брак українського зерна. Проте США, Євросоюз та Україна вже узгодили цілу низку дій для вирішення цієї проблеми.

Додамо, що Вашингтон зацікавлений в ослабленні залежності Європи від Росії. Тому що розширюється ринок збуту для нафти та зрідженого газу із США. Ну і взагалі США знову здобувають роль глобального диригента на ринку енергоносіїв. Наприклад, у рамках G7 вже обговорюється створення "антиОПЕК" — картеля покупців нафти.

Через що затримується зброя

Зараз головний аргумент проти оптимістичних поглядів на плани Вашингтона — очевидна недостатність поставок американської зброї. Але якщо підсумувати інформацію з різних джерел, то можна дійти висновку, що все ж таки не потрібно поспішати звинувачувати тут ані американців, ані наше керівництво. Перші два місяці після 24 лютого Пентагон вважав пріоритетним напрямком пошук у всьому світі техніки радянського та російського виробництва, яка знайома нашим військовим і не вимагає тривалого навчання. Але потім цей напрямок видохся із зрозумілих причин: запаси такої техніки обмежені, та й боєприпаси до неї вже закінчуються.

Тоді й було ухвалено (у Вашингтоні та Києві) рішення про переведення нашої армії на калібри та техніку за стандартами НАТО. Старт цьому процесові було дано на американській авіабазі "Рамштайн" у Німеччині 26 квітня. Саме там оформилася антипутинська коаліція у вигляді Контактної групи з питань оборони України. Але тут вузьким місцем є необхідність навчання наших військовослужбовців західними інструкторами на полігонах у країнах НАТО.

Тому ще зарано робити остаточні висновки щодо того, чи дійсно Вашингтон хоче нашої перемоги, чи тільки робить вигляд. Час для оцінок настане ближче до кінця літа. Сподіватимемося, що збудуться всі найгірші очікування росіян.